Розділ 1. Конверт без адреси
Розділ 1. Конверт без адреси
Київ уміє мовчати голосно.
Він робить це світлом ліхтарів, що дрібно тремтить у калюжах, і шумом шин, який не стихає навіть опівночі, ніби місто боїться залишитися наодинці з власними думками. Соломія звикла: якщо дати Києву тишу, він почне говорити правду.
Вона повернулася пізно — не тому, що була на зустрічі, а тому що тягнула час. Її квартира на Лук’янівці завжди здавалася безпечнішою, коли в під’їзді ще хтось ходив, коли ліфт піднімав і опускав чужі життя, коли за стіною хтось увімкнув воду, а не мовчав.
Соломія зняла кросівки, поставила їх рівно носками до дверей — дурна звичка, яка надавала відчуття порядку — і одразу ввімкнула маленький нічник на кухні. Його тепле коло світла було як обіцянка: тут нічого не сховається.
Телефон у кишені завібрував — не дзвінок, а короткий, нервовий імпульс повідомлення. Вона не дістала його. Спершу — ритуали. Замок. Ланцюжок. Перевірка вічка. Дотик пальцем до холодного металу, наче це могло сказати, чи хтось торкався дверей ззовні.
На підлозі, прямо під щілиною, лежав конверт.
Без імені. Без марок. Без усього, що робить лист схожим на лист. Білий прямокутник, який не мав права бути тут.
Соломія відчула, як у грудях щось стислося, і це було не страхом — радше давньою люттю, яка прокинулася від запаху знайомої біди.
Вона присіла, не торкаючись конверта, і подивилася на нього так, ніби він міг ворухнутися. Потім обережно підчепила край ключем, підняла, перенесла на кухонний стіл і лише тоді взяла руками.
Папір був сухий, шершавий, дешевий. У кутку — маленький тиснений знак, майже непомітний у світлі нічника: коло, вписане в дім. Символ, який вона вже бачила — на розмитих фото з соцмереж, на банерах благодійних подій, на бейджиках людей, що усміхалися так, ніби світ зобов’язаний їм за їхню доброту.
«Світло Дому».
Соломія ковтнула. У неї пересохло в роті, але вона не пішла по воду. Вода не допомагає, коли тобі підкидають минуле.
Усередині не було листа. Лише флешка в прозорому пакеті та аркуш, надрукований на принтері.
Один рядок.
ТИ ВЗЯЛА НЕ СВОЄ. ПОВЕРНИ — І Я ЗНИКНУ.
Вона прочитала двічі. Третій раз уже не треба було.
На флешці не було підпису. Пластик із потертостями, наче її носили в кишені з ключами. Соломія знала, що вмикати незнайомі носії — це як цілувати лезо. Але знала й інше: люди, які вкладають конверти під двері, не грають у дрібні жарти.
Її ноутбук стояв на полиці, підключений до зарядки, як завжди. Вона купила собі окремий старий лептоп саме для таких випадків — без доступу до основних акаунтів, без збережених паролів, без “життя” всередині. Ярина називала його “порожньою шкірою”.
Соломія витягла його, поставила на стіл, натиснула кнопку. Вентилятор зітхнув, екран загорівся.
Телефон знову завібрував. Вона все ж дістала його.
Невідомий номер. Лише посилання на аудіофайл і час — 00:17. Ні слова.
Вона не натискала одразу. Подивилася на чорний прямокутник екрана, ніби він міг відвести очі. Потім увімкнула режим польоту — інстинкт, який не завжди рятує, але дає відчуття, що ти ще керуєш хоча б чимось.
Аудіо завантажилося.
Вона надягла навушники.
Перші секунди — шум, як від мікрофона, який труть об тканину. Потім чиїсь кроки. Далі — спів.
Тихий, рівний, багатоголосий. Псалом чи щось схоже на нього. Слова були нечіткі, але мелодія — липка, як мед, що затікає в щілини. Соломія відчула, як волосся на потилиці піднялося.
І тоді — голос. Жіночий. Слабкий, наче після довгої хвороби, але живий.
— Соль… — прошепотіло у вухо. — Якщо ти це чуєш, не вір тому, хто тримає тебе за руку.
Соломія зняла навушник одним рухом, ніби він обпік.
Вона не плакала. Не зараз. Її тіло робило те, що робить завжди, коли бачить прірву: збиралося в камінь.
