Глава 26. Бахмутське пекло

Глава 26. Бахмутське пекло

«Є місця, де земля дихає смертю, а небо вчиться мовчати. Там люди перестають бути просто людьми — вони стають щитом.»

Ранок у Константинівці був холодний і різкий, як лезо. Туман ще не встиг розійтися, а повітря вже тремтіло від далеких вибухів — глухих, важких, бахмутських. Солдатів підняли рано. Без криків, без зайвих слів — усі й так розуміли: сьогодні не навчання.

Колона вишикувалась швидко. Хтось підтягнув бронежилет, хтось мовчки перевіряв магазин, хтось хрестився. Вийшов Кутузов. Обличчя сіре від втоми, очі червоні — він майже не спав.

— Слухайте уважно, — почав він низьким голосом. — Працюємо по Бахмуту. Ситуація важка. Вагнер лізе з усіх щілин. Пробують прорватися на околиці, тиснуть масою, не рахують втрат.

У строю хтось тихо вилаявся. Хтось стиснув кулаки.

— Ваш сектор — Забахмутка, — продовжив Кутузов. — Ворог зміг закріпитися. Є втрати. Є проблеми.

Громов зробив крок вперед.

— Куди саме? Яка точка?

— Район школи номер чотири, — відповів Кутузов без паузи. — Поруч кладовище. Далі — приватний сектор. Там вони вкопались. Підвали, будинки, проходи між дворами.

У строю пройшов важкий шепіт.

— Завдання, — Кутузов підвищив голос, — зайти групами на БМП, вибити ворога з цього сектора і закріпитися. Не геройствувати. Працювати злагоджено.

Він зробив паузу, подивився прямо на Громова.

— Перша група — 26 чоловік. Старший — Громов.

У підпорядкуванні: Кавказ, Лис, Турбо, Литвин, Кабанов… — він швидко перелічував прізвища, кожне віддавалося глухим ударом у грудях. — І ще двадцять. З техніки: чотири М113 і один танк «Оплот».

Кавказ тихо прошепотів збоку:

— Ну от… почалося.

— Вихід через тридцять хвилин, — закінчив Кутузов. — Взяти воду, боєкомплект, провізію. Все, що зможете нести.

Він зняв каску, на мить опустив голову.

— Хлопці… — голос на секунду зірвався. — Там пекло. Я знаю. Пробачте, що відправляю вас туди. Але це наказ зверху.

Тиша була такою щільною, що здавалося — її можна різати ножем.

— Є питання? — тихо спитав Кутузов.

— Нема, — відповів Громов і вийшов зі строю. — Група, до мене.

Солдати підтягнулися. Хтось нервово жартував, хтось мовчки курив, хтось поправляв шеврон. Кавказ глянув на Громова.

— Ну що, командире… Бахмут?

— Так, — коротко відповів той. — Робимо свою роботу.

Лис перевірив рацію:

— Зв’язок є. Поганий, але є.

— Там іншого і не буде, — буркнув Турбо.

Кабанов, важко зітхнувши, затягнув бронік:

— Школа… кладовище… гарне місце для чорта.

Громов обвів усіх поглядом.

— Слухайте мене. Тримаємося разом. Ніякої самодіяльності. Зайшли — зачистили — закріпились. Вийти живими — головне завдання.

— Прорвемось? — спитав хтось ззаду.

Громов коротко кивнув.

— Прорвемось. Бо іншого варіанту у нас немає.

Двигуни М113 загуркотіли, важко, зловісно. Танковий дизель «Оплота» заревів так, ніби сам Бахмут відповідав на виклик.

Через тридцять хвилин колона рушила.

Попереду було місто, яке вже не мало вигляду міста.

Попереду було бахмутське пекло.

Колона рушила повільно, важко, ніби сама дорога не хотіла пускати їх далі. З гори, серпантином, відкривався Бахмут — і це вже не було місто. Це було щось живе й мертве водночас.

— Бачиш?.. — тихо сказав Лис, дивлячись у бійницю М113. — Воно… горить.

