Пролог – Тени угольных недр
Пролог – Тени угольных недр
20.05.1985
Раннім ранком Покровськ поволі оживав. Діти поспішали до школи, сміючись та бігаючи по тротуарах, а дорослі поспішали на роботу, обговорюючи новини та справи дня. Місто наповнювалося звуками кроків, гучного сміху та шелесту старих автобусів.
Давидові було тридцять. Він залишався холостим, більшість часу проводив у шахті, де працював уже більше десяти років. Сьогодні на нього чекала робоча зміна о десятій ранку. Але ранкові години він дозволяв собі проживати повільно, розтягуючи кожну хвилину перед трудовим днем.
Вставши з ліжка, Давид нетерпляче потягнувся, відчуваючи приємний холод у спині, і попрямував до вікна. На вулиці сяяло сонце, лагідне і тепле, обіцяючи довге і світле літо. Повітря було прозорим, наповненим запахами квітучих дерев і свіжого хліба з пекарні неподалік. Він глибоко вдихнув і відчув, як серце трохи розправляється від спокою цього ранку.
Підійшовши до раковини, Давид умився холодною водою, відчуваючи, як вона бадьорить тіло і розганяє залишки сну. Він довго дивився у дзеркало: уважно розглядав свої руки, загрубілі від праці в шахті, коротке темне волосся, зморшки на лобі, які з’являлися після багатьох років фізичної роботи та пережитих труднощів. Давид був людиною простою, але спостережливою. Він завжди помічав деталі — рух птахів за вікном, легкий вітерець, який коливав гілки, або як сонце грало на дахах старих будинків.
Одягнувшись у робочий комбінезон, він сів за стіл і мовчки випив чашку міцної кави. У кімнаті стояла тиша, лише годинник на стіні розмірено відлічував час до початку зміни. Давид відчував тиху тривогу, яку він не міг пояснити. Ніби шахта вже чекала на нього, ніби її темні глибини знали, що ось-ось він знову спуститься вниз.
Взявши ліхтар і каску, він оглянув квартиру, наче прощаючись із спокоєм. Ще кілька хвилин, і він піде назустріч своєму робочому дню — глибоким темним тунелям шахти, де його руки та розум мали стати одним цілим з вугіллям і каменем. Але цього ранку навіть звичний шлях до шахти здавався особливим. Місто, сонце, запахи — все було ніби останнім ковтком спокою перед тим, як він знову опиниться серед тіні і темряви.
Давид відкрив двері своєї квартири і зробив крок назовні. Сонце лагідно гріло плечі, а легкий вітерець шелестів листям дерев, обережно колихаючи гілки. Пташки весело щебетали на деревах, немов змагаючись, хто голосніше прокине місто. Вулиці ще не були переповнені людьми, тільки зрідка проходили сусіди, поспішаючи на роботу, привітно киваючи один одному.
Давид відчував радість простого ранку. Повітря було чистим, трохи прохолодним, з ароматом свіжоскошеної трави та квітів, що тільки починали розквітати на клумбах біля будинків. На тротуарі він бачив залишки роси, яка ще виблискувала маленькими краплинками на листках і траві, мов дрібні діаманти.
По дорозі до автобусної зупинки він милувався дрібницями: як сонячне проміння пробивається крізь гілки, як на даху старого магазину сидів голуб і спокійно доглядав за своїм ранком, як діти у дворі кидали м’яч і сміялися, біжучи за ним босоніж по вологій траві.
На автобусній зупинці вже стояли кілька шахтерів у робочих комбінезонах. Їхні обличчя були серйозними, але хтось тихо сміявся, обмінюючись жартами про минулі зміни. Через хвилину з-за повороту показався робочий автобус — великий, зеленого кольору, із затертими дверима і дзвінким скрипом підвіски, який лунав щоразу, коли він наближався.
Давид зручно влаштувався на місці поруч із вікном, спостерігаючи, як місто прокидається. Дерева чергувалися з низькими будинками, старі дахи відбивали сонячне світло, а дорога перед автобусом була вкрита тінями від дерев. Він вдихав свіже повітря і відчував, як спокій цього ранку проникає в нього, надаючи сил перед майбутньою зміною у шахті.
Навіть звук двигуна автобуса, який завівся і почав рухатися, здавався мелодією, що супроводжує кожного шахтера на шляху до роботи. Давид відчував гармонію світу навколо і внутрішнє тепло, яке давало відчуття простого, але щасливого ранку — останнього перед тим, як він знову опиниться серед темряви шахти.
Автобус повільно заїхав на територію Покровської шахти, скриплячи підвіскою і відбиваючи сонячні промені від брудного скла. Давид відчув знайомий запах пороху та вугілля, який одразу накрив його відчуттями, що шахта вже чекає на нього. Двері автобуса відчинилися з характерним скрипом, і він обережно зробив крок на землю, відчуваючи тверду гравійну доріжку під ногами.
Вулиця перед проходною була майже порожньою, лише кілька шахтерів йшли вперед, притискаючи до себе робочі комбінезони, обговорюючи минулі зміни. Давид підняв очі і помітив знайомий контур високої огорожі та важкі ворота. На проходній стояв охоронець у темно-синьому форменому костюмі, з суворим, але не недружнім обличчям.
