Розділ 2. Легенда

Розділ 2. Легенда 

Поділ зранку виглядав так, ніби ніч нічого не вирішила, лише втомилася. Сіра мжичка висіла в повітрі, і тротуари блищали вуличним світлом, яке ще не встигли вимкнути або просто не захотіли. Соломія йшла повільно, рахуючи кроки від метро до дверей кав’ярні, як рахують удари серця перед стрибком.

Вона прийшла на шість хвилин раніше. Не тому, що боялася запізнитися, — навпаки. Ранні приходи дають можливість вибрати місце і, головне, побачити, хто вже всередині.

“Косатка” була з тих кав’ярень, де меблі зроблені так, щоб люди думали про себе краще: дерево, м’які лампи, ніби затишок можна купити разом із лате. Біля вікна справді було два столи. Один — надто відкритий. Другий — трохи вбік, під кутом, звідки видно двері й при цьому не сидиш у вітрині, як товар.

Соломія сіла за другий.

Вона замовила чорну каву без цукру, як сказав Маркіян, — не тому, що слухалася, а тому що хотіла побачити, чи спрацює їхній сценарій до дрібниць. Якщо так — значить, вони не імпровізують. Якщо ні — значить, хтось грає у “випадковість”.

Бариста поставив чашку, і в ту ж секунду, ніби за таймером, двері відчинилися.

Маркіян не зайшов — він з’явився. Як людина, яка давно знає, що її пропустять. На ньому був темний плащ, простий, без брендових натяків, але посадка була занадто рівна, щоб це було “аби що”. Волосся — трохи вологе, як після дощу. Руки — без рукавичок, пальці спокійні.

Він не дивився навколо так, як дивляться люди, що шукають. Він дивився так, як дивляться люди, що перевіряють.

Соломія не підняла руки. Не усміхнулася. Вона просто сиділа, і її погляд тримав його так само, як його погляд тримав простір.

Маркіян підійшов і сів навпроти без запитання.

— Ви прийшли, — сказав він. Голос був низький і тихий; такі голоси не перекрикують, вони змушують інших приглушитися.

— Ви теж, — відповіла Соломія.

Він кивнув, ніби це була правильна відповідь на тест.

— Дякую, що вибрали місце збоку, — сказав Маркіян і, не озираючись, вказав поглядом на вихід. — Ви бачите двері. І ви не в вітрині.

— Це ваша турбота? — Соломія взяла чашку, щоб руки мали заняття. Тепло кави було реальним, на відміну від усього іншого.

Лобі не змінювалося — змінювалися лише кути. Соломія зловила себе на тому, що рахує відбиття: скло вітрини біля входу, полірована панель ліфта, глянець кавомашини. Світ, у якому тебе можуть читати по відблисках, завжди виглядає надто чистим.

Маркіян говорив рівно, як людина, яка не хоче залишати в повітрі нічого зайвого.

— Перед заїздом тобі потрібно не “здаватися”, — сказав він. — Тобі потрібно бути повторюваною. Якщо тебе перепитають за годину, завтра, за тиждень — ти маєш звучати однаково.

Соломія кивнула, ніби це про дикцію. Насправді це було про виживання.

Він посунув до неї теку. Усередині — роздруківки, короткі пункти, без логотипів. Надто акуратно для “звичайної підготовки”.

— Ось що запам’ятаєш, — Маркіян постукав пальцем по верхньому аркушу. — Три речі: навіщо ти їдеш, що ти шукаєш, чого ти не обговорюєш. І головне — як ти виходиш із питань.

Соломія читала рядки, але чула інше: як у шумі лобі то стихають, то спливають чужі голоси. Як капає лід у склянці. Як ліфт раз по раз відчиняє й зачиняє двері — як повіки.

— А якщо мене почнуть “вести”? — спитала вона. — Не питаннями, а емоціями.

Маркіян не усміхнувся. Він подивився на неї так, ніби їй час перестати вдавати, що вона не розуміє.

— Тоді ти не сперечаєшся. Не доводиш. Не захищаєшся. Ти дякуєш.

— За що?

— За турботу. За “бажання допомогти”. За “увагу”. На кожен твій захист у них є відповідь. А на вдячність їм важче тиснути — вони втрачають привід.

Соломія відвела погляд на чашку кави, ніби в ній могла бути відповідь. Кава охолола.

— Скажи свою легенду, — повторив Маркіян, — і одразу після додай одну фразу-замок.

— Яку?

Він нахилився ближче — не інтимно, а так, як говорять те, що не повинно бути почутим третім.

— “Я не готова говорити про це публічно, але я працюватиму з цим у процесі.” Це й правда, і броня.

Соломія повторила. Три речення — сухі, без зайвих слів. Потім додала фразу-замок. На смак це було як пігулка: ковтаєш — і чекаєш, що стане легше. Але легше не стало.

Її погляд зачепився за відбиття в панелі ліфта. Там, у мутному сріблі, усе було трохи зміщено: їхній стіл, її темне волосся, Маркіянів профіль — і постать біля вікна, чужа, нерухома.

Він усе ще був там.

Соломія не дозволила собі напружитися. Напруження видно. Вона просто опустила руку до сумки, ніби шукає ключі, і пальцями намацала телефон. Не дістаючи, не підіймаючи.

