Глава 1. Літній Кемпінг.

25 років минуло від тих страшних подій у шахті. Україна, Донеччина, місто Покровськ.

Раннім літнім ранком Марк прокинувся від ніжного світла сонця, що пробивалося крізь тонкі штори його кімнати. Йому було 22 роки, він жив із батьками у просторій квартирі на третьому поверсі старого багатоповерхового будинку. Серце Марка билося трохи швидше, бо вже за місяць вони з друзями запланували похід з палатками на природу біля старого кар’єру, а сьогодні — день, коли можна почати перші приготування та перевірити спорядження.

Він повільно потягнувся, відчуваючи тепло ранку на шкірі, і на мить заплющив очі, насолоджуючись тишею. Десь унизу чути було далекі звуки міста: тихий гул машин, скрип дверей, шелест гілок дерев, що колихав легкий вітерець. Пташиний спів лунав із кожного подвір’я, неначе весь світ пробуджувався разом із ним.

Марк підвівся з ліжка, його ноги торкнулися холодної підлоги, що давала освіжаючий контраст до тепла сонячних променів. Він одягнув легку футболку і шорти, відчуваючи, як тканина ніжно прилягає до шкіри. Потім підійшов до вікна і широко відчинив його, вдихаючи свіже літнє повітря.

З вулиці до кімнати донісся запах липи, квітучої бузку та трохи свіжоскошеної трави. Легкий вітерець колихав гілки дерев, і сонце переливалося на листі, створюючи маленькі блискучі відблиски. Усе навколо здавалось живим: крихітні комахи літали над квітами, їхні прозорі крила блищали у сонячному світлі, краплі роси на траві мерехтіли, мов маленькі діаманти.

Марк дивився на кар’єр у далині, де вони планували провести день. Його очі сяяли від передчуття пригоди. Вода в кар’єрі тихо відбивала сонячне світло, схили були вкрита соковитою зеленню, а на горизонті синє небо плавно переходило у золотавий відтінок сонячного ранку.

Повітря було тепле, але приємне, і дихалося легко. Легкий шум міста зливався з шелестом листя і дзвоном пташиного співу, створюючи гармонійну симфонію ранку. На газонах ще залишалися краплі роси, а в повітрі відчувався тонкий запах землі, яку сонце вже почало прогрівати після нічної прохолоди.

Марк глибоко вдихнув, відчуваючи, як спокій літа і передчуття веселого відпочинку наповнюють його серце. Він уявляв, як вони з друзями розкладають палатки, розводять вогнище, сміються, слухають дзюрчання води і відчувають свободу, якої так не вистачало в місті.

— Сьогодні ідеальний день, — сказав він сам до себе, усміхаючись і спостерігаючи, як сонце поступово підіймається все вище, наповнюючи Покровськ теплом і світлом. Температура повітря вже підбиралася до 30 градусів, але це лише додавало відчуття справжнього літа, свободи і майбутніх пригод.

Марк знав, що цей день буде особливим — легким, радісним і сповненим сміху. Він ще на мить затримав погляд на горизонті, відчуваючи, як місто пробуджується, а разом із ним пробуджується передчуття того, що попереду чекає щось нове і незвичайне.

Марк відійшов від вікна, сів на край ліжка й узяв до рук телефон. Екран засвітився знайомим інтерфейсом Instagram. Він відкрив груповий чат їхньої компанії — той самий, що жив окремим життям уже кілька років: меми, плани, сварки й нескінченні жарти.

Марк швидко набрав повідомлення:

Марк:

Народ, погода сьогодні просто ідеальна ☀️ Як і домовлялися — їдемо на кар’єр з палатками. Без відмазок 😄

Повідомлення ще не встигло «осісти» в чаті, як телефон почав вібрувати.

Джоні:

Тоді треба заїхати в магазин 😏 Я беру на себе алкоголь 🍺🥃

Марк усміхнувся, похитав головою — це було так у стилі Джоні.

