Розділ 4. Сейф

Розділ 4. Сейф

Двері адміністративного блоку відчинилися безшумно. Оксана провела карткою, червона лампочка мигнула один раз і стала зеленою. Соломія зайшла слідом, не прискорюючи кроку.

Всередині було прохолодніше, ніж у житловому крилі. І пахло не деревом, а металом та антисептиком — запахом місць, де зберігають не речі, а контроль.

Оксана зачинила двері й повернулася.

— Я знаю, що це може виглядати дивно, — сказала вона. — Але тут є правило: усе важливе — в одному місці. Щоб не губилося.

Соломія кивнула. Вона не питала, що саме “важливе”. Вона вже відчувала: важливе тут — не телефони.

Оксана зробила кілька кроків коридором і зупинилася біля металевої шафи. Не сейфу в кіношному сенсі — просто велика шафа з кодовою панеллю й камерою над нею.

Камера дивилася прямо на обличчя.

— Подивись сюди, будь ласка, — сказала Оксана майже ласкаво.

Соломія підняла погляд. Відчула, як об’єктив “знаходить” її.

Оксана набрала код.

Замок клацнув.

І в цю мить Соломія зрозуміла: зараз буде не “уточнення анкети”.

Зараз буде перевірка.

І питання лише одне: **що саме вони хочуть знайти — в її речах чи в ній.

Металева шафа стояла в ніші, яку можна було не помітити, якщо не знати, куди дивитися. Над панеллю — маленька камера, під панеллю — зчитувач карток. Подвійний контроль: код і ключ. І ще один — погляд.

Оксана набрала комбінацію, але замок не клацнув. Лише коротко пискнув, і на дисплеї спалахнуло «WAIT».

— Секунду, — сказала вона так, ніби це дрібниця, і повернула голову в бік дверей.

Соломія почула кроки ще до того, як їх побачила: рівні, важкі, без вагань. Людина, яка не шукає маршруту — вона і є маршрутом.

У коридор увійшов чоловік у темній куртці без знаків, років тридцяти п’яти. Високий, плечистий, із короткою стрижкою. Обличчя нейтральне, але очі — робочі. На поясі — рація й зв’язка ключів. У руці — картка з чорним маркуванням.

Він не привітався. Лише глянув на Оксану, потім на Соломію — як на предмет, який треба звірити з описом.

— Андрій, — коротко сказала Оксана. — Охорона.

Охорона. Не “служба безпеки”, не “адміністратор”. Просте слово, яке має робити все простим.

Андрій підніс картку до зчитувача. Зелений індикатор моргнув, замок клацнув.

— Третій доступ, — подумала Соломія. — Ти й був тою долонею.

Оксана усміхнулася до Андрія так, ніби вони давно домовилися про тон.

— Дякую. Нам треба на хвилинку, — сказала вона.

Андрій не пішов. Залишився стояти в двох кроках, боком до шафи, так, щоб бачити і Соломію, і двері, і руки Оксани. Його присутність робила “приватність” декорацією.

— Це стандарт, — промовила Оксана до Соломії. — Для безпеки. Доступ до сейфової шафи завжди у двох осіб.

У двох — але один із них мовчить і не питає дозволу.

Оксана відчинила дверцята шафи. Усередині — полички з прозорими контейнерами. Кожен підписаний іменем і номером кімнати. Контейнери з телефонами, годинниками, дрібними речами. Усе акуратно, як у лабораторії.

Оксана дістала контейнер із написом «Соломія / 214».

— Я обіцяла “уточнення анкети”, — сказала вона. — Насправді — це коротка звірка, що ти здала все, що треба, і що в нас немає технічних помилок.

Вона говорила рівно. Ніби огляд речей — так само нормальний, як перевірка температури.

Оксана відкрила контейнер. Усередині лежав телефон Соломії, перев’язаний тонкою гумкою, як посилка. Поруч — її годинник і ще дрібниці, які вона навіть не пам’ятала, що здала.

Соломія дивилася не на речі, а на те, як Оксана тримає контейнер: впевнено, як власність. Ніби це не тимчасове зберігання. Ніби це — трофей.

— Скажи, будь ласка, — Оксана подивилася прямо, — ти не залишала при собі другого телефону? Робочого, старого, “на всякий випадок”?

Запитання було поставлене не як підозра, а як просте уточнення. Саме так і ловлять.

— Ні, — сказала Соломія.

— Добре. А SIM-карти? Пауербанк? Флешка? — Оксана перераховувала спокійно, але темп був точним, як у списку.

Соломія похитала головою.

— Ні.

Оксана кивнула, ніби отримала правильну відповідь. Потім, не попереджаючи, взяла телефон, натиснула кнопку живлення.

Екран засвітився.

Соломія відчула, як у неї всередині піднімається хвиля — не паніки, а чистої уваги. Вона не рухнулася. Але тіло вже було готове реагувати.

Оксана подивилася на екран і ледь нахмурилася.

— Цікаво, — сказала вона тихо.

Вона перевела погляд на Андрія.

— Він у нас у сейфі в авіарежимі?

Андрій не відповів одразу. На мить його очі ковзнули вбік — до камери над панеллю. Лише на мить. Але цього вистачило.

— Має бути, — сказав він нарешті.

“Має бути” — не “так”.

Оксана повернула телефон так, щоб Соломія бачила лише край екрана, не зміст. Достатньо, щоб тіло захотіло дізнатися, але недостатньо, щоб розум контролював.

— Ти щойно сказала, що вночі спала нормально, — сказала Оксана. — Але зранку в нас був… сигнал.

Вона зробила паузу.

— Твій телефон подавав активність.

Соломія не кліпнула. Вона дозволила собі лише одне:

— Я не мала до нього доступу.

Оксана зітхнула — як людина, яка “розуміє”, але не відступає.

— Саме тому я й питаю про другий пристрій, — сказала вона. — І про те, чи ти не робила спроб зв’язку через годинник, через ноутбук, через будь-що.

Соломія повільно похитала головою.

— Я нічого не робила.

Оксана подивилася на Андрія.

— Андрію, ти вночі був на посту біля адміністративного?

Андрій відповів надто швидко:

— Так.

Надто швидко — значить, готова відповідь.

Оксана не помітила? Чи зробила вигляд?

— Тоді поясни мені, — сказала вона, все ще тримаючи телефон, — чому в журналі виходить активність на цьому пристрої між 02:10 і 02:12.

Соломія не знала, чи існує цей журнал. Але вона знала інше: якщо Оксана озвучує час, значить, хоче, щоб час запам’ятався.

Андрій стиснув щелепи. Ледь. Так, як стискають люди, які звикли не показувати нерви.

— Може, помилка системи, — сказав він.

Оксана подивилася на нього довше, ніж потрібно для “колеги”.

— Помилок у нас не буває часто, — сказала вона.

Соломія відчула: це не допит Соломії. Це зміщення уваги. Оксана зараз перевіряла Андрія — або привчала Соломію бачити, що навіть охорона під контролем.

Андрій опустив погляд на контейнер. І Соломія помітила: на його великому пальці є тонка подряпина, свіжа. Таку лишають металеві дверцята або край шафи, якщо відкривати поспіхом, у рукавичках чи без.

Оксана вимкнула телефон і поклала назад. Гумку натягнула знову — акуратно, демонстративно.