І справді. Бахмут горів. Не десь окремо — весь. Чорні клуби диму здіймалися з кварталів, небо було низьким, сірим, наче притиснутим до землі. Кожні десять хвилин — вихід. Свист. Удар. Земля здригалася так, що техніка підстрибувала на гусеницях.

— Ракета… — спокійно констатував Кавказ.

— Тут вони не шкодують нічого, — відповів Громов, не відводячи погляду.

І саме тут прийшов перший справжній страх. Не паніка — ні. Холодний, важкий, як камінь у грудях. Раніше були бої, були втрати, було пекло… але такого вони ще не бачили. Це було не поле бою — це був кінець світу.

— Це ж… місто, — прошепотів Турбо. — Тут люди жили.

— Жили, — глухо відповів Кабанов. — Тепер — воюють навіть стіни.

Коли колона дісталася стели на в’їзді в Бахмут, Громов наказав зупинитися. Стела була побита уламками, простріляна, але стояла.

— Швидко, — сказав він. — Фото. На пам’ять.

Вони вийшли. На кілька секунд. Каски, чорні від кіптяви обличчя, автомат напоготові. Хтось нервово посміхнувся.

— Якщо виживемо — покажемо дітям, — сказав Литвин.

— А якщо ні? — спитав хтось.

— Тоді хай це фото буде доказом, що ми тут були, — відповів Громов.

Клац.

І одразу — назад у машини.

Далі — вулиці Бахмута.

Не було жодного цілого будинку. Фасади зяяли чорними дірами вікон, під’їзди обвалені, дахи вигорілі. Між будинками — протитанкові «їжаки», бетонні блоки, мішки з піском, імпровізовані вогневі точки. Місто чекало ворога. Місто стало фортецею.

— Дивись… — Лис показав на згорілу автівку. — Родина їхала.

— Не дивись, — різко сказав Громов. — Запам’ятовуй.

На узбіччях стояли випалені танки, БМП, цивільні машини, зварені в один чорний металевий клубок. Асфальт був розбитий гусеницями, вирвами, кров’ю, яку вже змив дощ.

— Тут більше п’ятдесяти тисяч жило, — тихо мовив Кавказ.

— А тепер — нуль, — відповів Турбо. — Тільки ми і смерть.

Колона повзла далі. Кожен метр — напруга. Кожне перехрестя — очікування пострілу, ПТУРа, дрона. Радіо тріщало, зв’язок зникав і з’являвся знову.

І раптом — вона.

— Забахмутка… — сказав хтось пошепки.

Попереду, крізь дим і руїни, вимальовувався той самий район. Приватний сектор, кладовище, темні силуети будинків, де вже чекав ворог.

Громов стиснув автомат.

— Приїхали, хлопці…

— Починається, — відповів Кавказ.

Колона зменшила швидкість.

Бахмут дивився на них чорними порожніми очима.

Колона зупинилася різко.

— Спішуємось! — крикнув Громов, і люки М113 відчинилися майже одночасно.

Солдати висипали на розбиту вулицю — уламки цегли під ногами, скло хрумтить, пил стоїть стіною. Це була та сама вулиця, де ворог уже чекав. Тиша тривала рівно кілька хвилин.

Минуло не більше десяти — і пекло відкрило пащу.

— Контакт! Праворуч! — закричав Кавказ.

Вагнерівці почали вилазити з будинків, з підвалів, з проламаних стін, ніби місто саме їх народжувало. Кулемети заговорили одразу, черги різали повітря, свист куль був безперервним.

— Вони не дають зайти в сектор! — крикнув Лис, притискаючись до броні.

За лічені хвилини один із М113 отримав пряме влучання. Глухий вибух — і броня спалахнула.

— М113 горить! Горить!

— Відхід від машини! Швидко!

Інші М113 відкрили вогонь по приватному сектору, розбираючи будинок за будинком. Стріляли по вікнах, по дверях, по проломах у стінах. Солдати ховалися за бронею, за кути, за все, що могло зупинити кулю хоч на секунду.

— Не висовуйся! — крикнув Турбо, тягнучи бійця за плече. — Тут усе прострілюється!

Група повзла вперед — п’ять метрів. Не більше. Кожен метр давався кров’ю.

І тут — перша втрата.

