Глава 6: «Шахтери»:
Глава 6: «Шахтери»:
Марк, Руслан і Соня обережно продовжували рухатися вузьким коридором другого ярусу. Темрява була густою, а запах старого вугілля змішувався з пилом і затхлістю. Ліхтарики освітлювали лише невеликі ділянки підлоги і стін, а кожен звук — шурхіт, тріск старих балок, стук їхніх кроків — лунав гучно, ніби шахта сама підсилювала його.
І раптом Марк підсвітив ліхтариком кут коридору — і застиг. Там, серед куп старого вугілля, стояв чоловік у старому робочому одязі шахтаря, нахилившись, і ритмічно вдаряв киркою по стіні, вибиваючи шматки вугілля.
Соня відступила на крок, хапаючи Марка за руку:
— Це… це шахтар?! — тремтячим голосом запитала вона. — Що він тут забув?
Марк нахилився трохи вперед, прислухаючись до ритму ударів. Його голос прозвучав тихо, але напружено:
— Не знаю… ця шахта давно закрита… А що він тут робить?
Руслан зробив крок вперед і спробував звернутися до шахтаря:
— Ей! Ви хто? — його голос звучав трохи гучніше, намагаючись перекрити стук.
Але шахтар не звернув на них уваги. Він продовжував працювати, невпинно вдаряючи киркою, а в темряві його рухи виглядали дивно — ніби він не зовсім людський, або час для нього зупинився, і він застряг у минулому.
— Руслан… — прошепотіла Соня, притискаючись до Марка, — він нас не чує… чи не хоче чути…
Марк кивнув, відчуваючи холод по спині. Він обережно підсвітив ліхтариком інші ділянки коридору — кут, у якому стояв шахтар, здавався майже нереальним. Тіні від його рухів витягувалися по стінах, а відлуння ударів кирки множилося, створюючи ефект, ніби кілька шахтарів працюють одночасно.
— Це… моторошно… — промовив Руслан, відступаючи на кілька кроків. — Він як ожив з минулого…
Соня скрикнула тихо, коли шахтар різко повернув голову в їхній бік, але його обличчя було розмите, як примара. Він продовжував працювати, ніби їх зовсім не існувало, і тільки звук його кирки ритмічно відбивався від стін шахти.
— Нам потрібно триматися разом… і йти далі, — промовив Марк, стискаючи ліхтарик міцніше. — Інакше ця шахта нас поглине…
Друзі крок за кроком відійшли назад, відчуваючи, як холод і страх буквально обплітають їхні тіла, а ритмічний стук кирки нагадує їм про те, що шахта не лише закинута — вона жива і спостерігає.
Соня тихо видихнула:
— Я… я більше не хочу тут бути…
Руслан кивнув, але обидва знали — вони не можуть просто залишити шахтаря позаду. Він був тут, у темряві, і шахта тримала його, як і всіх, хто наважився зайти всередину.
Раптом шахтар різко повернув голову в їхній бік. Ліхтарики висвітлили його обличчя… і Марк, Руслан та Соня завмерли від жаху. Замість нормального обличчя шахтаря на них дивився голий череп, білосніжний і зловісний, а тіло при цьому залишалося живим — м’язи рухалися природно, як у живої людини.
— О Боже… — прошепотіла Соня, відступаючи на кілька кроків назад, її голос тремтів від страху.
Марк схопив її за руку і потягнув трохи далі:
— Відступайте! — крикнув він, намагаючись зберегти спокій, хоча сам відчував, як серце виривається з грудей.
Руслан відштовхнувся від стіни і ледве стримував крик:
— Це не реально… це не можливо!
Шахтар підняв кирку, і вона ледь не торкнулася пилюки на підлозі, коли він зробив крок уперед. Його кістяний череп блищав у світлі ліхтарика, а рухи тіла були неймовірно природні, що робило його ще більш жахливим.
— Ідіть геть! — кричав Марк, відчуваючи, як холод охоплює спину, — ми не можемо залишатися тут!
Друзі відступали назад крок за кроком, спотикаючись об уламки старих балок і вугілля. Кожен крок відлунював у коридорі, ритмічно поєднуючись зі стуком кирки, що тепер лунав уже дуже близько.
— Він… він йде прямо на нас! — кричала Соня, стискаючи руку Марка, а її обличчя було блідим від паніки.
Марк підсвітив ліхтариком шахтаря — і той крокував далі, невпинно, як привид з минулого, череп блищав у світлі, а кирка піднімалася вгору і вниз, створюючи відчуття, що кожен удар може вразити їх.
— Тримайтеся разом! — вигукнув Марк, ведучи друзів по коридору назад. — Не розділяйтеся!
Страх охопив їх повністю. Серце билося шалено, дихання стало частим і важким, а темрява шахти здавалася живою — стіни стискалися навколо, відлуння ударів і шелест пилу створювали відчуття, що шахта сама тягне їх у глибину.
Руслан ледве стримував крик, а Соня практично тремтіла на руках Марка. І шахтар, череп і живе тіло, невпинно наближався до них, наче втілення самої темряви шахти, що спостерігає за кожним їхнім рухом.
— Біжимо! — закричав Марк, і вони всі разом почали відступати, спотикаючись по уламках старих балок і купах вугілля, намагаючись втекти від цього живого кошмару.
Ступаючи вузьким коридором, друзі відчували, як страх росте з кожним кроком. Кирка шахтаря стукала дедалі частіше, і постать, яка спершу здавалася статичною, раптом різко зробила крок уперед.
— Бігом! — вигукнув Марк, ледве стримуючи паніку в голосі.