У неї в горлі стояло ім’я, яке вона не вимовляла вголос роками. Вона тримала його всередині, як ніж.
— Христя… — сказала вона нарешті, так тихо, що звук зник у шумі холодильника.
Аудіо пішло далі.
— Повтори за мною, — сказав інший голос. Чоловічий. Спокійний. Не агресивний — і від того страшніший. — Я не тримаюся за минуле. Я відпускаю. Я дякую.
Хтось повторював. Хтось плакав.
Хтось сміявся нервово.
І знову жіночий голос, уже чіткіше, ніби мікрофон наблизили.
— Якщо я зникну, шукай мене там, де тиша — правило.
Запис обірвався.
Соломія сиділа нерухомо. Вона відчувала, як під нігтями пульсує кров — ознака, що вона так сильно стискає пальці, що вже боляче. Відпустити кулак було важче, ніж розкрити будь-яку справу.
Ноутбук нарешті завантажився. Вона вставила флешку.
Папка з однією назвою: RETREAT_2026.
Відкрила.
Відео. Тексти. Таблиці. Фотографії. Надто багато для одного “попередження”.
Першим файлом було відео з камери спостереження — зернисте, нічне. Соломія одразу впізнала свою кухню. Світло холодильника. Вона — у футболці, босоніж, з волоссям, зібраним абияк. Вона стоїть, дивиться в порожню полицю, наче шукає там щось, чого не може бути.
Запис був позначений часом: 00:12. Дванадцять хвилин тому.
Камера була десь високо — під шафою? Вентиляція? Вона повільно перевела погляд на решітку витяжки. На верх кухонної шафи. На темні кути, які нічник не добивав.
Її тіло хотіло зробити два різких рухи: відскочити й увімкнути всі лампи. Вона зробила третє — найпотрібніше: зафіксувала.
“Вони тут були. Вони могли зайти. Вони могли лишитися”.
Її телефон — у режимі польоту — більше не дзвонив, але це не означало тишу. Тиша була тепер у її голові, і вона була схожа на вакуум перед вибухом.
Вона відкрила наступний файл: СПИСОК_УЧАСНИКІВ.xlsx.
Сторінка за сторінкою — імена, дати, міста. Поруч — позначки: “стабільний”, “схильний”, “важкий”, “переконаний”. Далі — колонки з короткими фразами, які були гірші за будь-яку лайку: “борг”, “сімейне”, “алкоголь”, “зрада”, “страх самотності”, “провина”.
Це не був список людей. Це був список слабких місць.
Далі — ДОНОРИ.pdf. Частина імен була замальована чорним, але деякі — ні. Соломія впізнала одне прізвище. Вона бачила його на білборді “підтримуємо молодь”. У телеефірах. У колонках новин.
На третьому аркуші — логотип агенції, яку Соломія ненавиділа з професійної причини: вони вміли перетворювати скандали на історії успіху. Підпис: Zorina PR.
Олена Зоріна.
Соломія повільно видихнула. Їй було потрібно почути це ім’я вголос — як контрольну мітку.
— Зоріна, — сказала вона. — Ти теж тут.
Клацання у під’їзді. Ледь чутне, але достатнє. Вона завмерла.
Потім — кроки. На їхньому поверсі.
Соломія вимкнула звук ноутбука, згорнула вікна. Не закрила — просто зменшила. Сховала флешку в долоню, як дитина ховає цукерку від дорослого.
Кроки зупинилися біля її дверей.
Тиша. Потім дуже легкий стукіт — не той, що вимагає, а той, що повідомляє: “Я знаю, що ти вдома”.
Соломія не підійшла до дверей. Не дихала.
Стукіт повторився. І цього разу — голос, приглушений деревом, але виразний.
— Соломіє Кравченко? — спитали ввічливо. Майже з посмішкою. — Я перепрошую за пізній час. Це щодо… благодійного аукціону.
Вона не відповідала. У голові миттєво прокрутилося: поліція так не приходить. Сусіди так не говорять. А “благодійний аукціон” — це ключ, який хтось підібрав спеціально під її замок.
— Я залишу візитівку, — сказав голос, так само чемно. — Завтра, будь ласка, не робіть різких рухів. Ви розумніша за це.
Щось ковзнуло під дверима — тонкий картон.
Кроки пішли геть. Повільно, без поспіху. Як людина, яка впевнена, що двері все одно відкриються — не зараз, то потім.
