Глава 5. Перші звуки
Глава 5. Перші звуки
Марк, Руслан і Соня продовжили досліджувати шахту, обережно спускаючись сходами і вузьким коридором на другий ярус. Стеля тут була ще нижчою, а стіни вкриті чорним вугіллям і пилом, який пробивався крізь старі балки. Повітря ставало важчим, вологим і холодним, а кожен їхній крок луною відбивався від темних стін.
— Тут якось моторошно… — тихо промовила Соня, обережно переступаючи через уламки старих дощок.
Марк мовчки кивнув, стараючись зберегти спокій. Він відчував легке занепокоєння, але спершу не надавав значення дивним звукам, які долинали здалеку — скрип металевих балок, тихий шелест, ніби щось рухалося у темряві.
— Чуєте? — спробував пожартувати Руслан, але його голос прозвучав нервово. — Мабуть, просто шахта скрипить…
Але з кожним кроком звуки ставали чіткішими: легке стукотіння, наче метал торкався каменю, шурхіт під ногами, який не відповідав їхнім рухам, і тихий подих повітря, що здавалося, ішов від стін.
Другий ярус шахти виглядав ще моторошніше, ніж перший: старі рейки для вагонеток, похилі балки, покриті іржею, і темрява, що тягнулася вглиб коридорів, створювали відчуття, що вони опинилися в пастці старого підземного лабіринту.
— Ось дивіться… — прошепотів Марк, вказуючи ліхтариком на підлогу, — тут… кості.
Перед ними лежали маленькі кістки, можливо, тварин, але їхній стан і розкидання додавали тривоги. Соня відступила на крок:
— Це… це жахливо… — тихо сказала вона, намагаючись не панікувати.
Руслан нахилився, уважно роздивляючись залишки:
— Мабуть, старі залишки… але виглядає, ніби їх кинули тут у поспіху.
Марк відчув, як серце почало битися швидше. Кожен звук — стукіт, шелест, легкий скрип — здавався йому все більш підозрілим. Він почав прислухатися:
• Ту-тук… — тонкий стукіт, що нагадував постукування по металевій балці, — лише вітер, подумав він.
• Ш-ш-ш… — шурхіт по підлозі, який не відповідав рухам нікого з них.
• Тріск… — щось падало неподалік, але коли вони підсвітили ліхтариком, нічого не було видно.
— Марк, ти теж це чуєш? — запитала Соня, трохи тримаючись за його руку.
— Так… здається, тут щось є, — тихо відповів Марк. — Але, мабуть, це просто стара шахта.
Вони рушили далі, освітлюючи ліхтариками вузький коридор, де рейки для вагонеток виглядали іржавими і похиленими, а старі балки нависали так низько, що доводилося пригинатися. Кожен крок віддавався відлунням у темряві, що робило шахту ще страшнішою.
— Потрібно бути обережними, — додав Руслан, — не торкатися нічого зайвого і триматися разом.
Атмосфера ставала дедалі більш моторошною: холодне, вологе повітря, запах старого дерева і вугілля, шурхіт у темряві, відлуння їхніх кроків і дивні кістки на підлозі — усе створювало відчуття, що шахта жива і спостерігає за ними.
— Я починаю розуміти, чому цю шахту закрили… — прошепотів Марк, — тут щось не так, і це не лише минуле…
Вони йшли далі, обережно крокуючи по старих рейках, прислухаючись до кожного шелесту, кожного стуку, знаючи, що це тільки початок їхньої підземної пригоди.
Марк трохи відійшов від стелажів із старими документами і став прислуховуватися. Спочатку це був легкий стук, ритмічний, але не дуже гучний — як удари кирки по каменю чи вугіллю. Він підняв голову і почав прислухатися уважніше:
— Хлопці… ви чуєте це? — тихо спитав він, щоб не налякати Соню.
Руслан нахилився, прислухаючись, і кивнув:
— Ммм… звучить як удари кирки… Але хіба тут ще хтось є? — здивовано промовив він.
