Глава 7: «Божевілля Джоні»
Глава 7: «Божевілля Джоні»
Джоні і Аделіна нарешті відірвалися від свого уединеного куточка шахти. Вони спробували зібратися і знайти Марка, Руслана та Соню, але Джоні відчував дивне хвилювання, що повільно перетворювалося на тривогу.
— Давай знайдемо їх, — сказав Джоні, стискаючи руку Аделіни. — Можливо, вони десь біля другого ярусу…
Але в той момент він почув щось, що змусило його різко зупинитися. Спершу тонкий, ледве чутний сміх, який швидко наростав, робив звуки дикими і рваними.
— Ти чуєш це? — Джоні різко обернувся до Аделіни, відчуваючи, як серце б’ється частіше. — Це… це хтось сміється?
Аделіна дивилася на нього здивовано:
— Що ти маєш на увазі? Я нічого не чую… Тобі, мабуть, здається…
— Ні! — різко заперечив Джоні, його голос тремтів. — Я чую його! Це сміх… він… він наближається!
Сміх лунав з темряви шахти, рваний, різкий, дзвінкий і моторошний. Джоні не міг зрозуміти, звідки він і що це за голос. Серце його билося шалено, а руки мимоволі стискали Аделіну.
— Може, це просто ехо? — запропонувала вона, але її голос був тихим, вона відчувала його страх.
— Ехо не звучить так… — прошепотів Джоні сам собі. Його очі розширилися, він прислухався, і сміх став ще ближче, наближався з кожним кроком. — Він іде… прямо за нами…
Аделіна спробувала заспокоїти його, обіймаючи ззаду:
— Джоні, заспокойся… це шахта, тут звук гуляє. Ми разом, ми знайдемо їх.
— Ні! — крикнув Джоні, і його погляд метнувся навсібіч. — Це не просто звук… Я бачу його… Я бачу тінь… там… — він показав рукою на кут коридору.
Темрява шахти здавалася живою, а тінь, яку бачив Джоні, рухалася незалежно від світла ліхтарика. Серце Джоні билося шалено, адреналін рвався крізь вени. Кожен звук, кожен шелест старого дерева чи пилюки здавався частиною цього сміху.
— Джоні… — Аделіна спробувала взяти його за руку, — дивись на мене, все добре.
— Ні… — він відштовхнув її ненароком, не бажаючи відпускати свій ліхтарик. — Він тут… він сміється… і наближається!
Сміх став голоснішим, дзвінким і різким. Джоні відчував, як розум починає хитатися, страх і паніка змішувалися з бажанням бігти. Аделіна бачила, що він починає втрачати контроль, його руки тремтять, очі розширені, і він ніби чує те, чого немає.
— Джоні, слухай мене, — спробувала заспокоїти його Аделіна, — ми знайдемо всіх… разом.
Але він уже не міг думати логічно. Сміх лунав з усіх боків, тіні рухалися, а шахта навколо перетворювалася на живий лабіринт, який тягнув його в темряву. Його божевілля тільки починалося, і він відчував, що з кожним кроком страх зростає, наче невидима сила тисне на груди і душу.
Аделіна міцно тримала Джоні за руку, намагаючись заспокоїти його:
— Джоні, слухай мене, ти в порядку, це просто шахта, просто темрява… ми разом…
Але Джоні вже не чув Аделіни. Його розум був наповнений страхом, адреналін виривався назовні, і світ навколо почав танути в дивні форми. Раптом замість Аделіни перед ним постала фігура, яку він ніколи не забуде.
Це був шахтар — повністю скелет, голова білосніжна, очниці порожні, а з рота стирчали залишки старої бороди. Тіло виглядало дивно живим: м’язи рухалися, а кістки хрусткі віддавало кожен крок. Джоні відчув, як його серце сповільнилося і зупинилося на секунду від страху.
— Джоні… заспокойся, — пролунав низький, хрипкий і моторошний голос. — Прийди сюди… або залишишся тут назавжди…
Слова шахтаря звучали глибоко і дзвінко, відлуння їх розліталося по темному коридору шахти. Джоні відчував, як холод пробирає кожен сантиметр тіла, а кров холоне в жилах. Страх перетворювався на паніку, його ноги ледве трималися на землі, а серце гучно калатало.
— Н-ні… будь ласка, не чіпайте мене! — голос Джоні тремтів, він робив крок назад, намагаючись створити дистанцію. — Я… я не хочу…
Шахтар крокував до нього, повільно, але невблаганно, кожен його рух створював відчуття, що темрява сама оживає. Кирка, яку він тримав, відбивала слабке світло ліхтарика, і її метал блищав моторошним холодом.
Джоні відчував, як розум починає хитатися — реальність змішувалася з кошмаром, темрява шахти ніби тиснула з усіх боків. Його руки тремтіли, і в останній момент він різко махнув рукою, влучивши по шахтареві, і відчув дзвінкий металевий удар.
Використовуючи цей короткий момент, Джоні різко кинувся в темряву, коридор здався нескінченним, і він біг, спотикаючись об уламки старих балок та купи вугілля. Страх влився в кожну клітину тіла — він відчував, що шахтар йде слідом, хрипкий моторошний голос лунав позаду, змішуючись із стуком кирки та відлунням його власних кроків.
— Я не залишуся тут… ні! — кричав Джоні сам до себе, і його паніка керувала кожним рухом, штовхаючи вперед у невідоме.
Джоні, спотикаючись об уламки, вбіг у один із широких стволів шахти. Він затримав подих і замер на місці. Перед його очима відкрився неймовірний вид: увесь ствол був підсвічений керосиновими лампами, їхнє жовтувате світло танцювало на стінах, відкидаючи довгі, живі тіні.
— Що це… — прошепотів Джоні сам до себе, відчуваючи, як холод пробігає по хребту.
Здавалося, що все тут ожило. Він почув тихі кроки, шурхіт інструментів і… голоси.
— Ти бачив, скільки сьогодні видобули? — один голос був глухий, але яскраво виразний.
— Та що ти! Я ледве встигаю за вами, — відповів другий, і хіхотіння перекочувалося по стіні, ніби воно жило своїм власним життям.
Джоні озирнувся навколо — людей не було. Абсолютно нікого. Кожен звук, кожне слово, кожна сміхота лунав у повітрі, і водночас ніхто не з’являвся. Він бачив лише світло ламп, що висіли на старих кронштейнах, і порожні робочі столики, на яких лежали інструменти, здавалося, що вони самі рухаються.
— Це неможливо… — прошепотів Джоні, намагаючись зрозуміти, чи це його галюцинації.
Голос шахтарів лунали далі:
— Бачиш, як швидко йде робота! Ха-ха, а я ледве встигаю за всім!
Іноді Джоні думав, що бачить силуети шахтарів у світлі ламп, вони рухалися, обмінювалися жартами, сміялися, але при спробі підійти — зникали.
— Це… не реально… — повторював Джоні, його руки тремтіли, а ліхтарик трохи затремтів у долоні. — Ніхто тут… але вони… вони як живі…
Стіни шахти здавалося, повільно дихали, а звук кроків, сміх і стук кирок створював відчуття, що Джоні потрапив у минуле шахти — світ, де час зупинився, а всі шахтарі залишилися назавжди працювати у своєму привидному ритмі.
— Я… я мушу знайти Аделіну… — прошепотів він, і його кроки луною віддзвеніли по порожніх коридорах, перекриваючи відлуння «живих-привидів».