Глава 12. Божевілля солдат
Глава 12. Божевілля солдат
Темрява шахти здавалася живою. Кожен звук — стукіт кирок, шепіт у коридорі, відлуння власних кроків — нагнітав страх. Солдати, розділені на групи, відчували, як шахта повільно підживлює їхні найглибші страхи.
Петро, що залишався у правому коридорі, спершу бачив фігури товаришів, але з часом вони почали змінюватися. Лиця перетворювалися на маски із гниючих тіл, очниці були порожніми, а руки тягнулися до нього з жахливим наміром.
— Що це…? — прошепотів Петро, і автомат тремтів у його руках.
Семен закричав, бо йому здалося, що його друзі перетворюються на трупи шахтарів, які колись загинули у шахті. Він почав стріляти у «фігури», але кулі не зустрічали опору — лише відбивалися від повітря, а тіні розпадалися і виникали знову.
— Стояти! — закричав Олексій, намагаючись вгамувати паніку, але власний голос відлунював так, що здавався чужим і загрозливим.
Тіні шахтарів навколо почали рухатися все інтенсивніше. Петро підняв автомат і без розбору почав стріляти у повітря — але кожна куля, здавалося, попадала у товариша, який насправді стояв поруч. Солдати почали падати, спотикатися одне об одного, відчуваючи, що їх атакують знайомі обличчя, які стали жахливими карикатурами на реальність.
— Відстань від мене! — кричав Семен, стріляючи по Дмитру, який насправді намагався схопити його за плече. — Він намагається мене вбити!
Алексій, бачачи хаос, теж піддався галюцинаціям. Він почав стріляти навмання, тіні шахтарів ставали дедалі реальнішими, крики змішувалися з пострілами, а темрява шахти здавалася пульсуючою.
— Це… це кінець… — прошепотів Петро, спотикаючись і падаючи на підлогу. — Вони всі… вони тут…
Полковник Володимир, намагаючись втримати контроль, зрозумів, що їх розум уже підкорений шахтою. Галюцинації зливалися з реальністю: знайомі солдати перетворювалися на мертвих шахтарів 1985 року, голоси товаришів ставали шепотом із порожніх очниць.
Солдати почали безладно стріляти один в одного, не розрізняючи реальність і видіння. Кожен крок, кожен рух міг стати фатальним. Метал від автоматів відбивався від стін, постріли луною розходилися по коридорах.
Шахта «живила» їхні страхи: тіні ставали все більшими, голоси — все чіткішими, і солдати потрапляли у смертельну пастку власного розуму.
І ось, після хвилин хаосу, залишилися лише поодинокі крики, ехо яких ще довго розносилося пустими коридорами шахти, а темрява поглинала все живе.
Полковник Володимир стояв у центрі коридору, оточений трупами своїх підлеглих. Ліхтар у його руці тремтів, освітлюючи каски, автомати та обірвані бронежилети. Спершу він хотів крикнути, але розум одразу збагнув жахливу правду: ці «мертві шахтарі» і ті «галюцинації», що кидали його солдатів у паніку — все було в його голові.
Володимир приглянувся і зрозумів, що вбив всіх своїх солдатів. Тіні шахти зникли, шепіт припинився, а коридори знову стали порожніми. Його серце калатало, руки тремтіли, але жах не відступав.
— Ні… не може бути… — прошепотів він, відчуваючи холод по шкірі. — Все це… галюцинації…
Полковник опустився на коліна біля одного з «трупів», стискаючи автомат. Він перевірив обличчя — перед ним лежав Семен, уламок старої каски та об’єкт його власного страху. Газ «Метан», що накопичився в шахті, викликав яскраві галюцинації, маніпулюючи розумом солдатів і перетворюючи їхні страхи на реальність.
Швидко відновивши свідомість, він дістав із наплечника папку з документами і почав все фіксувати у журналі: дату, час, опис подій, реакції солдатів. Кожен рядок був важким, але полковник розумів: ці записи — єдине, що залишиться про операцію, якщо він не вибереться.
Повітря ставало дедалі важчим, головний біль наростав, легке запаморочення від газу «Метан» не залишало його. Він важко вдихав, розуміючи, що часу залишилося обмаль. Кожен крок і дихання давали відчуття, що шахта «тисне» на нього, і навіть зараз ядовитий газ намагався втягнути його в ілюзію, змушуючи бачити тіні та чути шепіт, як колись його солдати.
— Тільки записати… — прошепотів він, — і можливо… можливо, хтось зрозуміє…
Володимир продовжував писати, нервово глянувши на темні коридори, де ще кілька хвилин тому «живі» привиди шахтарів кидали його солдатів у хаос. Реальність була жорстокою: шахта порожня, але сила ілюзії газу «Метан» залишила глибокий слід у його розумі.
Полковник зрозумів, що будь-яка спроба вийти — тепер лише питання виживання і контролю над власними відчуттями.
Полковник Володимир, розуміючи всю жахливу реальність, намагався знайти вихід із шахти. Серце калатало, руки тремтіли, а повітря ставало дедалі важчим. Метан, який накопичився у нижніх коридорах, поступово отруював його свідомість, викликаючи запаморочення, нудоту та слабкість.
Він ішов коридорами, освітлюючи шлях ліхтарем, але шахта здавалась нескінченною: кожен поворот повторювався, кожен коридор виглядав так само. Йому здавалось, що стіни живі, тиснуть, шепочуть і штовхають до падіння.
— Ма… потрібно… знайти вихід… — ледве прошепотів він, кашляючи від удушливого газу.
Полковник намагався рухатися швидше, але легкі ставали важкими, ноги підкошувалися. Галюцинації змішувалися з реальністю: він бачив тіні своїх загиблих солдатів, чути крики яких змушували серце стискатися.
На мить він знайшов вузький коридор, що вів нагору. Надія з’явилася в серці: «Можливо, це вихід». Він почав повзти і йти навшпиньки, вдихаючи трохи чистішого повітря, але газ «Метан» був всюди. Легкі відмовляли, з’явився сильний головний біль, думки плуталися, руки не слухалися.
— Не можна… задихаюсь… — прошепотів він, впавши на коліна.
Ліхтар впав із рук, розбився, залишивши його в темряві. Він ще намагався підвестися, роблячи останні кроки, але сили покинули його. Серце прискорено билося, легені боліли від отруйного газу, і світ почав розчинятися в тумані.
Полковник Володимир зрозумів останнє: шахта, її метан і роки прихованого страху стали його смертельною пасткою. Його останній погляд упав на тіла загиблих солдатів, і він мовчки впав на холодну підлогу, назавжди залишившись у цій шахті.
Темрява і туман метану поглинули його остаточно, і з того моменту шахта залишалася мовчазним свідком жаху, який колись вона породила.