— Гаразд, — сказала вона. — Я просто хочу, щоб ти знала: якщо щось відбувається, ми це бачимо. І ми не караємо. Ми розбираємося.

Вона промовила “не караємо” так, ніби тут взагалі могло існувати покарання. А отже — могло.

Оксана зачиняла контейнер, коли Андрій раптом зробив крок ближче. Ніби хотів щось сказати. Але не сказав.

Соломія дивилася на його руки. На ключі. На картку з чорним маркуванням. На маленьку петлю шнура біля кишені його куртки — з неї стирчав край тонкого пластикового пакета, якого там не мало бути.

Пакет був напівпрозорий. Усередині — щось плоске. Розміром із SIM-карту в адаптері або карту пам’яті.

Андрій помітив її погляд і майже непомітно — пальцями, в один рух — заштовхнув пакет глибше в кишеню.

Оксана в цей момент уже повертала контейнер у шафу.

— Андрію, зачини, будь ласка, — сказала вона.

Він приклав картку. Замок клацнув.

Оксана відступила на крок і подивилася на Соломію.

— Все. Повертаємося до групи. І, Соломіє… — вона зробила мікропаузу. — Якщо ти відчуєш вночі тривогу, не тримай це. Приходь. У нас є нічний координатор.

“Є нічний координатор” означало: вночі тут теж хтось чергує для доступу до твоїх дверей.

Соломія кивнула.

Вони вийшли в коридор. Оксана пішла першою. Андрій лишився на півкроку позаду Соломії — так, щоб можна було назвати це “супроводом”, але відчути як конвой.

На повороті, коли Оксана вже не бачила їхніх облич, Андрій тихо, майже не рухаючи губами, кинув одне слово:

— Не лізь.

Соломія не відповіла. Вона лише поглянула на нього боковим зором.

Його очі були злі. Але не на неї.

На когось іншого.

І Соломія зрозуміла: охоронець не просто третій доступ. Він — частина іншої гри. Можливо, він тут не охороняє людей від небезпеки.

Можливо, він охороняє небезпеку від людей.

О 13:55 у коридорах знову з’явився той самий сірий знак — коло. Він висів на дверях залу, на сходах, біля їдальні, навіть біля вікон, ніби тиша могла витекти назовні. Поруч — аркуш із розкладом, уже знайомий Соломії, але тепер із дрібною припискою від руки:

**14:00 — “Порожній стілець” (закрита робота).  

Після — 20 хв тиші.  

Питання — не ставити.**

“Не ставити” було написано іншим почерком, не Оксани. Більш грубим. Чоловічим? Соломія згадала Андрієве “не лізь” і те, як він заштовхнув щось у кишеню.

У зал заходили мовчки. Не тому, що режим тиші повернувся, а тому, що люди вже встигли навчитися: мовчання тут завжди безпечніше.

Стільці стояли не колом і не рядами. Вони стояли півколом, а навпроти — один стілець, відокремлений на метр, ніби його посадили в ізоляцію. На ньому — нічого. Порожній, чистий, відсунений від решти.

У центрі, на підлозі, лежала тонка мотузка, викладена у форму кола — межа, яку не переступають випадково.

Сергій уже був у залі. Він не сидів, як зранку, і не стояв “над”. Він ходив повільно, майже беззвучно, по внутрішньому колу мотузки. Як сторож.

Оксана стояла біля дверей. Блокнот — у руці. Вона не дивилася в нього, але він був, як нагадування: усе, що тут стається, має стати записом.

Андрій теж був. Він стояв у тіні біля стіни, там, де лампа не давала чіткої плями світла. Формально — охорона. Фактично — ще один учасник сцени, якого не можна називати учасником.

Сергій підняв долоню.

— Сідаємо. Розміщуйтесь так, щоб бачити порожній стілець, — сказав він. — Сьогодні ми працюємо з тим, що не вміщається в слова.

Люди сідали, хтось шарудів одягом, хтось стискав пальці. Соломія обрала місце збоку, щоб бачити і порожній стілець, і двері, і Андрія. Їй подобалося, коли “карта” простору була повною.

Сергій зупинився біля мотузки й подивився на всіх.

— Правила прості, — сказав він. — Ми не виходимо із залу до кінця практики. Ми не перебиваємо. Ми не коментуємо. Ми не підказуємо. Якщо стане важко — дихаємо. Якщо стане дуже важко — піднімаємо руку, і координаторка підійде.

Оксана кивнула.

Сергій продовжив:

— “Порожній стілець” — це розмова з тим, кого тут немає. З людиною. З частиною себе. З тим, що ви не дозволяєте собі сказати. Ви сідаєте навпроти порожнього стільця і говорите так, наче там хтось сидить. Не для театру. Для правди.

Соломія відчула, як у групі піднялася напруга. Це було схоже на те, як люди реагують на слово “правда” — ніби їх попросили відкрити двері без ручки.

— Ми почнемо з добровольців, — сказав Сергій. — Але я попрошу: не ховайтеся за “не готовий”. Не готовий — це іноді просто звичка не зустрічатися із собою.

Він посміхнувся тепло. Як завжди, коли треба підштовхнути.

Першою підняла руку Ліка. Вона підняла її швидко, майже радісно — і тут же сховала радість, ніби згадала, що тут “радіти” треба правильно.

Сергій кивнув.

— Дякую, Ліко. Підійди. Сядь навпроти порожнього стільця.

Ліка встала, підійшла до межі з мотузки й переступила її. На мить зупинилася, ніби чекала дозволу ще раз, але Сергій мовчав — і вона сіла на стілець навпроти порожнього.

— Уяви, що там сидить людина, якій ти найбільше намагаєшся сподобатися, — сказав Сергій. — І скажи їй те, що ти ніколи не говориш.

Ліка ковтнула.

— Мамо… — почала вона і одразу знітилася, але продовжила. — Я втомилась… Я не хочу весь час бути… правильною. Я хочу, щоб ти… просто…

Її голос зірвався. Вона закрила рот долонею.

Оксана зробила крок уперед, але Сергій ледь похитав головою: ще ні. Дозволена близькість — за сигналом.

Ліка плакала беззвучно, як її вчили зранку дихати: рівно і “красиво”. Соломія дивилася й думала, як швидко люди починають приносити сюди найцінніше — в обмін на ілюзію полегшення.

Сергій сказав:

— Добре. Тепер поміняйся. Сядь на порожній стілець. Стань мамою. І відповідай.

Ліка пересіла. Вона випросталася, і її голос раптом став нижчим.

— Я… — сказала вона від імені матері, — я просто хочу, щоб ти не зіпсувала собі життя.

Соломія відчула, як у цих словах з’являється “правильний” страх — той, що виправдовує контроль. Сергій вибрав ціль точно.

Після Ліки був Влад. Його “добровільність” була як у людини, якій не залишили гарного способу відмовитися. Він говорив порожньому стільцю про батька, про сором, про те, що він “не чоловік”. Слова падали, як каміння. Він червонів, злився, плакав, і від цього злився ще більше.

Сергій не поспішав. Він давав Владу втомитися від опору — щоб опір зламався природно.

Коли Влад закінчив і повернувся на своє місце, Соломія побачила: Оксана зробила в блокноті дві короткі риски навпроти його імені. Не одну. Дві.

Позначки означали шкалу. Вони оцінювали не “процес”. Вони оцінювали “керованість”.

Третім вийшла Ірина. Вона сіла навпроти порожнього стільця так, ніби боролася не з людиною, а з системою.