Майже одразу з’явилося нове повідомлення:

Руслан:

Я відповідаю за шашлики. Куплю м’ясо і сам замариную 🔥

— О, це вже серйозно, — пробурмотів Марк, читаючи.

Чат буквально ожив. Повідомлення сипалися одне за одним, екран постійно підсвічувався.

Аделіна:

Тоді ми з Сонею беремо на себе салати 🥗 і нарізку на бутери 🥪

Соня:

Так, купимо ковбаски, сир і всяке до хліба 😉

У чаті з’явилися смайлики, жарти, короткі репліки — компанія явно була на підйомі. Відчувалося, що всі чекали цього дня не менше за Марка.

Він швидко написав у загальний чат ще одне повідомлення:

Марк:

Руслан, Джоні — підходьте до мене у двір. Зараз заїдемо в магазин і все скупимо.

Відповідь прийшла майже миттєво:

Джоні:

10 хв — і я тут.

Руслан:

Вже виходжу.

Марк відклав телефон і підвівся. Усередині було приємне хвилювання — те саме відчуття, коли знаєш, що попереду день без турбот, із друзями, сміхом і природою.

Він швидко почав збиратися. З комори витяг величезну темно-зелену палатку — важку, з товстими дугами й чохлом, який бачив не одну поїздку. Потім узяв мангал — металевий, уже трохи закопчений, але надійний. Метал дзенькнув, коли Марк перехопив його зручніше.

На дворі стояла справжня літня спека. Асфальт уже починав нагріватися, повітря тремтіло, а сонце яскраво світило просто над головою. У дворі було тихо: кілька припаркованих машин, старі лавки під деревами, запах пилу і нагрітої землі.

Марк підійшов до свого Ланоса — трохи потертий, але доглянутий, він служив йому вірою і правдою. Відкрив багажник, акуратно поклав туди палатку, потім мангал, перевірив, щоб нічого не гриміло й не з’їхало набік.

Він сперся на край багажника і на мить зупинився. Десь у під’їзді грюкнули двері, на дитячому майданчику залунав сміх, а з вікон доносилися звуки телевізорів. Звичайний двір, звичайний літній день — спокійний і теплий.

Марк поглянув на доріжку між будинками, очікуючи побачити знайомі постаті друзів. Він знав — за кілька хвилин двір наповниться голосами, жартами, запахом цигарок і сміхом. День тільки починався, і нічого не віщувало, що цей виїзд стане для них чимось значно більшим, ніж просто відпочинок на природі…

Марк тільки встиг розставити палатку та мангал біля свого Ланоса, як почув знайомі голоси з вулиці. За хвилину на подвір’я зайшли Джоні та Руслан, крокуючи швидким літнім кроком, розмахуючи руками та регочучи.

— Йо, Марк! — вигукнув Джоні, коли підійшов ближче. — Чувак, готовий до шопінгу? 🍺

— Привіт, друзі! — відповів Марк, посміхаючись. — Все готово, багажник чекає на вашу допомогу.

Джоні підбіг і допоміг Марку акуратно переставити мангал, перевірив, щоб палатку не зачепилася за бордюр.

— Палатку візьмемо як трофей! — сміявся Джоні, піднімаючи один кут.

— Та обережно, важка, — підказав Марк, розміщуючи її рівно у багажнику.

Руслан, трохи спітнілий від ранкової спеки, похитав головою:

— Ну що, хлопці, сьогоднішній день обіцяє бути жарким! Я вже уявляю шашлики, вогонь, сміх…

— І алкоголь, — підморгнув Джоні. — Не забувай про це!

— Точно, Джоні відповідає за алкоголь, я — за м’ясо, — сказав Руслан. — І не забуваємо соуси й хліб, а то ніяких нормальних бутерів не буде.

Марк перевірив багажник ще раз, глянув на сонце, що вже високо пекло над дахами, і відчув приємне передчуття: день тільки починався, спека ранку ще не втомлювала, а попереду їх чекав веселий шопінг і підготовка до походу.

— Гаразд, хлопці, — сказав він, захоплюючи рюкзак із інвентарем. — Поїхали до магазину, щоб усе закупити.