Боєць побіг від одного будинку до іншого. Лише кілька кроків — і черга прошила повітря. Він навіть не встиг крикнути. Просто впав обличчям у пил.

— Трьохсотий?

— Ні… — голос Кавказу зірвався. — Двохсотий…

Пулі летіли кожну секунду. Здавалося, повітря стало твердим. Вони все ж вибили ворога з одного будинку. Гранати, крики, постріли впритул. Коли зайшли всередину — почалося справжнє пекло.

— Сонцепьок! Ліворуч! — хтось закричав у рацію.

І світ загорівся.

Вогонь накрив позиції, наче хвиля. Полум’я лизало стіни, асфальт, землю. Горіло все. Навіть бетон почав тріскатися й плавитися. Повітря стало нестерпним, легені пекло.

— Відхід! Відхід! — кричав Громов, але його голос губився у реві полум’я.

Навіть їхній танк спалахнув, мов факел. Двоє бійців не встигли сховатися — вогонь накрив їх миттєво. Вони зникли у вогняному мареві.

Земля горіла. Не метафора — вона реально палала.

Громов зрозумів: ще хвилина — і вони всі тут залишаться.

— Назад! Усі назад! Це наказ! — закричав він у рацію.

Він прийняв найважче рішення — відступити. Не тому, що злякався. А тому, що інакше — ніхто не виживе.

Бахмут не відпускав легко.

Він брав своє.

Відхід був рваний, уривчастий, на межі можливого. Солдати відступали короткими перебіжками, падаючи в вирви, за уламки стін, тягнучи поранених, прикриваючи одне одного вогнем. Повітря ще тремтіло від спеки, дим стояв такий густий, що очі сльозилися самі по собі.

Громов зупинив групу за кілька кварталів, у напівзруйнованому дворі.

— Зайняти кругову! Перевірити всіх! — голос був хрипкий, але твердий.

Хтось сидів, упершись спиною в стіну, хтось мовчки дивився в землю. Руки тремтіли — не від страху навіть, а від адреналіну й шоку. Двадцять хвилин. Лише двадцять — а здавалося, що минула вічність.

Громов відійшов убік, натиснув на кнопку рації.

— Кутузов, це Громов. Сектор зайняти не змогли. Ворог накрив позиції “Сонцепьоком”. Повні вигорання. Є втрати. Бронетехніку відвів, піхота зі мною.

Кілька секунд тиші. Лише тріск у рації.

— Прийняв, Громов, — голос Кутузова був важкий. — Перегрупуватись. За десять хвилин — знову в наступ. Сектор треба забрати.

— Прийняв… — коротко відповів Громов і вимкнув рацію.

Він стояв ще мить, дивлячись у димний горизонт, а потім повернувся до бійців.

— Слухайте мене, — сказав він голосно, але без крику. — Наказ є наказ. Перегруповуємось і йдемо знову.

Кілька секунд — тиша. А потім прорвалося.

— Командире… ти бачив, що там коїться?! — Литвин провів рукою по закіптюженому обличчю. — Там усе плавиться! Це не бій — це пекло!

— Двадцять хвилин… — глухо сказав Кабанов. — Двадцять хвилин — і мінус машина, мінус пацани…

Турбо сидів, упершись ліктями в коліна, дивився в одну точку.

— Я такого ще не бачив, — прошепотів він. — Навіть під Куп’янськом такого не було.

Кавказ стиснув автомат так, що побіліли пальці.

— Вони нас просто випалили, наче траву…

Громов обвів усіх поглядом. У кожному — шок, злість, біль. Але й щось ще — упертість.

— Я знаю, важко, — сказав він тихіше. — Але якщо ми не підемо — вони підуть далі. За нами вже нічого немає.

Він зробив паузу.

— Це Бахмут. Тут або стоїш — або зникаєш.

Солдати мовчки підвелися. Хтось перехрестився, хтось перевірив магазин, хтось просто глибоко вдихнув, ніби перед стрибком у воду.

Вони ще не відійшли від того, що сталося за ці двадцять хвилин.

Але наказ був чіткий.

І пекло чекало знову.

Як тільки бійці почали підійматися, щоб знову йти вперед, повітря розірвало різке тріщання автоматів.