Соня схопила ліхтарик трохи міцніше, і прохрипіла:
— Я теж чую… Але тут нікого немає… чи я помиляюся?
Марк зробив крок уперед, ліхтариком висвітлюючи темний коридор, що тягнувся вниз:
— Це не може бути вітер чи старі балки… — сказав він. — Звучить так, ніби хтось реально працює тут, під землею.
Руслан посміхнувся, намагаючись заспокоїти друзів:
— Та, певно, це Джоні і Аделіна вирішили нас налякати. Вони тут точно десь граються.
— Ага… граються, — відповіла Соня, трохи нервово сміючись. — Але уяви, якщо це не вони…
Стук продовжував лунко відбиватися по стінах шахти. Кожен удар створював відлуння, що множило звук, роблячи його майже реальним присутнім. Повітря ставало важчим, холоднішим, а пил під ногами піднімався при кожному їхньому кроці, немов шахта реагувала на їхню присутність.
Марк повільно крокував вперед, ліхтариком висвітлюючи старі балки і залишки рейок:
— Добре, — прошепотів він, — давайте підійдемо ближче і подивимося, що там. Можливо, просто обвалився шматок вугілля.
Руслан та Соня трохи схвильовано кивнули, але рушили слідом. Стук кирок звучав усе чіткіше, кожен удар здавався все більш ритмічним, а тінь у дальньому коридорі наче злегка рухалася, створюючи відчуття, що шахта жива і спостерігає за ними.
— Якщо це Джоні… — пробурмотів Руслан, — він нас точно налякає на смерть.
— Та нехай вже, — відповів Марк, стискаючи ліхтарик міцніше, — ми все одно повинні перевірити, що там.
І вони повільно крокували далі, кожен удар кирки все більше підвищував напруження, а темрява навколо ставала густішою і моторошнішою.
Марк, Руслан і Соня крокували далі вузьким коридором другого ярусу, стук кирок луною розносився по темних стінах. Кожен удар здавався все ближчим, наче хтось дійсно працював прямо за рогом, хоча вони вже обійшли весь цей простір.
— Слухайте… — прошепотіла Соня, притискаючись до Марка, — здається, щось рухається у темряві…
Марк напружено вслух підсвітив ліхтариком і побачив, як тінь від балки на стіні раптом почала повільно рухатися, хоча вітеру тут бути не могло.
— Руслан, ти бачиш це? — запитав він, голос трохи тремтів.
— Н-ні… я думаю, це просто наші очі так грають… — відповів Руслан, але сам помітив, як щось непевне рухається у кутку зору.
Стук кирок став частішим, ритм наче змінювався, ніби хтось прискорював удари і зупинявся у довгій паузі, щоб потім знову почати. Іноді здавалося, що звук не з одного місця, а одночасно з декількох, немов шахта ожила і сама добувала вугілля.
— Я починаю розуміти, чому цю шахту закрили… — промовив Марк тихо, стискаючи ліхтарик. — Тут щось не так…
Соня зжалася ще сильніше, відчуваючи, як повітря навколо стає густішим і холоднішим. Вона побачила на стіні слабкі силуети, які рухалися разом із їхнім світлом — вони виглядали як люди, але надто розмиті і неправильні.
— Хлопці… вони… вони як живі, але ніби з минулого… — прошепотіла Соня.
Руслан, відчуваючи серцебиття в грудях, намагався заспокоїтись:
— Мабуть, ми втомилися і розум грає з нами… Просто старі шахти, темрява, вугілля…
Марк зупинився, прислухаючись уважніше, і відчув, як холод пробирає до кісток. Тіні на стінах наче підживлювалися стуком, утворюючи примарні образи шахтарів з минулого, що працювали серед пилу і вугілля. Вони рухалися швидко і хаотично, хоча поруч не було нікого.
— Ми… ми не одні, — промовив Марк, ледве стримуючи паніку. — Ходімо обережно… і тримайтеся разом.
