Глава 2. Кілька днів до початку війни

Минуло вже кілька днів після тієї ночі, коли між Соколовим і Кароліною спалахнула довгоочікувана близькість. Їхні стосунки стали теплішими, ніжнішими — вони постійно переписувалися, телефонували одне одному, ніби повернулися в юність. Але разом із цим у повітрі відчувалася зовсім інша напруга — важка, невидима, та, що наближалася з кожною годиною.

Настало 19 лютого.

Соколов прокинувся рано, як завжди. Мрії перепліталися з думками про роботу і про Кароліну. Він швидко поснідав, одягнув форму та вирушив на зміну. Місто здавалося звичним — маршрутки, черги в магазині, морозний ранок… Але під зовнішньою буденністю було щось неспокійне, ніби тиша готувалася розірватися.

Коли він зайшов на підприємство, його одразу зустріла шумна група колег. Обличчя людей були стурбовані, хтось навіть виглядав виснаженим.

— Соколов, чув? Кажуть, залишилися лічені дні, — кинув йому Андрій, поправляючи каску.

— Та всюди вже про це гудуть, — додав інший, переглядаючи стрічку новин на телефоні. — Мовляв, росіяни ось-ось підуть.

У кімнаті для персоналу телевізор гучно передавав новинні заголовки. Ведучі на різних каналах говорили одне й те саме: про концентрацію російських військ на кордоні, про “ймовірний наступ”, про “доба-дві до рішучих дій”.

Дехто перемикав канали, шукав спростування, хоч якусь надію, але скрізь звучали однакові фрази — загрозливі, холодні.

— Та яка війна? Вони вже вісім років лякають, — спробував жартувати Олег, хоча по голосу було ясно, що йому зовсім не смішно.

— Ага… Тільки цього разу якось не так, — відповів тихо хтось із кутка. — Люди вже сім’ями виїжджають. Заправки порожні. У всіх паніка.

Соколов мовчки слухав, намагаючись не втягуватися в загальне хвилювання. Він відчував, як усередині піднімається тривога, але вперто намагався її заглушити.

— Та працюйте вже, — сказав він, ніби самому собі. — Новини новинами, а робота сама себе не зробить.

Він узяв інструменти, перевірив записи по зміні і почав займатися своїми обов’язками. Старався не думати. Не аналізувати. Не уявляти того, що може статися.

Але кожного разу, коли хтось діставав телефон або перемовлявся з іншим працівником, слова про “наступ”, “удар”, “перший день” знову і знову летіли в повітрі, ніби нагадуючи: щось назріває.

Соколов зітхнув, витер руки ганчіркою й на кілька секунд заплющив очі.

«Поки що все мирно. Поки що всі тут. Треба просто працювати…» — переконував він себе.

Але в глибині душі він уже відчував: світ навколо змінюється. І зміниться ще сильніше.

Соколов вийшов на коротку перерву — ті самі десять хвилин, що інколи здавалися єдиною можливістю видихнути серед металевого гулу цеху. Він вийшов у двір, де стояла відкрита курилка, закурив і втягнув холодне повітря змішане з тютюновим димом.

Стояла така тиша, що навіть заводські шуми здавалися приглушеними. Але раптом…

Глухий, протяжний, нечіткий вибух.

Соколов завмер.

За мить — другий. Потім ще один.

Десь далеко-далеко, але настирливо, ривками, ніби б’ють по землі залізними кулаками.

— Чуєте? — озвався хтось із чоловіків поруч.

— Та це… ніби “Гради”? — нерішуче промовив інший.

Вибухи тривали — не разові, не одиночні, а серіями, довгі, затяжні. Вони котилися над містом, відбивалися луною від заводських труб, і в грудях кожного присутнього виникало те відчуття, яке не сплутаєш ні з чим — тривога.

— Щось довго сиплять, не схоже на поодинокі… — пробурмотів чоловік у сірій робочій куртці, нервово клацаючи запальничкою.

— Тихіше, мужики, — перебив інший. — Не накручуйте. У нас тут регулярно чути — десь на полігоні чи на лінії.