— Ти мене чуєш? — сказала вона в порожнечу. — Ти чуєш, як ти робиш вигляд, що це “турбота”?

Соломія подумала: Ірина говорить не з кимось. Вона говорить із цим місцем. І це небезпечно.

Сергій не зупинив її. Навпаки — зацікавився.

— Продовжуй, — м’яко сказав він.

Ірина видихнула.

— Я не люблю, коли мені кажуть, що я “сама винна”, якщо мені некомфортно, — сказала вона. — Я не люблю, коли в мене забирають право питати, а потім називають це “простором”.

Вона говорила рівно, без сліз. Це була інша форма опору: холодна ясність.

Сергій кивнув.

— Дякую. Тепер пересядь на порожній стілець. Стань “простором”. І відповідай.

Ірина піднялася, перекинула волосся й сіла на порожній стілець. Її спина стала ще рівнішою. Вона глянула на свій стілець, де “сиділа” вона сама секунду тому.

— Я — простір, — сказала Ірина чужим тоном. — Я не зобов’язаний бути тобі зручним.

У залі стало дуже тихо.

Бо в цій фразі була правда. Але не та, яку вони хотіли чути. Правда, яка виправдовує насильство.

Сергій усміхнувся, але усмішка була тонкою.

— Гарно, — сказав він. — Тепер повернись на своє місце.

Він не розгорнув її опір, як робив із Владом. Він просто “позначив” і прибрав. Наче небезпечну тему не треба лікувати — її треба ізолювати.

Соломія відчула, як у ній піднімається бажання втрутитися. Не словами. Просто — присутністю. Але тут присутність теж була регламентована.

— Соломіє, — раптом сказав Сергій.

Він не запитав, чи вона хоче. Він назвав.

— Підійди.

У неї всередині клацнуло: це був момент, коли “добровільно” закінчується.

Соломія встала й підійшла до мотузки. Переступила її рівно, без паузи. Не дати системі насолодитися ваганням.

Вона сіла навпроти порожнього стільця.

Сергій підійшов ближче, але не торкнувся.

— Уяви, що там сидить твоя недовіра, — сказав він. — Не людина. Сам механізм. Скажи йому все, що ти стримуєш.

Це було красиво сформульовано. Ніби він дає їй свободу. Насправді він виводив її на територію, де будь-яка критика стане “травмою”, а не фактом.

Соломія подивилася на порожній стілець.

— Ти мене рятуєш, — сказала вона спокійно, звертаючись до недовіри. — Ти не даєш мені здати себе заради того, щоб комусь сподобатися.

В залі ніби з’явився тонкий електричний шум — не звук, а напруга від того, що вона не грає за їхнім сценарієм каяття.

Сергій мовчав.

Соломія продовжила:

— Але іноді ти робиш мене самотньою. І я ненавиджу тебе за це.

Це було достатньо чесно, щоб звучати “правильно”, і достатньо безпечно, щоб не віддати деталей.

Сергій кивнув.

— Пересядь на порожній стілець. Стань недовірою. Відповідай.

Соломія пересіла. На порожньому стільці вона відчула себе видимішою, ніж хотіла. Наче цей стілець був прожектором.

Вона глянула на “себе” навпроти й сказала, від імені недовіри:

— Я з’являюся там, де твої межі вже колись порушили. Я не ворог. Я сигнал.

Сергій не перебив. Але Оксана зробила в блокноті позначку. Одну. Коротку. Як крапку.

Соломія повернулася на свій стілець у колі. Вона відчула, що вийшла з цієї вправи без втрат — але й без перемоги. У таких місцях “без втрат” уже є перемогою, і саме тому вони захочуть її забрати.

Сергій підвівся.

— Дякую всім, — сказав він. — Тепер — двадцять хвилин тиші. Без контактів. Без поглядів. Дайте словам осісти.

Люди піднялися й почали виходити. Але тут Соломія помітила нестиковку, яка різонула її сильніше за будь-які психологічні формулювання.

Біля дверей залу висіла нова табличка, приклеєна поверх старої:

**“ПІСЛЯ ПРАКТИКИ:  

— 20 хв тиші в кімнатах.  

— Не виходити на двір.  

— Не пересуватися поверхами.”**

Соломія машинально згадала ранковий листок у їдальні: після сніданку дозволяли “кімната або двір”. А зараз — двір заборонений.

Вона подивилася на Оксану. Та стояла так, ніби табличка висіла тут завжди.

Соломія перевела погляд на Андрія. Він стояв біля стіни й дивився в телефон… якого тут начебто не мало бути. Не довго — одну секунду. Але цього було досить.

Він підняв очі й зустрівся поглядом із Соломією. Їхні погляди схрестилися на мить.

Андрій перший відвів очі.

Соломія вийшла в коридор, і в неї всередині склався висновок, холодний і точний:

Правила тут не для порядку.

Правила тут — для того, щоб у будь-який момент можна було сказати: ти порушила.

А ще — щоб хтось інший міг порушувати безкарно.

Вона пішла до своєї кімнати й раптом почула, як за спиною хтось швидко зриває табличку зі стіни й клеїть іншу. Папір шурхотів, як шкіра.

Соломія не озирнулася.

Але запам’ятала звук.

Соломія не любила “перевіряти людей”. Це завжди звучало як їхня мова. Але після сейфу й після табличок, які змінювалися, наче погода, вона дозволила собі одну маленьку дію: не контроль — верифікацію.

Двадцять хвилин тиші мали тримати всіх у кімнатах. Коридор був порожній, але не мертвий: у ньому завжди залишалося відчуття присутності, як запах після чужого парфуму.

Соломія вийшла з кімнати майже одразу — не демонстративно, не крадькома. Ніби забула щось дрібне в спільній шафці для води, яку час від часу дозволяли використовувати “для здоров’я”. Вона йшла повільно, не озираючись, тримаючи руки в кишенях. Поза людини, яка не робить нічого особливого.

На повороті до сходів стояв Андрій. Той самий напівтіньовий кут, де зручно бути невидимим. Він спирався плечем об стіну й дивився вниз, у долоню, яку швидко прикрив другою рукою, коли почув кроки.

Соломія не зупинилася. Вона пройшла повз на безпечній відстані — так, щоб не змусити його “реагувати”. Лише ковзнула поглядом по деталях, як по меблях: рація на поясі, зв’язка ключів, кишені куртки.

І — маленький прямокутний горбок у внутрішній кишені зліва. Не ключі. Не блокнот. Занадто рівний.

Андрій не дивився на неї, але напруга в ньому змінилася: плечі стали на міліметр жорсткішими. Людина може не піднімати очей, але тіло завжди “бачить”.

Соломія дійшла до спільної шафки, відчинила її так тихо, як могла, і зробила вигляд, що щось шукає. Їй нічого не було потрібно. Вона рахувала секунди.

Потім — ніби випадково — впустила на підлогу ключ-карту.

Пластик дзенькнув об ламінат. Звук був короткий, але в порожньому коридорі — надто чіткий.

Соломія присіла підняти карту. У відбитті темного скла шафки вона побачила те, що хотіла побачити, не повертаючи голови: Андрій мимоволі підняв руку до внутрішньої кишені — не до рації, не до ключів. До того прямокутника.

Перевірив, чи на місці.

І одразу зупинився, ніби усвідомив, що зробив.

