Глава 20 Херсонський наступ
Глава 20
Херсонський наступ
26.09.2022
«Війна не питає, чи готовий ти почати нову главу.
Вона просто перегортає сторінку —
і ти знову в строю».
Після всіх подій, після Балаклії, Куп’янська, після диму, втрат і перемог — оповідь плавно поверталася до Соколова. Наче коло замикалося.
За цей час він встиг пройти свій шлях навчання. Учебка залишилася позаду — важка, виснажлива, але необхідна. Соколов уже не був тим розгубленим новобранцем, який боявся зробити зайвий крок. Тепер у його рухах з’явилася впевненість, у погляді — зосередженість, а в мовчанні — досвід.
Його підрозділ перекинули до Дніпропетровської області, поблизу Зеленодольська. Там, серед степів і розбитих доріг, вони готувалися до нового етапу війни.
Розташувалися в закинутій будівлі — колишньому адміністративному приміщенні. Облуплені стіни, вибиті вікна, бетонні сходи з тріщинами. Але для солдатів це було не важливо. Головне — дах над головою і відносна тиша.
Офіційно напрямок наступу не оголошували, але між собою бійці розуміли все без слів.
— Херсон… — тихо говорили вечорами.
— Сто відсотків Херсон, — відповідав хтось.
Занадто багато техніки.
Занадто багато руху.
Занадто багато напруги в повітрі.
Ранок видався прохолодним. Сіре небо висіло низько, ніби саме чекало наказу. Солдатів вишикували швидко, без криків.
Перед строєм став майстер-сержант Денисенко. Невисокий, кремезний, з голосом, який не потребував підсилення. Він обвів поглядом ряди — уважно, мовби запам’ятовував кожне обличчя.
— Бійці, — почав він спокійно, але твердо. — На днях виходимо в наступ.
По строю пробігла тиша. Ніхто не здригнувся. Ніхто не здивувався. Всі чекали саме цих слів.
— Ваше завдання на цей момент: перевірити бронетехніку, боєкомплект, особисте спорядження. Бути готовими щохвилини. Дзвінок може бути в будь-який момент.
Він зробив паузу.
— Тактичний знак — жовтий скотч. Рукави, штани, каска. На техніці — білий хрест за стандартом. Без самодіяльності.
Денисенко говорив чітко, без пафосу.
— Ваша група: прорвати оборону противника і закріпитися. Далі працюватимуть інші бригади. Основний ваш сектор — Куп’янськ, але зараз вас перекинули сюди для підтримки.
Він знову оглянув стрій.
— Питання є?
Мовчання.
— Питань немає.
— Тоді за роботу.
Бійці розійшлися. Хтось одразу пішов до машин, хтось перевіряв магазини, хтось підтягав ремені. Робота закипіла швидко — без метушні, без зайвих слів.
Соколов стояв біля бронемашини з балончиком фарби в руках. Білий колір лягав на метал рівно, холодно. Хрест за хрестом. Символ, який означав: свої.
— От і дійшли, — тихо сказав він, малюючи останню лінію.
Поруч інші солдати робили те саме. Хтось жартував, хтось мовчав, хтось думками вже був там — за лінією фронту.
Соколов витер рукавом фарбу з пальців і подивився на техніку.
Вона стояла готова.
Як і вони.
Попереду був Херсонський напрямок.
І нова сторінка війни, яку ще тільки належало написати.
Соколов саме домальовував останню лінію білого хреста на борту бусика, коли до нього підійшов боєць із закатаними рукавами та вічно втомленою усмішкою.
— Слухай, брате, — почав він, кивнувши на машину. — Хочеш зі мною на СТО скататися? Бусик треба трохи підлікувати. А то шарова так гуде, ніби зараз злетить. Самому нудно, а разом — швидше час мине.
Соколов навіть не замислювався.
— Поїхали, — коротко відповів він. — Все одно чекаємо.
Вони сіли в машину. Двигун завівся з хрипом, а переднє колесо й справді загуло так, що Соколов скривився.
— Та він у тебе не гуде, — усміхнувся він. — Він кричить про допомогу.
— Я ж кажу, — зітхнув водій. — Ще трохи — і сам піде в наступ без нас.