Але ніхто не виглядав переконаним.

Навіть найстарші, ті, хто працював на заводі все життя й бачив різне, стояли у напруженні.

Соколов відчув, як холодок пробіг по спині.

«Це не ті звуки… Це не одиночні… Це або навчання, або…»

Між вибухами повисала дивна тиша — але вона не заспокоювала, а навпаки робила все ще страшнішим.

— Щось назріває, хлопці, — тихо вирвалося в Соколова.

Декілька чоловіків кивнули. Інші мовчали, вдивляючись у темно-сірий обрій.

Гради ще кілька хвилин гуркотіли серіями, а потім різко стихли, ніби хтось вимкнув звук.

Чоловіки переглянулися.

— Все, пішли працювати, поки начальство не прилетіло, — хтось спробував жартувати, але голос зірвався.

Всі повільно повернулися в цех. Але тепер атмосфера змінилася.

Люди ходили стурбовані, перемовлялися пошепки, хтось нервово перевіряв телефон, інші мовчки працювали, намагаючись не думати.

Соколов повернувся до свого робочого місця, взяв інструменти… але руки все ще тремтіли ледь-ледь, непомітно для стороннього ока.

«Це вже другий сигнал. Перший — новини. Тепер гуркіт. Якщо так піде далі…»

Він провів долонею по обличчю, вдихнув глибше й спробував заспокоїтись.

— Працюємо, Соколов, працюємо… — пробурмотів він собі під ніс.

Але в глибині серця він уже знав: щось справді насувається. І це буде зовсім не схоже на те, що було у 2014-му.

Робоча зміна добігла кінця. Соколов зняв рукавиці, витер обличчя від металевого пилу й попрощався з колегами. Усередині було якесь дивне гудіння — не фізична втома, а те тривожне, липке напруження, яке з’являється, коли відчуваєш: щось у світі рухається не туди.

Він вирішив іти додому пішки. Хотілося розвіяти голову, пройтися вечірнім Мариуполем, вдихнути морське повітря, хоч на мить забути гул “Градів”, що ще дзвенів у вухах.

Вулиці вже потроху занурювалися в сутінки. Ліхтарі загоралися один за одним, теплим жовтим світлом освітлюючи мокрий асфальт. Машини мчали, люди поверталися з роботи — на перший погляд місто жило звичним життям.

Поки Соколов йшов уздовж проспекту Металургів, він раптом почув характерне низьке ревіння дизелів. Потужне, глухе, аж земля легенько вібрувала.

Із-за рогу виїжджала колона бронетехніки.

Спершу БТРи. Потім — вантажівки з бійцями. Військова техніка, накрита камуфляжем, рухалася впевнено, швидко, без жартів, без пауз.

Соколов зупинився. Не міг вирушити далі.

Він дивився, як молоді хлопці сидять зверху на броні, закутані в балаклави та бушлати. Дехто курив, дехто мовчки втупився вперед. Один хлопчина — років двадцять — глянув на Соколова і ледь кивнув.

І в ту мить Соколов побачив… себе.

Себе 2014 року.

У пилюці, з автоматом, молодого, виснаженого, але впертого.

Побачив, як стояв на блокпосту під Афганівкою. Як тримав першу свою оборону. Як йшов у бій.

— Знову… — тихо прошепотів він. — Все повторюється.

Колона проїхала далі, залишаючи після себе запах соляри й тяжку тінь. Але за пів кварталу почалася ще одна. Потім — ще.

Техніка йшла в бік лінії фронту. І це вже був не звичайний рух військ. Це був масштаб.

“Невже все серйозно? Невже дійсно може початися велика війна?” — думав він, знову й знову згадуючи гуркіт “Градів” ізранку.

На розі він зайшов у супермаркет. І там відразу відчув — щось кардинально змінилося.

Люди метушилися між полицями, тягнули бутлі води, консерви, крупи. Хтось шепотів про “24-е”, хтось сварився через останню упаковку свічок. Касири ледь встигали проводити покупки.

— Почалося… — сказала жінка, стоячи в черзі й хапаючи останні пляшки води. — Кажуть, що все… от-от…

Соколов спостерігав за всім цим і розумів: паніка вже тут. Вона заповнює кожен куточок міста.

