Розділ 10. Лада
Розділ 10. Лада
На ранок повітря було чистішим, ніж мало би бути після такої ночі. Це й насторожувало: коли будівля занадто тиха, значить, хтось уже все вирішив.
Соломія прийшла на сніданок раніше. Сіла так, щоб бачити двері до залу, і щоб її спина була до стіни. Ірина зайшла пізніше — не сама, поруч із Лізою, ніби випадково, ніби “так вийшло”. Вони зіграли в їхню нову гру: показувати всім, що між ними немає маршруту.
Сергій з’явився рівно тоді, коли більшість уже взяла чай. Він нікого не кликав окремо. Це було гірше: це означало, що він сьогодні працюватиме через групу.
Ранкове коло оголосили “підсиленим”. Оксана сказала слово так, ніби це щось корисне, як вітаміни.
Стільці знову стояли щільніше. Сергій почав із вправи на дихання. Дві хвилини вони вдихали й видихали в ритмі, який він задавав голосом, і Соломія відчула, як ця синхронність робить людей м’якшими. М’якших легше формувати.
— Сьогодні, — сказав Сергій, коли дихання стихло, — ми поговоримо про довіру й про те, як ми будуємо безпеку. У нас є новий протокол на тиждень.
“Протокол” — слово не з терапії. Слово з інших місць. Соломія помітила, як Оксана вийняла папку ще до того, як Сергій закінчив речення.
— Перше, — сказала Оксана. — Розсадка на колах — за схемою. Сьогодні ви побачите наліпки на стільцях.
Кілька людей озирнулися, і справді: на сидіннях були маленькі папірці з ініціалами. Ніби дитячий садок. Ніби школа. Ніби “щоб усім було простіше”.
Соломія знайшла очима своє місце: не поруч з Іриною. Не навіть в одному секторі кола.
— Друге, — продовжила Оксана, — вільний час між заняттями — без “пар”. Прогулянки — щонайменше по троє. Якщо комусь потрібно поговорити — запис до психолога або чергового.
Сергій усміхнувся, ніби зараз буде щось м’яке.
— Я знаю, — сказав він, — що комусь це здасться обмеженням. Але насправді це розвантаження. Вам не потрібно тягнути одне одного. Група витримає.
“Група витримає” означало: *я керую тим, кому можна бути опорою*.
Пішов “чек-ін”. Люди говорили коротко. Хтось читав вголос учорашні відповіді зі щоденника, ніби це додавало легітимності. Хтось, навпаки, ховався за “нормально”.
Коли коло наблизилось до Ірини, вона відповіла рівно, майже без інтонації:
— Спала нормально. Відчуваю напругу. Працюю з цим.
Сергій кивнув.
— Дякую, — сказав він. — Це відповідально.
Соломія почула в цьому “відповідально” підтекст: *слухняно*.
Коли дійшла черга до Соломії, вона сказала так само коротко:
— Спала мало. Емоційно втомлена. Працюю з цим.
— Добре, — сказав Сергій. — Тоді сьогодні ми дамо тобі завдання на “контакт із групою”.
Він кинув це в повітря, ніби випадково. Але Соломія відчула, як на неї переключили прожектор.
— Завдання? — перепитала вона, не піднімаючи тону.
— Невелике, — Сергій зберіг усмішку. — Протягом дня ти тричі ініціюєш короткий контакт з різними учасниками: запитуєш, як вони, і слухаєш без порад. А ввечері в щоденнику опишеш, що відчувала.
Соломія зрозуміла: це не про контакт. Це про те, щоб у неї не лишилось можливості бути з Іриною навіть мовчки. Щоб її енергію розмазали тонким шаром по групі й забрали право вибору під виглядом терапії.
— Зрозуміла, — сказала вона.
Ірина не подивилася на неї. Але Соломія відчула: Ірина чує кожне слово так, ніби воно стосується її тіла.
Після кола їх розвели по активностях. Соломію відправили “на бібліотечну годину” — формально, щоб “заспокоїти нервову систему”. Насправді — щоб вона була під наглядом у тихому місці.
Невелика кімната з полицями пахла пилом і старим клеєм. Тут завжди було прохолодно, і голоси тут звучали надто голосно, тому люди говорили пошепки — зручно для тих, хто любить шепіт як доказ.
