Пролог.
Пролог
«Коли королі воюють за корони,
першими платять ті, у кого їх ніколи не було.»
— з хронік Талісії
Раннім ранком Еміль прокинувся від криків.
Спершу йому здалося, що це сон — уривки голосів, злі, різкі, наче вітер жбурляв слова об стіни хат. Та за мить пролунав глухий удар, тріск дерева, і крики стали ближчими, гучнішими, справжніми.
Емілю було тринадцять років.
Він зіскочив з лежанки й босоніж підбіг до вікна. Холодне повітря вдарило в обличчя. На вулиці вже збиралися люди — хтось із порожніми руками, хтось із мішками, хтось із опущеною головою.
Це були бандити.
Чужі. Озброєні. Впевнені у власній безкарності.
Вони прийшли так, як приходили завжди.
— Дінари! — кричав один.
— М’ясо!
— Сир!
— Бавовну! Усе сюди!
Село Озерянка, загублене серед рівнин королівства Талісія, не мало ні мурів, ні вояків, ні захисту. Тут були лише селяни — втомлені, голодні, навчені виживати.
Еміль бачив, як сусід виносить останній мішок зерна.
Як жінка притискає до грудей дитину, ніби власне тіло могло стати щитом.
Як старий мовчки падає навколішки, благаючи не про пощаду — про час.
Ніхто не опирався.
Усі знали: опір — це смерть. А іноді й щось гірше.
Королю було не до них.
Талісія жила війною. Десь далеко гриміли битви між королівствами, вирішувалися долі земель, підписувалися накази. Назви сіл на кшталт Озерянки губилися між рядками звітів.
Еміль це розумів.
Він розумів, що зараз усе буде, як завжди:
звичайні люди віддадуть останнє,
в надії прожити ще один день.
Він стис кулаки.
І вперше в житті відчув не страх —
а лють.
Тиху. Глибоку. Небезпечну.
Ту саму, що колись змінить цей світ.
Бандити пішли так само раптово, як і з’явилися.
Кінські копита ще деякий час глухо стукотіли десь на дорозі, а потім і цей звук зник. Над Озерянкою повисла тиша — важка, липка, ніби дим після пожежі.
Люди не раділи.
Усі знали: вони повернуться. Завжди поверталися.
Еміль вибіг на вулицю. Земля була втоптана, двері вибиті, кілька хат стояли з розчиненими навстіж входами, ніби поранені, що не мали сил зачинитися. Десь плакала жінка. Хтось голосно сварився, рахуючи втрати. Хтось просто сидів на лавці, дивлячись у порожнечу.
Біля колодязя він побачив Германа.
Той стояв, стискаючи в руках ніж із тупим лезом — швидше символ, ніж зброю. На його обличчі не було сліз. Лише злість.
— Вони навіть не ховалися, — сказав Герман першим. — Прийшли серед білого дня. Як до себе додому.
Еміль кивнув.
— Бо знають, що їм нічого не буде, — відповів він. — Королю байдуже. Для нього ми — не люди. Ми цифри.
Герман гірко всміхнувся.
— Я чув, як один із них сміявся. Сказав, що за місяць прийдуть знову. І що ми маємо підготувати більше.
Еміль стиснув зуби.
Поряд проходив старий Мартин, тягнучи порожній віз. У когось забрали худобу. Біля хати коваля жінки збирали розкидані речі, мов уламки власного життя. Діти мовчали — надто рано навчилися мовчанню.
— Це несправедливо, — тихо сказав Еміль. — Ми нічого їм не винні.
— У цьому світі, — відповів Герман, — винні всі, хто слабший.
Вони мовчали кілька секунд. Вітер колихав порожні полотна на парканах, ніби білі прапори.
— Ми ж не завжди будемо такими, — раптом сказав Еміль. — Ми виростемо.
Герман подивився на нього уважно, по-дорослому.
— І що тоді?
— Тоді ми не віддамо, — твердо відповів Еміль. — Ні дінарів. Ні людей. Ні села.
— Думаєш, двоє можуть щось змінити? — спитав Герман.