— Контакт! Зліва! — хтось закричав так, ніби легені розірве.

Вагнерівці пішли в атаку раптово. Малими групами, по двоє–троє, перебіжками між зруйнованими хатами, з підвалів, з проломів у стінах. Вони стріляли на ходу, майже не зупиняючись, ніби їм було байдуже, виживуть вони чи ні.

— Лягай! — крикнув Громов.

І в ту ж секунду над головами свиснули міни.

Перший розрив — десь попереду. Другий — ближче. Земля здригнулася, пил і уламки посипалися зверху.

Третій приліт ударив прямо в будинок праворуч.

Стіна склалася, ніби картонна.

— Саня! Саня! — закричали з-під завалу.

Один із бійців зник під уламками. Видно було лише руку, притиснуту бетоном. Він кричав, але голос швидко перетворився на хрип.

— Зайняти кругову! Не дати їм прорватися! — Громов рвав голос у рацію. — Тримати сектор!

Почалася справжня різанина.

Вагнерівці лізли без зупинки. Одних клали — за ними бігли інші. Хтось падав, хтось повз по землі, хтось стріляв, уже будучи пораненим. Вони кричали, матюкались, реготали — це було божевілля.

— Вони не закінчуються! — Лис перезаряджав магазин тремтячими руками. — Що це за… люди такі?!

— Це не люди! — крикнув Кавказ і відкрив вогонь по черговій тіні, що вискочила з-за паркану.

Кулі били по цеглі, іскри летіли в темряві, дим різав очі.

Міномет працював чітко — ворог виганяв їх із кожного укриття, не даючи закріпитися.

— По флангу! По флангу, сука! — Турбо розвернувся і дав коротку чергу.

Один з вагнерівців упав, другий сховався, третій уже був на відстані кількох метрів, стріляючи майже впритул.

— Назад не відходимо! — Громов схопив бійця за плече. — Тут стоїмо або тут і ляжемо!

Хтось поруч захлинувся криком — не від болю, а від люті.

Хтось молився пошепки.

Хтось мовчки стріляв, уже не рахуючи патрони.

Будинок, у якому вони тримали оборону, тріщав від вибухів. Підлога ходила ходором. Стеля сипалася. Запах пороху, пилу й гарячого металу стояв такий густий, що здавалося — ним можна дихати замість повітря.

— Командире, їх знову більше! — хтось крикнув зліва.

Громов висунувся, зробив кілька пострілів і знову притиснувся до стіни.

Він бачив лише одне: хвиля за хвилею.

І ця хвиля не збиралася зупинятися.

Громов рвав рацію так, ніби від цього залежало саме життя — бо так воно й було.

— «Сто тринадцята», негайно на позицію! Закрийте напрямок, не дайте їм пройти! — голос зривався на хрип.

Кілька секунд тиші, що тягнулися вічністю, і нарешті відповідь:

— Прийняв. Висуваємось.

Бійці трималися з останніх сил. Патрони закінчувалися, руки тремтіли, очі пекло від диму й пилу. Вагнерівці лізли, падаючи, підіймаючись, наступаючи буквально по своїх мертвих. Здавалося, страх у них давно помер.

І тут із-за повороту вирвалася наша М113.

Гуркіт двигуна перекрив крики. Кулемет заговорив довгою чергою, прошиваючи двори й проломи в будинках. Ворог ліг, хтось відступив, хтось так і залишився лежати.

— Давай! Не зупиняйся! — кричав хтось із бійців, уже не розуміючи, кому саме.

Громов знову схопився за рацію:

— Запускайте FPV! Працюйте по піхоті, інакше ми тут усі ляжемо!

Десь позаду прийняли наказ. За кілька митей у небі з’явився характерний писк — дрони пішли в бій.

Лис у цей час рвонув у напівзруйновану хату. Усередині — тіні, рух, чужі голоси. Він не вагався.

Черга — перший упав.

Друга — другий.

Третій ворог кинув зброю й завмер біля стіни. Лис притиснув його до підлоги, виставив автомат у вікно й почав тримати оборону сам.