Він не купував запасів, не брав сумок. Просто підійшов до холодильника, взяв баночку пива — звичайного, світлого — і пішов до каси.

Йому потрібна була хвилина тиші. Хоч щось звичне серед хаосу.

Вийшовши з магазину, він відкрив банку, вдихнув запах хмелю і повільно вирушив додому. Місто гуділо, світло ліхтарів мерехтіло, над морем стелився туман…

А десь глибоко в серці вже звучало відчуття:

“Це тільки початок.”

Соколов піднявся сходами, відкрив двері своєї квартири й нарешті видихнув. Квартира зустріла його знайомою тишею — тією самою, що завжди приходить після важкого робочого дня. Він роззувся, кинув куртку на стілець, відкрыл пиво й тільки збирався присісти, як телефон задзвонив.

Каролина.

На екрані світилися її ім’я і фото — усміхнена, тепла, близька.

Соколов усміхнувся, підняв слухавку:

— Привіт, Кароліно. Все добре?

— Ой, Соколов… — у її голосі було чути легке хвилювання. — Ти чув сьогодні вибухи? Кажуть, за містом щось бахкало. А в магазин зайшла — люди все змітають! Воду, крупи, сірники… Паніка якась. Я вже не знаю, що думати…

Вона говорила швидко, нервово, немов намагаючись виговоритися й відпустити страх.

Соколов оперся спиною об стіну, поглянув у темне вікно й тихо сказав:

— Чув. Гради працювали. Але поки що панікувати не треба. Маріуполь таке чув не раз.

Потім м’яко додав:

— Кароліно… Якщо відчуваєш страх — може, тобі варто виїхати? Хоч тимчасово. До родичів, до друзів. Ну мало що…

На іншому кінці запанувала тиша на декілька секунд.

Потім вона твердо, навіть занадто впевнено відповіла:

— Нікуди я не поїду. Особливо без тебе. Якщо ти тут — то і я тут. Я не залишу місто без тебе, зрозумів?

Соколов провів рукою по волоссю, і на мить йому стало важко дихати.

“От уперта…” — тепло подумав він.

— Кароліно… Я просто хочу, щоб ти була у безпеці.

— А я хочу бути з тобою, — вирішально сказала вона. — От і вся безпека.

Він усміхнувся, хоч вона цього й не бачила.

Їхній розмові ставало легше. Напруга трохи відступила. Вони поступово перейшли на буденні теми: як минув день, що цікавого сталося, які плани на завтра.

Каролина розповідала, як у неї на роботі всі тільки й говорять про можливу війну; сміялася з того, як одна колега купила сто пачок гречки.

Соколов, у свою чергу, розповів про техніку, яку бачив дорогою додому, і про те, як завод сьогодні гудів гірше, ніж зазвичай.

Розмова тривала майже пів години. Вони сміялися, обговорювали дрібниці, ніби відганяючи всі страхи.

— То завтра після моєї зміни побачимось? — запитав Соколов.

— Так, обов’язково, — відповіла вона. — Я вже скучила.

— І я. Добраніч, Кароліно.

— Добраніч, Соколов. Спи спокійно… якщо зможеш.

Вона кинула це жартома, але обидва знали — спокій тепер був розкішшю.

Він поклав слухавку, повільно видихнув і поставив телефон на зарядку.

За вікном ніч розтікалася над містом — темна, тиха, напружена. І Соколов відчував:

цей спокій — тимчасовий. Дуже тимчасовий.

20 лютого.

Соколов прокинувся дивно рано, ніби всередині щось підштовхнуло його встати. На кухні було холодно, він налив собі чай, увімкнув телевізор — просто як фон, щоб не сидіти в тиші. Але вже за кілька секунд зрозумів, що дарма.

На екрані — звернення президента Росії. Голос рівний, холодний, наче читає давно підготовлений текст.

Говорили про “звільнення Донбасу”, про “українських націоналістів”, про те, що “якщо народ попросить — вони увійдуть за кілька днів”.