На дивані біля вікна сидів хлопець із молодшої групи, здається, Артем. Він тримав книгу так близько до обличчя, ніби хотів сховатися між рядками. На обкладинці Соломія встигла прочитати: «Історія Двох Солдат». Нижче — ім’я автора: Кіктенко Микита. Підзаголовок дрібним шрифтом натякав на війну в Україні.
Артем підкреслював олівцем фразу, дуже обережно, щоб не зламати сторінку.
Поруч, на підвіконні, лежав ще один примірник — з закладкою, зробленою з медичного браслета. Хтось читав і ховався в тому читанні так само, як хтось ховався в чужих кімнатах.
Соломія пройшла повз полицю й узяла першу-ліпшу книжку, щоб виглядати зайнятою. Насправді вона дивилася не на корінці — на відбитки пальців на обкладинках: які книги беруть часто, а які стоять як декорація “розвитку”.
— Сильно? — тихо спитала вона в Артема, виконуючи своє “завдання на контакт” і тримаючи голос нейтральним.
Він здригнувся, але кивнув.
— Там… нормально написано, — відповів він, підбираючи слова. — Не як пропаганда. Просто… як люди.
Соломія кивнула і не стала продовжувати. Їй було важливо не втягнути його в розмову, яку потім можна буде використати як “групову роботу”. Вона лише сказала:
— Дякую.
І відійшла, залишивши йому право дочитувати без свідків.
У дверях бібліотеки з’явилась Оксана — ніби випадково перевіряє, чи всі “в процесі”. Її погляд на секунду зупинився на книжці в руках Артема, потім ковзнув на Соломію.
— Пам’ятаємо про контакти, — сказала вона буденно.
— Так, — відповіла Соломія.
Оксана пішла, і за нею лишився запах контролю: акуратний, майже безбарвний.
Далі був “трудотерапевтичний блок” — прибирання в коридорах. Соломія мила підлогу поруч із Лізою. Ліза говорила тихо, як людина, яка хоче бути хорошою для всіх одразу.
— Я вчора… сказала дещо в колі, — почала Ліза, не дивлячись в очі. — Про “нечесно”.
Соломія не відповіла одразу. Вона знала: Ліза може бути або мостом, або провідником. І в таких місцях міст часто стає провідником не зла — страху.
— Я почула, що треба, — продовжила Ліза. — І сказала. А потім… мені стало соромно.
Соломія провела ганчіркою ще раз по тій самій плитці. Зайвий рух — як зайва пауза.
— Сором — це хороший інструмент, — сказала вона тихо. — Якщо він не твій.
Ліза ковтнула й ніби хотіла запитати ще щось, але в коридорі з’явився Сергій. Він ішов повільно, з руками в кишенях, як людина, яка “просто прогулюється”. Поруч — Марта, яку він “супроводжував” на індивідуальну.
Сергій зупинився на секунду біля Соломії.
— Як контакти? — спитав він дружньо.
— Роблю, — відповіла Соломія.
— Молодець, — сказав Сергій. — Бачиш, група — це ресурс. Не треба замикатися на одному.
Він сказав це не лише їй. Він сказав це коридору. Стіні. Камері, якщо вона була. Він сказав це як напис на дошці.
Коли він пішов, Соломія відчула, як Ліза знову стала чужою.
До вечора напруга в будівлі стала липкою. Люди обережно збиралися по троє, як наказано, і в цих трійках завжди знаходився хтось, хто “не в темі”, але має вуха.
Соломія побачила Ірину лише двічі: раз — в їдальні, коли їхні погляди перетнулися на секунду і розійшлися, як налякані птахи; вдруге — в коридорі, коли Ірина виходила з кабінету медсестри з пластиковою склянкою в руці. Вона йшла рівно, але пальці тремтіли.
Соломія не підійшла. Вона виконувала правила. І ненавиділа себе за те, що виконувала їх добре.
Перед відбоєм Сергій оголосив “додатковий вечірній блок”: коротка групова медитація і потім — “перевірка виконання завдань”.
Коли дійшла черга до Соломії, він спитав:
— Три контакти були?
— Так, — сказала Соломія. — З Артемом, Лізою і Мартою.
Вона назвала Марту не дивлячись на неї — як нейтральну третього. Марта ледь помітно кивнула.