Машина рушила у бік Зеленодольська. Дорога була знайома й водночас чужа: зруйновані заправки, вигорілі вивіски, сліди гусениць на асфальті.
— До речі, я Соколов, — сказав він, дивлячись у вікно. — А тебе як звати?
— Костянтин. Але всі кажуть просто Костя.
— Приємно, Костя.
Розмова пішла сама собою — без напруження, ніби вони знали один одного давно.
Соколов розповідав про Маріуполь. Про перші дні, коли ще вірили, що все швидко закінчиться. Про Азовсталь — бетон, темряву, постійний гул і те дивне відчуття, коли страх стає фоном, а жити хочеться ще більше.
Костя слухав мовчки, не перебивав, лише інколи кивав.
— Знаєш… — сказав він після паузи. — Я ж до війни корів тримав. Свиней. Село у мене було, на Донеччині. Дім, город, все як у людей.
Він ковтнув повітря.
— А потім війна прийшла. Просто прийшла і стерла все. Дому нема. Я тоді в Попасній був… Там і вирішив — або я, або вона. Пішов воювати. Пройшов Харківщину, а тепер от тут.
Соколов подивився на нього уважніше.
— Виходить, у нас у всіх одна історія. Просто різні сторінки.
Вони заїхали в місто. СТО стояло напівживе: облуплені стіни, старі ворота, але майстри були — такі ж мовчазні, як і всі тут. Машину прийняли без зайвих слів.
— Дві години, — сказали. — Якщо нічого критичного не вилізе.
Хлопці пішли гуляти містом. Зайшли в маленький магазинчик, взяли каву у паперових стаканчиках і теплу випічку. Йшли холодними вулицями, де життя ніби завмерло, але не зникло.
— Дивно, — сказав Костя, відпиваючи каву. — Війна поруч, а тут люди живуть. І навіть кава смачна.
— За це й воюємо, — відповів Соколов. — Щоб це залишилось.
Через дві години вони повернулися на СТО. Бусик стояв уже готовий.
— Тепер не гуде, — сказав майстер. — Тепер він думає.
Вони посміялися й поїхали назад. Уже на виїзді з міста їх зупинив блокпост. Поліція.
— Документи, будь ласка.
Перевірили салон, багажник. Дійшли до документів. Костя раптом зблід.
— Слухай… — тихо сказав він Соколову. — Я документи в частині залишив…
Поліцейський підняв брову.
— Як це — залишив?
Почалася метушня. Дзвінки. Пояснення.
— Та я ж військовий, — доводив Костя. — Ми тут на ротації…
— Без документів не можна, — сухо відповіли.
Хвилини тягнулися довго. Соколов мовчав, лише стискав кулаки. Нарешті хтось із начальства підтвердив службу Кості. Поліцейський зітхнув і віддав честь.
— Добре. Їдьте. Але наступного разу — без таких сюрпризів.
Коли вони рушили, Костя нервово засміявся.
— От бачиш, навіть тут адреналін.
— Війна не відпускає, — відповів Соколов. — Навіть у дрібницях.
Машина котилася назад до розташування. Дорога була тією ж самою, але тепер вона здавалася трохи світлішою. Двоє солдатів мовчали, кожен думав про своє, але обидва знали — ця поїздка зробила їх трохи ближчими.
І трохи сильнішими.
Вони повернулися вже під вечір. Бусик тихо зашурхотів колесами по ґрунтовій дорозі й став на своє місце між іншою технікою, замаскованою гіллям і сітками. Костя заглушив двигун, на мить посидів мовчки, ніби дослухаючись — чи не залишився той зловісний гул. Машина мовчала.
— Ну от, — видихнув він. — Жива.
— Ще побігає, — кивнув Соколов. — Нам усім ще бігти.
Вони вийшли з машини й повільно пішли до наметів. Повітря було важке, тепле, наповнене запахом пилу, дизелю й диму. Десь далеко, за лінією горизонту, глухо гримнуло. Потім ще раз. І ще.
— Чуєш? — хтось із бійців підняв голову.
— Та чую, — відповів інший. — Схоже на «хаймарси».
— По Антонівському, мабуть, працюють, — додали з темряви. — Красиво лягає…
Соколов нічого не сказав. Він зайшов у намет, сів на ящик з боєкомплектом, дістав телефон. Світло екрана різонуло очі. Він відкрив карту бойових дій — ту саму, на яку тепер дивився майже щодня, наче перевіряв пульс країни.
