Глава 4. Оборона Маріуполя

Глава 4. Оборона Маріуполя

Минуло чотири доби.

Чотири дні безперервних боїв, обстрілів, втрат, криків рацій, вибухів, запаху пороху й гарячого металу.

28 лютого Маріуполь остаточно затисло в кільце.

Місто було відрізане від зовнішнього світу. Деякі невеличкі групи ще намагалися прориватися, ризикуючи життям, але з кожною годиною це ставало дедалі важче — дороги прострілювалися, російські БМП уже ходили околицями, а авіація висіла над містом майже безперервно.

В АзовСталь щодня прибували десятки людей.

Мирні, які тікали від палаючих будинків.

Солдати, що ледве добігали від розбитих позицій.

Поранені, яких не було куди вивозити.

Бункер тріщав від кількості людей. Але тримався.

⸻

Соколов і його цех

Після чотирьох днів відпочинку та нескінченних чергувань Соколов вирішив пройтися територією заводу.

Йому хотілося на хвилину відчути щось… своє.

Хоч щось нормальне.

Він піднявся з підземного рівня, пройшов крізь темний коридор, де колись стояли металеві шафи для робочих, і вийшов у напівзруйнований цех.

Сонце, затягнуте димом, ледь пробивалося всередину крізь діри в даху.

Повітря пахло пилом, мазутом і гарячою сажею.

Соколов зробив кілька кроків уперед.

Тиша була майже нереальною — тут, де колись гуділа техніка, ревли крани, де люди кричали одне одному через шум, де він проводив кожну зміну.

І раптом він побачив його.

Той самий станок.

Його робоче місце.

Метал все ще був холодний, але всередині промаслений запах залишився таким же, як і раніше.

Соколов повільно провів пальцями по панелі керування.

Доторк був болючий — як до старого шраму.

— «Хто б міг подумати…» — прошепотів він.

— «Що я повернуся сюди… не робітником, а солдатом…»

Він зітхнув і сів на край перевернутого ящика.

Почав говорити сам із собою — тихо, так, ніби боявся порушити спогади.

— «Колись тут життя кипіло… Кожен день одне й те саме. Робота, дім, вихідні з друзями… І я думав, що це рутина. Але тепер… Господи, як же я хочу повернути ту нудну, спокійну буденність…»

Він усміхнувся крізь втому, але усмішка швидко зникла.

— «А тепер замість гулу моторів — гул артилерії… Замість майстрів — поранені. Замість робочих планів — бойові задачі… Світ перевернувся. І я… я теж.»

⸻

Початок обстрілу

Раптом повітря здригнулося.

Наче саме небо видало глухе, низьке попередження.

— «Прикрийся!» — закричав хтось іздалеку.

Але було пізно.

Перший снаряд упав за 200 метрів, вибухнувши так, що у Соколова заклало вуха.

Другий — ближче.

Металеві балки задвигтіли, вкрившись хмарою пилу.

Третій… удар був такий, що шмат даху обвалився прямо перед ним, за кілька метрів.

Соколов схопився й кинувся до виходу.

Артилерія лупила по заводу без перерви — наче ворог намагався стерти його з лиця землі.

Снаряди били по даху, стінам, бетонним стовпам.

Кожен вибух тряс землю.

Кожна хвиля удару мало не збивала з ніг.

Соколов біг між колонами, пригинаючись, намагаючись не бачити, як шматки металу, що колись були машинами, летять у всі боки.

— «Тільки не тут… Не в моєму цеху… Не зараз…» — думав він, відчуваючи, як серце калатає в горлі.

Грім обстрілу посилювався.

Десь упала авіабомба — повітря загуло так, що вигнуло металеві балки.

Кілька прольотів даху просто склалися, як картон.

Соколов упав на коліна, прикривши голову руками.

— «Ще трохи… ще трохи… Тільки добігти…»

Він зірвався на ноги і, кульгаючи, побіг далі.