— Командире! — заревів Кабанов у рацію. — Танк! На сусідній вулиці! Розгортається по нас!

Громов подивився вперед, назад, угору. Вогонь, дим, крики, вибухи. Він чітко зрозумів: це пекло, і вийдуть із нього не всі.

Перший постріл танка розірвав будинок за кілька метрів. Уламки посипалися, земля здригнулася.

— Вся увага на танк! Весь вогонь туди! — закричав Громов екіпажу М113.

БМП заревла, не припиняючи стріляти. Кулі й трасери сипалися по броні ворога, збивали приціл, не даючи нормально працювати.

Вагнерівці тим часом ішли вперед, переступаючи через тіла, кричачи, стріляючи, падаючи знову. Їм було байдуже — живі вони чи ні.

І саме в цей момент FPV долетіли.

Перший дрон врізався в танк.

Другий — точно в район боєкомплекту.

Вибух був такий, що ніч на мить стала днем. Вежу підкинуло вгору, полум’я вирвалося з люків, метал розірвало зсередини.

— Є! — хтось закричав, уже майже істерично.

Інші дрони пішли далі — добивати піхоту. Вибухи точково виривали ворога з укриттів, ламали їхній наступ.

Але радість тривала секунди.

Навколо лежали свої. Поранені стогнали. Хтось уже мовчав.

Громов дивився на це й знав: ціна цього бою вже страшна, і він ще не закінчився.

Бій не стих — він розірвався ще сильніше, ніби розлютився від того, що танк згорів.

Повітря тремтіло від автоматних черг. Пахло гаром, кров’ю і паленим металом. Крики поранених змішувалися з командами, матюками й молитвами.

— Медика! Медика сюди! — хтось волав так, ніби кричав у саму землю.

Громов повз уздовж розбитого паркану, притискаючись до ґрунту. Кулі ляскали об бетон над головою, кришили цеглу. Він бачив, як Турбо схопився за плече — кров хлинула між пальців.

— Тримайся! Не падай! Чуєш?! — закричав Громов, але Турбо лише кивнув, стиснув зуби й продовжив стріляти, вже однією рукою.

Вагнерівці знову пішли вперед. Малими групами, по троє–четверо. Один падав — другий переступав через нього, навіть не дивлячись. Їхні очі були порожні, рухи — механічні.

— Вони не зупиняються… — прошепотів Литвин, заряджаючи черговий магазин тремтячими руками. — Вони, бл, безсмертні…*

— Вони такі ж смертні, як і ми! — гаркнув Громов. — Цілься! Працюй!

Раптом — вибух зовсім поруч. Стіну розірвало, і Кабанова відкинуло на землю. Він закричав — не від болю, а від жаху.

— Ноги… Я не відчуваю ноги…

Громов підповз до нього, побачив темну калюжу там, де ще хвилину тому були коліна.

— Дивись на мене! Дивись! Ти живий! Чуєш?!

— Командире… не залишайте… — голос Кабанова ламався.

— Ніхто нікого не залишає! — майже зірвався Громов, накладаючи турнікет, затягуючи так, що Кабанов завив.

Десь праворуч Лис усе ще тримав будинок. Його автомат клацнув — патрони скінчилися. Він схопив інший, з підлоги, стріляв майже навмання, по тінях у диму.

— Вони лізуть! Вони в дворі! — кричав він у рацію.

І справді — ворог був уже занадто близько. Граната покотилася по землі, зупинилася за кілька метрів.

— Граната! — крик, і світ вибухнув.

Земля здригнулася, у вухах зазвенів писк. Громов на секунду осліп, але підвівся. Побачив, як Кавказ, весь у крові й пилюці, продовжує стріляти, сміючись якимось божевільним сміхом.

— Ну що, суки! І це все?! — волав він, випускаючи чергу.

Страх був усюди. Він стискав груди, душив, змушував руки тремтіти. Кожен розумів: ще крок — і кінець. Але ніхто не відступав.

FPV знову зайшли. Один вибухнув прямо серед групи ворога — тіла розлетілися, шматки впали на дахи, на дерева, на дорогу.

Та навіть це їх не зупинило.