І тут шахтар різко рвонувся вперед, кирка в руках замахнулася, як ніби прагнула вдарити. Серце Марка зірвалося з грудей, Соня закричала, а Руслан кинувся на сторону, намагаючись втекти.
— Розбіглися! — закричав Марк, — не зупиняйтеся!
Вони всі кинулися у різні боки вузького коридору, спотикаючись об уламки старих балок і купи вугілля. Кирка ритмічно лунала за спинами, а важкі кроки шахтаря луною віддавалися по стінах.
— Марк! — кричала Соня, але її голос губився в темряві.
— Тримайся! — відповідав Марк, сам ледве стримуючи паніку.
Руслан спотикнувся об стару каску, і вона із глухим гуркотом впала на землю, але він не зупинився, біжучи далі. Темрява шахти, тіні і стук кирки створювали відчуття, що весь простір ожив, ніби шахта сама переслідує їх.
Відчуття паніки наростало поступово: спершу легкий тремор, потім дихання стало частим, серце колотилося шалено, а вузькі коридори здавалися нескінченними пастками.
— Руслан! Соня! — кричав Марк, намагаючись зорієнтуватися, але постать шахтаря наближалася швидко, і їм довелося бігти що є сили, щоб не бути схопленими.
Кожен поворот, кожен темний коридор ставав новою пасткою. Вони побачили лише силуети один одного на мить, а потім знову губилися в темряві, паніка розривала дружбу на частини — шахтар з киркою був позаду, і він не давав шансу на спокій.
Марк біг вузьким коридором, серце шалено колотилося, дихання було частим і важким. Ліхтарик кидав світло лише на кілька метрів попереду, а позаду лунав ритмічний стук кирки — шахтар не здавався, його силует, череп блищав у темряві, рухався з неймовірною швидкістю.
У Марка почали розпливатися контури стін: тіні здавалися живими, і він інколи бачив, як старі каски на підлозі рухаються самі по собі, а купи вугілля неначе хитаються, немов щось ховається всередині.
Руслан, що біг по іншому коридору, теж відчував дивне. Спершу він чітко чув стук кирки позаду, а потім почав чути ще й низьке шипіння, яке, здавалося, йшло з темних кутів. Кожен його крок викликав нові тіні — вони витягувалися, здавалося, що повзають за ним, шепочуть його ім’я.
Соня, що намагалася триматися поряд з Марком, раптом побачила, як силует шахтаря стояв перед нею на коротку мить — потім він зник, а стук кирки лунав вже з іншого боку. Вона закричала:
— Марк! Він… він знову тут!
Марк розумів, що це не зовсім реально, але страх був настільки сильним, що тіло відмовляло слухатися логіки. Він схопив Соню за руку і потягнув далі:
— Вір мені, це шахта намагається нас злякати! Просто біжимо!
Руслан, пробігаючи повз стару колиску для інструментів, відчув, як щось дотикається до його плеча. Він обернувся — там не було нікого, але холод і присутність когось іншого пробігли по всьому тілу.
— Це неможливо… — прошепотів він, намагаючись відновити контроль над диханням.
Паніка наростала повільно: страх від реальних предметів змішувався з галюцинаціями. Старі каски, інструменти, купи вугілля почали здаватися ворогами, що намагаються схопити їх. Темрява рухалася разом з ними, лабіринт шахти здавався нескінченним.
Кожен крок у коридорі був випробуванням, адже шахтар, стук кирки, шепіт тіней і власні страхи створювали єдину моторошну реальність. Друзі намагалися рухатися разом, але лабіринт шахти, галюцинації і паніка поступово розділяли їх, загострюючи страх і відчуття безвиході.
— Ми повинні знайти вихід! — крикнув Марк, але навіть його голос загубився серед темряви та шепоту минулого, що ожило навколо.
Руслан мчав вузьким і довгим коридором, серце шалено калатало, а дихання було уривчастим. Кожен звук — стук кирки, шелест пилу, скрип старих балок — здавався смертельно близьким. Він відчував, що шахта сама переслідує його, тіні витягувалися, мов руки, що тягнуться за ним.
Раптом він натрапив на щось металеве серед куп старого сміття та інструментів. Нахилившись, він зрозумів, що це… стара автоматична зброя — АК-47, зі спущеним затвором і повним магазином. Корпус зброї був подряпаний і покритий пилом, але цілком справний.
Руслан ледве стримав крик від полегшення і водночас страху. Він підняв автомат, перевірив магазин, натиснув на затвор, відчуваючи холод металу у руках.
— Господи… — прошепотів він сам до себе, — якщо він буде за мною… мені потрібно…
Без зайвих слів, майже рефлекторно, Руслан продовжив бігти вузьким коридором. АК-47 у руках додавав відчуття безпеки, але одночасно збільшував страх: кожен шелест у темряві міг означати нову небезпеку, кожен звук відлунював по стінах шахти, наче хтось або щось спостерігало за ним.
Він пильно оглядав стіни, освітлюючи ліхтариком кожен кут, кожну купу вугілля. Кожен тіньовий рух здавався загрозою. Серце билося шалено, а пальці стискали спусковий гачок, готові стріляти при найменшому прояві небезпеки.
— Не спіткнись… не дивись назад… — повторював він собі, намагаючись зберегти концентрацію, — просто вперед…
Коридор здавався нескінченним, а стук кирки, який десь лунав далеко, робив Руслана напруженим до межі. Страх змішувався з адреналіном, і кожен крок був боротьбою між бажанням втекти і панікою, що підкрадається з усіх боків.