Джоні і Руслан кивнули, і троє друзів разом вийшли на сонячну вулицю. Повітря тремтіло від спеки, на асфальті вже виднілися маленькі золотаві плями від сонячного світла. Легкий вітерець колихав дерева і кущі, аромат липи і свіжої трави наповнював груди, а сміх і жарти друзів лунав у дворі.

— Руслан, не забувай про гострий соус для шашликів, — підказав Джоні, хитаючи головою.

— А ти не забудь купити нормальне пиво, — реготав Руслан.

Вони йшли повільно, зупинялися, сміялися, обговорюючи, хто що купує, і вже планували, як розкладуть палатку, де встановлять мангал, і де буде місце для відпочинку. Кожен крок по нагрітому ранковому асфальту додавав відчуття літа, свободи та передчуття веселого дня, який ось-ось розпочнеться.

Троє друзів вмістилися в Ланосі Марка. Сонце вже піднімалося високо, нагріваючи салон, але легкий вітерець з відчиненого вікна робив поїздку приємною. Асфальт під колесами блищав у сонячному світлі, а за вікнами пролітали знайомі вулиці Покровська.

Джоні, сидячи на пасажирському сидінні, ліниво поклав руку на вікно і почав сміятися:

— Хлопці, сьогодні, якщо чесно… я хочу залишитися на єдене з Аделіною цієї ночі. 😏

Руслан, що сидів позаду, розсміявся і підняв брову:

— Та скільки можна з нею вже? 😆

— Та хіба ж вона така єдина, — відповів Джоні, хитро посміхаючись. — Якби ще була якась інша дівчина в компанії, я б, звичайно, з нею теж провів ніч.

— Ого, Джоні, — сміючись, вставив Марк, — ну ти прямо стратег.

— Ну що поробиш, — продовжував Джоні, — якщо ви не хочете по блядям йти, прийдеться користуватися тим, що є. 😎

Хлопці вибухнули сміхом, машина заповнилася веселим гомоном і жартами. Всі троє реготали, підколюючи один одного, намагаючись передати настрій легкого ранку і передчуття відпочинку.

— Ладно, — сказав Марк, сміючись, — давайте вже купимо продукти, бо в цій компанії без сміху нікуди.

— Погоджуюсь! — додав Руслан. — Інакше АТБ нас не витримає 😆

Машина тихо гуркотіла по вулицях, сонце яскраво відбивалося на лобовому склі, а легкий вітер приносив запах липи й нагрітої трави. Нарешті Марк загальмував біля знайомого супермаркету АТБ, припаркувався і хлопці вискочили з машини, все ще сміючись і обговорюючи жарти Джоні.

— Нарешті! — вигукнув Руслан, витираючи піт з чола. — Вже хочеться все це скупити і їхати на природу.

— Ага, і щоб ніхто не забув нічого важливого! — додав Марк, усміхаючись.

Вони ще на хвилину затрималися на сонці, вдихаючи аромат ранку, а потім крокували до входу в супермаркет, готові перетворити покупки на веселу компанійну пригодуу.

Хлопці переступили поріг супермаркету. Одразу їх обволік аромат свіжого хліба, кави і овочів. Полички були наповнені яскравими упаковками, фруктами та овочами, а повітря було прохолодне після спеки ранку.

— О, дивіться, вже сезонні персики! — вигукнув Руслан, тримаючи в руках соковитий фрукт. — Буде до шашликів ідеально.

— Ідеально, — підхопив Джоні, пробуючи доторкнутися до банок з соусами. — А соуси… ну тут я в своєму раю 😎

Марк сміявся, тримаючи список продуктів: м’ясо для шашликів, хліб, соуси, напої, овочі та салати.

— Руслан, пам’ятаєш, ми минулого року забули маринад? — підказав він. — Не повторимо цього разу.

— Точно, — відповів Руслан, сміючись. — Тоді мої шашлики були трохи «сухі».