Харківська область.
Він провів пальцем по екрану — Ізюм, Балаклія, Куп’янськ… Майже все було зафарбоване своїм кольором. Ворог відтиснутий до кордону, лише дрібні клапті ще трималися десь на приграниччі. Передові групи вже доходили до Брестового.
Соколов повільно видихнув.
— За місяць… — прошепотів він сам до себе. — Майже вся область.
Він згадав, як колись за один населений пункт билися тижнями. Як кожен метр давався кров’ю. А тепер — стрімко, впевнено, ніби хтось розкрив шлюзи, і правда нарешті пішла вперед.
Ззовні долинали звичні звуки табору. Хтось підкидав дрова в буржуйку — метал глухо дзенькав. Біля іншого намету тихо сміялися, згадуючи щось своє, мирне. Десь неподалік боєць говорив по телефону, напівпошепки:
— Та в мене все добре… Так, живий… Так, скоро подзвоню ще…
Соколов відклав телефон. Він ліг, поклавши руки під голову, дивлячись у темряву намету. Війна не зникла — вона глухо гриміла десь далеко, нагадуючи про себе. Але тут і зараз була коротка пауза. Та сама тиша між ударами, коли можна перевести подих.
Солдати розходилися хто куди:
хтось грівся біля буржуйки,
хтось засинав, не знімаючи берців,
хтось ще тримав у руці телефон, боячись відпустити голос дому.
А Соколов лежав і думав, що цей місяць змінив надто багато.
І що попереду — знову дорога.
Але тепер він знав: вони йдуть правильно.
Ніч прийшла непомітно — без різкого переходу, ніби хтось просто приглушив світло над табором. Зеленодольськ спав уривками: між вибухами, між чергуваннями, між думками, які не давали заснути.
Соколов уже майже задрімав, коли повітря здригнулося.
Глухий удар, далекий, але важкий, прокотився степом, наче хтось ударив величезним молотом по землі. За кілька секунд — ще один. І ще.
— Працюють… — пробурмотів хтось у сусідньому наметі.
— Наші, — відповіли впевнено. — Глибоко.
Соколов сів. Серце билося рівно, спокійно — дивно спокійно, як для людини, що знала: кожен такий звук — це чиясь позиція, чиясь логістика, чиясь можливість стріляти завтра. Він визирнув назовні. Ніч була тепла, зоряна. Десь далеко, за темною лінією горизонту, небо на мить спалахнуло тьмяно-помаранчевим.
— Хаймарси, — знову сказали десь. — Точно вони.
Соколов усміхнувся краєм губ. У цій війні з’явилися звуки, які гріли не гірше за буржуйку.
Він тільки встиг сісти назад, як різко затріщала рація.
— Увага всім! — голос майстер-сержанта Денисенка був короткий і зібраний. — Підйом не оголошуємо, але бути напоготові. Можливий рух найближчими годинами. Тривожний дзвінок очікується.
У таборі одразу щось змінилося. Ніхто не біг, не кричав — просто рухи стали чіткішими. Хтось підтягнув бронік ближче до себе, хтось перевірив автомат, хтось мовчки взув берці.
Соколов узяв свій шолом, провів пальцями по жовтому скотчу на касці.
Херсон… — подумав він. — Значить, таки Херсон.
Він згадав Дніпро, широкий і спокійний на фотографіях. Згадав мости, про які говорили пошепки, з повагою. Згадав, як ще влітку всі казали: «Туди важко». А тепер — «туди треба».
Телефон завібрував. Повідомлення від Кароліни.
«Ти не спиш?»
Соколов набрав відповідь повільно, обдумуючи кожне слово.
«Ні. Може скоро рух. Все нормально.»
Відповідь прийшла майже одразу.
«Я відчуваю… Будь обережний. Я з тобою. Завжди.»
Він затис телефон у долоні сильніше, ніж треба. Саме заради цих слів — і заради тиші, в якій їх колись можна буде сказати без страху — він тут.
Знову прогриміло. Тепер ближче. Земля ледь відчутно завібрувала під ногами.
— Соколов, — озвався Костя, визираючи з намету. — Якщо що — разом, добре?