⸻

Пробіжка до бункера

Відстань до входу здавалася нескінченною.

Осколки розсікали повітря.

Пил забивався в горло.

Кожен удар артилерії віддавався в груди, ніби хтось бив кувалдою.

Коли до бункера лишалося кілька десятків метрів — поруч впав ще один снаряд.

Соколов відчув, як його підкинуло в повітря і кинуло на бік.

Вуха оглушило.

Усі звуки ніби зникли, ставши далекими й глухими.

Лише пил…

І відчуття, що земля тремтить під собою.

Він підняв голову, ледве бачачи перед собою темний вхід у бункер.

— «Вставай… Вставай, чорт забирай…»

Соколов піднявся, закашлявся і, спотикаючись, побіг.

Коли він увірвався всередину, двері вже почали закривати.

— «Швидше! До кінця обстрілу тут залишатися не можна!» — кричали солдати.

Двері з гуркотом зачинилися за його спиною — і в ту ж секунду зовні щось ударило так, що бетон здригнувся.

⸻

Внутрішній голос Соколова

Він опустився на підлогу, намагаючись віддихатися.

Руки трусилися.

Серце билося так, що здавалося, воно розірве грудну клітку.

— «Тут я працював… Тут я жив…

А тепер… тепер нас хочуть стерти разом із цим заводом.

Хочуть, щоб від міста нічого не залишилося…

Але ми стоїмо. Ми ще тримаємося…

Скільки ще? Скільки вистоїмо?..»

І найгірше — це страх не за себе.

А за місто.

За людей у бункері.

За хлопців, що сплять у кутках, ще діти.

За країну.

Соколов підняв голову, вдихнув глибоко й прошепотів:

— «Ми вистоїмо… Поки можемо. Поки стоїть АзовСталь… стоятимемо й ми.»

І за дверима продовжував гриміти артилерійський шквал, який тривав годинами.

Соколова підняли різким окриком чергового.

— Соколов! У стрій!

Він швидко струсив з себе втому, підняв автомат і побіг коридором підземелля. У повітрі стояв запах мастила, пилу та гарячого металу — Азовсталь жила навіть у бомбосховищі.

Коли він вийшов у великий зал, де зазвичай збирались групи перед виходом, там уже стояли п’ятнадцять бійців. Усі з різними обличчями, але спільним поглядом — очима людей, які вже бачать війну впритул.

Серед них Соколов відразу помітив Петрушку — змарнілого, погано виголеного, але живого.

Трохи далі — знайоме обличчя, що викликало несподівану хвилю тепла.

— Дьоготь? Ти? — подумав Соколов, але промовив це вже пізніше.

У цей момент до групи підійшов їхній командир — капітан з позивним Волк. Високий, суворий, з тих, хто говорить коротко і тільки по справі. Волк став перед строєм, обвів усіх холодним, уважним поглядом і почав:

— Бійці. Сьогодні ви висуваєтесь у східний квартал міста. Противник уже прорвався в Маріуполь. Бої йдуть просто між будинками. Ваш сектор — житловий район біля школи №14. Там засіли їхні штурмові групи, сидять у підвалах і чекають підкріплення. Наше завдання — вибити їх до підходу їхніх основних сил.

Соколов здригнувся.

Він підняв руку.

— Товаришу капітане… Противник вже в місті? У самому?

Волк глянув на нього коротко, без зайвих слів:

— Так, Соколов. Вже в місті. І вже не один день. Вони заходять з трьох напрямків. Тому часу нема.

Пауза. Потім капітан додав:

— У нашому розпорядженні буде один танк і одна БМП-1. Працюватиме наш мінометний розрахунок, але обстріли щільні, тож підтримка буде обмежена. Усі розуміють задачу?

Стрій відповів одночасно:

— Так!

— Добре. У вас є десять хвилин на збори. Беріть максимум патронів, гранат, воду. Вихід — через північний тунель. Приготуватись.