Соломія підвелася, взяла з шафки порожню пляшку (щоб було що нести), зачинила дверцята й пішла назад. Повз Андрія — з тією самою “звичайною” швидкістю.

Коли вона була вже поруч, він тихо, майже без звуку, сказав:

— Ти зараз порушуєш тишу.

Фраза звучала як попередження, але в ній було ще одне: спроба перевести увагу з його кишені на її провину.

Соломія не відповіла. Вона лише кивнула — нейтрально, як людина, яка “зрозуміла правило”.

І цього кивка вистачило, щоб Андрій на секунду відвів погляд — не від неї, а від камери на кінці коридору. Автоматично. Як людина, яка знає, де саме дивляться.

Соломія дійшла до дверей своєї кімнати й зайшла всередину.

Тільки там вона дозволила собі видихнути.

Не тому, що їй стало легше.

А тому, що тепер вона знала напевно: у режимі здачі пристроїв хтось один правила не здає.

І якщо цей хтось — охоронець, то правила тут не про безпеку.

Правила тут — про владу.

Соломія не планувала “викривати” Андрія. Викриття — це лоб. Лоб тут б’ють першим. Їй потрібне було інше: зробити так, щоб інформація працювала на неї, а не проти неї, і щоб у разі провалу це виглядало як випадковість.

Вона дочекалася “вікна телефону” ввечері. Десять хвилин, які мали здаватися подарунком, але насправді були ще одним тестом.

У холі поставили пластиковий контейнер із телефонами. Оксана стояла поруч із Сергієм, обидва — занадто спокійні, щоб бути тут просто так. Андрій — у тіні, ближче до виходу, на своєму місці “неучасті”.

Соломія підійшла не першою і не останньою. Середина — найнепомітніша.

— Назви кімнату, — сказала Оксана, не дивлячись.

— Двісті чотирнадцята, — відповіла Соломія.

Оксана витягла її телефон, але не віддала одразу — глянула на екран, наче перевіряла заряд чи час. Наче між іншим. Потім простягнула.

Соломія взяла телефон двома пальцями, як щось, що не хочеться “хапати”. Вона знала: тут дивляться на хват, на поспіх, на мікрожадібність.

Вона не стала нікому дзвонити. Не стала відкривати месенджери. Вона зробила те, що виглядало максимально невинно: відкрила “Нотатки” й набрала одне речення, яке можна прочитати будь-як.

“Якщо завтра не вийду на зв’язок — я на ретриті, все ок.”

Це було правдою і водночас маяком. Вона не відправила його. Просто зберегла як чернетку. Нехай думають, що вона готується написати комусь просте повідомлення.

Після цього Соломія відкрила налаштування й повільно провела пальцем по екрану — ніби шукає Wi‑Fi. Ніби не орієнтується в місці. Типова поведінка “звичайної людини”.

Але її пальці робили інше: вона перевірила, чи телефон взагалі здатен ловити мережу тут, у холі. Чи “сліпий”. Чи “бачить”.

На шкалі сигналу блимнуло одне ділення — і згасло.

Соломія не змінила обличчя. Просто повернулася на півкроку так, щоб краєм ока бачити Андрія.

Він стояв, ніби дивився повз усіх. Але його права рука лежала там, де мала бути рація. А ліва — ближче до внутрішньої кишені. І час від часу він дуже дрібно рухав великим пальцем, наче прокручував щось на екрані.

Соломія не могла бачити сам телефон. І не треба було. Їй була потрібна лише одна річ: підтвердження, що він користується ним у момент, коли інші “користуються дозволено”.

Тепер — хід.

Вона зробила маленьку помилку навмисне. Але таку, яка не виглядає помилкою.

Підійшла до контейнера повернення і сказала Оксані рівним голосом:

— Можна я швидко вийду на ґанок? Тут погано ловить, я надішлю й одразу поверну.

Фраза була без загострень. Ні слова про “правила”. Ні слова про “несправедливо”. Просто побутова просьба, яку люди просять завжди.

Оксана не відповіла одразу. Вона подивилася на Сергія — секундна синхронізація. Потім знову на Соломію.

— Ні, — сказала Оксана. — “Вікно телефону” лише тут. Такі умови.

Соломія кивнула одразу, без другого кола торгу. Ніби прийняла. Ніби не стало важливо.

Але тепер у неї було головне: офіційна відмова, яка робила будь-яку “потребу в зв’язку” потенційним порушенням — і водночас доводила, що умови зв’язку спеціально обмежені.

Вона повернулася на своє місце, ніби все. Набрала ще одне нейтральне речення в нотатках:

“Сигнал слабкий. Напишу пізніше.”

І теж не відправила.

Оксана спостерігала за руками учасників, за їхніми екранами, за їхнім часом. Люди нервували, хтось поспішав, хтось писав “все добре” і стирав, писав знову.

Соломія чекала останні тридцять секунд. Потім встала й підійшла до контейнера повертати телефон.

І вже в момент, коли вона простягала телефон Оксані, Соломія “випадково” зсунула погляд на край столу, де лежали форми обліку. На одному аркуші вгорі було надруковано:

“Видача/повернення пристроїв. ПІДПИС УЧАСНИКА.”

Оксана, як і завжди, не дала їй ручки.

Соломія зробила мікропаузу.

— Підпис потрібен? — спитала вона тихо.

Запитання було просте. Але воно змінювало структуру: якщо підпис “потрібен”, а його не беруть — це дірка. Якщо “не потрібен” — тоді журнал, про який Оксана говорила в сейфі, стає ще більш зручним: його можна малювати як завгодно.

Оксана навіть не глянула на аркуш.

— Ми підписуємо централізовано, — сказала вона. — Не хвилюйся.

Це було прекрасне слово. “Централізовано” означає “без твоєї участі”.

Соломія кивнула і віддала телефон. Вона не наполягала. Не залишила гачка, за який її можна вхопити.

Вона просто відступила й — на секунду — дозволила своєму погляду ковзнути до Андрія.

Він дивився не на неї. На Оксану.

І в його погляді було те, що Соломія вже бачила в коридорі: не байдужість. Роздратування. Стримане. Таке, яке люди стримують, коли не хочуть, щоб хтось зверху помітив.

Соломія повернулася у свій ряд і сіла. Вона нічого не довела. Не зловила його “на гарячому”. Не змусила систему червоніти.

Вона зробила інше: поставила маленький прапорець у своїй голові.

1) Офіційно їй забороняють вийти на зв’язок там, де є нормальний сигнал.  

2) Журнал існує без її підпису.  

3) Андрій користується власним телефоном у той час, коли інші під наглядом.

Ці три речі разом давали Соломії інструмент, який не виглядав інструментом: *якщо завтра її звинуватять у “спробі зв’язку” або “нічній активності”, вона зможе ставити прості питання не як обвинувачення, а як уточнення процедури.*

А уточнення процедури — це не бунт. Це бюрократія. Її важче покарати.

Коли “вікно” закінчилося, Сергій оголосив перехід до вечірнього блоку. Люди розійшлися.

Соломія піднялася останньою і пішла до сходів. На півдорозі вона зупинилася біля дошки оголошень, ніби читає розклад.

Насправді вона дивилася на маленький папірець, який хтось приклеїв знизу, майже непомітно:

“Нічна безпека — зміна часу. 21:15.”

Поруч був старий час — 20:45 — перекреслений.

І знову той самий чоловічий почерк, грубий, короткий.

