Глава 2. Покровська Шахта

Глава 2. Покровська Шахта

Ранкове сонце лише почало повільно підійматися над горизонтом, золоті промені лагідно торкалися кар’єру, вода ще тихо виблискувала, а повітря було наповнене свіжістю ранку. Марк прокинувся першим, розтягнувся в палатці і кілька секунд насолоджувався спокоєм.

Вийшовши назовні, він ступив босими ногами по прохолодному піску, який ще зберігав нічну свіжість. Сів на берег, спершись на руки, і просто вдивлявся у відблиски сонця на воді. Легкий вітерець колихав траву й листя дерев, чути було тихий шелест кар’єрної води, пташки починали співати свої ранкові пісні.

Марк глибоко вдихнув, відчуваючи спокій і тепло ранку: свіже повітря, аромат трав, прохолоду води під ногами. Йому хотілося просто сидіти і насолоджуватися моментом, спостерігати, як пробуджується природа.

Не встиг Марк ще повністю зануритися в спокій, як із сусіднього мостика почувся гучний крик:

— Марк! Приходь, стрибаємо!

Це був Руслан. Без жодних сумнівів він присів на край мостика, набрав повітря і різко стрибнув у прохолодну воду кар’єру. Бризки полетіли в усі боки, сонце грало на воді, утворюючи маленькі блискучі діаманти.

— Ого! — крикнув Руслан із води, сміючись і розмахуючи руками. — Ходи, Марк, холодно й класно!

Марк лише посміхнувся і похитав головою:

— Ні, сьогодні ранок для спокою. Я просто хочу насолодитися тишею.

Руслан реготав і продовжував пірнати, пірнати й знову виринати з води, б’єючи руками по поверхні, створюючи маленькі хвилі.

Через деякий час до кар’єру підходили решта друзів. Джоні й Аделіна спокійно прогулювалися по піску, сміючись і обговорюючи план на день. Соня йшла поруч із Марком, помічаючи його розслаблений стан, але й відчуваючи легке хвилювання від того, що на них чекає шахта.

— Гей, хлопці, — крикнула Аделіна, — а ви що ще тут стоїте? Вода чудова!

— Справді, — підтримав її Джоні, — давайте, хто перший!

Дівчата повільно знімали легкі кофтини і крок за кроком ступали до води, сміючись, коли холодна ранкова вода обпікала шкіру, але водночас освіжала.

Руслан, не втрачаючи можливості, вже намагався підштовхнути Джоні до чергового стрибка з мостика, обидва сміялися і підстрибували, створюючи бризки і шум раннього кар’єру.

Марк спостерігав за всім із піску, вдихаючи аромат трав і прохолоду ранкового повітря, насолоджуючись спокоєм, поки його друзі сміялися, купалися та веселилися. Він розумів, що саме такі моменти роблять літо особливим — і, водночас, відчував легке хвилювання перед тим, що чекає їх цього дня: шахта, яка вже довгі роки зберігала свої таємниці.

Після кількох хвилин ранкового купання і сміху Руслан, Джоні, Марк та дівчата сіли на берег кар’єру, обсохли рушниками і пили воду, обговорюючи плани на день. Джоні, ще злегка змоклий, подивився на друзів із блиском в очах:

— Хлопці, слухайте, я ж казав вам, там за деревами шахта! Ми не можемо просто залишити це місце без пригоди!

Марк скептично похитав головою, витираючи залишки води з волосся:

— Та, Джоні, ти вже три рази сьогодні про неї згадував. Може, просто відпочинемо ще трохи?

— Ні, серйозно, — Джоні наполягав, — я бачив усе! Там старі будівлі, темні коридори, і повітря там зовсім інше. Мені здається, це буде цікаво. Справжня пригода!

Соня трохи насторожено подивилася на Марка:

— А що якщо це небезпечно? Ми ж не знаємо, що там може бути…

Аделіна підтримала Джоні, сміючись:

— Мені цікаво! Якщо всі будемо разом, нічого страшного.

Руслан, який спочатку ще хотів залишитися біля води, знизав плечима і посміхнувся:

— Добре, нехай буде маленька прогулянка. Головне — разом і без дурниць.

Марк, бачачи, що всі погоджуються, нарешті посміхнувся:

— Ладно, добре. Йдемо разом, але обережно.

Джоні реготав:

— Ось і правильно! Обіцяю, буде цікаво.

Всі почали збиратися: хлопці накидали на плечі рюкзаки, взяли пляшки з водою, Марк і Джоні перевірили, чи всі мають зручне взуття і одяг для прогулянки. Дівчата зібрали легкі сумки з перекусом і дрібними речами, прилаштовуючи сонцезахисні окуляри.

— Готові? — спитав Марк, згортаючи рушник.

— Так! — відповіли всі хором.

Вони пройшли трохи від берега до дерев і кущів, які приховували стару шахту. Навколо стояла тиша ранку, тільки інколи шелестіла трава, чути було спів птахів, а сонце вже високо піднімалося, освітлюючи стежку.

— Ось вона, — прошепотів Джоні, показуючи на покинутий металевий паркан і стару будівлю шахти, — Чекає нас з таємницями.

У всіх відчувалося легке хвилювання і цікавість. Кроки ставали обережнішими, а дихання трохи прискореним. Ранкова тиша природи, блиск сонця на воді кар’єру позаду, і таємничість шахти попереду створювали відчуття, що це буде не просто прогулянка, а справжня пригода.