Соня стискала руку Марка, а Руслан йшов трохи попереду, намагаючись утримати себе від страху. Стук кирок то зникав, то повертався, і здавалося, що шахта сама стежить за їхніми кроками. Кожна тінь, кожний шелест, кожен удар у темряві створював відчуття, що реальність розмивається, і вони опинилися між минулим і теперішнім, у самому серці шахти, де час і простір здавалися порушеними.
— Марк… — шепотіла Соня, — ми повинні рухатися далі… але щось тут зовсім не так…
Марк глибоко вдихнув і рушив вперед, освітлюючи ліхтариком темні коридори, де звуки ставали все більш хаотичними, а моторошні силуети майже торкалися їхніх плечей, натякаючи, що справжня небезпека лише починається.
Вони йшли вузьким коридором другого ярусу, освітлюючи ліхтариками темряву, яка здавалася дедалі густішою і більш обтяжливою. Кожен їхній крок віддавався відлунням, а стук кирок і шелест пилу створював відчуття, що шахта жива.
І раптом Марк ліхтариком висвітлив щось на підлозі трохи попереду — скелет людини. Його тіло було згорнуте в неприродній позі, а поруч лежали стара кирка і каска, що залишилися від шахтаря.
— Боже… — прошепотів Марк, відступаючи на крок. — Це… справжні залишки людей…
Руслан, що йшов попереду, нахилився і повільно доторкнувся до каски:
— Вони… тут загинули… і залишили все, як було… — його голос тремтів, і він відсахнувся від кісток.
Соня обхопила руку Марка, відчуваючи холод і страх, що пробігали по спині.
— Ми… ми навіщо сюди прийшли? — тихо промовила вона, ледве стримуючи паніку. — Це… це моторошно…
Марк відчув, як його серце почало битися швидше. Ліхтарик висвітлював ще кілька скелетів, розкиданих по коридору, поруч з ними — старі кирки, ломики, каски і навіть порожні ящики для інструментів. Все виглядало так, ніби шахтарі раптово залишили роботу, а потім загинули тут же, у темряві і вугіллі.
— Це… справжній кошмар, — прошепотів Руслан, відчуваючи, як тремтіння охоплює його руки. — Ми жартували про шахту, пригоди… а це… це реальна смерть…
Соня відступила трохи назад, дивлячись на кістки:
— Я відчуваю… страх… справжній страх… ніби вони дивляться на нас… і ми не повинні тут бути…
Марк стиснув ліхтарик міцніше, намагаючись стримати паніку, і повільно озирнувся навколо: темрява шахти, залишки інструментів і кістки людей створювали відчуття, що вони опинилися всередині пастки часу — місця, де смерть і темрява залишили свої відбитки назавжди.
— Ми повинні рухатися далі… але я не знаю, чи готовий я до того, що нас може чекати попереду, — прошепотів Марк.
Руслан і Соня мовчки кивнули, відчуваючи, як холод і моторошна тиша шахти огортають їх. Перший страх і сумнів, навіщо вони сюди прийшли, змішався з відчуттям жаху, що здавалося, наче шахта сама стежить за ними, готова будь-якої миті обірвати їхню безпеку.
Вони стояли біля страшної знахідки — скелетів шахтарів, старих кирок і касок. Перший шок трохи спав, але його місце займав неприємний трепет і підозра. Темрява шахти здавалася живою, а кожен звук — шелест пилу, скрип старих балок — здавався значно гучнішим, ніж насправді.
— Чуєте це? — шепотів Марк, прислухаючись.
Здалеку пролунали тихі шорохи, ніби хтось пересувався серед старих балок. Руслан напружено оглянувся:
— Там… нікого немає… але щось рухається…
Соня зжалася до Марка, серце б’ється шалено:
— Мені здається, я бачу тінь… яка йде за нами…
Марк спершу хотів заперечити, але потім сам відчув, як щось швидко рухається в темряві збоку, і ліхтарик ледве встиг висвітлити порожній коридор.