Соколов застиг із чашкою в руці.

Він чув слова… але не міг зрозуміти сенсу.

Від кого нас звільняти?

І для чого?

Хто просив?

Йому здалося, що говорить хтось зовсім відірваний від реальності, від людей, від життя, яке він бачив щодня навколо себе.

Він перемкнув канал — і стало лише гірше. Американський аналітик зі студії впевнено розповідав:

“Якщо почнеться напад — перші удари підуть по Києву та ключовим військовим об’єктам. Україна впаде за дві доби. Спротив буде, але довго він не протримається…”

Соколов відкинувся на стілець і різко вимкнув телевізор.

Його дратували ці прогнози, ці розмови, цей холодний тон чужих людей, які говорили про його країну як про шахову дошку.

Та хоч він і вимкнув звук, у голові вже гуло.

У грудях раптом стало важко, ніби там оселився камінь.

Він не хотів у це вірити.

Не хотів цього чути.

Не хотів навіть думати.

Але десь глибоко всередині… він уже знав.

Війна близько.

Занадто близько.

І з кожною хвилиною страх ставав усе реальнішим.

Ранок видався сірим і важким. Соколов знову вирішив іти на роботу пішки — так спокійніше, ніж задихатися від думок у переповненому транспорті. Холодне повітря трохи отрезвляло, але не допомагало позбутися тривоги, що сиділа під ребрами вже кілька днів.

Він звернув на центральну вулицю — і застиг.

Дорогою повільно, гримлячи гусеницями й двигунами, тягнулися величезні колони техніки. БМП, вантажівки, паливозаправники… Сотні машин. Колона здавалася нескінченною, мов ріка сталі й пилу.

Солдати сиділи на броні, дивилися вперед — зосереджено, мовчки. Ніхто не усміхався.

Десь у далині знову прогримів вибух. Глухий, розтягнутий, наче грім.

Соколов здригнувся.

Це вже не було схоже на навчання.

Але й не було схоже на те, що війна прийшла прямо сюди.

Поки що вона була десь там… але надто близько.

Він продовжив іти. Чим ближче підходив до зупинок, тим сильніше мерзли пальці — не від холоду, а від напруження.

Біля кожної зупинки стояли люди. Багато людей.

З рюкзаками, дорожніми сумками, валізами.

Хтось тримав дітей на руках.

Хтось тихо плакав, відвертаючись.

Хтось дивився на колону техніки так, наче намагався прокинутися від жахіття.

Вони виїжджають… Полишають місто.

І Соколов уперше за останні дні відчув справжній, тваринний страх — незнаний, холодний, як лід. Такий, що забирає слова.

Він дійшов до роботи повільніше, ніж зазвичай. Усередині будівлі стояла дивна тиша — неприродна, тривожна. У коридорах менше людей, ніж завжди. Хтось уже не вийшов. Хтось, можливо, поїхав уночі.

За спиною почувся знайомий голос:

— Соколов! Ти чув? — до нього підійшов колега, схвильований, блідий. — По новинах кажуть… 24-го. Все почнеться 24-го. Ти ж сам бачиш — купа техніки йде на фронт. Кажуть, це вже точно…

Знадвору знову прогримів вибух — ближче, ніж вранці. Обоє інстинктивно замовкли.

— Послухай… — тихо сказав Соколов, добираючи слова. — Давай без паніки. Нічого ще не сталося. Можливо, все обійдеться. Не накручуй себе завчасно.

Він спробував усміхнутися, хоча усмішка вийшла натягнутою.

Колега кивнув, хоча було видно, що він зовсім не заспокоївся.

Соколов повісив куртку, сів за робочий стіл і глибоко вдихнув.

Він увімкнув монітор, відкрив звичні документи, наче від цього реальність могла стати колишньою.

Робота була єдиним, що хоч трохи допомагало відволіктися.

Забутися. Хоча б на годину.

Та крізь зачинене вікно все одно долинав глухий гул — чи то моторів колони, чи то далеких розривів.

І Соколов розумів:

що б там не відбувалося — світ уже почав змінюватися.