— Думаю, що хтось мусить почати.
Герман повільно кивнув.
— Я не хочу тікати все життя, — сказав він. — Не хочу ховатися, коли чую крики.
Еміль простягнув руку.
— Поклянемося?
Герман без вагань стис її.
— Поклянемося, — відповів він. — Що коли виростемо — доб’ємося миру. У всіх королівствах. Або загинемо, намагаючись.
Вони ще не знали,
що шлях до миру пролягатиме через кров.
І що одного дня їх самих боятимуться так само, як сьогодні — бандитів.
А Озерянка тим часом повільно оживала.
Люди латали двері, ділилися рештками їжі, допомагали тим, у кого забрали все.
Жили — не завдяки королю.
А всупереч йому.
І саме тут, серед зламаних хат і мовчазних дітей,
народилася клятва, яка згодом переверне світ.
Вони почали не з ненависті.
Вони почали з гри.
Спершу це були звичайні палиці, підібрані за селом, біля старого яру. Еміль тримав свою обома руками, наслідуючи рухи, які колись бачив у солдатів. Герман стояв навпроти, насупивши брови, і робив вигляд, що не боїться.
— Тримай вище, — буркнув Герман. — Інакше тебе одразу виб’ють.
— Ти теж не вмієш, — огризнувся Еміль, але підняв руки.
Вони билися до першого болю. До подряпин. До синців.
Плакати було соромно.
Коли з’являлася кров — навіть крапля — вони зупинялися, мовчки дивилися одне на одного, а потім знову ставали в стійку.
Ніхто їх не вчив.
Увечері вони підглядали за старими, що колись служили у війську. Запам’ятовували, як ті тримають спину, як ставлять ноги, як дивляться — не на меч, а в очі ворога.
— Меч — це не залізо, — сказав якось старий ковалів брат, який кульгав після війни. — Це продовження руки. А рука має знати, що робить.
Заліза в них не було.
Але було дерево.
З часом палиці стали важчими. Герман обмотував їх мотузкою, щоб не ковзали. Еміль підрізав кінці, надаючи їм форми клинка. Вони вже не гралися — вони тренувалися.
А потім з’явилися луки.
Перший зламався одразу.
Другий — тріснув після кількох пострілів.
Третій — вистрілив.
Вони робили їх із гілок ліщини, висушували над вогнем, тятива була з мотузки, іноді — з розплетеної старої тканини. Стріли криві, з обпаленими кінцями, але летіли.
— Колись, — сказав Герман, дивлячись, як стріла влучає в трухлявий пень, — у нас будуть справжні.
— Колись, — відповів Еміль. — Але спершу ми маємо вижити.
Вони стріляли по мішенях, по пляшках, по старих дошках. Промахи злили, влучання — змушували серце битися швидше.
З кожним роком удари ставали точнішими.
Рухи — впевненішими.
Погляди — холоднішими.
Вони вже не були просто хлопцями з Озерянки.
Вони були тими, хто готувався.
І ніхто в селі не сміявся з них.
Бо всі пам’ятали крики.
І всі знали — наступного разу може не вистачити покори.
Увечері в хаті пахло теплим хлібом і димом.
Мати сиділа біля столу, штопаючи сорочку. Батько мовчки лагодив старий ремінь — руки в нього були грубі, потріскані, але рухи обережні, ніби він боявся зламати те, що ще трималося.
Еміль довго стояв біля порога, не знаючи, з чого почати.
— Щось трапилося? — першою озвалася мати, підвівши очі.
— Ні… — він вагався. — І так. Я… хочу вам щось сказати.
Батько відклав ремінь.
— Говори, синку.
Еміль сів навпроти. Світло каганця тремтіло, відкидаючи тіні на стіни.
— Я не хочу жити так, як ми живемо зараз, — тихо почав він. — Я не хочу щоразу ховатися, коли приходять бандити. Не хочу віддавати все й мовчати.
Мати зупинила голку.
— Це небезпечні слова, Емілю.
— Я знаю, — швидко відповів він. — Але я мрію… щоб колись тут був мир. Щоб жодне село не боялося. Не тільки наше — усі.