Волк розвернувся і пішов до свого відсіку.

⸻

Розмова з Дьотем

Соколов відразу підійшов до знайомого, який уже перевіряв свій автомат.

Дьоготь — худорлявий, з вічно втомленими очима, але з якоюсь внутрішньою силою, що тримала його прямо навіть тепер.

— Дьоготь! Як ти тут, братику?

— Сокол? Та я думав, ти десь на заводських роботах сидиш, а ти он де… — посміхнувся він, але швидко став серйозним.

— Пішов у ТрО… думав, допоможу хоч якось. А вийшло — от ти де стою. В самому пеклі.

— І як ти? Тримаєшся?

— Та куди ми дінемось? Тут тепер наш дім, наші люди… Місто не втримаємо — всіх виріжуть. Ото й тримаємось.

Соколов відчув, як щось всередині стислося.

Цей цех, ці стіни, які він знав по гвинтику… І тепер він буде за них воювати.

Поруч підійшов Петрушка. Тремтів, але намагався виглядати впевнено:

— Сокол… Ти ж зі мною поруч будеш, так?

— Буду. І ти будеш робити те, що я кажу. І тоді виживеш. Зрозумів?

Петрушка кивнув, навіть ковтнув слину — так сильно нервував.

⸻

Підготовка до виходу

У коридорі бункера уже панував рух. Бійці наповнювали магазини, застібали розгрузки, перевіряли гранати. Хтось жартував, хтось мовчав, у когось тремтіли руки.

Азовсталь здригалася — зверху працювала ворожа артилерія. Лунали глухі удари, пил сипався зі стелі. Але бійці були спокійні — це було звично.

Соколов узяв ще два магазини, перевірив автомат, кинув у кишеню ліхтарик і ножа. Подумав про Кароліну, про те, як вона плакала в телефон.

«Жива-б здорова була…» — сказав подумки.

Поруч Дьоготь жартував з іншим бійцем:

— Хлопці, ну шо… якщо вернемось — пиво за мною!

— Якщо всі вернемось — самогонкою пригощу! — хтось відповів.

І всі коротко засміялись.

Та сміх був нервовий.

Бо ніхто не знав, хто з них побачить наступний ранок.

⸻

Вихід

Гучний голос Волка прорізав шум:

— Група! На вихід! Дві колони! Готуємось зустрічати війну в місті!

Соколов глибоко вдихнув.

Поклав руку на плече Петрушки:

— Все буде нормально. Йдемо.

Вони рушили темним тунелем, що вів на поверхню.

І попереду вже чекала Маріупольська війна — справжня, близька, яка поглинула все навколо.

Колона групи Волка вийшла з підземного тунелю й опинилася в самому серці зруйнованого району Маріуполя.

Вулиця, яка колись була спокійним житловим кварталом, тепер нагадувала суцільний кам’яний лабіринт — квартали повністю вибиті артилерією, будинки згорілі, вікна повиривані вибухами.

Все довкола диміло, пахло гарячим бетоном, порохом і смертю.

Група розосередилась, рухаючись між понівеченими автомобілями й плитами.

Початок бою

Раптом один із розвідників махнув рукою й шепнув:

— В підвалах! Вони в підвалах!

У цей момент зліва рвонуло — граната або міна. Стіну будинку розірвало навпіл, пороховий пил накрив бійців.

Волк крикнув:

— ТАНК — ВПЕРЕД!

І танк, що підтримував групу, прорвався між завалами й з розгону влетів у позицію.

Гармата гримнула — перший постріл вибив цілий під’їзд, де сиділи ворожі спостерігачі.

Другий — розніс підвальне вікно, з якого противник відкрив стрілянину.

З правого флангу під’їхала БМП-1, різко зупинилась, люки відчинились, і звідти вискочила піхота.

— Пішли! Пішли! Пішли! — кричали бійці, займаючи позиції.

Почалась справжня м’ясорубка.