Хлопці сміялися, обираючи м’ясо та кладучи його в візок. Джоні хитро підморгнув:

— А хто знає, скільки пляшок пива нам треба, щоб день пройшов «ідеально»? 🍺

— Не забувай і про соки для Аделіни та Сонеї, — вставив Марк, жартуючи.

— Та все під контролем, — відповів Джоні, показуючи на візок, який уже заповнювався ковбасками, соусами, салатами, хлібом та напоями.

Хлопці сміялися і обговорювали, хто як маринує м’ясо, які салати роблять дівчата, і які бутерброди будуть найсмачнішими. Іноді хтось із них трохи підштовхував інший візок, або діставав щось із полиці й хвалив, мов це найцінніший товар у світі.

— Руслан, дивись, тут ще шампура для шашликів! — вигукнув Джоні. — Не забуваємо!

— О, точно, — сміючись, відповів Марк. — І мангал, і дрова… Усе буде.

Час пролітав непомітно: сміх, жарти, обговорення, маленькі суперечки, що хто купує, і постійні підморгування Джоні на адресу Аделіни, робили покупки схожими на маленьку пригоду, а не на рутинне завдання.

Нарешті візок був заповнений, і хлопці рушили до каси. Задоволені, вони оплатили продукти, взяли пакети і повернулися до своїх машин, готові нарешті вирушити до кар’єру.

— Ну що, друзі, час на природу! — сказав Марк, відчуваючи хвилювання і радість одночасно. — Сонце, шашлики, палатки… і ніякої роботи, тільки відпочинок!

— І трохи нашого «веселого» настрою, — додав Джоні, підморгуючи.

Руслан реготав, а Марк завантажив пакети у багажник, відчуваючи легке передчуття довгоочікуваної пригоди. Сонце вже стояло високо, а теплий літній вітер дмухав крізь відкриті вікна машин, підкреслюючи атмосферу справжнього літа і свободи.

Марк їхав вперед по ґрунтовій дорозі, яка вела до старого кар’єру. Сонце висіло вже високо над горизонтом, обпалюючи плечі, асфальт змінився на пилову стежку, а навколо — розлогі зелені поля, кущі і невеликі дерева. Легкий вітерець колихав траву, і відчувався аромат літнього тепла змішаного із запахом землі і пилу.

Марк кивнув, і машина рушила вперед. Через кілька хвилин вони приїхали на кар’єр. Перед ними відкривалася широка долина, оточена невисокими схилами. Внизу блищала невелика водойма, її вода відбивала сонячне світло, створюючи крихітні мерехтливі відблиски. Кам’яні уступи кар’єру піднімалися стрімкими сходами, по них стелилися піщані та кам’янисті смуги, а по краях росла зелень, яка надавала місцю дивної дикості і водночас чарівності.

— Ого, — прошепотів Джоні, — місце саме як у фільмі про відпочинок на природі.

— Саме так, — підтвердив Руслан, — тепер наша черга показати майстерність у встановленні табору.

Марк загальмував, висадив пакети з продуктами, мангал, шампура та палатку. Він відкрив багажник, вийняв усі речі, а хлопці допомогли їх розвантажити. Велика палатка виявилася важкою, але разом вони легко її перенесли до обраного місця. Мангал і шампура поставили на рівній ділянці, поруч розклали пакети з продуктами.

— Добре, хлопці, — сказав Марк, відтираючи піт із чола. — Тепер я поїду за дівчатами. Вони вже мабуть готові, — додав він, посміхаючись.

— Йдемо, Марк, — відповів Джоні, піднімаючи руки вгору, — не забудь, що у нас тут стратегія — всі шашлики в наших руках!

— Ага, а дівчатам залишимо лише нарізку і салати, — додав Руслан, реготуючи.

Марк сів у машину і рушив у бік місця, де чекали Аделіна та Соня. Дорога до них пролягала вузькою стежкою через галявину, повну квітучих трав та дрібних кущів. Сонце гріло обличчя, а легкий вітер приносив запах трави і трохи прохолоди від невеликої водойми неподалік.