Соломія не торкнулася паперу. Не сфотографувала. Не зробила нічого, що можна назвати “збиранням доказів”.

Вона просто запам’ятала.

А коли піднімалася на поверх, почула за спиною тихий клац рації — і дуже коротке, майже нечутне Андрієве:

— Так… зараз.

Він говорив не в рацію. Голос був надто близько до горла, надто “приватний”.

У телефон.

Соломія не озирнулася.

Вона вже використала інформацію. Найкращим способом: так, що він навіть не зрозумів, що став частиною її плану.

Соломія не планувала ловити Андрія ще раз. Їй вистачало того, що він узагалі існує як виняток із правил. Але інколи система сама підкидає зайве — коли людина робить рух не для сцени, а для себе.

Після “вікна телефону” коридори знову перейшли в режим тихої дисципліни. Учасники розходилися по кімнатах; двері зачинялися м’яко, як у готелі, де не заведено цікавитися сусідами.

Соломія йшла до сходів, тримаючи темп “не кваплюсь”. Біля дошки з розкладом вона зупинилася на кілька секунд — достатньо, щоб виглядало, ніби читає перекреслений час “Нічної безпеки”.

За спиною клацнула рація — сухо, службово. А потім Соломія почула Андрія зовсім близько, у тій точці, де зазвичай люди шепочуть, коли хочуть, щоб це не було “мовленням”.

— Так… зараз, — сказав він.

Він стояв у двох метрах, боком. Рука була біля горла — як коли натискають кнопку рації. Але він не натискав. І говорив не тим тоном, яким говорять у рацію: у рацію говорять коротко й голосніше, щоб “пробило”. Тут голос був тихий, приватний.

Соломія не озирнулася. Вона лише зробила один крок — і зупинилася, ніби зав’язалася шнурівка. Насправді їй потрібні були дві секунди тиші, щоб розрізнити канал.

У рації знову клацнуло — і почулося чуже шипіння, уривок чужого голосу, занадто далекого, щоб зрозуміти слова.

Андрій відповів уже чіткіше, майже крізь зуби:

— Ні, “Оксана” не в курсі. Я сам.

Пауза.

— Так. Я розумію. Але ви мені не казали, що будете лізти в сейф удвох.

Соломія завмерла всередині, не зовні. “Ви” — це не Оксана. Оксана — “ти” або “ми”. “Ви” — це хтось, кого він боїться або кому звітує. І “удвох” — значить, є ще хтось із доступом, окрім нього та Оксани. Або хтось, хто відкриває без коду.

Він зробив крок убік, частково закриваючи себе корпусом від коридору, як роблять люди, які не хочуть, щоб читали по губах. І додав, уже зовсім тихо:

— Я сказав: без її підпису ви нічого не повісите. Мені потім це закривати.

“Ви нічого не повісите” — фраза прозора навіть без контексту. Хтось “вішає” активність, порушення, провину. А Андрій не хоче бути тим, хто потім “закриває” — чи то документами, чи то репутацією.

Соломія повільно випросталася, ніби просто закінчила зі шнурівкою, і зробила ще один крок до сходів.

І саме в цей момент Андрій, мабуть, відчув її рух периферійним зором. Він обернув голову трохи різкіше, ніж треба. Їхні погляди зустрілися.

На секунду в нього в очах промайнуло не “я тебе зараз зупиню”, а інше: *ти не мала це чути*.

Він швидко прибрав руку від горла й натиснув кнопку рації демонстративно — вже для сцени.

— Пост один, — сказав він у рацію голосніше, службово. — Все спокійно.

І додав одразу, вже майже як випадково, дивлячись кудись повз Соломію:

— Іди в кімнату.

Це було сказано так, ніби він має право їй наказувати. Але в його голосі було ще дещо — не загроза.

Попередження.

Соломія кивнула, ніби слухняно приймає. І пішла далі, не прискорюючись.

Вона не отримала доказів. Не почула імен. Не записала. Але тепер у неї була найнебезпечніша річ: внутрішня схема.

Оксана — не вершина.

Андрій — не її інструмент.

І “нічна безпека” — це не про сон. Це про те, щоб уночі можна було зробити щось, про що “Оксана не в курсі”.

Коли Соломія зайшла у свою кімнату, вона не зачинила двері на засув — як і вимагали правила.

Але вперше їй захотілося порушити саме це правило.

Бо якщо у грі є другий центр влади, то найбезпечніше місце тут — не там, де “правильно”.

А там, де ти непередбачувана.

Нічна тиша в центрі не була тишею. Вона була режимом, у якому будь-який звук стає подією.

Соломія прокинулась не від кошмару і не від крику — від дуже тихого, майже ввічливого клацання, яке не мало права існувати в цій будівлі після “відбою”. Наче хтось торкнувся металу не випадково, а за процедурою.

Вона лежала нерухомо, рахуючи паузи між звуками. Друге клацання. Потім приглушений шурхіт — як папір по пластику. І ще один звук: короткий писк електроніки, який буває в дверей із картковим доступом.

Соломія повільно сіла на ліжку. Двері її кімнати, за правилами, були без засуву. Це означало, що “безпека” тут завжди двостороння.

Вона підійшла до дверей і прочинила їх на палець. У коридорі світло горіло наполовину: нічні лампи, які робили тіні довшими за людей. Десь унизу, ближче до адміністративного блоку, рухались силуети.

Не учасники. Учасники вночі не рухаються так. Вони рухаються тихіше, винуватіше, з оглядками. Ці рухалися так, ніби коридор належить їм.

Соломія вийшла не в коридор, а в його край — у той невеликий виступ між стіною й шафою з постільною білизною. Там можна було стояти і не відкидати тіні на камеру, якщо пам’ятати, де вона висить.

Вона пам’ятала.

Сходами піднялися двоє. Не з гуркотом — з впевненістю. На них були темні куртки без логотипів, як у Андрія, але інші деталі видавали рівень:

– однакові чорні картки на шнурках, без імен, лише номер;

– навушники-вкладиші, як у людей, які звикли до радіоканалу;

– рукавички тонкі, “технічні”, не зимові.

Вони не дивилися на двері кімнат, ніби їм байдуже, хто тут спить. Вони дивилися на камери — і не як люди, які бояться камер, а як ті, хто знає, куди камера не дістає.

За ними піднявся Андрій.

І от він уже рухався інакше. Не як господар коридору. Як працівник, який поспішає встигнути бути корисним.

— Пізно, — тихо сказав один із двох, не озираючись.

Соломія не чула слова “пізно” — вона чула тон. Не докір. Фіксація.

Андрій відповів не відразу, наче підбирав формулювання, яке не розсердить.

— Зміна затягнулась. Оксана… — він почав і одразу осікся.

Другий, нижчий, зупинився біля дверей технічної кімнати й приклав картку до зчитувача. Писк. Замок клацнув.

— Оксану не згадуй, — сказав він без емоції. — Ми не до неї приїхали.

“Ми приїхали”. Значить, вони не були тут постійно. Значить, це і є “ви” — той рівень, який з’являється рідко, але змінює правила одним кроком.

Андрій ковтнув.

— Я зрозумів.

Перший кивнув на двері адміністративного крила.

— Ключі.

Андрій простягнув зв’язку. Рука не тремтіла, але рух був надто швидкий — як у людини, яка хоче скоріше позбутися відповідальності.