Робочий день закінчився пізніше, ніж хотілося. Голова Соколова гуділа від новин, розмов і тривожних звуків за вікном. Він крокував у центр Маріуполя, відчуваючи, як вечірнє місто ніби сповільнило подих.

І раптом — Кароліна.

Вона стояла біля пам’ятника, у довгому пальті, її волосся розвівав легкий морський вітер. Коли побачила його — усміхнулася так тепло, що всередині в Соколова все відтануло.

Він підійшов ближче, обійняв її, пригорнув до себе.

Вона підняла голову — їхні губи зустрілися в довгому, м’якому поцілунку, ніби вони не бачилися цілу вічність.

— Я скучила, — тихо сказала Кароліна, ковзнувши пальцями по його щоці.

— Я теж, — відповів він, узявши її за руку.

Вони пішли гуляти вечірнім містом. Ліхтарі відбивалися у вологому асфальті, десь у далині гули машини, але вулиця здавалася майже порожньою. Кароліна тримала його під руку, ніби боялась відпустити.

Соколов зупинився на мить, повернувся до неї обличчям, узяв її долоні в свої й серйозно подивився в очі.

— Кароліно… Нам треба виїжджати. Поки є можливість. Щодня йдуть колони. Щодня вибухи гучніші. Люди виїжджають. По новинах… — він замовк, підбираючи слова. — Щось назріває. Я це відчуваю.

Кароліна похитала головою, зробила крок ближче й обняла його за шию.

— Ні. Я нікуди не поїду без тебе.

— Але може бути небезпечно…

— Значить, будемо разом. Куди ти — туди і я. Тільки не хочу про це зараз, — вона м’яко приклала палець до його губ. — Давай… змінимо тему. Будь ласка.

Він хотів заперечити, але в її очах було стільки ніжності й упертості, що він лише видихнув.

— Гаразд…

— Підемо до мене? — вона усміхнулася трішки хитро, трішки грайливо. — У мене є ідея, як ми можемо відволіктися від усього цього.

Соколов провів рукою по її талії:

— Яка ще ідея?

— Ну… — вона нахилилася ближче, ледь торкнувшись його губ. — Дорогою розповім.

Вони йшли поруч, тримаючись за руки. Кароліна то притискалася до його плеча, то дивилася на нього довгим, теплим поглядом. Напруження, тривога, страх останніх днів — ніби розчинялися.

Коли вони зайшли до її квартири, Кароліна зачинила двері й м’яко спинилася на них, дивлячись на нього так, ніби все, що відбувається у світі, перестало існувати.

— Я так скучила, що мені здається, я з розуму сходжу, — прошепотіла вона.

— Я поруч, — Соколов підійшов ближче, поклав руки їй на талію.

— Тоді… підійди ще, — вона притягнула його до себе, їхні губи знову зустрілися — цього разу повільно, глибоко, з накопиченою ніжністю і тугою.

Поцілунки ставали дедалі довшими, рухи — теплішими, ближчими. Вона проводила пальцями по його шиї, по грудях, шепотіла лагідні слова, інколи тихо сміялась, ніби боялася зруйнувати момент.

— Давай просто будемо разом. Зараз. Тільки ми вдвох. Без війни, без новин, без усього…

— Ти маєш рацію, — він пригорнув її. — Тільки ти і я.

Вони повільно перейшли до її кімнати, продовжуючи обійматися, говорити тихі слова, ділитися теплом і близькістю. Кароліна була ніжною, лагідною, торкалася його обличчя, ніби запам’ятовувала кожну рису.

Це була ніч не пристрасті — а любові, тепла й спроби забути про темряву, що насувалася.

21 лютого

Ранок прийшов тихо, майже непомітно. За вікном ледь світліло, коли Соколов повільно відкрив очі. Поруч, згорнувшись клубочком під теплою ковдрою, мирно спала Кароліна. Її волосся розсипалося по подушці, а обличчя виглядало таким спокійним, що йому навіть не хотілося рухатися — тільки дивитися.

Він обережно обняв її, притиснувши до себе, поцілував у щоку. Кароліна трохи посміхнулася, але не прокинулася. Соколов тихо вибрався з-під ковдри, щоб не розбудити її, і вийшов на кухню.