— Привіт, дівчата! — вигукнув Марк, коли під’їхав до місця зустрічі. — Готові до нашого міні-пікніка?

— Привіт! — усміхнулася Аделіна. — Так, ми все приготували, чекаємо на твою «експедицію».

— Соня, Аделіна, — додав Марк, — ми зараз завантажимо вас, а хлопці залишаються на «штабному пункті» — ставлять палатки, розкладають мангал і готують все до вечора.

— Звучить як справжня операція! — засміялася Соня.

— Точно, — підхопила Аделіна. — А ми підемо «займати позиції» і допоможемо, де потрібно.

Марк завантажив дівчат у машину, уважно стежачи, щоб усе було надійно. Вони сміялися, обговорюючи, хто що зробить, піднімали настрої один одному, а легкий вітер з вікон освіжав обличчя і розвіював спеку ранку.

Кар’єр навколо здавався величним: схили, що піднімалися на кілька метрів, невелика водойма, яка блищала у сонячному світлі, і запах землі, трави і свіжого літа, що огортав усе навколо. Місце було ідеальним для їхнього відпочинку: дика природа, тиша і простір, який вони могли зробити своїм маленьким світом на день.

— Поїхали, — сказав Марк, натискаючи на газ. — Час доєднатися до «штабного пункту» і почати нашу літню пригоду!

Марк повільно під’їхав до того місця, де хлопці залишилися з палаткою та мангалом. Серце тріпотіло від передчуття відпочинку — він очікував побачити все готове: встановлену палатку, мангал із маринованим м’ясом, димок від вогню…

Але як тільки вони зупинилися, Марк не повірив своїм очам. Замість організованого табору, біля водойми в кар’єрі, прямо під невисоким містком, Руслан і Джоні купалися у прозорій воді. Вода блищала у сонячному світлі, бризки летіли навколо, а хлопці реготали, обливали один одного водою та кричали щось на кшталт:

— Тут вода кльова! — вигукнув Джоні, махаючи рукою.

— Таааак, а шашлик і палатка почекають! — сміявся Руслан, пірнувши під воду.

Марк засміявся і покачав головою:

— Ну що ж, хлопці, ви точно у святковому настрої…

Аделіна і Соня вже відкрили двері машини і крокнули на траву, яка ще була трохи волога від ранкової роси. Сонце сідало вже високо, освітлюючи зелень навколо, воду, що блищала, і легкий туман над озером від ранкової прохолоди.

— Хлопці! — покликала Аделіна. — Ми приїхали! Дівчата тут, готові допомогти!

— Йой, нарешті! — реготав Джоні, вилізаючи з води. — Дівчата приїхали, можна і закінчувати купання!

Руслан вибрався з води, потираючи руки, і всі троє обійнялися, сміючись і підштовхуючи один одного:

— Привіт-привіт! — сміялися дівчата, а хлопці відповідали взаємними обіймами.

— Добре, — сказав Марк, — давайте організовуємо все як треба. Хлопці, ми збираєте палатку, а дівчата нарізаєте бутерброди, готуєте салати.

— Зрозумів, капітане! — сміючись, відповів Джоні. — Пора братися за справу.

— Я вже скучив за цією палаткою, — додав Руслан, хапаючи стійки й дуги. — Зараз поставимо її, і табір буде готовий.

Вони розкладають палатку на рівній ділянці трави, перевіряють, щоб усі дуги стояли правильно, кріплять кілочки в землю. Сонце освітлює зелень навколо, вода в кар’єрі тихо блищить, а пташиний спів і легкий вітерець створюють відчуття справжнього літа і свободи.

— А ми почнемо з бутербродів, — каже Аделіна, дістаючи хліб і сир. — Соня, передавай ковбаску!

— Тут! — відповідає Соня, передаючи нарізку. — І трохи салату, щоб було свіжо.

— Ммм, запах свіжих овочів і хліба — це ідеально, — сміється Марк, спостерігаючи за тим, як дівчата старанно готують закуски.