— Як і завжди, — кивнув той.
Над табором знову нависла тиша, напружена, густа. Та сама тиша, з якої народжуються наступи. Десь далеко ламалася ворожа логістика, горіли склади, сипалися мости. А тут, серед темряви й пилу, солдати чекали.
Не зі страхом.
З готовністю.
Бо кожен із них уже знав:
ця дорога веде вперед.
Наказ прийшов без пафосу — сухо й коротко, як і все важливе на війні.
— Підйом. Повна готовність. Виїзд через сорок хвилин.
Слова майстер-сержанта Денисенка розсікли ніч, мов лезо. Табір ожив миттєво. Сон зник, ніби його й не було — залишилася тільки зібраність. Соколов підтягнув бронежилет, перевірив підсумки, машинально торкнувся автомата. Жовтий скотч на рукавах і касці світився тьмяно у світлі ліхтарів — знак, за яким упізнають своїх у хаосі бою.
— Ну що, південь? — тихо запитав Костя, закидаючи рюкзак на плече.
— Схоже, — відповів Соколов. — Херсон сам себе не поверне.
Колона вишикувалась швидко. Двигуни загуркотіли приглушено — без зайвого шуму. Коли машини рушили, Зеленодольськ залишився позаду, розчинився у темряві. Попереду тяглася дорога, рівна і водночас безкінечна, а над нею — небо, що вже знало, куди вони їдуть.
Усередині броні було тісно й тепло. Хтось мовчки перебирав чотки, хтось дивився в підлогу, хтось усміхався сам до себе — кожен тримався за своє. Соколов закрив очі на мить і побачив Маріуполь — сталь, дим, бетон. Потім — Харківщину, швидкий прорив, прапори над звільненими містами.
Кожен напрямок має свій біль, — подумав він. — Але й свою надію.
Різкий жест водія — колона зупинилась. По рації пройшло шурхотіння, короткі команди. Висадка.
Ніч зустріла їх прохолодою і запахом землі. Десь далеко гриміло — глухо, важко. Перед ними тягнулися посадки й поля, темні, мов море. Тут починався інший ритм війни — повільніший, але не менш небезпечний.
— Малими групами. Тримаємо дистанцію. — голос Денисенка був спокійний. — Завдання: зайняти рубіж і закріпитися. Далі — за обставинами.
Соколов кивнув своїм. Вони рушили. Крок за кроком, обережно, прислухаючись до кожного шереху. Раптом попереду — короткий спалах. Потім ще один. Черга.
— Контакт! — прошепотів Костя.
Вогонь відповіді був миттєвим. Соколов впав на коліно, взяв сектор, відчув, як тіло працює саме — без зайвих думок. Постріли розірвали тишу, кулі лягали у темряву, змушуючи противника притиснутись.
— Правіше! — крикнув він. — Обхід!
Вони пішли. Швидко. Злагоджено. Земля під ногами була м’яка, волога. Серце билося в такт крокам. Ще кілька хвилин — і все стихло. Лише далеке відлуння бою нагадувало, що це тільки початок.
— Чисто, — доповів хтось.
— Закріплюємось, — сказав Соколов і вдихнув на повні груди.
Він глянув на схід. Там, за темрявою, був Херсон. Місто, яке чекало.
Перший крок зроблено, — подумав він. — Далі — тільки вперед.
Село Золота Балка з’явилося з темряви раптово — чорні силуети хат, переламані дерева, обірвані дроти. Воно виглядало мертвим, але Соколов знав: тут життя було, просто воно ховалося — з автоматами, кулеметами й РСЗВ.
— Готуємось… — коротко сказав командир по рації.
Колона повільно сунула вперед. І в ту ж мить ніч розірвало пекло.
Свист. Вибух. Земля здригнулася так, ніби її вдарили кулаком. Потім ще один — уже ближче. Ворог відкрив вогонь із усього, що мав. Кулемети били з посадок, міномети лягали перед колоною, а зліва — спалах і крик.
— БМП! БМП горить!
Одна М113 стояла в полум’ї, мов факел. Друга — за кілька секунд спалахнула так само. Вогонь пожирав броню, боєкомплект детонував, і чорний дим піднімався в небо.
— ДЕСАНТ! ДЕСАНТУЄМОСЬ! — заревів командир.