⸻

Соколов у бою

Соколов зайняв коліно за розбитим парканом, виставив автомат і почав вести вогонь у напрямку підвального входу.

— Ціль! На 30 метрів, праворуч! — крикнув він.

Через приціл він побачив силует у камуфляжі, що вискочив із-за кутка. Соколов натиснув спуск — коротка черга, ворог упав.

— Є! Один мінус!

Поруч, притискаючись до землі, працював Петрушка. Те, що ще два тижні тому було переляканим хлопцем, тепер стало… солдатом.

Петрушка кричав:

— Сокол, прикриваю! Давай лівіше!

Він тримав сектор, короткими, точними пострілами збиваючи ворогів, які вискакували з підвалів.

— Молодець, пацане! Так тримай! — закричав Соколов, перебігаючи ближче до танка.

⸻

Мінометний удар

Несподівано рація ожила:

— УВАГА! Міномети! Противник накриває квадрат! Укриття! Укриття!

З неба почало сипати.

Спершу характерне пух-пух-пух — виходи мін.

Через дві секунди — серія вибухів.

БАБАХ! БАБАХ! БАБАХ!

Одна міна впала просто за 10 метрів від Соколова — його накрило землею, вуха заклало. Хвиля кинула його в стіну.

Петрушка схопив його за бронежилет і потягнув.

— Сокол! Живий?!

— Живий! В підвал! Швидко!

⸻

Підвал. Полонений

Соколов, Петрушка й Дьоготь влетіли у розбитий підвал — темний, завалений цеглою.

Там уже хтось рухався.

Дьоготь шарпнув двері, вибив їх прикладом, а Соколов крикнув:

— СТОЙ! ЗБРОЮ НА ЗЕМЛЮ!

У кутку сидів ворожий солдат, поранений, переляканий. Він підняв руки.

— Не стріляй! Не стріляй!

Петрушка одразу навів автомат.

Соколов кинувся до нього:

— Спокійно. Він наш. Беремо живим.

Соколов вийшов на рацію:

— Вовк, тут Сокол-3. Є полонений. Повторюю: є полонений. Потрібна група для прийому. Координати кидаю.

Відповідь прийшла через декілька секунд:

— Прийняв. Висилаю людину. Тримайте позицію.

Соколов повернувся до хлопців.

— Петрушка, сидиш тут. Не відходиш ні на метр. Буде допомога — передаси. Зрозумів?

Петрушка з серйозним виразом обличчя кивнув:

— Зрозумів. Тримаю.

Дьоготь посміхнувся:

— Дивись, пацане, щоб він не втік. А то Сокол з тебе шкуру зніме.

Петрушка хмикнув:

— Не втече. Я тут.

⸻

Продовження зачистки

Соколов і Дьоготь вибігли назад на позицію.

Рація загуділа:

— Один трисотий! Повторюю, один 300! Потрібен медик!

Ще через хвилину — інше повідомлення:

— Один двохсотий… двохсотий…

Соколов стискав зуби.

Ще пів години тому їх було 15.

Тепер — 13.

І бій тільки почався.

Зверху знову заграв танк — посилав снаряди в підвал, де засіли вороги. БМП працювала з кулемета по вікнах.

Дьоготь крикнув:

— Сокол, лівий фланг! Вони виходять!

Соколов присів, приклав автомат і дав точну серію по ворожому відділенню.

— Лівий! Лівий чистий! Далі!

Група повільно, метр за метром, просувалась всередину кварталу, зачищаючи під’їзди, гаражі, підвали.

Навколо — хаос: тріск автоматних черг, гуркіт бронетехніки, вибухи, крики, пісок в очах, дим, пил і запах пороху.

Це був справжній міський бій.

Без ліній фронту.

Без правил.

Це була війна на відстані до десяти метрів.

Коли група Волка зачистила черговий квартал, командир отримав нову радіограму.

Він жестом зібрав усіх.