Коли друзі підійшли ближче до старої Покровської шахти, вони зупинилися на невеликій галявині перед заброшеною будівлею. Стара споруда виглядала таємниче і моторошно водночас: облуплені стіни, обірвані труби, розбиті вікна, і скрипучий металевий паркан, що обвивали плющ та бур’яни.

Дівчата були у захваті і трохи в шоці. Аделіна дістала телефон:

— Ого, Соня! Це просто неймовірно! Ми мусимо зробити фото!

— Так, тут така атмосфера… — підхопила Соня, дістаючи свій телефон. — Ідеально для кадру.

Вони обережно підійшли до старої будівлі, фотографуючи один одного на фоні облуплених стін, темного входу в шахту і зарослого плющем паркану. Сонце піднімалося високо, підкреслюючи контраст між яскравим днем і темними коридорами старої споруди.

— Подивись, Аделіна, як гарно виходить на фото ця ржава труба, — радісно сміялася Соня, роблячи селфі з шахтою на фоні.

— Так, навіть не очікувала, що тут буде така краса, — додала Аделіна, повертаючи телефон, щоб зробити ще декілька кадрів.

Тим часом хлопці теж оглядали місцевість. Марк обережно обходив старі балки і металеві конструкції, роздивляючись залишки обладнання.

— Неймовірно, — пробурмотів він, — навіть покинута, вона має свою архітектурну красу… і яку атмосферу!

Джоні, трохи сміючись, піднімав руки:

— А я кажу, що тут навіть гарно, як у фільмі! Кожна тріщина, кожен розбитий віконний склопакет — це як історія, яка чекає, щоб її розповіли.

Руслан, обережно переступаючи через залишки дерев’яних дощок і старого металу, дивився навколо:

— І правда, красиво, але моторошно… Всі ці тіні, старі конструкції… Здається, ніби шахта чекає на нас.

Дівчата продовжували фотографуватися, обмінюватися кадрами, реготати, обговорюючи, хто вийшов краще на фото. Хлопці, незважаючи на легкий трепет від старої шахти, теж з цікавістю розглядали залишки обладнання, старі балки, і навіть складали в голові уявлення, як це місце могло виглядати колись, коли шахта була ще в роботі.

Всюди відчувалася поєднана атмосфера краси і таємничості: сонце висвітлювало старі металеві поверхні, зелень навколо контрастувала із зруйнованою шахтою, а тиша місцевості робила кожен звук ще гучнішим — шелест листя, дзвінкий крик пташки або відлуння кроків друзів по гравію.

— Ну що, — сказав Марк, посміхаючись, — тепер ми готові, щоб піти далі і дослідити цю загадкову шахту.

Джоні підморгнув:

— Ось, друзі, справжня пригода чекає на нас.

Після кількох хвилин фотографування та огляду навколишніх руїн компанія рушила далі, трохи обережніше, наближаючись до основного входу шахти. Металева огорожа вже була проросла плющем, а стара табличка «Покровська Шахта №7» похитувалася на вітрі, видаючи скрипучі звуки.

— Ось він, — прошепотів Джоні, підводячи друзів ближче, — вхід. Пам’ятаю, він виглядав так само, коли я бачив фотографії старих шахт.

Перед ними відкривалася вузька арка, обрамлена зруйнованими бетонними стінами, з темрявою всередині, яка здавалася майже непроборною. Легкий запах вогкості і пилу відразу потрапив у ніс — шахта зберігала залишки давніх років і таємничу атмосферу забутого місця.

— Тут реально похмуро, — тихо промовила Соня, стискаючи рюкзак і підглядаючи на друзів.

— Не хвилюйся, — усміхнувся Марк, — ми всі разом. Нічого страшного, просто стара шахта.

Руслан обережно наступив на щебінь перед входом, слухаючи, як під ногами хрумтить стара галька і уламки дерев’яних конструкцій.

— Добре, що ми взяли ліхтарики, — додав він, витягуючи маленьку переносну лампу. — Тут без світла нічого не побачиш.

Аделіна підняла свій телефон, використовуючи ліхтарик на камері, і світила ним вперед.

— Окей, — сказала вона, трохи напружено, але з цікавою посмішкою, — вперед, всі разом.

Марк зробив перший крок і відчув легке тремтіння в колінах — адреналін і легкий страх змішувалися з цікавістю. Він обережно переступив поріг, відчуваючи прохолоду і вологу шахтного повітря на обличчі.

— Слідуйте за мною, — тихо сказав Марк, — тримайтеся разом.

Джоні, як завжди трохи нахабно, але теж обережно, увійшов слідом:

— Ого… навіть темрява тут виглядає круто. Справжній антураж для пригоди!

Дівчата йшли попереду, освітлюючи ліхтариками вузький коридор, де стіни були покриті пилом і павутинням, а старі балки й металеві конструкції хрустіли під час їхніх кроків.

— Ви чуєте це? — шепотіла Соня, зупинившись на мить. — Ледь чутно скрипи і шурхіт…

— Це стара шахта, — спокійно відповів Марк, — нічого страшного. Просто старі конструкції…

Вони зробили ще кілька кроків і опинилися всередині, де темрява ставала глибшою, а повітря прохолодніше і вологіше. Кожен звук — власне дихання, кроки і тихий шелест одягу — лунав надзвичайно гучно, додаючи відчуття напруги.

Джоні підморгнув друзям:

— Готові до справжньої пригоди?

— Готові! — хором відповіли всі, відчуваючи легке хвилювання, але водночас неймовірну цікавість.

Так вони ступили всередину шахти, роблячи перші кроки у невідоме, де на них чекала темрява, таємниці і неочікувані пригоди.