Другий не взяв ключі. Лише глянув і сказав:

— Не треба. У нас свій доступ.

І витягнув із кишені іншу картку — без номера, без позначок, гладку чорну, як шматок пластику, який нічого не означає, доки не відкриває все.

Він провів карткою біля панелі. Писк був іншим: коротшим і нижчим. Індикатор засвітився не зеленим, а білим. Соломія раніше такого не бачила.

Двері адміністративного крила відчинилися.

У Соломії в голові склалася ще одна нестиковка, яка навіть не потребувала слів: якщо в них “свій доступ”, то історія про “дві особи для сейфа” — для учасників. Не для системи.

Троє зайшли всередину. Двері зачинились. Але не до кінця. Замок не став. Хтось не довів їх, залишивши щілину — як запрошення для своїх або як пастку для чужих.

Соломія не рухалась. Вона слухала.

З адміністративного крила долинув звук: хтось відсунув металевий стілець, потім — шухляда. Папір. Папір, який перегортають швидко, не читаючи, а звіряючи.

Потім — голос Андрія, глухий:

— Я ж казав, журнал без підпису.

Перший голос, спокійний:

— І що?

— Це дірка, — сказав Андрій. — Якщо вона почне питати…

— Вона не почне, — урізав другий. — Їй скажуть, що вона “в опорі”.

Кілька секунд тиші.

— А якщо не проковтне? — Андрій говорив тихо, але тепер у ньому було не тільки підпорядкування. Там було щось схоже на злість. — Вона не дурна.

Перший видихнув, ніби йому набридла тема.

— Не твоя задача оцінювати. Твоя задача — щоб ніч пройшла чисто.

Соломія відчула, як слова “ніч пройшла чисто” лягають на все, що вона вже бачила: “нічна безпека”, зміни часу, сейф, “активність” о 02:10.

— І ще, — додав другий, і в його голосі з’явилась суха загроза, яку не маскують під турботу. — Ти не дзвониш із поста. Якщо треба — пишеш у канал.

Соломія майже фізично уявила цей “канал”: не рація, не телефонний дзвінок, а щось, що не світиться в звітах. Те, що робить “ви” невидимими.

Андрій відповів коротко:

— Прийняв.

І це слово було ключовим. Він не сказав “добре”. Він не сказав “зрозумів”. Він сказав так, як відповідають наказу.

Соломія відступила на півкроку назад у тінь, коли в щілині дверей адміністративного крила з’явилося світло — хтось повертався. Їй не потрібно було бачити обличчя, щоб знати: вони зараз вийдуть і підуть поверхами, як перевірка.

Вона ковзнула назад до своєї кімнати, рухаючись повільно, без різких жестів, як людина, яка вийшла в туалет і повертається. Такі рухи не чіпляють камеру як “підозрілі”.

Двері її кімнати знову закрилися.

Соломія сіла на ліжко й не лягла одразу. Вона чекала ще хвилину. Дві. Три.

Кроки в коридорі пройшли повз. Зупинилися біля якихось дверей. Короткий писк. Жодних голосів. Потім — далі. Наче інвентаризація людей.

Коли все стихло, Соломія нарешті лягла.

Вона не знала імен. Не знала посад. Не знала, хто вони офіційно.

Але тепер знала головне: “ви” — це не фантазія Андрія і не його приватний страх. Це реальні люди з реальним доступом, які можуть зайти в адміністративне крило вночі й сказати: “Оксану не згадуй”.

І якщо Оксана — обличчя, то вони — руки.

Тепер у Соломії було ще одне правило, яке вона придумала сама: в цьому місці не треба шукати “хто головний”.

Треба шукати, хто приходить уночі.

Соломія лежала із заплющеними очима й слухала, як будівля повертається в удаваний сон. Десь далеко стукнула труба опалення — рівно, як удар по дереву. Десь у коридорі ледь чутно клацнула дверна пружина. Ніч “пройшла чисто”, як вони й сказали. Чисто — означає без свідків.

Вона не ворушилася ще кілька хвилин після того, як кроки зникли. Не через страх — через звичку робити паузу, коли поруч система, що любить швидкі реакції. Поспіх тут був мовою винних.

Коли нарешті стало справді тихо, Соломія повільно вдихнула й видихнула, наче повернула собі тіло. Вона не стала повторювати в голові розмову, як роблять люди, що бояться забути. Вона вже запам’ятала все, що потрібно, найпростішими маркерами:

– “Оксану не згадуй”.

– “У нас свій доступ”.

– “Канал”.

– “Ніч пройшла чисто”.

Кожна фраза лягала в окрему шухляду — не для помсти. Для орієнтації.

Вона піднялася й підійшла до вікна. Скло було темне, як екран. Надворі — двір і смуга лісу, яку вдень показували як “простір для заземлення”. Вночі це був просто периметр.

Біля входу на секунду блимнуло світло — фари, приглушені, майже сором’язливі. Машина не під’їхала до дверей, а стала трохи осторонь, там, де камера ловить лише силует.

Дверцята відчинилися. Хтось вийшов. Двоє. Короткий обмін рухами — як передача пакета або папки. Ніхто не затримувався.

Соломія стояла так, щоб її не було видно з двору. Але вона бачила достатньо: один із силуетів мав ту саму посадку плечей, що й людина з “ви”. Другий — нижчий, з характерною “технічною” ходою — повернувся до будівлі.

Фари згасли. Машина поїхала без звуку, ніби котилася по повітрю.

Соломія відступила від вікна. Повернулася до ліжка, але не лягла. Вона сіла на край і поклала руки на коліна, як людина, яка збирається з думками перед важливою розмовою — тільки розмова була з самою собою.

Якщо “ви” можуть зайти вночі й вирішувати без Оксани, то денні правила — це лише інтерфейс. Фасад. Сторінка, яку міняють табличками. А справжній механізм працює в темряві: доступи, “канал”, журнали без підпису.

І тоді в неї в голові вперше чітко склався ризик, який досі висів туманом: наступний крок буде не групова практика. Наступний крок буде індивідуальний.

Бо так працюють системи: коли людина не ламається в колі, її відводять убік.

Соломія відкрила тумбочку, де лежав її блокнот, виданий центром. Вона не довіряла йому — навіть папір тут міг бути пасткою. Але в неї не було іншого носія, окрім пам’яті, а пам’ять у стресі любить підміняти деталі.

Вона взяла олівець і написала не факти, а нейтральні коди, які для чужого ока нічого не означали:

– 02:10  

– білий індикатор  

– канал ≠ рація  

– “ніч чисто”

Потім закреслила так, ніби це були каракулі від безсоння. Папір, який можна показати і який не можна прочитати.

Вона поклала олівець назад і лягла, але не заплющувала очі. Вона чекала ранку не як спасіння, а як чергової сцени, де все вирішуватиметься не словами, а тим, хто має право ставити запитання.

Десь у коридорі знову клацнула рація. Цього разу — без голосів.

Соломія нарешті заплющила очі. Відчуття було дивним: ніби вона опинилася на межі двох шарів однієї й тієї самої будівлі. Верхній шар — тренінг, турбота, “порожній стілець”. Нижній шар — доступи, індикатори, канали, нічні візити.

І вона була єдиною, хто бачив обидва.

Вранці вона прокинулась раніше за сигнал. Не тому, що поспала. Тому що тіло вже знало: сьогодні її спробують розвернути в потрібний бік.