У хаті запанувала тиша.
Батько дивився на нього довго. Надто довго для хлопця тринадцяти років.
— Ти ще дитина, — нарешті сказав він. — Світ жорстокий.
— Саме тому я хочу його змінити, — відповів Еміль, ледве стримуючи тремтіння в голосі.
Мати повільно підвелася, підійшла до нього й поклала руку на плече.
— Ти маєш добре серце, — сказала вона. — Я боялася, що цей світ його зламає.
— Він не зламає, — прошепотів Еміль. — Я не дозволю.
Батько важко зітхнув.
— Я не навчу тебе воювати, — сказав він. — Але навчу бути людиною. Пам’ятай: сила без совісті — це те, чого ти боїшся зараз.
Еміль кивнув.
— Я пам’ятатиму.
Мати обійняла його. Тепло її рук було сильнішим за будь-які слова.
— Якщо твоя мрія — захищати, — сказала вона, — то йди до неї. Але ніколи не забувай, ким ти був. І звідки ти.
Тієї ночі Еміль довго не міг заснути.
Він дивився в темряву й думав про мир, про королівства, про світ без страху.
Він ще не знав, що колись згадає ці слова з болем.
Бо підтримка батьків — це світло.
А падіння з висоти світла завжди найболючіше.
Вони вийшли за село ще до сходу сонця.
Трава була мокра від роси, земля — холодна, ніби попереджала. Батько ніс із собою старий меч — іржавий, із зазубринами на лезі. Він давно не служив у бою, але все ще мав вагу.
— Це не іграшка, — сказав батько, передаючи меч Емілю. — І ніколи не буде.
Еміль обережно взяв його. Лезо потягло руку вниз, і хлопець ледь не втратив рівновагу.
— Стій, — спокійно мовив батько. — Спершу — ноги.
Він поставив сина правильно: одну ногу трохи вперед, іншу — під кутом. Легкий згин у колінах.
— Земля — твій союзник, — сказав він. — Якщо втратиш рівновагу — втратиш життя.
Батько обійшов Еміля, поправляючи поставу, плечі, хват.
— Не стискай руків’я, як ворога, — тихо пояснив він. — Меч — це продовження руки. Ти маєш відчувати його.
Еміль кивнув, ковтаючи хвилювання.
— А якщо страшно? — спитав він.
Батько усміхнувся куточком вуст.
— Страшно завжди. Різниця лише в тому, хто керує страхом.
Він підняв палицю — замість меча — і став навпроти.
— Дивись не на зброю, — сказав він. — Дивись у плечі. Тіло завжди видає намір.
Перший удар був незграбним. Другий — швидшим. Третій — точнішим.
Меч дзенькав об палицю, руки боліли, пальці німіли, але Еміль не відступав.
— Добре, — сказав батько. — Але пам’ятай: у бою важлива не сила, а час.
Він показував, як відходити півкроку назад, як не відкривати груди, як берегти лівий бік.
— Ніколи не бийся заради злості, — сказав він, зупинивши удар. — Злість засліплює. Бийся, щоб вижити. А ще краще — щоб захистити.
Сонце вже піднімалося, коли вони закінчили.
Еміль стояв, важко дихаючи, з тремтячими руками, але з прямою спиною.
— Ти вчишся швидше, ніж я думав, — сказав батько. — І це лякає.
— Чому? — спитав Еміль.
Батько подивився вдалечінь, туди, де проходила дорога, якою приходили солдати й бандити.
— Бо той, хто добре тримає меч, рано чи пізно буде змушений ним скористатися.
Він поклав руку синові на плече.
— Пам’ятай: справжня сила — це вміння зупинитися.
Еміль запам’ятав ці слова.
Запам’ятав назавжди.
І саме вони одного дня стануть для нього найважчими.
Минув час.
Зима змінилася весною, весна — літом. Озерянка жила, ніби затамувавши подих. Люди працювали мовчки, не дивлячись на дорогу, бо кожен знав: якщо дивитись занадто довго — вона обов’язково приведе біду.
Того ранку дорога привела війну.