— Прекрасно, — сказав Сергій. — Ось бачиш, ти можеш.
Потім він обернувся до Ірини:
— А ти, Іро, як сьогодні? Чи не тягнуло тебе “в старе” — шукати одну людину як рятувальний круг?
Це було сказано лагідно, але в кімнаті стало холодно. Соломія відчула, як група завмерла: усі знали, кого він має на увазі, але ніхто не хотів вимовляти це вголос.
Ірина сиділа прямо. Занадто прямо.
— Тягнуло, — сказала вона чесно. — Але я впоралась.
Сергій усміхнувся, ніби гордий.
— Оце робота, — сказав він. — Оце дорослішання.
Соломія стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в шкіру. Він змусив Ірину назвати потребу — слабкістю. І тепер група запам’ятає: потреба = “старе”.
Після “відбою” коридор справді став порожнім. Але порожнеча не означала, що там нікого немає.
Вона означала лише, що тепер усі роблять вигляд, що їх немає.
Соломія лежала в темряві і слухала. Сьогодні кроків було менше. Зате були паузи. Пауза біля її дверей. Пауза біля сусідніх. Пауза, яка не скрипить, але давить.
Вона знову підвелася й підійшла до стіни. Постукала — один-один-два. Дуже тихо.
Відповідь прийшла майже одразу. Два короткі удари.
Соломія видихнула. І тільки тоді почула інше: з протилежного боку коридору — ледь помітне відкривання дверей. Не Ірининих. Чиїхось.
І голос Оксани — тихий, сухий, без терапевтичної усмішки:
— Ти впевнений, що це вона?
Пауза. Потім чоловічий шепіт, який Соломія впізнала навіть без імені:
— Я не впевнений. Але група вже готова.
Соломія завмерла.
У темряві її кімнати, серед власного дихання і шуму крові в вухах, стало ясно: це більше не просто “робота з межами”. Це полювання, в якому правила — лише спосіб відрізати шлях до свідків.
І завтра вранці, на колі, вони зроблять наступний хід — не питаючи, чи готові до цього ті, кого грають.
Ранкове коло почалося раніше, ніж зазвичай. Не тому, що в них було більше часу. Тому, що в когось було більше плану.
Коли Соломія зайшла, стільці вже стояли за схемою з наліпками. На дошці крейдою було написано: “ЧЕСНІСТЬ”. Під цим — “ДОВІРА”. І ще нижче, дрібніше: “ПОВАГА ДО МЕЖ”.
Оксана розкладала папери на столі біля Сергія. Не демонстративно — як працівник, який просто готує матеріали. Але Соломія бачила: це не “матеріали”. Це майбутні формулювання.
Ірина сиділа на своєму місці, далеко. Вона тримала руки на колінах, пальці сплетені, як у людини, яка вже вчора вночі зробила вибір “не рухатися”.
Сергій почав із посмішки.
— Доброго ранку. Як ви? — запитав він, і це було схоже на звичайний старт, якби не пауза після питання. Пауза, яку він тримав рівно стільки, щоб група встигла відчути: “сьогодні буде щось”.
Він дочекався кількох стандартних “нормально” і “погано спав”, а тоді м’яко перейшов:
— Перед чек-іном у нас є одне уточнення. Вночі сталася ситуація, яку важливо проговорити у форматі безпеки.
У колі хтось одразу випростався. Хтось навпаки сховав підборіддя. Ситуації “вночі” тут завжди мали особливу вагу: там, де немає свідків, легко вигадати факти.
Оксана підняла очі.
— Після відбою, — сказала вона, — ми фіксували активність у коридорі. І також — контакти між кімнатами, які не були погоджені з черговим.
“Фіксували” прозвучало так, ніби в них є камера. “Контакти” — так, ніби це протокол лікарні, а не живі люди.
Сергій підхопив одразу, не даючи групі часу подумати, що саме означає “фіксували”.
— Я не хочу, щоб це перетворилось на пошук винних, — сказав він. — Але я хочу, щоб ми були чесні: коли правила порушуються, група втрачає відчуття безпеки. І тоді у всіх піднімається тривога.
Він подивився на людей у колі, вибираючи обличчя, на яких “тривога” вже є. Йому не потрібні були докази — йому потрібні були дзеркала.