Соломія підповзла до дверей, підібрала візитівку. На ній — мінімум: ім’я, номер, без адреси. І стильний логотип, який міг коштувати дорожче за чиюсь місячну зарплату.
Олена Зоріна. Crisis & Reputation.
На звороті — рядок від руки, чорним чорнилом:
“У нас спільні інтереси. Не робіть це через пресу.”
Соломія повернулася до столу. Вона взяла візитівку двома пальцями, ніби це був доказ із місця злочину, і поклала поруч із конвертом.
Її ноутбук тихо світився, як спокуса. У файловій системі залишалася папка, яку вона ще не відкрила: КЛІНІКА.
Вона простягнула руку — і зупинилася.
Бо знову почула звук. Не в під’їзді. В квартирі.
Ледь помітне клацання, ніби хтось вимкнув і увімкнув маленький перемикач.
Соломія повільно перевела погляд на кухонну витяжку.
Там, у тіні решітки, на секунду блимнуло червоне світло.
Запис іде.
Вона не закричала. Не кинулася. Вона зробила те, що роблять люди, які виживають у темних системах: усміхнулася в порожнечу, так, щоб камера це побачила.
— Добре, — сказала вона чітко, дивлячись прямо туди, де могла бути лінза. — Ви хотіли, щоб я зайшла. Я зайду.
І вимкнула нічник.
Темрява накрила кухню, але екран ноутбука залишився єдиною плямою світла — як сцена, на якій вже почалася вистава, а вона ще навіть не дізналася, хто написав сценарій.
У темряві вона відкрила папку КЛІНІКА.
Перший документ мав назву: ГАЙДУК_СПОВІДІ.txt.
Другий: КРОТ_ДОСТУПИ.json.
Третій: ВЕРЕМІЙ_КУРАТОР.pdf.
Соломія відчула, як холодна лінія страху проходить уздовж хребта — і перетворюється на ясність.
Вони не просто знали її ім’я.
Вони знали, куди вона піде далі.
І, схоже, хтось уже стояв там і чекав — з простягнутою рукою.
Файли відкривалися повільно, ніби ноутбук теж вагався, чи варто пускати це всередину.
Соломія тримала долоню на столі, поруч із флешкою, так, ніби могла відчути крізь дерево, звідки саме в квартиру тече чужа присутність. Вентиляція? Шафа? Під’їзд? Ні — не важливо. Важливо інше: вони не ховалися. Вони демонстрували.
Вона прокрутила документ із назвою про сповіді, ковзаючи поглядом по рядках і не даючи мозку застрягти на словах “протокол”, “спостереження”, “рішення”. У таких паперах небезпечно читати все. Треба читати те, що з’єднує.
Ключі. Кодові фрази. Імена, розкладені, як гачки.
На одному місці рука сама зупинила прокрутку.
“Лук’янівка”.
Соломія відчула, як під ребрами щось відгукнулося коротким, різким болем. Не тому, що це правда — тому, що це точність. Хто б не писав ці нотатки, він бачив її не як людину, а як зручну комбінацію: місце проживання, дрібна звичка, внутрішній вузол.
Нічник.
Вона повернула голову до вимкненого плафона на стіні — темна пляма в темній кухні. Нічник був її домовленістю із собою, її маленьким обманом: якщо світло є, то ніч не торкнеться. Тепер хтось чужий назвав це вголос у папері.
Соломія відсунула ноутбук на кілька сантиметрів, ніби дистанція могла зменшити отруту.
Поруч лежала візитівка Зоріної. Чорний картон, білий шрифт, упевненість людини, яка ніколи не просить — вона лише пропонує варіанти, з яких ти обираєш правильний.
“Не робіть це через пресу”.
Це була не порада. Це була рамка.
Соломія піднесла візитівку ближче до світла екрана й уважніше придивилася до літер. У чорнилі на звороті були ледь помітні нерівності — рука писала швидко, але без нервів. Вона уявила, як ця рука рухається: манікюр, обручка або її відсутність, зап’ястя, яке не тремтить ні від кофеїну, ні від совісті.
Телефон у неї все ще був у режимі польоту. Вона вимкнула його повністю. Потім — увімкнула знову, вже без польоту, але з вимкненими сповіщеннями. Вона не хотіла тиші. Вона хотіла відчути мережу — як повітря перед грозою.
І одразу — дзвінок.
Невідомий номер. Екран світився, як око.