Кінний загін з’явився з туману. Не бандити — солдати. На щитах — знак королівства Талісії. На обличчях — втома й байдужість.
— За наказом короля! — гучно промовив старший. — Усі чоловіки, здатні тримати зброю, виходьте вперед!
Село завмерло.
Еміль стояв біля хати, відчуваючи, як холоне всередині. Він уже знав, що буде далі. Бачив це в інших селах. Чув розповіді. Але знати — не означає бути готовим.
Батько мовчки взяв свій старий ремінь. Мати опустилася на лавку, стискаючи край хустки.
— Ти повернешся, — прошепотіла вона. Це не було питанням.
Батько підійшов до Еміля.
— Пам’ятай усе, чого я тебе вчив, — сказав він тихо. — Не лише про меч.
Еміль не міг говорити. Він лише кивнув, зціпивши зуби так, що боліли щелепи.
— Бережи матір, — додав батько. — І себе.
Солдати не чекали.
Чоловіків вишикували в ряд. Хтось плакав. Хтось дивився в землю. Хтось уже попрощався з життям.
Батько озирнувся лише раз.
Еміль стояв рівно. Так, як його вчили.
Не плакав. Не кричав.
Але в той момент у ньому щось обірвалося.
Загін рушив.
Дорога проковтнула людей, і знову стало тихо. Надто тихо.
Еміль ще довго дивився вслід, поки фігури не зникли зовсім.
Того дня він зрозумів:
війна — це не поле бою.
Війна — це дорога, що забирає батьків і повертає порожнечу.
І з цього моменту дитинство Еміля закінчилося.
Після того як батька забрали, дім змінився.
Еміль прокидався раніше за матір. Носив воду, лагодив паркан, ходив на поле. Він навчився мовчки брати на себе те, що раніше робив батько. У його руках з’явилася сила, але в очах — постійна настороженість.
Мати не питала, звідки він це вмів.
Вона бачила — і мовчала.
Того дня вони саме перебирали припаси. Мішок із зерном, кілька шматків в’яленого м’яса, сир, трохи солі. Небагато, але достатньо, щоб пережити зиму.
Коли пролунали голоси, Еміль одразу зрозумів.
Бандити.
— Не виходь, — прошепотіла мати, схопивши його за руку.
Еміль обережно відвів її за спину.
— Я не дам, — сказав тихо. — Не цього разу.
Двері розчинилися без стуку. Троє. Брудні, озброєні, впевнені.
— Ну що, — усміхнувся один, оглядаючи хату. — Поділимось?
Еміль стояв посеред кімнати. В руках — старий меч батька. Лезо було тупе, але хват — впевнений. Він став у стійку. Так, як його вчили.
— Ідіть, — сказав він. Голос не тремтів. — Тут вам нічого не буде.
Бандити засміялися.
Один зробив крок уперед — і зупинився.
Він побачив очі хлопця.
Не дитячі.
Той замахнувся — не з люті, а з розрахунку. Клинок зупинився за подих від шиї. Досить близько, щоб зрозуміти.
— Забереш крок — поріжешся, — сказав Еміль.
У хаті запала тиша.
— Хлопче, — повільно промовив старший, піднімаючи руку. — Ми не за тобою прийшли.
Він подивився на меч, на поставу, на матір за спиною хлопця.
— Упевнений малий, — хмикнув він. — Далеко підеш.
Бандити відступили.
Двері зачинилися.
Еміль опустив меч лише тоді, коли кроки зникли.
Руки тремтіли.
Коліна підкошувалися.
Але дім стояв.
І припаси лишилися.
Мати мовчки обійняла його.
І в той момент Еміль зрозумів:
він більше не хлопчик.
Звістка прийшла не криком і не плачем.
Вона прийшла мовчки.
До села зайшов вершник. Один. Без прапорів. Без сурм. Його кінь був втомлений, а сам він — порожній, наче ніс не слова, а камінь.
Люди одразу зрозуміли.
Еміль побачив його здалеку. Серце стислося ще до того, як чоловік зупинився біля їхньої хати.
