Глава 8: «Перша смерть»
Глава 8: «Перша смерть»
Руслан йшов вузьким стволом шахти, АК-47 міцно стискаючи в руках. Його серце билося шалено, а дихання було уривчастим. Кожен крок лунав відлунням у порожніх коридорах, і навіть слабкий стукіт його черевиків здавався небезпечним.
— Я… що тут відбувається… — шепотів він сам до себе, намагаючись зберегти спокій.
Навколо панувала моторошна темрява, але голоси луною розносилися відовсюди: сміх шахтарів, розмови, стукіт кирок, навіть звук падіння вугілля. Інколи голоси звучали зовсім поруч, а інколи — з глибини шахти, немов коридори тягнули їх до себе.
Раптом Руслан помітив щось дивне: тіні на стінах вигиналися під незвичними кутами, старі каски, що валялися на підлозі, повільно рухалися, а купи вугілля немов оживали, шепочучи його ім’я.
— Це неможливо… — прошепотів він, стискаючи автомат міцніше. — Я… я бачу…
Перед ним на коротку мить з’явилися примарні силуети шахтарів, які працювали, сміялися, обговорювали видобуток, але їхні обличчя були спотворені, очі порожні, а рухи рвані, неначе вони балансували між життям і смертю.
Руслан почав прискорювати крок, намагаючись не звертати увагу на тіні, але раптом з темряви з’явилася фігура, що стояла навпроти нього. Вона була величезна, і Руслан відчув, як холод пробіг по всьому тілу.
— Не… не може бути… — прошепотів він, відступаючи назад.
Фігура рухалася повільно, але впевнено, наче сама шахта ожила і керує її рухами. Раптом вона метнулася вперед і… Руслан відчув, як земля під ногами почала хитатися, а навколо нього з’явилися видіння старих шахтарів, що нібито працювали над ним, сміялися і шепотіли загрозливі слова.
— Руслан… прийди сюди… — низький, хрипкий голос лунав з усіх боків, змішуючись зі стуком кирок.
Руслан зробив крок назад, спотикнувся і впав, автомат впав поруч, а його очі розширилися від жаху. Він побачив перед собою силуети шахтарів — живих і водночас мертвих — і відчув, що шахта сама тягне його вниз, у глибини стволу.
Страх поступово перетворювався на паніку. Руслан намагався втекти, але коридори шахти здавалися нескінченними, і кожен звук — крок, шепіт, стук кирки — віддавався в його голові, як дзвін моторошного дзвону.
— Ні… ні… — кричав він, але ніхто не відповідав.
І тут відчуття реальності остаточно розпалося: шахта ожила, голоси, тіні, рухи — все змішалося в хаотичний кошмар. Руслан відчув, як невидимі руки тягнули його, і потрапив у пастку, з якої немає виходу…
Руслан ішов вузьким, похмурим коридором шахти, серце шалено калатало, кожен звук лунав як грім у його голові. Раптом, з темряви навпроти, випурхнули п’ять силуетів шахтарів. Вони рухалися одночасно і неймовірно швидко, кирки підняті, очі порожні, а кістки їхніх черепів час від часу ледь блищали в світлі ліхтарика Руслана.
— Господи… — прошепотів він, відчуваючи, як адреналін заповнює тіло.
Не роздумуючи, Руслан підняв АК-47 і відкрив вогонь. Звуки пострілів відскакували від стін шахти, кожен куля потрапляла точно — шахтарі падали один за одним, прямо на підлогу, але їхні тіла дивним чином продовжували рухатися, немов їхній жах ожив після смерті.
— Ні… не може бути… — прошепотів Руслан, серце билося шалено.
Але його увага миттєво переключилася: у далині, на іншому кінці стволу шахти, з’явився ще один шахтар. Він біг прямо на нього, руки підняті, крик лунав гучно, моторошно, дзвінко.
— Руслан!!! — почулося з усієї сили голосу, який здригав стіни шахти.
Шахтар мчав назустріч, немов проклятий. Серце Руслана зупинилося на секунду — він упізнав риси одягу. Але спершу не хотів вірити власним очам.