Соколов вистрибнув у багнюку, впав, перекотився. Над головою свистіли кулі. Повітря було важке від пороху й диму.
— Укриття! В окопи! — кричав хтось.
І тут почалося справжнє пекло.
РСЗВ накрила підхід до села. Гуркіт був такий, що вуха заклало. Земля вибухала шматками, людей кидало в боки. Перші втрати — швидко, боляче, несправедливо.
— Медика! Тут “триста”!
— Лягай! FPV! FPV!
Соколов підняв голову — і побачив дрон. Маленький, чорний, зі свистом. Він пішов просто в танк, що стояв трохи позаду. Удар — і башта зникла в полум’ї.
— С*ка… — прошепотів хтось.
Бій ішов уже хвилин сорок. А вони не просунулись ані на метр. Ворог сидів міцно — укріплений опорник, бетон, глибокі окопи, бліндажі. І вони били без жалю.
Соколов лежав в окопі, дихаючи важко, як після бігу.
— Якщо так і будемо лежати — нас тут поховають, — сказав Костя, витираючи бруд з обличчя.
— Знаю, — відповів Соколов. — Малими групами. Через посадку. Тихо.
Вони рушили. П’ятеро. Повзли, бігли короткими ривками, падали. Кулі рвали повітря поруч. Один боєць спіткнувся — Соколов схопив його за розгрузку й затяг у воронку.
— Живий?
— Живий… їдемо далі.
І раптом — ворожий окоп. За кілька метрів. Звідти били автоматами.
— Я — перший, — сказав Соколов і витягнув гранату.
Він вискочив, кинув її у вхід бліндажа й одразу впав.
ВИБУХ.
Крик. Мат. Дим.
— За мною!
Вони стрибнули в окоп. Почалась різанина на відстані кількох метрів. Постріли впритул. Кров на стінках. Хтось кричав українською, хтось — російською. Все змішалось.
Соколов побачив ворога, що вискочив з-за повороту, — коротка черга, той упав. Інший кинувся назад у бліндаж.
— Ще одну! — крикнув Костя.
Соколов без вагань кинув другу гранату.
— ЛЯГАЙ!
Вибух був глухий, наче хтось вдарив по землі молотом. Після нього — тиша, перервана стогоном.
— Зайняли… — хрипко сказав хтось. — Окоп наш!
Але радіти було рано. Ворожий вогонь одразу посилився. Кулі били по брустверу, земля сипалась у лице. Десь над ними знову загудів дрон.
Соколов притиснувся до стінки окопу, стискаючи автомат.
— Це тільки початок… — тихо сказав він.
Бій не закінчився.
Він лише входив у свою найстрашнішу фазу.
Бій не вщухав ні на хвилину. Щойно вони закріпились в одному окопі — одразу прилітало в інший. Ворог швидко зрозумів, що лобом нас не зламає, і почав масово працювати FPV-дронами по піхоті. Маленькі, майже непомітні, вони виринали з-за хат, із-за дерев, зі сторони посадок.
— Дрон! Лягай! — крик пролітав по лінії.
Вибух — і землю разом з уламками кидало просто в обличчя.
Техніка горіла одна за одною. Підійти ближче було майже неможливо — кожен рух карався миттєво. Оборона ворога трималась люто, вперто, ніби їм було байдуже, що село вже приречене.
Та з часом, метр за метром, вони все ж увійшли в Золоту Балку.
Приватний сектор. Низькі хати, паркани, городи, розбиті теплиці. Ворог сидів у будинках, стріляв із вікон, з дахів, із підвалів. Бій перейшов у ближній — найстрашніший.
Наша БМП вийшла вперед і почала методично вибивати позиції:
один будинок — черга,
другий — постріл,
третій — тиша.
І раптом — глухий удар, не наш.
— Танк! — крикнув хтось. — Справа!
Ворожий танк вийшов із-за будинків і почав лупити по наших позиціях прямою наводкою. Стіни складались, як картон. Земля тремтіла.
— Є FPV? — коротко спитав Соколов у рацію.
Відповідь була миттєвою.
За кілька секунд у небі з’явився наш дрон. Він ішов рівно, без ривків — ніби знав, що робить. Влетів просто в башту танка.
ВИБУХ.