— Давайте зробимо так, — сказав Сергій. — Ми не будемо називати імен. Ми поставимо питання і подивимося, хто готовий взяти відповідальність.
Це було перше підкидання: “хто не зізнався — той винен”.
Соломія не рухалась. Вона відчула, як у неї в грудях піднімається холод, але не дала йому вийти на обличчя.
Оксана відкрила папку і дістала аркуш.
— У нас є запис чергового, — сказала вона. — Він чув стукіт у стіну між кімнатами після відбою. Двічі.
Сергій м’яко додав:
— Це може виглядати невинно. Але це — спосіб обходити правило “не контактувати”. І це створює коаліції.
Соломія зрозуміла, що вони не хочуть “довести”, що хтось ходив. Вони хочуть довести, що хтось “порушував”. Навіть якщо це лише звук. Навіть якщо це лише стіна.
Сергій зробив крок далі — точний, як удар у м’яке місце.
— Я також отримав зворотний зв’язок, — сказав він, — що двоє учасниць виглядали сьогодні дуже напружено, уникали контакту і… — пауза, — ніби щось приховують.
Тепер вони підв’язали “виглядали” до “порушили”. Тіло як доказ. Найзручніший доказ.
В колі хтось тихо сказав:
— Ну… а хто ще?
І саме це Сергій чекав. Він не називав імен — він дозволяв групі назвати за нього.
Соломія відчула, як кілька поглядів ковзнули в бік Ірини, а потім — у бік неї. Не прямо. Обережно. Але достатньо.
Сергій зробив вигляд, що “стримує” групу.
— Я розумію ваші фантазії, — сказав він. — Але давайте не будемо фантазувати. Давайте будемо чесні.
Він знову запропонував пастку: “чесність” = “визнання”.
Соломія повільно підняла руку. Не різко. Не як протест. Як людина, яка бере слово у правилах, щоб правила не стали петлею.
— Можна? — спитала вона.
Сергій одразу кивнув.
— Звісно, Соломіє. Дякую, що береш участь.
Він уже підсилив її роль: якщо вона зараз говоритиме — це стане “визнанням”, а якщо мовчатиме — “униканням”.
Соломія заговорила рівно, коротко, без емоційних хвиль — так, щоб нічого не можна було підчепити.
— Я хочу уточнити, — сказала вона. — Ви кажете “контакти між кімнатами”. Це означає, що хтось заходив у кімнату когось іншого? Чи ви маєте на увазі стукіт у стіну, який “черговий чув”?
Оксана відповіла відразу, але акуратно:
— Ми не стверджуємо, що хтось заходив. Ми фіксуємо порушення меж.
Соломія кивнула.
— Тоді це важливо розділити, — сказала вона. — Бо “заходив у кімнату” і “стук у стіну” — це різні речі. Якщо ми змішуємо їх, ми створюємо підозру без факту. А підозра — це теж небезпека для групи.
У колі стало тихіше. Кілька людей дивилися вже не на неї, а на Сергія: чи дозволить він їй залишитись у логіці, чи переведе все в мораль.
Сергій посміхнувся — рівно настільки, щоб виглядати спокійним.
— Цікаво, — сказав він. — Ти зараз дуже раціоналізуєш. Це твій захист?
Ось він. Переведення фактів у “симптом”. Якщо ти уточнюєш — ти “захищаєшся”. Якщо ти не уточнюєш — ти “визнаєш”.
Соломія не поспішила відповідати. Вона зробила паузу таку ж довгу, як Сергій робив паузи, — і тим самим забрала у нього монополію на ритм.
— Можливо, — сказала вона спокійно. — Але я також думаю, що для безпеки важливо, щоб ми не працювали з припущеннями як з доказами. Якщо є конкретне правило, яке я порушила — назвіть його, і я відповім конкретно.
Вона не сказала “я не порушувала”. Вона сказала “назвіть”. Вона змусила його або пред’явити формулювання, або залишитись у тумані.
Оксана подивилася на Сергія — на частку секунди. Це було як запит: “Йдемо далі чи гальмуємо?”
Сергій обрав “далі”. Він завжди обирав тиск, коли бачив опір.
— Добре, — сказав він. — Правило таке: після відбою — ніяких контактів. Стукіт у стіну — це контакт. І він був. Питання: хто це робив?
Він кинув у коло мовчазний гачок.