Соломія не взяла. Нехай дзвонить. Нехай почує, що вона не стрибає на кожен їхній сигнал.
Дзвінок обірвався на четвертому гудку.
За секунду прийшло повідомлення. Не з того номера, з іншого.
О.З.: Ви не уявляєте, наскільки швидко це може стати некерованим.
Соломія дивилася на екран, і в її голові, як у монтажі, з’єдналися три речі: конверт під дверима, камера в витяжці, і “О.З.”, яка пише так, ніби має право ставити крапку в кінці її вечора.
Вона відповіла одним рядком:
Соломія: Ким ви себе уявляєте?
Відповідь прийшла майже миттєво.
О.З.: Людиною, яка може зробити так, щоб ви дожили до ранку з власним ім’ям.
Соломія відклала телефон. Вона відчула, як у неї мерзнуть пальці, хоча в квартирі було тепло. Це був не холод — це було розуміння, що хтось торкається її реальності й ліпить її як глину.
Вона повернулася до ноутбука.
Файл з прізвищем Веремія — “куратор” — відкрився як стисла довідка: фото, біографічні уривки, сухі рядки про освіту, місця роботи. Нічого, що могло б вбити, але все, що могло б переконати. Такий документ роблять не для правди — для легенди.
На фото Маркіян був бездоганно нейтральний. Не красивий у прямому сенсі — швидше той, кого пам’ятають, коли вже пізно. Очі дивилися не в камеру, а трохи повз, наче фотограф стояв там, де йому дозволили стояти, а справжній спостерігач — вище.
Соломія збільшила зображення. Обличчя не розпадалося на пікселі — файл був якісний. Занадто якісний для “випадкової” флешки.
Вона відкрила ще один документ і натрапила на прізвище, яке вдарило в неї сильніше за будь-яку погрозу: Гайдук.
Отець Данило.
Соломія не була релігійною, але знала, як працює тонка влада людей, які говорять про провину й прощення. Вони не тиснуть силою. Вони кладуть руку на твоє найболючіше й питають: “Тобі легше?”
Її очі пробігли рядки, вихоплюючи не зміст, а структуру. Це було схоже на список чужих тріщин. Кожна людина — як стіна, яку можна натиснути в правильному місці.
І десь між рядками знову — “Х.”.
Лише літера. Лише тінь.
Але Соломія відчула, як у неї стискається шлунок: так у документах позначають те, що небезпечно називати прямо. Те, що або святе, або токсичне.
Її сестра.
Соломія закрила ноутбук. Не вимкнула — просто опустила кришку, ніби намагаючись накрити чорний колодязь кришкою каструлі. Вона підвелася й пройшлася по кухні, уважно слухаючи, як скрипить підлога.
Вона знала: якщо в квартирі є камера, то є й звук — або люди, що можуть його замінити. Якщо є “вентиляція”, то є “вхід”. Якщо є конверт під дверима, то є ключі до під’їзду або дружба з кимось, хто відкриває.
Соломія не кинулася шукати пристрої. Це було б саме те, чого від неї хотіли: паніка, метушня, злам ритму. Ні. Її зброя — порядок.
Вона дістала з шафи тонку коробку з документами: старі роздруківки, копії протоколів, вирізки, її приватний архів зникнення Христі. Те, що вона роками складала в стоси, як люди складають дрова, щоб одного дня розпалити вогонь.
Соломія поклала коробку на стіл поруч із конвертом.
Нехай камера бачить.
Вона взяла зверху копію заяви про зникнення — з датою, яка давно стала для неї внутрішнім календарем. Підпис. Печатка. Сірі, байдужі слова.
Поруч — фото Христі. Усмішка, яку Соломія ненавиділа за те, що вона тепер завжди здається їй передсмертною.
Соломія підняла фото до рівня витяжки.
— Ви хочете говорити? — сказала вона в темряву. — Добре. Давайте говорити чесно.
Вона поклала фото на стіл.
— Я не “взяла не своє”. — Її голос не здригнувся. — Я забираю назад.
На телефон знову прийшло повідомлення. Цього разу — не від Зоріної.
Номер був “звичайним”. Без підпису. Без ініціалів.
Лише текст:
Ви вже всередині.
Соломія відчула, як по спині повзе холод, але змусила себе повільно сісти.
Вона відкрила ноутбук знову. На екрані — той самий список файлів. Нічого не змінилося. Але відчуття було таке, ніби хтось стоїть у неї за спиною й читає разом із нею, дихаючи в такт.