Джоні, поки ставив кілочки, підморгнув Марку:

— Не дивуйся, якщо хтось із нас пірне у воду ще раз. Тут така спека, що це майже необхідність 😏

— Ну, тоді готуйтеся, — реготав Марк. — Поки ви там купаєтеся, ми будемо робити бутерброди, і табір буде готовий до вечора.

Усе відбувалося легко і весело: сміх, жарти, легкі підштовхування, бризки води і запах маринованого м’яса, що вже починав витати в повітрі. Кар’єр навколо, з його прозорою водою, зеленими схилами і кам’яними уступами, здавався справжнім маленьким раєм для компанії друзів.

— Готово! — нарешті вигукнув Руслан, коли палатка стояла рівно.

— А ми теж закінчили! — радісно додала Аделіна, показуючи готові бутерброди.

— Чудово! — сказав Марк, усміхаючись. — Тепер можна відпочивати, і вечір обіцяє бути фантастичним.

Після того як палатка була встановлена, бутерброди нарізані, а мангал готовий до розпалювання, Марк озирнувся на воду в кар’єрі. Прозоре, блискуче під сонцем озеро манило своєю прохолодою, а легкий вітерець освіжав після спекотного дня.

— Хлопці, а чому б нам не освіжитися? — запропонував Марк, посміхаючись. — Разом!

— Ооо, ідея! — вигукнув Джоні, миттєво скидаючи футболку і підбігаючи до води. — Хай живе літнє безтурботне життя! 😎

— Тааа, — підхопив Руслан, регочучи, — а то спека така, що можна розплавитися прямо на траві.

Дівчата переглянулися, посміхнулися і без зайвих слів почали роздягатися до купальників. Сонце яскраво світило над кар’єром, вода блищала, а легкий вітерець приносив аромат трав і свіжості.

— Хвилиночку, — сміялася Аделіна, — але хто перший стрибне з мостика?

— Я! — крикнув Джоні, і перед усіма стрибнув у воду, здійнявши фонтан бризок.

— Ну, тоді ми за тобою! — сміялися Марк і Руслан, хапаючись за руки і разом стрибнули у прохолодну воду.

Дівчата реготали, але невдовзі теж опинилися у воді, весело обливалися, змагалися, хто зможе зануритися глибше, і намагалися підкинути один одного на поверхню води.

— Руслан! — крикнула Соня, штовхаючи його рукою, — не обіймай так сильно, а то потонеш!

— Та ні, я майстер плавання! — відповів він, сміючись. — Тільки дивись, Джоні, я тебе перехитрю!

Джоні у відповідь підкинув у воду маленьку хвилю, і вода бризнула всім навколо. Бризки потрапляли на обличчя, волосся і плечі, але ніхто не ображався — сміх лунав все голосніше.

— Оце так відпочинок! — вигукнув Марк, плаваючи поруч із дівчатами. — Літо, сонце, вода, друзі… ідеально!

Вони пірнали, змагалися, хто далі допливе до іншого краю кар’єру, хто зробить ефектніші сплески. Хтось почав підкидати невеликі камінці, реготати, хто зловить хвилю на спині, а хтось змагався, хто довше протримається під водою.

— Джоні, не женися за Русланом! — сміялася Аделіна. — Він ще стрибне з мостика і тебе обіллє!

— Ага, і ти теж, Аделіна! — крикнув Джоні, і всі дружно реготали, спостерігаючи, як він стрибає ще раз з мостика, здіймаючи фонтан бризок.

Повітря було наповнене сміхом, криками радості і дзвоном бризок. Сонце освітлювало воду, роблячи її кристальною, а навколо кар’єру відчувався запах трави і легкої свіжості. Це був момент повної свободи: ніяких проблем, ніякої суєти — тільки друзі, природа і літо.

— Ну, хлопці і дівчата, — вигукнув Руслан, коли трохи відпочили на воді, — це саме те літо, яке треба запам’ятати!