У квартирі пахло ранком і тишею.

Соколов відчинив холодильник, дістав яйця, овочі, трошки сиру — і почав робити омлет. Йому було дивно приємно готувати для когось… особливо для неї. Поки омлет шипів на пательні, він ловив себе на думці, що давно не відчував такого простого домашнього щастя.

Через кілька хвилин він уже ніс піднос до кімнати: омлет, два тости, каву й легку усмішку, яку стримати було неможливо.

— Кароліно… — він нахилився, легко торкнувшись її губ. — Прокидайся, сонце.

Вона поворухнулася, відкрила очі й, побачивши його, широко, тепло посміхнулася.

— Ох… — вона провела пальцями по його щоці. — Мені що, сниться?

— Ні, це реальність. — Він подав їй піднос. — Сніданок у ліжко.

Кароліна, ніби маленька дитина, піднялася, заплющила очі від задоволення і знову його поцілувала.

— Та ти що! Мені ніхто ніколи не приносив сніданок у ліжко… Ти неймовірний, Леша.

— Для тебе — все, — тихо відповів він.

Вона їла повільно, смакуючи, і кожен раз після шматочка дивилася на нього з тією особливою ніжністю, що народжується лише тоді, коли людина справді закохана.

Коли вона доїла, Кароліна потяглася, поклала голову на плече Соколова і прошепотіла:

— Залишайся сьогодні зі мною… ну хоча б до вечора. Я хочу провести цей день разом.

Соколов посміхнувся й кивнув.

— Як скажеш. У мене вихідний — я весь твій.

Вони довго валялися в ліжку: говорили про дрібниці, сміялися, інколи просто мовчали, обіймаючись і слухаючи дихання одне одного. Їхні поцілунки були легкими й ніжними, без поспіху, ніби вони намагалися продовжити кожну хвилину.

Нарешті Кароліна піднялася, накинула халат і пішла на кухню зробити ще кави.

Соколов же, втомлений теплом і затишком, ліг на спину, прикрив очі й дозволив собі трохи подрімати.

В кімнаті пахло її парфумами й омлетом, а тиша була такою спокійною, що хотілося зупинити час.

Він заснув із думкою, що в цей день у світі існує тільки вона — Кароліна — і її тепло поруч.

Наступило дві години дня, сонце вже стояло високо, коли Кароліна легенько торкнулася плеча Олексія.

— Льош… прокидайся, — ніжно прошепотіла вона.

Він повільно розплющив очі й зустрів її усміхнений, але трішки винуватий погляд.

— Щось сталося? — запитав він, сідаючи на ліжку.

— Мені треба бігти на стрижку, — сказала вона, куснувши губу. — Я зовсім забула тобі сказати… Вибач, що так швидко.

Олексій усміхнувся, потягнувся й легко поцілував Кароліну в щоку.

— Нічого страшного, справи є справи.

— Ти точно не злишся?

— На тебе? — він хитнув головою. — Та ні, перестань.

Кароліна обняла його, натягнула куртку, і вони разом вийшли з квартири.

Надворі стояв тихий, спокійний на вигляд день… але тиша була несправжньою.

У далечині знову глухо гриміло, ніби небо важко зітхало раз за разом.

Гуркіт котився над містом, вводячи людей у напругу — усі слухали, але робили вигляд, ніби не чують.

На перехресті вони зупинилися.

— Побіжу, бо справді запізнююсь, — сказала Кароліна, поправляючи волосся.

— Добре, — Олексій обійняв її на прощання. — Напиши, як звільнишся.

— Обов’язково! — вона тепло усміхнулася й швидко побігла.

Олексій ще кілька секунд стояв, дивлячись їй услід, а потім звернув у бік свого дому.

⸻

Дорога була неспокійною.

Вибухи вдалині звучали частіше, гучніше.

Гуркіт віддавався десь глибоко під ребрами, примушуючи серце пришвидшено битися.

Люди на зупинках нервово поглядали на схід, багато хто тримав у руках сумки й рюкзаки — ті, хто вже вирішив їхати з міста.