— Командире… — тихо сказав Литвин, — нас мало…

Громов обвів поглядом бійців. Втомлені, закривавлені, перелякані, але живі. Поки що живі.

— Тримаємось, хлопці, — сказав він хрипло.

Громов зрозумів це раніше за всіх. Не по рації. Не по криках.

По тиші між вибухами — тій страшній паузі, коли ти усвідомлюєш: ще кілька хвилин — і нікого не залишиться.

Він підняв голову з-за уламків стіни, подивився на своїх.

Те, що ще годину тому було групою, тепер виглядало як залишки.

— Усім слухати мене! — закричав він у рацію, перекриваючи стрілянину.

— Відходимо! Повторюю — ВІДХОДИМО! Інакше ми тут всі ляжемо!

На мить здалося, що слова повисли в повітрі.

Ніхто не хотів цього чути.

Відступ — це не поразка… але зараз воно відчувалося саме так.

— М113! Дві машини! Негайно до мене, координати передаю!

— Прийняв… Рухаємося… — пролунало у відповідь, крізь тріск і перешкоди.

Поки чекали — пекло не зупинялося.

Вагнерівці лізли, мов скажені. Без пауз, без страху, без логіки.

Вони хотіли добити.

— Прикривай! Прикривай! — кричав Громов, відстрілюючись короткими чергами.

— Не давайте їм підійти!

Кавказ упав на коліно, перезаряджаючи автомат.

Литвин стріляв уже майже навмання — руки не слухалися.

Лис, поранений, тягнув іншого бійця за бронежилет, залишаючи за собою кривавий слід.

І тут — гул двигунів.

Спочатку здалося, що це чергова галюцинація.

А потім з диму виринули наші М113.

Побиті, у кіптяві, але живі.

— ПО МАШИНАХ! ШВИДКО! — зірвав голос Громов.

Вони бігли, хто як міг.

Хтось кульгав.

Когось тягли.

Когось заштовхували всередину буквально силою.

Кулі били по броні, іскри летіли в усі боки.

Одна з машин здригнулася від влучання, але рушила далі.

— Усі?! — крикнув Громов.

— Усі, хто міг… — хтось відповів тихо.

Двері грюкнули.

Двигуни заревли.

І вони рвонули з тих позицій, залишаючи позаду дим, вогонь, тіла… і частину себе.

Ворог наступав жадібно, скажено, ніби відчував кров.

Він майже знищив групу.

Ту, яка мала вибити його з сектора.

Ту, яка мала закріпитися.

Але замість цього…

Вони втратили не лише людей.

Вони втратили позиції.

Втратили землю, за яку вже пролилася кров.

Громов сидів усередині броні, важко дихаючи, дивлячись у порожнечу.

У вухах ще лунав бій.

Перед очима — обличчя тих, хто не виїхав.

Бахмут не відпускав.

Бахмут брав свою ціну.

І вона була страшною.

Усередині М113 стояв важкий, задушливий сморід — порох, палене залізо, кров. Машина тряслася на вибоїнах, від’їжджаючи від проклятого сектора, а бійці мовчали. Ніхто не говорив. Не було сил. Не було слів.

Громов сидів, притулившись спиною до броні. Руки тремтіли — не від страху, від люті. Він стиснув рацію так, що побіліли пальці.

— «Беркут-один», доповідаю… — голос у нього зірвався, але він змусив себе говорити.

— Ми покинули сектор. Ворог зайняв новий рубіж. Група… група майже знищена.

Кілька секунд — тиша.

Потім рація вибухнула криком.

— ЯК ЦЕ — ПОКИНУЛИ?! — Кутузов був у люті.

— Ви мали закріпитися! Вибити противника! А в результаті — ви віддали їм НОВІ позиції! Ви розумієте, що ви наробили?!

Громов різко підвівся, вдарившись головою об стелю машини. Його очі горіли.

— РОЗУМІЮ?! — він закричав так, що бійці здригнулися.

— Я розумію, що якби ми не відійшли — від нас лишилися б тільки КІСТКИ В ЗЕМЛІ!

— НАС СПАЛИЛИ «СОНЦЕПЬОКОМ»! НАС КРИЛИ МІНАМИ! НА НАС ПЕРЛИ, ЯК НА М’ЯСО!