Соломія відчула, як Ірина десь далеко стискається — не тілом, а присутністю. І зрозуміла: якщо вона зараз скаже “це я”, він отримає те, що треба: винного і “приклад”. Якщо вона промовчить — група завершить картинку сама.
Соломія знову підняла руку, не змінюючи голосу.
— Уточнення, — сказала вона. — В правилі було “не виходити з кімнат” і “не заходити в інші кімнати”. Про стіни й звук — не було. Якщо ви сьогодні додаєте новий пункт, це окей. Але тоді чесно сказати: “ми розширюємо правило”.
Це був удар не по Сергію — по його образу “він завжди правий”. Вона назвала те, що відбувається: не порушення, а ретроактивне розширення.
У колі хтось тихо сказав:
— Ну так… вчора про стук не казали.
Сергій не змінив виразу обличчя, але голос став трохи твердішим.
— Ми не можемо прописати кожну деталь, — сказав він. — Є дух правил.
“Дух правил” — це завжди там, де закінчується текст і починається сваволя.
Соломія кивнула, ніби приймає.
— Тоді, — сказала вона, — якщо ми працюємо з “духом”, давайте не робити з цього конкретне звинувачення. Бо “дух” — це інтерпретація. А інтерпретація — це зона фантазій. Ви самі казали, що фантазії шкодять безпеці.
Вона повернула його слова проти нього — не агресивно, а дзеркально. Це була єдина зброя, яку тут дозволяли: логіка в межах їхніх термінів.
Сергій на секунду замовк. І Соломія побачила: він не любить, коли його змушують пояснюватися перед групою. Він любить, коли група пояснює його за нього.
Оксана втрутилась:
— Ми не звинувачуємо, — сказала вона. — Ми попереджаємо.
Соломія подивилася на Оксану вперше прямо.
— Тоді я прошу, — сказала вона, — щоб це формулювалось як “попередження” без натяків на конкретних людей. Бо коли звучить “дві учасниці”, “коаліції” і “хтось щось приховує”, група все одно призначає винних. І це — не терапія. Це — соціальний тиск.
У колі знову стало тихо, але тепер це була тиша, в якій люди думали, чи не сказано було вголос те, що тут не можна казати.
Сергій повільно видихнув. Потім усміхнувся — вже не теплом, а майстерністю.
— Добре, — сказав він. — Я чую тебе. Тоді зробімо так: ми не будемо зараз шукати “хто стукав”. Але ми підсилюємо правило: жодних сигналів, жодного “стук-стук”, жодних “домовленостей” після відбою.
Він переформатував поразку в “оновлення протоколу”. Як завжди.
Потім він додав, ніби між іншим:
— І ще. Коли хтось у групі так активно захищає тему ночі, я прошу вас помітити: що ви відчуваєте? Чи не піднімається у вас недовіра?
Ось і друге підкидання: якщо ти відбила звинувачення фактами, тебе звинувачують у “надто сильній реакції”.
Соломія не повелася. Вона не стала заперечувати “недовіру”. Вона зробила вигляд, що говорить до всіх, а не до нього.
— Можна я скажу одне? — запитала вона й не чекаючи дозволу, продовжила м’яко: — Я зараз хочу, щоб ми всі були обережні. Бо якщо сьогодні можна натякнути на когось без факту, завтра це може статися з будь-ким. І тоді ніхто не буде почуватися безпечно.
Вона не захищала себе. Вона захищала групу від механізму. Це було складніше зламати.
Кілька людей відвели погляди — як люди, які раптом побачили себе в майбутньому. Марта ледь помітно кивнула. Навіть Аліна на секунду замовкла.
Сергій підсумував, ніби він це і планував:
— Чудово. Оце і є групова зрілість. Тоді домовляємось: жодних нічних контактів, і якщо є тривога — ви приносите її в коло, а не в “сигнали”.
Він знову зробив вигляд, що виграв.
Але Соломія знала: сьогодні вона зробила щось важливе. Вона змусила їх на мить перейти з натяків на формулювання. Вона змусила групу побачити, що “безпека” може бути зброєю.
Коло перейшло до наступних тем. Люди заговорили — хтось про сни, хтось про сум, хтось про злість. Але під усіма словами лежало нове знання: правила можуть змінитися вночі, а звинувачення — з’явитися зранку.