Соколов, Дьоготь, Петрушка, Воробей, Дикий, Степ — усі стояли, переводячи дух, зі зброєю напоготові.

Волк заговорив тихо, але твердо:

— Сектор ще не чистий. Ворог засів у школі №14. Там у них вузол оборони. Наше завдання — вибити. Танк і БМП йдуть першими. Ми — слідом. Працюємо короткими перебіжками. Міни можуть працювати. Тримайте голови низько. Усі зрозуміли?

— Так точно! — відповіли бійці.

Соколов глянув на Петрушку — той був блідий, але тримався.

В очах у хлопця горів страх, змішаний з завзятістю.

І вони рушили.

⸻

Підхід до школи

Школа стояла на перехресті.

Колись там бігали діти, стояли яскраві гойдалки, висіли дитячі малюнки на вікнах.

Тепер — чорний попіл.

Вікна вибиті.

Два поверхи зруйновані артилерією.

На подвір’ї — обгорілі балаґи, підбитий автобус і два мертві тіла ворожих солдатів.

Танк вийшов першим і вдарив з гармати в кут будівлі, де виявили кулеметну точку.

Вибух зніс частину стіни — цегла розлетілася, піднялася чорна хмара пилу.

Одразу після цього з другого поверху хтось різко відкрив вогонь з кулемета.

— ПРИКРИТТЯ! ЛЯГАЙ! — закричав Волк.

Усі впали, ховаючись за бетонними плавнями.

Соколов приклав автомат і дав серію — коротко, прицільно, у вікно, звідки сипались трасери.

⸻

Штурм почався

БМП різко вискочила ближче й відкрила вогонь із кулемета по фасаду. Це притисло ворога.

— Група «Альфа» — лівий вхід! Група «Браво» зі мною — правий коридор! — командував Волк.

Соколов, Петрушка й Дьоготь були в «Браво».

Вони підбігли до бокового входу — скло всюди хрустить, стіни чорні від кіптяви.

Соколов штовхнув двері прикладом — вони відкрилися з різким скрипом.

Усередині панував напівморок:

запах крові, пилу, спаленого дерева й гарячого металу.

— Чисто! — прошепотів Дьоготь.

— Далі! Поверх за поверхом! — наказав Соколов.

⸻

Коридор смерті

Тільки-но вони вийшли до довгого коридору, як ворог відкрив вогонь з дальнього кабінету.

Кулі рикошетили від стін, вибивали плитку.

Петрушка закричав:

— Контакт! Контакт!

Соколов став на одне коліно й дав серію на придушення.

Дьоготь кинув гранату.

Граната прокотилася по підлозі — і БАБАХ!

Вибух засвітив коридор червоним, пил піднявся стіною.

— За мною! — Соколов.

Вони вбігли у кабінет — троє ворогів лежали на підлозі, один ще ворушився.

Петрушка задихався, але тримався.

Соколов торкнувся його плеча:

— Добре працюєш. Далі буде ще важче. Готовий?

Петрушка кивнув:

— Готовий.

⸻

Міномети. Знову.

Тільки вони піднялись на другий поверх, рація загуділя:

— Сокол-3, увага! Противник підтягує мінометний розрахунок! Буде накриття! Покинути верх! Повторюю: верх небезпечний!

Соколов вилаявся:

— Всі вниз! Швидко!

Почувся характерний звук —

пух… пух… пух…

— МІНИ!!! — закричав Дьоготь.

Вони ледве встигли ввалитися назад у коридор, як зверху вибухнуло — стелю пробило, величезна бетонна плита впала, розтрощивши сходи.

Одного з солдатів групи «Альфа» привалило — він закричав.

— Двохсотий… — тихо сказав Волк у рацію.

⸻

Клас історії

Соколов повів групу далі, обережно просуваючись клас за класом.

У кабінеті історії стіни були всіяні написами дітей, які ховалися тут на початку зимової окупації:

«Тату, ми тебе чекаємо»,

«Ми виживемо»,

«Боже, збережи Маріуполь».