— Тут живе… — вершник заглянув у список. — родина такого-то?
Мати вийшла першою.
— Я, — сказала вона тихо.
Еміль стояв поруч. Прямо. Рівно. Так, як учив батько.
— Ваш чоловік… — почав вершник і замовк.
Він опустив очі.
— Після бою його не знайшли. Ані серед живих. Ані серед загиблих.
Слова повисли в повітрі.
— Тіло не повернули, — продовжив він. — За списками… він зник безвісти.
Мати не впала.
Не закричала.
Вона лише повільно сіла на поріг.
Еміль нічого не відчув одразу.
Ні болю.
Ні сліз.
Ні злості.
Лише порожнечу.
— Він живий, — раптом сказала мати. Не голосно — вперто. — Поки немає тіла, він живий.
Вершник не заперечував.
— Я мав передати, — сказав він і простягнув маленький згорток.
Старий ремінь. Подряпаний. Знайомий.
Еміль узяв його. Пальці зрадливо здригнулися.
— Дякую, — сказав він замість матері.
Вершник поїхав.
Село знову повернулося до своїх справ. Бо світ не зупиняється навіть тоді, коли для когось він обвалився.
Увечері мати запалила свічку.
— Ми чекатимемо, — сказала вона. — Але ти мусиш жити далі.
Еміль дивився на вогонь.
— Я житиму, — відповів він. — І пам’ятатиму.
Тієї ночі він вперше дістав батьків меч сам.
Поставив його біля ліжка.
Не як зброю — як обітницю.
Бо тепер у нього був не лише дім.
У нього була втрата.
І вона зробила його сильнішим.
І небезпечнішим.
Після звістки про батька люди в Озерянці почали дивитися на Еміля інакше.
Не зі співчуттям — з обережною повагою.
Наче він став старшим за свій вік остаточно.
Та справжня зміна прийшла не від селян.
Вона прийшла з-за хліва, де в сутінках стояв Герман.
— Я знав, що це станеться, — сказав він, не дивлячись у вічі. — Але все одно… шкода.
Еміль кивнув.
— Він навчив мене тримати меч, — відповів тихо. — А тепер його немає.
— А ти є, — сказав Герман. — І село є. Поки що.
Вони мовчали. Вітер гойдав суху траву, десь гавкав пес. Світ жив далі, ніби нічого не сталося.
— Я більше не піду сам, — раптом сказав Герман. — Коли прийдуть знову — я буду поруч.
Еміль повернувся до нього.
— Це небезпечно.
— Я знаю, — відповів Герман. — Але я втомився дивитися, як нас грабують. І як забирають батьків.
Він дістав з-під плаща короткий ніж. Старий, але доглянутий.
— У мене теж є чому вчитися, — сказав він. — І є за що битися.
Еміль довго дивився на нього.
— Це не гра, — нарешті сказав він. — Якщо почнемо — дороги назад не буде.
Герман усміхнувся криво.
— Назад у нас і так нічого немає.
Вони потисли руки. Без пафосу. Без гучних слів.
Просто — як ті, хто розуміє ціну вибору.
З того дня Герман став приходити щодня.
Вони тренувалися разом: на світанку — мечі з дерева, вдень — луки, увечері — розмови. Обговорювали, де краще стати, як відступати, як не дати загнати себе в кут.
— Ти думаєш наперед, — сказав якось Герман. — Це добре. Але іноді треба діяти швидше.
— А ти надто швидко лізеш уперед, — відповів Еміль. — Ти прикриватимеш мене. Я — тебе.
Так між ними з’явився порядок.
Не накази.
Не головний і підлеглий.
А рівні.
Селяни почали це помічати.
Хлопці зупинялися, дивлячись на їхні тренування. Хтось приносив воду. Хтось — стару зброю. Хтось просто стояв мовчки, ніби вперше бачив надію.
— Вони ще діти, — казали одні.
— Але вже не слабкі, — відповідали інші.
Тієї ночі Еміль довго не спав.
Він зрозумів одну річ:
сам він би зламався.
Але разом — вони можуть витримати.
І з цього союзу
колись виросте армія.