— Мені холодно, — сказала вона нібито між іншим. — Давай пересядемо.

Маркіян зрозумів одразу. Підвівся, взяв теку й повів її ближче до рецепції — туди, де багато людей, де шум робить будь-яку розмову схожою на розмову, а не на допит.

Соломія сіла так, щоб за спиною була стіна. Маркіян — так, щоб бачити ліфт.

Вона не дивилася на спостерігача прямо. Прямий погляд — це визнання, що ти його помітила. Їй було потрібне інше: перевірити гіпотезу, не розкриваючи себе.

Соломія встала, взяла склянку й пішла до урни, ніби викинути серветку. Дорогою пройшла трохи ближче до вікна. На відстані, де чути подих, але не чути слів.

Він не підняв очей. Але плечі стали ширші. Наче він “закрився” від неї.

І в цю мить вона помітила у вусі — не блиск, а відсутність блиску: маленький тілесний елемент, майже невидимий. Не навушник “для музики”. Діловий. Службовий.

Соломія повернулася й сіла. Її пальці поправили рукав — звичний рух. Насправді вона зафіксувала деталь для пам’яті: на зап’ясті в нього ремінець годинника зі світлою строчкою, вухо “зайняте”, телефон у руці — як пульт.

— Третій у розмові, — сказала вона тихо, не піднімаючи очей.

Маркіян ледь кивнув. Жодного здивування.

Лише майже непомітне напруження в лінії щелепи.

— Бачу, — сказав він. — Далі роби вигляд, що не бачиш.

Соломія хотіла спитати “хто”, але язик не повернувся. Бо будь-яке питання — це звук. А звук тут міг стати сигналом.

Маркіян дістав телефон. Швидко, без драматизму. Надрукував один рядок. Натис “надіслати”.

Соломія не побачила екрана — і це було правильно. Їй не була потрібна інформація, яка прив’яже її до нього сильніше, ніж треба.

Минуло хвилина.

Спостерігач біля вікна підвівся. Без поспіху. Не озирнувся. Пішов до ліфта, увійшов і зник, ніби його там і не було.

Соломія повільно видихнула. Не полегшення — просто скидання зайвого повітря, яке заважає думати.

— Ти міг його прибрати, — сказала вона. — Отже, це… твої.

Маркіян стис губи.

— “Мої” — небезпечне слово, Соломіє.

— Тоді чиї?

Він подивився на неї так, ніби зважував, скільки правди можна дати, щоб вона не стала отрутою.

— Це їхній спосіб переконатися, що ти не зірвешся до заїзду, — сказав він. — І мій спосіб переконатися, що ти вмієш помічати, коли тебе ведуть.

— Це був тест?

— Зараз усе тест.

Соломія знову відчула той самий смак пігулки — гіркоту, що обіцяє порятунок і вимагає плату.

Маркіян посунув теку ближче до неї.

— Завтра ти поїдеш із групою. Трансфер забирає о сьомій двадцять. Не о сьомій. Не о сьомій тридцять.

— Я зрозуміла.

— Телефон — в авіарежимі на території. Не тому що “енергії”, — він зробив паузу, — а тому що там люблять ловити тих, хто не витримує тиші.

Соломія кивнула. Їй хотілося сказати, що вона витримає. Але такі обіцянки беззмістовні.

— І ще, — додав Маркіян. — Якщо тобі стане страшно, ти не тікаєш. Ти стаєш звичайною. Найзвичайнішою, наскільки можливо.

— А якщо вони поставлять правильне питання?

Маркіян не відповів одразу. Він дивився на неї, і в цьому погляді було забагато знань про людей, які вірять, що можуть приручити чужий біль.

— Тоді ти відповідаєш правдою, — сказав він, — але не тією правдою, яку вони хочуть.

Соломія всміхнулася без радості.

— Це як?

— Правда про відчуття, — сказав Маркіян. — І брехня про факти.

Слова лягли в неї рівно, як інструкції до замка: клац, клац, клац.

Він підвівся.

— На сьогодні все. Тобі треба поспати.

Соломія теж підвелася. Теку притиснула до грудей так, як притискають речі, коли не знаєш, чи стане ранок безпечнішим.

— Маркіяне, — гукнула вона.

Він обернувся.

— Ти справді на моєму боці?

Його обличчя на мить стало втомленим. Наче питання було старше за неї, старше за них обох.

— Я на боці результату, — сказав він. — І просто зараз твій результат — доїхати живою і не привезти їм нічого зайвого.

Соломія хотіла заперечити, та слова не знайшли опори. Вона просто кивнула.

Він пішов першим. Надто впевнено для “випадкової зустрічі”.

Соломія лишилася на місці ще на п’ять секунд. Потім підняла телефон. Не для того, щоб писати. Для того, щоб перевірити: руки тремтять чи ні.

Не тремтіли.

Це налякало її найбільше.

Вона вийшла з лобі й зупинилася біля скляних дверей. Вечірнє повітря вдарило в обличчя холодом — чесним, прямим, без прихованих смислів.

Її відбиття в склі було чітким. Надто чітким.

Соломія подивилася на себе і тихо сказала, як закляття:

— Завтра я буду звичайною.

І пішла вгору сходами, не до ліфта.

Бо ліфт — це місце, де тебе найпростіше впіймати у відбиттях.