Соколов зупинився, провів рукою по одному напису.

Дьоготь шепнув:

— Бачиш… за що воюємо.

Соколов кивнув, але всередині все стискалося.

⸻

Раптовий прорив ворога

З третього кабінету зліва раптом вирвалися троє ворожих солдатів — один кинув гранату.

— ГРАНАТА! — закричав Петрушка.

Вони впали на підлогу.

Граната вибухнула — уламки прошили стіни.

Дьоготь схопив автомат двома руками й дав довгу, жорстку чергу по дверях.

Соколов вибіг першим і добив останнього.

Серце калатало так, що гул стояв у вухах.

⸻

Перший серйозний контакт Петрушки

Петрушка стояв притиснутий до стіни, руки тремтіли.

Соколов глянув на нього — у хлопця текла кров із плеча, подряпало уламком.

— Триматимешся? — спитав Соколов.

Петрушка глибоко вдихнув:

— Так… я в нормі. Працюю.

І знову підняв автомат.

Соколову стало тепло на душі — хлопець став справжнім солдатом.

⸻

Фінальна частина штурму

Штаб Волка передав:

— Група «Альфа» закрила лівий сектор. «Браво», закривайте перший поверх. Танк зайшов у двір. Очищуємо!

І вони пішли.

Клас за класом.

Підвал.

Комори.

Котельня.

Усе — в крові, в уламках, у вирваних вікнах і меблях.

На подвір’ї танк добивав останні точки вогню.

Через 40 хвилин школа була взята.

⸻

Після бою

Волк зібрав групу на подвір’ї.

З 15 людей лишилось 12.

Всі забруднені димом, в сажі, поранені, виснажені.

Петрушка сидів, тримаючись за плече.

Дьоготь тихо курив, дивлячись у небо.

Волк сказав:

— Хлопці, ви сьогодні зробили неможливе. Сектор зачищений. Але це — лише початок. Ворог тисне з усіх сторін. Ми тримаємо місто, бо нікому більше. Ми — остання лінія. Пишаюсь кожним.

Соколов стояв мовчки.

Він дивився на руїни школи й розумів:

Це вже не просто війна.

Це боротьба за кожен камінь Маріуполя.

За кожного українця, що тут лишився.

За Кароліну, яка десь у безпеці чекає від нього новин.

Він підняв рацію, зітхнув і прошепотів:

— Сокол-3 тримається… Маріуполь тримається…

Група Волка просувалася вперед вузькою лінією, прикриваючи один одного. Дим уже стояв стіною, важкий, гіркий, разом з пилом він забивав легені. Земля весь час здригалася — то танк робив постріл, то десь неподалік рвалися ворожі міни.

І тут у рацію прорізався знервований голос зв’язківця:

— “До ворога підійшло підкріплення! Багато! Приготуватися!”

І в ту ж секунду зліва, справа, спереду — скрізь пролунала стрілянина.

Група ривком зайняла укриття, але ворог насував так щільно, що здавалося — вони просто витікають із кожного підвалу, кожного пролому у стінах, кожної зруйнованої кімнати.

— “Відходимо! Відходимо назад до перехрестя!” — Волк кричав так, що хрипів.

Соколов, Дёгать і ще двоє прикривали відхід. Кулі рикошетили від уламків бетону, пробивали залишки металевих дверей, врізалися в стіни.

І тут гримнуло.

Наш танк, той самий, що пробивав їм шлях,

загорівся.

Спочатку тихо — чорний дим із моторного відсіку.

Потім — різкий спалах,

потім — вибух, такий сильний, що Соколова відкинуло на коліна.

— “Танк триста… танк підбитий!”

Бронемашина зупинилася, башта зсунулася, і вся група зрозуміла — танка більше нема.

— “Серйозно?!” — гукнув хтось із бійців з відчаєм.

А ворог йшов уперед.

Піхота, техніка, кулемети — вони тиснули масштабно й без пауз.