На нижньому рівні папки вона побачила новий файл, якого не було хвилину тому.
RETREAT_INVITE.pdf
Соломія клацнула.
На екрані — охайний макет запрошення: “відновлення ресурсу”, “тиша”, “група підтримки”, “відсутність гаджетів як практика свободи”. Текст був написаний так, ніби його редагували професіонали, які вміють продавати людям їхні ж власні бажання.
Унизу — дата. Найближчі вихідні.
Адреса — без повної локації, лише точка збору в Києві, звідки “трансфер”.
І контактна особа.
Маркіян Веремій. Куратор програми.
Соломія відчула, як у неї всередині піднімається сміх — сухий, майже беззвучний. Звісно. Вони не просто залишили їй доказ. Вони дали їй двері й поставили біля них людину, яка посміхнеться й скаже: “Заходьте, ми тут усі свої”.
Телефон завібрував третім дзвінком за ніч. Цього разу — номер без “невідомо”. Звичайний, київський.
Соломія підняла слухавку.
— Слухаю, — сказала вона.
Пауза. На тому кінці дихали рівно, наче чекали, поки вона сама заповнить тишу.
— Соломіє, — нарешті промовив чоловічий голос. Низький, спокійний. — Ви дуже швидко вчитеся.
Вона не питала, хто він. Вона знала.
— Маркіян, — відповіла вона рівно. — Ви теж.
Він тихо, майже непомітно усміхнувся голосом.
— Ви отримали запрошення.
— Я отримала камеру на кухні, — сказала Соломія. — Це тепер входить у пакет “тиші”?
Пауза стала довшою. Але не нервовою — виміряною.
— Ні, — сказав він. — Це не я.
Вона не повірила. Але запам’ятала: він відмежувався. У цій системі відмежування може бути правдою, а може бути грою.
— Чого ви хочете? — спитала вона.
— Щоб ви не загинули від власної сміливості, — відповів Маркіян. — І щоб ви не зробили дурниці через пресу. Олена вже, бачу, встигла вас привітати.
Соломія відчула, як у неї в грудях стискається щось гостре: він знає про Зоріну. Він знає темп. Він знає, хто вже на зв’язку.
— То ви всі в одному чаті? — сказала вона.
— У нас різні задачі, — сказав Маркіян. — Завтра о десятій ранку в “Косатці” на Подолі. Сядете біля вікна. Замовите чорну каву без цукру. Я сяду так, щоб ви могли бачити вихід.
— А якщо я не прийду?
— Прийдете, — сказав він спокійно. — Ви вже відкрили папку “Клініка”.
Люди, які відкривають такі папки, або тікають, або заходять до кінця. Ви не з тих, хто тікає.
Соломія мовчала. Вона чула, як у трубці є ще один звук — ледь помітний, ніби хтось поруч із ним зробив крок.
— Хто з вами? — спитала вона.
Маркіян відповів не одразу.
— Той, хто не любить, коли його називають “Кротом”, — сказав він рівно.
І зв’язок обірвався.
Соломія повільно опустила телефон.
“Крот” існував. Не як файл. Як людина. І він був не в лісі, не в таборі — він був у Києві. Поруч із Маркіяном. Поруч із її завтрашнім ранком.
Соломія подивилася на витяжку. Червоний вогник більше не блимав. Темрява знову стала просто темрявою — але вона вже не була порожньою.
Вона підійшла до вхідних дверей і перевірила замки ще раз. Потім повернулася на кухню, взяла коробку з архівом і — вперше за багато років — поклала її не в шафу, а в рюкзак.
Наче збиралася в дорогу.
Наче в неї раптом з’явився маршрут.
На столі лишилися конверт, візитівка Зоріної і порожня пляма там, де лежало фото Христі.
Соломія взяла фото останнім і сховала у внутрішню кишеню куртки, ближче до серця — не для романтики, а як ніж носять ближче до тіла: щоб не забули, навіщо ти це робиш.
Потім вона сіла на край ліжка в темній кімнаті й увімкнула нічник у коридорі, але не в спальній. Компроміс. Маленька поступка собі.
Їй треба було кілька годин сну.
Завтра в “Косатці” на Подолі вона дивитиметься у вікно й пити чорну каву без цукру.
А хтось дивитиметься на неї так само уважно — і вирішуватиме, чи варта вона того, щоб її не зламали одразу.