Коли коло закінчилося, Сергій затримав Соломію поглядом на секунду довше. У цьому погляді не було злості. Лише обіцянка: він знайде інший спосіб.
Соломія встала і вийшла разом з усіма, не поспішаючи, не озираючись.
В коридорі вона пройшла повз бібліотеку й побачила через прочинені двері: хтось знову сидів біля вікна з тією самою книгою — “Історія Двох Солдат”. Сторінки були розкриті посередині, наче хтось тримався за текст, як за нитку, коли навколо все стає схожим на допит.
Соломія не зайшла. Вона просто запам’ятала: навіть тут люди шукають правду в історіях, бо в протоколах її немає.
І пішла далі — туди, де потрібно буде зробити наступний хід так, щоб у них нарешті з’явилися свідки, яких не можна посадити на наліпку.
Вечір у них починався однаково: чай, черги в душ, чужі голоси, які стають тихішими після дев’ятої, ніби будівля сама накручує гучність на страх. Але цього разу в повітрі було ще щось — відчуття, що день не закінчився, а просто перейшов у інший режим.
Соломія виконала “контакти” ще раз — формально. Запитала у Марти, як та. У Лізи — чи не болить голова. Навіть у Аліни — як їй після кола. Аліна відповіла надто швидко й надто мило, наче вже знала, що “правильна” відповідь — це той самий захист, який вона вчора називала тривогою.
Ірина весь вечір була в полі зору, але не в доступі. Вона трималася на відстані, ходила “по троє”, сміялася в потрібних місцях, і Соломія бачила: це не легкість. Це маска, яку одягають, коли бояться, що інакше тебе запишуть.
Після вечірньої “рефлексії” Сергій несподівано попросив залишитися кількох людей. Не Соломію. І не Ірину. Лише “для короткого уточнення процесу”.
Соломія зрозуміла: він працює не з ними — навколо них.
Відбій оголосили різко. Як відріз.
Світло погасло, і коридор став схожим на чорну трубку, в якій кожен звук відлунює довше, ніж має. Соломія лежала на спині й дивилась у темряву. Вона не дозволяла собі рухатися до стіни. Після ранкового кола й “жодних стук-стук” навіть це могло стати підставою. Тепер вони забрали в неї останній безпечний канал.
Вона просто слухала.
Спочатку ніч була майже нормальною: кроки чергового, шелест, десь тихо зойкнула пружина матраца. Потім — пауза, довша за звичайну. І в цій паузі з’явилось те, що Соломія боялася почути найбільше: легкий стук у двері в кінці коридору. Тихий, персональний. Ніби “я не порушую, я просто питаю”.
Потім — голос Сергія. Не гучний. Майже шепіт. Але в тиші він звучав як наказ.
— Іро. На хвилинку. Це про твою безпеку.
Соломія стиснула ковдру так, що тканина заскрипіла. Вона уявила Ірину в темряві — як та завмирає, як рахує варіанти, яких немає. Якщо не відчинить — “опір”. Якщо відчинить — “довіра”. Він завжди підсовував лише дві кнопки, і обидві були його.
Пройшло кілька секунд. Потім дуже тихо — скрип дверей. Не різко. Як компроміс.
Соломія заплющила очі. Вона не могла піти. Не могла покликати. Не могла стати свідком. Правила зробили її слухняною навіть тоді, коли вона ненавиділа цю слухняність.
Потім усе затихло — не заспокійливо, а небезпечно. Ні кроків. Ні голосів. Лише далеке дзижчання лампи десь на посту.
Минуло, може, п’ять хвилин. Може, двадцять. І тоді Соломія почула інше: по коридору бігли кроки. Не Сергієві — короткі, нервові. Двері відчинилися десь поруч, чийсь голос хрипко прошепотів:
— Черговий! Швидко!
Соломія сіла. Серце билося так, ніби намагалося вирватися з грудей.
Далі — шум, який тут зазвичай не допускають: метушня, уривчасті команди, двері, що відчиняються ширше, ніж дозволено. Соломія встала, але зупинилася на порозі своєї кімнати. Вийти — означало порушити. Залишитися — означало бути співучасницею тиші.
Вона стояла в темряві, слухала і ненавиділа цей вибір.