За вікном було ще сіро. Коридор мовчав. Але на дошці оголошень, яку було видно з дверей її кімнати під певним кутом, з’явився новий аркуш. Чистий, білий, надто свіжий для ранку.

Соломія вийшла на півкроку, ніби просто слухає, чи можна в туалет, і прочитала рядок, який не мав би стосуватися її напряму — але стосувався.

“09:30 — індивідуальні інтерв’ю (за списком). Обов’язково.”

Список висів нижче. Вона не підійшла ближче, щоб не виглядати зацікавленою. Але її очі встигли зловити своє ім’я, як ловлять знайоме слово в чужій мові.

Соломія повернулася в кімнату й зачинила двері так само тихо, як усі.

Лише всередині, де ніхто не бачив, вона дозволила собі одну маленьку емоцію — не страх, а ясність.

Це був кінець дня “групи”.

І початок дня, коли з нею говоритимуть не як із учасницею.

А як із проблемою.

О 09:28 Соломія вже стояла в коридорі. Не з напруження, а з точності: прийти раніше — не дати зробити з запізнення “матеріал”. Вона тримала руки вільно, без схрещених пальців, без захисних поз. Виглядати спокійною тут було майже окремою навичкою.

Двері з табличкою “ІНТЕРВ’Ю” були прочинені. Всередині горіло різке світло, яке не дає сховатися в напівтонах.

— Заходь, — сказав Сергій, не піднімаючи очей від паперів.

В кабінеті було двоє. Сергій сидів за столом, як “ведучий”. Оксана — трохи збоку, на стільці без спинки, з блокнотом на колінах. Наче спостерігач. Наче свідок.

Третій стілець стояв навпроти, на відстані, яка змушує говорити голосніше, ніж хочеться. Поруч із ним — маленький журнальний столик із склянкою води. Вода тут завжди була елементом сцени: запропонувати — означає претендувати на турботу.

Соломія зайшла й одразу зробила одну річ для себе: не сіла автоматично.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Скільки це триватиме?

Сергій підняв очі. Посміхнувся тим самим “м’яким” обличчям.

— Десять-п’ятнадцять хвилин. Просто уточнення, — сказав він. — Сідай.

— Добре, — сказала Соломія і сіла. Але не на край і не глибоко. Середина. Позиція, з якої легко встати, але яка не виглядає готовністю тікати.

Оксана не привіталася. Лише зробила позначку в блокноті.

Сергій склав руки на столі.

— Ми вчора помітили, що ти… тримаєш дистанцію, — сказав він. — Це нормально. Але важливо зрозуміти: ти тут у безпеці?

Соломія не поспішала відповідати. Пауза була її першою межею: не давати їм темпу.

— Я в безпеці настільки, наскільки правила однакові для всіх, — сказала вона рівно.

Сергій не змінив вираз обличчя, але його очі трохи звузилися: він отримав не емоцію, а критерій.

— Правила однакові, — сказав він. — Ти ж бачиш.

Соломія кивнула, ніби прийняла фразу як думку, а не як факт.

— Тоді в мене уточнення, — сказала вона. — Ці інтерв’ю записуються?

Оксана підняла голову. На секунду — надто швидко.

— Ні, — відповіла вона. — Це конфіденційно.

Соломія подивилася на Сергія.

— Конфіденційно між ким і ким? — спитала вона. — Міжі мною й вами двома? Чи є ще хтось, хто отримає висновки?

Сергій усміхнувся ширше, як усміхаються “складній” людині.

— Ти зараз у контролі, Соломіє, — сказав він. — Це теж форма захисту. Можемо спробувати на хвилинку просто бути?

Вона зрозуміла прийом: перевести запитання про процедуру в “симптом”. Зняти легітимність з її логіки.

Соломія не сперечалася з діагнозом. Вона просто повернулася до свого.

— Ми можемо бути, — сказала вона. — Але я не відповідаю на запитання про третіх осіб без розуміння, куди піде інформація. Це не контроль. Це гігієна.

Оксана зробила ще одну риску в блокноті.

Сергій нахилився вперед.

— Добре. Тоді я скажу простіше, — він говорив рівно, доброзичливо. — Ми в команді обговорюємо загальні тенденції, щоб підтримати групу. Це не “передача твоїх слів”.

— “Команда” — це хто? — спитала Соломія.

Оксана відповіла замість нього, ніби хотіла закрити тему швидко:

— Я, Сергій, Андрій. І ще двоє спеціалістів, які інколи консультують.

Соломія не показала, що в неї всередині щось клацнуло. “Інколи” — це ніч. Це білий індикатор. Це “ми не до Оксани”.

Вона лише сказала:

— Дякую. Тоді я буду говорити про себе, без деталей, які можуть зачепити інших учасників.

Сергій кивнув, ніби це компроміс, який він сам запропонував.

— З чим ти сюди приїхала? — спитав він. — Яка твоя головна задача?

Соломія відчула, як запитання тягне її в “сповідь”. Але межа — це не стіна. Це напрям.

— Я приїхала, щоб зрозуміти, що мені підходить із ваших практик, — сказала вона. — І що — ні. Щоб ухвалити рішення, чи продовжувати програму.

Сергій підняв брови.

— Ухвалити рішення? — повторив він. — Ти думаєш про вихід?

Ось воно: будь-яка автономія тут означає “загрозу”.

Соломія не заперечила і не підтвердила.

— Я думаю про відповідальність за себе, — сказала вона. — Це не про вихід. Це про рамки.

Оксана вперше заговорила м’якше, майже ласкаво:

— Соломіє, ти можеш довіритись. Якщо ти тримаєш усе в голові, ти не отримаєш результату.

Соломія подивилася на склянку води, не беручи її.

— Я можу довіряти процесу, коли процес прозорий, — сказала вона. — Наприклад: якщо я скажу щось тут, це може вплинути на мій “режим”? На доступ до телефону? На прогулянки? На те, чи мене “викличуть” вночі?

Сергій відкинувся на спинку стільця. Його усмішка стала тоншою.

— Ніхто нікого не викликає вночі, — сказав він занадто швидко.

Оксана не сказала нічого. Але ручка в її руці завмерла на півсекунди — як у людини, яка не очікувала прямого формулювання.

Соломія запам’ятала цю паузу як другу межу: коли людина зупиняє писати — значить, ти влучила.

— Добре, — сказала Соломія спокійно. — Тоді я відповім на ваше питання.

Вона свідомо дала їм те, що не може бути використано як гачок.

— Моя задача — зменшити тривожність і навчитися краще тримати межі в стосунках. Практика “порожнього стільця” дала мені відчуття, що я можу говорити прямо. Але в групі я не готова ділитися деталями про сім’ю. Це моя межа.

Сергій кивнув, ніби прийняв. Але він був не з тих, хто залишає межі без тесту.

— А що ти відчуваєш до мене зараз? — спитав він. — От чесно.

Запитання виглядало “терапевтичним”, але було про владу: змусити її назвати ставлення до нього, щоб потім це ставлення стало матеріалом. Якщо вона скаже “недовіра” — він зробить із цього “травму”. Якщо скаже “страх” — “залежність”. Якщо скаже “симпатія” — “перенесення”.

Соломія зробила паузу.

— Я відчуваю, що ви професійно ведете розмову, — сказала вона. — І що ви зараз тестуєте, чи я буду грати за правилами “емоційного зізнання”. Я не буду оцінювати вас як людину в цій розмові. Я можу говорити про те, що мені підходить у форматі.