«Щось насувається… дуже близько», — подумав Олексій, прискоривши крок.

Він зайшов додому, зняв куртку, кинув на стілець і одразу ввімкнув телевізор.

Новини йшли на всіх каналах.

— …уздовж усього фронту — різке загострення…

— …російські війська продовжують стягувати техніку…

— …черги на західному кордоні сягають десятків кілометрів…

— …з Харкова, Херсона, Запоріжжя, Донецької та Луганської областей люди масово виїжджають…

Він перемикав канали, але всюди було однакове.

Політики говорили спокійно, намагалися вселити впевненість — але було видно, що ніхто вже цьому не вірить.

Країна готувалася до чогось страшного…

І Олексій це відчував усім тілом.

Він ще трохи подивився новини, але в голові вже почався шум від надлишку інформації й страху.

Олексій вимкнув телевізор, ліг на ліжко й заплющив очі.

Хотілося хоч на годину забутися.

Перед завтрашнім днем, який може змінити все.

Олексій здригнувся від дзвінка телефону. На екрані — ім’я Кароліна. Було вже близько 21:00, вечора, коли місто затихало — але не цього разу.

— Привіт, — сказав він, беручи слухавку.

— Саш… — голос Кароліни звучав тихо, трохи злякано. — Прости, що не вийшло сьогодні провести час разом. Я затрималась…

— Все добре, — відповів Олексій. — Головне, що ти в порядку.

Вони довго говорили на телефоні — про день, про дрібниці, про те, як він пройшов. Потім попрощались. Кароліна пообіцяла зателефонувати завтра.

Олексій глянув на стіну, на годинник — 21:15. Відчував втому і незрозумілий тривожний тиск у грудях. Рішення прийшло само собою: він увімкнув телевізор.

На екрані — повідомлення, яке змінило все:

Володимир Путін оголосив проведення «спеціальної військової операції» на Донбасі.

Згідно зі зверненням, «за зверненням представників самопроголошених “Л/ДНР” РФ вступає в операцію з метою захисту людей, які нібито протягом років страждали від київського режиму».

Далі — репортажі. Графіка на мапах. Камери, які показували військову техніку, зібрану біля кордонів. Коментарі аналітиків.

Ніде не було чіткої відповіді: «коли почнеться» — але тон, голоси, кадри… все вказувало на те, що рішення вже прийнято.

Олексій прикусив губу. Телевізор мовчав. Він не міг відірвати погляду.

«Хіба так довго чекали… А потім — просто ввімкнуть червоний код… І все…

…Спокійне життя, мир, побут — зламають одним словом.»

Він підвівся, не в силах сидіти. Вийшов на балкон, цигарка запалена автоматично — так само, як вдих холодного повітря.

Внизу миготів світло міста, віддалено лунав шум машин, іноді звук падаючого сміття — ніч була не тиха. Вдалині, крізь темряву й легку імлу, майоріли плями світла — міг бути спалах, а може й просто віддзеркалення.

І поверх цього — глухий, далекій гуркіт. Далеко, але чітко.

Соколов пригорнув до себе телефон, погляд його був твердим:

— Якщо завтра… — тихо промовив він сам до себе. — Якщо завтра прийдеться боронити… Я піду. Не вагаючись.

Він закрил двері балкона, повернувся в кімнату, вимкнув телевізор. Тиша здалася глухою.

Але в голові все ще шумів низький, постійний гул.

Олексій ліг у ліжко. Не спав одразу. Очі були відкриті. Ми всі лежали у темряві — він, Маріуполь, країна.

За вікном — ніч. А в душі — передчуття грому.

Соколов здригнувся від дзвінка телефону. На екрані — ім’я Кароліна. Було вже близько 21:00, вечора, коли місто затихало — але не цього разу.

— Привіт, — сказав він, беручи слухавку.

— Саш… — голос Кароліни звучав тихо, трохи злякано. — Прости, що не вийшло сьогодні провести час разом. Я затрималась…

— Все добре, — відповів

Соколов. — Головне, що ти в порядку.