За кілька хвилин коридор наповнився людьми. Хтось плакав. Хтось шепотів: “Що сталося?” Хтось сказав: “Їй погано”. І в кожному цьому “їй” Соломія чула одне ім’я.
Ірина.
Соломія зробила крок у коридор — рівно один. Далі її зупинила Оксана, що виникла поруч, як тінь з ключами.
— Назад у кімнату, — сказала вона сухо. — Ти зараз нічого не допоможеш.
— Де вона? — прошепотіла Соломія.
Оксана подивилась на неї так, ніби оцінювала, скільки правди можна дати, щоб не дати нічого.
— Їй стало зле, — сказала Оксана. — Ми розбираємось.
— Хто був з нею? — голос Соломії зірвався на краю.
Оксана відповіла після короткої паузи:
— Черговий і Сергій. Все під контролем.
“Під контролем” тут означало: “все вже оформлюється”.
Соломія відступила назад у свою кімнату, бо іншого їй не лишили. Двері зачинилися, і замок клацнув надто голосно. Вперше вона відчула, що це не просто двері. Це кришка.
Вона сиділа на ліжку, не вмикаючи світло, і слухала, як у коридорі починають знову говорити тихіше — не тому, що все добре, а тому, що їх навчили: голос — це провина.
Через годину (чи через дві — час перестав мати форму) в коридорі знову пройшли кроки.
Цього разу повільні. Оксана зупинилася біля Соломіїних дверей і постукала — один раз, офіційно.
— Соломіє, — сказала вона крізь двері. — Завтра вранці в тебе буде індивідуальна з Сергієм. Підготуєшся: чесно опишеш, що відбувалося між тобою й Іриною останні дні. Це важливо для її стану.
Соломія не одразу змогла відповісти. Вона зрозуміла, що сталося: тепер Ірина — “стан”. А їхня близькість — “фактор ризику”. Їм не потрібно доводити нічого конкретного. Їм достатньо створити причинно-наслідковий зв’язок словами.
— Вона… де зараз? — прошепотіла Соломія.
Оксана мовчала секунду довше, ніж потрібно. Потім сказала:
— Її перевели. В ізолятор. На спостереження. До стабілізації.
Слово “ізолятор” вдарило в Соломію фізично. Воно означало: жодних свідків. Жодних розмов. Жодних стінових сигналів. Нічого, що не проходить через них.
— Вона просила мене? — Соломія ненавиділа себе за це питання, але не могла не спитати.
— Вона була не в ресурсі щось просити, — відповіла Оксана. — Спи.
“Спи” звучало як “замовкни”.
Кроки пішли далі. І будівля знову стала тихою — акуратною, як папка на колінах.
Соломія лежала з відкритими очима до ранку. Вона намагалася пригадати найменші деталі: як Ірина тримала склянку, як відповідала “я впоралась”, як дивилася крізь людей. Вона шукала точку, де могла зробити інакше. Але кожна точка впиралась у те саме: правила, які перекрили рухи, і група, яку налаштували так, що будь-який порив виглядав “коаліцією”.
Під ранок їй захотілося вити — не плакати, а саме вити, як тварина, яку загнали в клітку й ще пояснили, що це “для безпеки”.
Вона не завила. Тут не можна було вити. Тут можна було лише писати.
Соломія витягла чистий аркуш, той самий, що берегла, і довго дивилась на нього. Папір був білий, як лікарняний коридор.
Вона написала одне речення. Не зізнання. Не виправдання. Не “правду”, яку у неї заберуть.
Лише факт, який вона хотіла пам’ятати, навіть якщо змусить себе забути все інше:
“Ірину забрали вночі після слова ‘на хвилинку’.”
Потім зім’яла аркуш у кулак так сильно, що він став жорстким, і засунула назад під матрац. Ніби сховала не папір — свідка.
На світанку пролунало ранкове повідомлення по гучномовцю. Голос був нейтральний, майже добрий:
— Доброго ранку. Сьогодні працюємо в режимі тиші. Без обговорення нічних подій. Усі питання — через адміністрацію.
Соломія сиділа на краю ліжка і дивилась на свої руки. Вони тремтіли.
Вона зрозуміла, що тепер група прокинеться й отримає готову версію: Ірина “зірвалася”, Соломія “впливала”, Сергій “врятував”, Оксана “організувала”, правила “спрацювали”.