⸻

Смерть Дьогтя

Соколов перевіряв сектор, коли почув, як поруч Дёгать крикнув:

— “Працюють справа! Багато їх! Прикрий!”

Соколов розвернувся.

Дёгать вискочив з-за бетонної плити, дав коротку чергу…

І в ту ж секунду його дернуло назад, ніби хтось смикнув за нитку.

Одна куля — точно в шию.

Друга — в груди.

Дёгать впав на коліна, відпустив автомат і почав захлинатися.

— “Дьогать!!!” — закричав Соколов і кинувся до нього.

Той відкрив очі, спробував щось сказати, але з рота пішла кров.

— “Тримайся, брате! Тримайся!”

Соколов ухопив його за плечі, але бачив — сенсу немає.

Тіло вже ставало важким, погляд зникав.

— “Скажи… всім… там…” — ледве прошепотів Дёгать.

І затих.

Соколов завмер на секунду, але часу не було — ворог підходив ближче.

Він схопив автомат, встав навколішки і почав відстрілюватися в сторону, звідки прилетіли постріли.

— “Суки!! Сюди йдіть! Сюди, блять!!”

Його крик губився серед вибухів.

⸻

Осколок

І в той момент, коли Соколов перезаряджав магазин, просто поруч вдарила міна.

Вибух був настільки близько, що Соколова підкинуло й кинуло на спину.

У вухах дзвеніло.

Світ перевернувся.

Нога різко обпекла болем.

Він спробував ворухнутися — не міг.

Подивився вниз —

у стегно вп’явся довгий брудний осколок, з якого текла кров.

— ”…Бля… все…” — прошепотів він, розуміючи, що вже не зможе рухатися.

Ворог наближався. Було чути крики, російську лайку, тупіт.

Соколов повільно поклав голову на брудний асфальт, розуміючи, що може стати наступним.

“Не повернусь… ось і все… це кінець…”

думки йшли уривками.

⸻

Порятунок

І раптом хтось схопив його за бронежилет.

— “Соколов! Давай! Вставай, бляха!”

Голос Петрушки.

Той буквально витягнув його з-під обстрілу, волочачи по землі. Кулі били поруч, піднімали уламки бетону.

— “Тримайся, брате! Ти не здохнеш, ясно?! Не зараз!”

Соколов ледь чув. В голові все гуло.

В очах темніло.

Біль у нозі розривав.

— “Пет… куди… ми…”

— “Мовчи! Дихаєш — і добре!” — кричав Петрушка, закидаючи його за купу битої цегли.

А потім — ще один вибух.

Мінометний удар.

Хвиля накрила їх повністю.

Петрушка впав зверху на Соколова, захищаючи його своїм тілом.

Обидва оглушені, придавлені пилом і уламками.

⸻

Евакуація

Коли дим трохи розсіявся, Соколов почув далекий звук двигунів.

Високий, деренчливий рев.

Пікапи.

Два пікапи з синіми номерними лампами і кулеметами на турелі вискочили з-за повороту, завищали гальмами.

— “Група Волка! Завантажуємось! Швидко!!”

Бійці вискакували з укриттів, тягнули поранених, прикривали один одного.

Дехто — в крові, дехто — без касок, дехто — в пилюці так, що не видно було облич.

Волк стояв на кузові першого пікапа й кричав:

— “Всі живі — сюди!! Решта прикриває!! Відходимо!!”

Петрушка підхопив Соколова:

— “Все, брате. Тримайся! Ще трохи!”

Двоє солдатів допомогли підняти його.

У Соколова темніло в очах, серце билося нерівно.

Вони закинули його в кузов, Петрушка сам застрибнув слідом.

— “Поїхали!!” — заволав Волк.

Пікапи рванули так, що задні колеса буксували по бруду й уламках.

Під ними пролітали черги, вибухи, свист куль.

Позаду ворог ставав усе гучніший — їх справді було вдвічі більше.