Сергій посміхнувся. Цього разу — вже без тепла.

— Ти дуже розумна, — сказав він. — Але розум — це теж броня.

— Можливо, — сказала Соломія. — Але броня — це не злочин. Це інструмент. Я вирішую, коли її знімати.

Оксана швидко записала щось довше, ніж зазвичай. Не риску. Речення.

Сергій подивився на Оксану, потім назад на Соломію.

— Тоді я поставлю інше питання, — сказав він. — Чому ти порушила тишу вчора в коридорі?

Ось і спроба перевести її в позицію обвинуваченої. Звузити поле розмови до “порушення”.

Соломія не виправдовувалась.

— Я виходила по воду, — сказала вона. — Якщо це було порушенням, покажіть, будь ласка, письмове правило, що забороняє вихід до шафки. І яка санкція.

Сергій повільно кивнув, як людина, що чує “юриста” й не любить це.

— Ти хочеш формальностей?

— Я хочу ясності, — відповіла Соломія. — Формальності — це ваш інструмент. Я лише прошу користуватися ним однаково.

Кілька секунд Сергій мовчав. Потім змінив тактику — “турбота” замість “контролю”.

— Соломіє, ми можемо зробити для тебе індивідуальну підтримку, — сказав він м’якше. — Окремий супровід, щоб ти швидше відкрилась. Ти ж відчуваєш, що тобі важко довіряти.

Соломія зрозуміла: “індивідуальна підтримка” тут може означати окремий режим, окремі розмови, окремий тиск.

Вона зберегла обличчя рівним.

— Дякую, — сказала вона. — Я не погоджуюсь на додаткові індивідуальні сесії без чітких умов: тривалість, цілі, хто присутній, чи є записи і як вони зберігаються. Якщо ви дасте це письмово — я подумаю.

Оксана підняла очі.

— Ми так не працюємо, — сказала вона.

— Тоді я теж так не працюю, — сказала Соломія тихо. Без виклику. Просто як факт.

Сергій подивився на годинник.

— Добре, — сказав він після паузи. — На сьогодні досить. Я почув твою позицію.

Соломія встала. Не різко. Вона не чекала дозволу, але й не робила з цього жесту.

На порозі вона зупинилася й додала — спокійно, як уточнення, яке можна записати в протокол:

— Якщо після цієї розмови зміняться мої умови — телефон, двір, пересування — я хотіла б знати причину і хто ухвалив рішення.

Сергій нічого не відповів. Оксана лише кивнула, не піднімаючи ручки.

Соломія вийшла й зачинила двері.

У коридорі було світло й люди, але їй здавалося, що вона вийшла з кімнати без повітря. Вона зробила кілька кроків і тільки тоді дозволила собі вдихнути глибше.

Вона не “перемогла” їх. Але вона зробила головне: залишила межі не в голові, а в словах — так, щоб будь-яке їхнє наступне порушення мало форму дії, а не її “вразливості”.

І тепер, коли центр спробує натиснути, їм доведеться натискати сильніше.

А сильніший тиск завжди помітніший.

Соломія йшла коридором так, ніби з нею нічого не сталося. Найважче в цьому місці було не витримати правила — найважче було не показати, що ти їх рахуєш.

У холі вже збиралися люди: хтось з чашкою, хтось із натягнутою усмішкою ранкової ввічливості. Хтось говорив пошепки, ніби боявся, що слова злипнуться зі стінами й потім їх прочитають. Соломія сіла не в кут і не в центр — на стілець збоку, де видно вхід у коридор і двері адміністративного крила. Видно — але не очевидно, що вона дивиться.

Оксана вийшла з “інтерв’ю” через кілька хвилин після неї. Рівна спина, блокнот притиснутий до ребер. Вона пройшла повз учасників, нікого не помічаючи, як повз меблі. Сергій вийшов пізніше — вже з посмішкою, яку можна показувати групі.

— Сьогодні ми працюємо з довірою, — сказав він так, ніби це новина, а не загроза. — Буде глибше, але безпечніше.

Соломія відчула, як слово “безпечніше” в цьому місці завжди означало “менше ваших прав”.

Вона піднялася разом з усіма, пройшла в зал і стала в коло. Дихання, розминка, стандартні фрази, які злипалися в одну. Сергій керував темпом, Оксана стежила за обличчями, як за шкалою приладу.

Соломія робила все, що не шкодить: рухалася, слухала, кивала там, де кивати нормально. Вона не давала їм підстави витягнути її в центр кола й зробити з неї тему. Її межі сьогодні були прості: бути присутньою, але не бути матеріалом.

У перерві вона пішла до води. Біля столика вже стояла дівчина з її поверху, та, що вчора плакала після вправи і потім довго мовчала.

— Як пройшло? — спитала вона тихо, не називаючи “інтерв’ю” вголос, ніби це слово могло накликати повтор.

Соломія зробила ковток.

— Нормально, — сказала вона. — Я відповідала тільки на те, що вважаю безпечним.

Дівчина подивилася на неї так, ніби “безпечне” було міфом.

— Ти не боїшся, що… — вона не закінчила.

Соломія не стала договорювати замість неї. Вона лише сказала:

— Якщо щось зміниться — ми це помітимо. Просто звертай увагу на дрібниці.

Це було все, що вона могла дати, не підставляючи ні себе, ні іншу. Поради тут мали бути як сіль: мало, але вчасно.

Після перерви їх повели в іншу кімнату — “для глибшої роботи”. Двері зачинялися повільно, як у місці, яке любить робити вигляд, що ти завжди можеш вийти.

Соломія зайшла останньою. Не тому, що боялася, а тому, що хотіла бачити, хто лишається зовні.

Андрій стояв у коридорі, ніби “на посту”. Але тепер він не дивився на групу. Він дивився на кут стелі, де висіла камера, і час від часу — на свій внутрішній карман, де не повинно було бути нічого.

Коли двері вже майже зачинились, Соломія встигла побачити, як у кінці коридору, біля адміністративного крила, на секунду спалахнув білий індикатор. Не зелений. Білий.

Хтось пройшов туди, куди їм не можна навіть підходити.

І Андрій — не зрушив з місця. Не запитав “хто”. Не перевірив. Лише стиснув щелепи, ніби отримав повідомлення без звуку.

Соломія не змінила виразу обличчя. Вона просто повернулася в зал, де Сергій уже починав:

— Зараз буде вправа. Вона може викликати опір. І це нормально.

Соломія сіла на свій стілець і поклала долоні на коліна, відчуваючи тканину штанів, нитку шва під пальцями — щось реальне, що не можна переінакшити словами. Вона дала собі одну внутрішню обіцянку: якщо сьогодні вони спробують “притиснути” — вона не сперечатиметься, не пояснюватиметься, не доводитиме свою нормальність. Вона лише питатиме про процедуру і фіксуватиме наслідки.

Двері зачинились до кінця. Замок клацнув.

Сергій усміхнувся колу, наче це було про турботу.

А Соломія вперше чітко відчула: у цього центру є денне обличчя й нічні руки. І тепер — після інтерв’ю — вони знають, що вона це відчула теж.

Цим закінчувалася глава: не подією, а зміною температури в повітрі.

Бо найнебезпечніше тут починалося не тоді, коли тебе лякають.

А тоді, коли вони перестають удавати, що не мають за що чіплятися.