Башту вирвало і підкинуло в повітря. Чорний клуб диму накрив усе навколо. Танка більше не існувало.
— Єєє! — пронеслось по позиціях, але радість тривала секунду. Бій тривав.
Соколов ішов уперед разом із групою. Поруч опинився кремезний боєць із закіптюженим обличчям.
— Скала, — коротко сказав він.
— Соколов. Тримаємось разом.
— Працюємо.
Вони прикривали один одного, заходили у двори, чистили хати. Ворог ховався по підвалах. Наші діяли жорстко.
— Граната! В підвал!
— Виходь! Руки!
Одні виходили — з порожніми очима, брудні, зламані. Їх брали в полон.
Інші — не виходили.
Поступово ворог почав відходити, займаючи нові рубежі за селом. Але до кінця не здавався — стріляв із кожного двору, кожної ями, кожного зруйнованого дому.
Золота Балка була знищена вщент. Не залишилось жодної цілої хати.
У одному з будинків Соколов почув рух. Він зайшов різко. Ворог кинувся на нього. Все сталося за секунди — удар, захват, боротьба в пилюці.
— Лежати! — гаркнув Соколов і заломив руки. — Живий будеш — пощастило.
Того взяли в полон.
Навколо лежали наші. Багато. Занадто багато — за одне село.
Соколов стояв серед руїн, важко дихаючи, стискаючи автомат.
Бій тривав.
І попереду був ще не один такий рубіж.
Бій повільно згасав, ніби задихався від власної люті. Постріли ставали рідшими, вибухи — глухішими, а між ними з’являлась тиша, важка й неприродна. Така тиша буває лише після пекла.
— Контроль сектору… перевіряємо підвали… — передавав по рації командир роти.
Соколов із Скалою йшли повільно, обережно. Кожен двір — пастка, кожен пролом у стіні — загроза. Дим ще висів у повітрі, пахло паленим металом і порохом. Під ногами — уламки, гільзи, зруйноване життя.
Останній осередок опору ворог тримав на околиці — кілька хат і посадка за ними. Там вони вперлися востаннє.
Коротка, жорстка перестрілка.
Кілька гранат.
Кілька криків.
І все.
— Чисто… — тихо сказав Скала, ніби не вірячи сам собі.
По рації пройшло підтвердження з усіх груп:
ворог відійшов, частина знищена, частина кинула позиції й побігла за посадки.
Соколов опустився на коліно біля розбитого паркану. Руки тремтіли — не від страху, від напруги, що тримала весь цей час. Він зняв каску, витер піт і кров, не знаючи, де чиє.
Навколо збирали поранених. Медики працювали мовчки, швидко. Тих, кого вже не можна було врятувати, накривали плащ-наметами. Хтось стояв і дивився в одну точку, хтось тихо матюкався, хтось просто мовчав.
— Село наше… — сказав хтось ззаду.
— Якою ціною… — відповів інший.
Сонце повільно хилялось до заходу, освітлюючи зруйновану Золоту Балку. Вона мовчала. Як і всі, хто тут залишився навіки.
Соколов підвівся, вдягнув каску назад і глянув уперед — туди, де ворог уже будував нову лінію оборони.
— Перепочинемо п’ять хвилин, — сказав він спокійно. — А далі — знову вперед.
Бо війна не закінчувалась.
Вона лише робила паузу.
Піхота почала рухатися без техніки. Те, що ще годину тому було колоною, тепер лишилося диміти в полі. Броня догоряла, боєкомплект тріщав, а над усім цим висів низький гул дронів — ніби рій ос.
— Тільки піхота… — хтось тихо сказав у воронці.
— Інакше ніяк, — відповів Соколов, піднімаючи голову. — До посадки метрів триста. Працюємо парами. Прикриття — по черзі.
Вони рушили ривками. Десять, п’ятнадцять метрів — і знову в землю. Поле було зоране вибухами, кожна воронка — шанс вижити. Над головами свистіло, але стріляли не так щільно, як очікували.
І саме це насторожувало.
— Ти помітив? — прошепотів боєць поруч, позивний «Скала».
— Що?
— Їх майже не чути. Немає кулеметів. Немає криків.
— Бо вони не тут, — похмуро відповів Соколов. — Вони в повітрі.