— Точно! — додав Марк, піднімаючи руки вгору, — і ми ще не розпочали вечірню частину — шашлики і вечеря на свіжому повітрі!

Вода бризкала, сміх лунав над кар’єром, а сонце поступово ставало теплішим, створюючи відчуття літа, радості і легкості, коли час зупиняється, а друзі живуть лише моментом.

Після кількох годин купання друзі нарешті вилізли з прохолодної води. Сонце вже гріло сильніше, а волосся і шкіра ще блищали від бризок. Марк витер рушником обличчя, подивився на хлопців і сказав:

— Джоні, Руслан, вам треба піти пошукати дрова і палички, щоб розпалити наш вогонь. Я з дівчатами підготуємо місце для шашлику.

— Добре, — погодився Джоні, обтрусивши воду з волосся. — Підемо, подивимось, що там знаходимо.

Руслан підхопив кілька великих гілок, і вони рушили в бік невеликого лісочку, що ріс по краю кар’єру. Трава хрустіла під ногами, пташки співали у гілках, легкий вітер колихав листя, а сонце прогрівало шкіру. Вони пригиналися, шукали сухі гілки, сміялися, коли декілька гілок ламалися прямо в руках.

— Слухай, Джоні, — почав Руслан, підбираючи товсту суху гілку, — Аделіна тобі подобається?

Джоні на мить задумався, відриваючи гілку від дерева:

— Ні, ми з нею просто друзі. І нічого більшого тут немає. — Він злегка усміхнувся, піднімаючи ще одну гілку.

— Добре, — кивнув Руслан, посміхаючись. — Просто спитав.

Раптом Руслан підняв голову і помітив щось у далині.

— Джоні, дивись! — показав він рукою. — Там щось є!

Джоні придивився, і далі серед дерев вони побачили металевий паркан з сітки, що виглядав закинутим. Високі кущі та бур’яни обвивали його, а поруч виднілися залишки старого шляху. За парканом стояла темна будівля з облупленими стінами, і на вході висіла застаріла табличка:

«Покровська Шахта №7»

— Слухай, чув про неї, — тихо сказав Джоні, нахиляючись, щоб роздивитися ближче. — Колись давно закрили через трагедію. Кажуть, там сталося щось жахливе…

— Хм… — протягнув Руслан, дивлячись на напівзруйновану будівлю. — Ми могли б підійти ближче?

— Ммм… Слухай, краще спочатку решті скажемо, а тоді прогуляємось разом, — вирішив Руслан. — Не хочу, щоб хтось із нас ішов один.

— Згоден, — кивнув Джоні, хоча всередині відчував дивний холодок.

Шахта виглядала моторошно і водночас загадково. Стара будівля була частково обвалена, металеві конструкції і дерев’яні балки зруйновані, а скляні вікна давно розбиті. Трава і бур’яни проросли крізь щілини, а темний отвір входу в шахту здавався бездонним. Паркан з сітки обвивали плющ та колючі гілки, а поруч валялися старі бочки та обгнилі дерев’яні ящики.

— Слухай, тут реально моторошно, — прошепотів Джоні. — А ще той напис… «Шахта №7». Вона, здається, зовсім покинута.

— Еге, — відповів Руслан, відчуваючи дивну атмосферу, яка розліталася навколо. — Але водночас цікаво. Місце виглядає, як з фільму.

Вітер тихо шурхотів у листі дерев, вода кар’єру блищала у сонці, а навколо стояла тиша, тільки інколи пролітала пташка або хтось крикнув із далини. Природа здавалася живою, але шахта виглядала так, ніби там застиг час, і кожен звук у її напрямку здавався трохи зловісним.

— Добре, — сказав Руслан, дивлячись на Джоні. — Повернемося і покажемо всім. Потім разом прогуляємося.

— Домовились, — відповів Джоні, відчуваючи змішане відчуття цікавості і тривоги.

Вони повернулися назад, несучи гілки та дрібні дрова, а в голові вже крутилася думка про те, що шахта №7 приховує якусь таємницю, яку ще ніхто з них не готовий розкривати.