Але група Волка вирвалась.

Соколов лежав у кузові, дивився на небо, яке тремтіло від диму й вогню.

Вуха дзвеніли.

Нога пульсувала.

Перед очима стояло лице Дьогтя — живе, усміхнене.

І він прошепотів:

— “Вибач, брате…”

Пікапи мчали до своїх.

Пекло залишалося позаду.

Повернення на “Азовсталь”

Пікапи летіли в напрямку заводу, обходячи розбиті воронками дороги. Колеса бризкали сумішшю багнюки, крові й цементного пилу. Повітря всередині кузова було важке — запах пороху, солярки, гарячого металу, крові.

Соколов лежав на спині, не рухаючись. Його мотало з боку в бік — кожна яма віддавалася гострим болем у пораненій нозі. Петрушка сидів поруч, притискаючи його бронежилет, щоб той не впав із кузова.

— “Ти живий?!” — кричав Петрушка, бо через контузію Соколов майже нічого не чув.

Соколов спробував кивнути. Лише тихо видихнув:

— “Живий…”

— “Тримайся, блін! Ми вже майже вдома!”

Впереді їхали ще двоє бійців, один тримався за живіт — з-під руки текла кров, але він намагався жартувати:

— “Пацани, я вам кажу, то не куля… то просто… мене комар вкусив…”

Хтось засміявся, хоч сміх був більше схожий на нервовий зрив.

⸻

Брами Азовсталі

Через 40 хвилин вони побачили знайомі металеві конструкції, кран-балки, цехи, димарі.

Азовсталь.

Останній бастіон.

Пікапи різко загальмували. Турельники зверху продовжували крутити кулемети, контролюючи підступи.

Хтось гримнув по борту:

— “Вивантажуємось!”

Петрушка підняв Соколова під руки. Той насилу зліз з кузова, нога підкошувалася, світ хитався.

Підземний бункер

Їх повів один з бійців — обличчя чорне від сажі, рука в бинтах.

— “За мною! Медпункт унизу!”

Вони спустилися по широким металевим сходам у підземний комплекс — колишній технічний бункер.

Тепер — серце оборони.

Тут було все:

польовий госпіталь, штаб, склади, раціони, вода, місця для цивільних.

Соколов озирається — і не вірить своїм очам:

— Хлопчик років 8 їсть холодний суп.

— Дівчина, медик, перев’язує бійцю розтрощену руку.

— Хтось на ношах, хтось стогне, хтось молиться.

— Солдати сплять сидячи, прямо зі зброєю.

Світло миготить — електрика від генератора гуде нерівно.

Петрушка притримує Соколова:

— “Тут безпечно. Тут зможеш відлежатися…”

Але Соколов лише стискає зуби.

⸻

Зустріч із Волком

До них підходить капітан у бронежилеті, весь у пилюці й крові. Позивний Вовк.

Він оглядає Соколова, потім усю решту шести, що залишилися.

— “Хлопці… ви сьогодні зробили неможливе.”

Пауза.

— “Сектор втримали. Піхоту ворога затримали. Вони заплатили дорого.”

Соколов нахилив голову, згадуючи Дьогтя.

Він подивився кожному в очі.

— “У вас є три дні. Відпочити. Перев’язатися. Прийти до тями. Потім будемо знову йти в бій.”

Петрушка навіть видихнув із полегшенням.

— “Три дні…” — повторив він і вперше за всі години сів на підлогу, обхопивши голову руками.

⸻

Соколов

Медики поклали його на розкладушку.

Ногу промили, витягли осколок, наклали шви, вкололи антибіотики.

Біль був дикий, але терпимий.

Соколов ліг, закрив очі — і в темряві перед ним постійно виринало лице Дьогтя.

Його падіння.

Кров.

Порожній погляд.

І він думав:

“Ми всі могли там залишитися.

І, можливо… залишимося завтра.

Але поки ми тут — Маріуполь живе.”