— Це… галюцинації? — тихо промовив Руслан, але його голос прозвучав напівприглушено, і він сам не був упевнений.
— Ні… здається, це щось реальне… — прошепотіла Соня. — Якось дивно… наче шахта хоче нас налякати…
Стук, який спершу здавався ударами кирки, почав ритмічно повторюватися, але тепер він не відповідав рухам друзів. Здавалося, що він ішов з різних місць одночасно. Марк зробив крок вперед, намагаючись розібратися:
— Треба триматися разом. Якщо ми розділимося, це буде катастрофа.
Вони рушили далі, але з кожним кроком відчуття присутності невидимих істот зростало. В темряві почали з’являтися розмиті силуети шахтарів, що працювали, як примари минулого. Вони рухалися серед кісток і старих інструментів, інколи виглядаючи так, ніби спостерігають за Марком, Русланом і Сонею.
— Чи це… справжні шахтарі? — прошепотів Руслан, намагаючись не кричати. — Чи ми просто збожеволіли?
— Не знаю… — відповів Марк. — Але мені здається, вони тут… і вони нас бачать…
Соня тихо закричала, коли на стіні перед ними раптом з’явився великий, розмитий силует, що швидко рухався в їхній бік. Вони відскочили назад, стискаючи ліхтарики. Стук кирок і шелест пилу почав зливатися в один моторошний ритм — наче шахта сама зажадала їхньої уваги.
— Ми не повинні тут бути! — крикнув Марк, але голос звучав слабко і невпевнено серед глухих стін.
І тоді друзі зрозуміли, що їхній страх — лише початок. Шахта ожила. І тепер вона спостерігає, чекає і готова розкрити свою справжню темну природу.
Соня стискала руку Марка, її серце билося шалено, очі розширені від страху. Вона озирнулася на Руслана і різко крикнула:
— Руслан! Це все твоя вина! — її голос лунав глухо серед темних стін шахти. — Чому ти нас сюди привів? Ми могли б залишитися на кар’єрі, а тепер ми… ми тут, і це… — вона кинулася назад, дивлячись на темряву, де здавалося, що тіні рухаються, — це страшно!
Руслан підняв руки, намагаючись заспокоїти її:
— Соня, заспокойся! — говорив він, але сам відчував, як серце б’ється швидко. — Я не думав, що буде так моторошно… Ми просто прогулянку планували, ніхто не думав, що шахта така…
Марк встав між ними, стискаючи ліхтарик міцніше:
— Слухайте, зараз не час сваритися! Ми повинні триматися разом! — його голос звучав твердим, але всередині він теж відчував страх.
Соня витерла сльози і, не дивлячись на Марка, знову звернулася до Руслана:
— Ти знав, що ця шахта закинута? Що там могли бути небезпеки?! — її голос став ще гучнішим. — Ти привів нас туди свідомо!
Руслан зітхнув, намагаючись пояснити:
— Я не думав, що це буде так… моторошно… Ми просто хотіли подивитися, як це виглядає…
Стук кирок, який лунав у темряві, здавався набагато ближчим, а пил і холодне повітря робили обстановку ще більш моторошною. Соня відступила на кілька кроків, притискаючись до Марка, і ледве стримувала паніку.
— Я більше ніколи не піду за тобою в такі місця! — сказала вона, ледь стримуючи сльози.
— Соня… — Марк спробував її заспокоїти, — нам потрібно рухатися далі, разом. Якщо ми розділимося, буде набагато гірше…
Руслан похитав головою, розуміючи, що її страх і гнів цілком зрозумілі. Він тихо промовив:
— Добре, добре… я знаю… Ми більше не будемо робити необдуманих кроків. Просто зараз потрібно пройти далі, тримаючись разом…
Соня глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись, але кожен звук, кожна тінь у темряві шахти нагадували, що небезпека поруч, а страх і напруга вже охопили їхню тріо.