Наче підтверджуючи його слова, над полем знову пройшов дрон. Не атакував. Просто висів, коригував.
— Він веде… зараз буде удар, — крикнув хтось.
Але удару не було. Лише поодинокі постріли з посадки.
Коли вони дісталися перших дерев, стало зрозуміло: ворога тут справді небагато. Невеликі групи, розкидані по посадці, без щільної оборони. Уся ставка — на дрони.
— Контакт справа! — пролунало.
Коротка черга, крик, глухий удар тіла об землю.
— Один мінус, — доповів боєць. — Без броні, без каски…
Піхота почала зачищати посадку метр за метром. Один рухається — другий прикриває. Один падає на коліно — інший контролює фланг.
— Соколов, я піду вперед, — сказав Скала. — Ти прикрий зліва.
— Працюй. Я з тобою.
Вони просунулися ще на кілька десятків метрів. Листя шаруділо під ногами, гілки били по обличчю. Видимість — кілька метрів. І раптом — постріл майже впритул.
— Лягай!
Кулі пішли в стовбур дерева. Соколов упав, перекотився, дав коротку чергу в бік спалаху. Відповідь була слабкою — ворог нервував.
— Граната! — крикнув Скала.
Вибух розірвав тишу посадки. Після нього — крики, хаос, ще один постріл, який обірвався на півслові.
— Чисто.
Вони йшли далі. І чим далі — тим ясніше ставало: це не класичний бій. Не піхота проти піхоти. Це було полювання дронів, а люди тут — лише очі й наживка.
— Без техніки нас тут не тримають, — сказав хтось ззаду.
— Тому що не збираються, — відповів Соколов. — Їм головне — спалити все, що рухається.
Раптом — знову дзижчання. Ближче. Нижче.
— Дрон! Усі під дерева!
Вони притиснулися до землі. Дрон пролетів над головами, не знайшовши цілі, пішов далі.
— Бачиш? — прошепотів Скала. — Їх тут мало. Але вони нас бачать.
Піхота дісталася глибини посадки. Бій не стихав, але ставав рваним, уривчастим. Постріл — тиша. Крик — знову тиша. І постійно — небо.
— Тримаємося, — сказав Соколов у рацію. — Посадку майже взяли. Але без броні далі буде пекло.
Посадка вже була половиною за спиною, але відчуття, що ворог відступає, не приходило. Навпаки — тиша ставала важчою, гнітючою, ніби повітря стискалося перед новим ударом.
— Соколов… — тихо озвався Скала. — Це занадто легко.
Соколов кивнув, витираючи піт з очей рукавом.
— Вони чекають, поки ми висунемось. Готуйтеся. Без різких рухів.
І в ту ж мить — вибух.
Землю підкинуло, гілля посипалось зверху. Міномет. Потім ще один. І ще. Вибухи лягали по краю посадки, відрізаючи шлях назад.
— По нас працюють! Укриття! — закричав хтось.
Солдати розсипалися між деревами, падали в ями, притискалися до коріння. Двоє не встигли — їх накрило землею, крики швидко стихли.
— Медику! — пролунало, але Соколов уже розумів: зараз не пройти.
І тут — чергове дзижчання. Не один. Кілька.
— FPV! Вгору дивіться!
Дрон зайшов з флангу, різко пірнув. Хтось вистрілив — промах. Вибух розірвав дерево, уламки посікли повітря.
— Тримати дистанцію! Не купчитися! — кричав Соколов.
Ворог нарешті показався — невеликі групи, по двоє-троє, що висувалися з глибини посадки, стріляли короткими чергами й одразу міняли позиції. Вони знали місцевість. Вони не поспішали.
— Правий фланг, двоє! — доповів Скала.
— Беру лівого! — відповів Соколов.
Вони вийшли майже одночасно. Кілька пострілів — один ворог упав, другий кинувся тікати, але наткнувся на перехресний вогонь.
— Мінус.
Проте радіти було рано. З боку поля знову почувся гул — ще дрони. Вони йшли хвилями.
— Вони нас просто виснажують… — прошепотів боєць поруч.
— Так. Але ми ще стоїмо, — відповів Соколов. — А значить — живі.
Міномети замовкли так само раптово, як і почали. І це було найгірше.
— Готуйся… зараз піде піхота, — сказав Скала.
І пішла.