У машині хтось опустив голову.

Хтось стиснув автомат, ніби хотів розчавити його руками.

— У МЕНЕ ЛЮДИ ВСІ РАНЕНІ! — Громов уже не говорив — він рвав горло.

— ТУРБО — В КРОВІ! ЛИС — ЛЕДЬ ЖИВИЙ! КАВКАЗ КОНТУЖЕНИЙ! ЛИТВИН… — він замовк на секунду.

— ВИ ХОЧЕТЕ, ЩОБ Я ЇХ ТАМ ПОКЛАВ УСІХ?!

У відповідь — тільки тріск ефіру.

Громов подивився на рацію, ніби на ворога, і з усієї сили жбурнув її об метал.

Глухий удар прокотився по броні.

— Суки… — прошепотів він, уже тихіше.

Він озирнувся.

Турбо сидів, притискаючи бинт до плеча, блідий, але живий.

Лис дивився в підлогу, губи тремтіли.

Кавказ мовчки стискав зуби, з вуха текла кров.

Литвин лежав, закривши очі, важко дихаючи.

Це були його найкращі.

Його кістяк.

Його сім’я.

І тепер від групи залишилося майже нічого.

М113 ревіла, віддаляючись від Бахмута, але пекло не відпускало.

Воно їхало разом з ними — у головах, у серцях, у тиші між словами.

Громов опустився назад на підлогу броні й закрив обличчя руками.

Цього разу — не від страху.

Від безсилля.

М113 вирвалися із забахмутки, ніби з пащі пекла, і зупинилися вже на околиці міста — серед зруйнованих гаражів, розбитих дворів і чорних від сажі дерев. Тут було трохи тихіше. Лише далекі вибухи нагадували, що Бахмут нікуди не зник — він просто чекає.

Двері броні відчинилися.

Бійці почали виходити — хто сам, хто з допомогою. Хтось кульгав, хтось тримався за живіт, хтось просто сідав на землю й дивився в одну точку.

— Живі — сюди! Поранені — не мовчати! — хрипко крикнув Громов.

Почався важкий, мовчазний облік того, що залишилося від групи.

Медики та самі бійці розгортали аптечки просто на капотах, на землі, на уламках бетону.

Перев’язували, кололи знеболювальне, знімали закривавлені броніки.

— Турбо — тяжкий!

— Кабанов — осколки, багато!

— Литвин… Литвина сюди, швидко!

Турбо лежав блідий, з стиснутими зубами. Він ще намагався жартувати, але голос уже не слухався.

Кабанов тримався, але кров сочилася крізь бинти.

Литвин мовчав — очі відкриті, але погляд ніби проходив крізь людей.

Їх разом з іншими тяжко пораненими завантажили в транспорт і відправили до госпіталю. Сирена швидкої зникла за поворотом, і з нею ніби поїхала ще частина групи.

Громов рахував.

Раз.

Два.

Три…

Сім.

Із двадцяти шести — сім бійців у строю. Решта — поранені, евакуйовані або залишилися там, у вогні.

Громов мовчки дістав рацію.

— «Беркут», це «Грім». Доповідаю.

— Група зазнала критичних втрат. У строю сім осіб. Ми відмовляємося від подальших бойових дій на даний момент і вимагаємо перегрупування.

Відповідь прийшла швидко — холодна, як метал.

— Громов, ти мене підвів.

— За твоєю інформацією ворог зайняв новий рубіж і готується до подальшого наступу.

Громов заплющив очі. Він уже чув це — між рядків.

— Перегрупуйся, — продовжив Кутузов.

— Через три дні — висуваєшся на позиції.

Три дні.

На те, щоб зібрати уламки людей.

На те, щоб латати не тільки тіла, а й голови.

Громов опустив рацію. Подивився на своїх — на тих семеро, що залишилися. Виснажені, закопчені, але живі.

— Чули? — тихо сказав він.

— Три дні. Відпочиваємо. Лікуємося. Виживаємо.

Ніхто не відповів.

Вони просто сиділи на околиці знищеного міста, де війна ще не закінчилась — вона лише набирала нове дихання.