В останній момент, перед тим як шахтар наблизився, Руслан вистрелив прямо в голову. Фігура сповільнено впала прямо перед ним, із гучним стуком вугілля під ногами.
Руслан дихав уривчасто, серце шалено калатало, руки тремтіли. Піднявши погляд вниз, він помітив знайому одяг. Його очі розширилися, він не хотів вірити. Серце стискалося від жаху.
Він опустився на коліна, нахилився і перевернув тіло на спину. І перед його очима лежав Джоні. Його обличчя було бліде, очі закриті, а від крові на шахтарському одязі здригалося повітря.
— Н-ні… це… не може бути… — промовив Руслан, голос тремтів, а серце билося так сильно, що здавалося, воно ось-ось вискочить з грудей.
Він відчував паніку, шок і повну дезорієнтацію. Все, що він бачив до цього — моторошні примари, стук кирок, галюцинації шахти — раптом переплелося з реальністю: Джоні, його друг, лежав мертвий у нього під ногами.
Десь у глибині свідомості Руслана прокинулася жахлива думка: шахта не просто страшна — вона пожирає друзів, створює кошмари і змішує минуле з теперішнім, реальність з галюцинаціями. Він не знав, куди бігти, що робити, адже кожен звук, кожен шорох міг стати наступним нападом.
Серце Руслана калатало, руки тряслися, ліхтарик ледве утримувався в пальцях. Він відчував себе полоненим у темряві, а шахта, здавалось, сміялася разом із стуком кирок та криками минулих років…
Руслан, стоячи над тілом Джоні, відчув, як паніка повністю накриває його. Його серце калатало шалено, дихання ставало уривчастим, а руки тремтіли так, що він ледве тримав автомат. Йому здавалося, що стіни шахти наближаються, повітря стає густим, наче сам простір прагне його затягти.
— Я… я повинен вибратися… — прошепотів він, ледве стримуючи паніку.
Кожен звук навколо — стук кирок, скрип металу, відлуння кроків — змішувався у єдиний кошмарний хор. І раптом шахта наче ожила: з темряви коридорів почали виринати силуети шахтарів, яких Руслан бачив раніше. Вони не просто стояли, а рухалися, навколо них плелися тіні, що перетворювалися на нові жахливі форми.
Руслан відчув, як галюцинації наче живляться його страхом: стіни стелилися ближче, старі каски, кирки та залишки вугілля почали «оживати» і рухатися, немов самі хочуть його спіймати. Світло ліхтарика коливалося, відбиваючи моторошні відтінки на стінах, і кожен звук здавався ближчим, загрозливішим, наче шахта сама шепотіла: «Тобі не втекти…»
— Стоп… будь ласка… — хрипко прошепотів Руслан, намагаючись зберегти контроль, — я не хочу…
Але галюцинації зростали. Тіні шахтарів наближалися, голоси множилися, сміх перетворювався на крики, а стук кирок лунав з усіх боків. Він побачив, як з темряви коридору виринає Джоні… але вже не живий, а з порожніми очницями, обличчя спотворене, руки простягнуті до нього.
Руслан різко відскочив назад, автомат натиснув курок — куля пробила повітря, і Джоні зник у темряві, залишивши лише відлуння моторошного сміху.
Він біг, ковзаючи по вугіллю, спотикаючись об уламки, серце билося шалено. Темрява шахти здавалася живою, галюцинації перепліталися з реальною шахтою, і Руслан відчував, що кожен його крок — це боротьба не тільки з фізичною темрявою, але і з власним розумом, який намагається вижити у цьому кошмарі.
— Не зупиняйся! — кричав він сам собі, намагаючись пробігти коридор, який тепер здавався нескінченним. — Просто вибратися…
Шахта підживлювала його страх: стіни наче стискалися, звуки множилися, а тіні шахтарів, примарні і реальні водночас, стежили за кожним його рухом. Кожен крок Руслана був кроком у пастку, а кожен подих — боротьбою за розум і життя.