З глибини посадки, крізь дим і пил, з’явилися силуети. Ворог пішов в лоб, сподіваючись дотиснути.
— Вогонь!
Посадка ожила пострілами. Кулі рвали кору, дерева падали, земля кипіла. Соколов стріляв коротко, економив боєкомплект, рахував кожен рух.
Поруч упав боєць.
— Живий! Живий! — крикнув він, затискаючи плече.
— Тримайся! Не зараз! — відповів Соколов, прикриваючи його.
FPV знову пішов у атаку. Скала встиг зреагувати — черга, і дрон вибухнув у повітрі, обсипавши всіх уламками.
— Є!
Але сил ставало менше. Патрони — на дні магазинів. Люди — на межі.
— Соколов… якщо не прорвемось — нас тут закриють, — сказав Скала, важко дихаючи.
— Прорвемось, — твердо відповів той. — Бо назад дороги немає.
Він піднявся, махнув рукою вперед.
— За мною! До краю посадки! Там переломимо!
І вони пішли.
Крізь вогонь.
Крізь дрони.
Крізь страх.
А Михайлівка вже була зовсім близько —
і вона точно не збиралася віддаватися без останнього, найкривавішого слова.
Години тягнулися, мов вічність. Посадка забрала все — сили, кров, друзів, техніку. Коли останні постріли стихли, коли дрони перестали дзижчати над головами, солдати Соколова просто йшли вперед мовчки, не вірячи, що це нарешті кінець.
Вони вийшли з посадки —
і перед ними відкрилося село.
Тихе. Порожнє. Мертве.
— Де вони?.. — хрипло спитав хтось.
— Нема… — відповів інший, озираючись. — Пішли.
У селі не було ворога. Жодного пострілу. Жодного руху. Лише відчинені хати, розбиті паркани, кинуті речі. Наче життя просто втекло, залишивши після себе тінь.
Соколов зупинився й обернувся назад.
Позаду — пекло.
Дим піднімався стовпами. Горіли рештки бронемашин — чорні, покручені, понівечені. Більше дванадцяти одиниць техніки залишилися там, у полі й посадці. Метал ще тріщав від жару. Пахло паленим залізом, порохом і смертю.
Навколо — солдати. Ті, що вижили. Брудні, закривавлені, з порожніми очима. Декого не вистачало. Дуже багатьох.
Він підняв рацію, голос був важкий, але рівний:
— Динісенко, це Соколов. Село зайняли. Закріпилися. Далі йти не можемо — група майже розбита, транспорту немає. Великі втрати.
Кілька секунд — тиша. Потім відповідь:
— Прийняв. Ви свою задачу виконали. Тримайте сектор. Евакуація вже йде.
Соколов опустив рацію. Лише тепер він дозволив собі сісти.
Почалася інша робота — тиха, важка, болюча.
Поранених витягували з поля, з посадки, з воронок. Несли на плащ-наметах, на дверях, просто на руках. Хтось стогнав, хтось мовчав, дивлячись у небо. Медики працювали без зупину, руки тремтіли від втоми, але не зупинялися ні на мить.
Убитих складали окремо. Обережно. По-людськи. Хтось накривав їх бронежилетом, хтось тихо шепотів:
— Пробач, брате…
Пленених ворогів вивели під охороною. Вони йшли опустивши очі, брудні, злякані, вже без злості — лише з порожнечею.
Через пів години повз село пішли інші. Свіжа бригада. Повні машини, нові обличчя, рівний крок. Вони йшли далі — туди, куди Соколов уже не міг.
Соколов дивився їм услід і думав:
Добре… хай ідуть. Хай у них буде шанс.
Його група залишилася. Вони копали окопи, виставляли спостерігачів, займали будинки під оборону. Хтось запалив буржуйку, хтось просто сів біля стіни, притулившись спиною, дивлячись у порожнечу.
— Ми вистояли, — сказав Скала.
— Так, — відповів Соколов. — Але я відчуваю… це тільки початок.
Він ще не знав, що буде далі.
Не знав, які втрати, які рішення, які випробування чекають його попереду.
Але одне було ясно вже зараз:
порівняно з тим, що на нього чекало далі —
це ще здавалося дрібницями.
Історія Соколова тільки набирала свій найтемніший, найважчий хід.