— Доброго ранку, Давиде, — привітав охоронець, піднімаючи руку.
— Доброго, Сергію, — відповів Давид, посміхаючись. Він простягнув свій робочий талон, який охоронець уважно переглянув, перевіривши дату і печатку.
— Добре, проходьте, — сказав охоронець, відсунувши шлагбаум.
Давид пройшов через контроль і направився до невеликого фургончика, який слугував роздягальнею. Усередині вже були кілька шахтерів: одні знімали верхній одяг, інші вже перевдягалися в робочі комбінезони. В повітрі пахло свіжим пральним порошком і легкою пилюкою вугілля.
— Привіт, Давиде, — пролунало зліва. — Сьогодні буде важка зміна.
— Привіт, — усміхнувся Давид, дістав свій комбінезон і почав переодягатися.
Колеги обмінювалися короткими жартами, сміх лунав між рядами металевих шаф. Хтось переливав каву з термоса в маленькі чашки, хтось перевіряв інструменти, готуючись до роботи. Атмосфера була звичною і водночас трохи напруженою — шахта завжди вимагала повної уваги, і навіть жартами тут не можна було зневажати правила безпеки.
Поки Давид переодягався і розташовував свої речі, він відчував легку тривогу, яку зазвичай не помічав. Його очі розбігалися по знайомих обличчях, по тих дрібницях, що роблять шахту живою: стук металу, запах свіжого вугілля, слабкий шум вентиляції, що просвічував через стіни фургончика. Все це було його світом, і він знав, що незабаром він знову зануриться в темряву під землею.
Коли всі шахтери закінчили переодягатися, Давид разом із колегами вийшов із фургончика. Повітря на території шахти було трохи прохолодним, з легким запахом вугілля і пилу, що піднімався з землі. Сонце вже піднімалося вище, відкидаючи довгі тіні від старих будівель і металевих конструкцій.
— Ну що, хлопці, сьогодні треба видати норму, — пробурмотів Сергій, один із досвідчених шахтерів, поправляючи каску.
— Та так, без сюрпризів би обійшлося, — відповів інший, сміючись, хоча в голосі відчувалася легка тривога.
Давид ішов трохи позаду, відчуваючи знайоме передчуття спуститися в темряву. Широкий коридор шахти був тісним і похмурим, стіни з чорного вугілля відбивали слабке світло ламп на касках. На підлозі лежала пилюка і дрібні шматочки каміння, що іноді під ногами хрустнули.
Вони підійшли до старого ліфта, який нагадував більше металеву клітку, ніж сучасний підйомник. Троси тихо скрипіли, а механізм час від часу уривчасто стукав, мов протестуючи проти довгих років служби.
— Знову цей старий кошмар… — жартував один з молодих шахтерів, але сміх звучав натягнуто.
— Хто знає, скільки він ще витримає, — додав Сергій, уважно оглядаючи троси.
Давид зайшов у ліфт, і вони по черзі спускалися на свій ярус. Ліфт деренчав і трясся, ковзав металевими рейками вниз, а стіни шахти віддалялися в темряву, огортаючи їх холодом і тишею. Навіть звичайні розмови здавалося, поглиналися стінами, залишаючи лише звук власного серцебиття.
Коли ліфт зупинився, шахтери обережно ступили на землю. Світло касок освітлювало вузький коридор, який вів до робочих місць. Вони взяли свої інструменти: лопати, кирки, відбійні молотки, лампи запасні та мотузки. Кожен перевіряв своє спорядження, уважно стукаючи по металу, перевіряючи гостроту лез, щільність рукояток.
— Давиде, ти сьогодні перший будеш у забої, — сказав Сергій, киваючи на темний тунель попереду.
— Добре, піду, — відповів Давид, відчуваючи легке хвилювання, що завжди супроводжувало перший крок у глибину шахти.
Вони рушили вперед. Коридори були вузькими, зі свіжим запахом пилюки і вугілля. Чути було лише стукіт інструментів, тихий шелест каміння, що падало на підлогу, і ритмічний гул від вентиляції. Шахтери обмінювалися короткими словами:
— Тут камінь крихкий, будьте обережні.
— Бережи спину!
— Хлопці, дивіться на троси, щоб не зашпилило.
Давид відчував, як його руки відразу звикають до роботи, як тіло пам’ятає рухи, а розум загострюється, помічаючи найменші зміни в стінах, запаху або шумі. Робота почалася. Лопати впиралися в чорну землю, відбійні молотки стукали, відбиваючи ритм зміни. Колеги спілкувалися, перекидаючись короткими жартами, але навіть сміх відчувався приглушеним і напруженим, немов шахта сама стежила за ними.
Все це створювало особливу атмосферу — безпечну лише на перший погляд, але вже трохи гнітючу, передчуваючи, що глибоко під землею чекає щось незвичайне…
Шахта гуділа звуками роботи. Давид і його колеги розподілили завдання. Одні готували дерев’яні опори, інші контролювали стан тунелів, а декілька працювали безпосередньо на забої, збираючи вугілля.
Давид підняв важку колоду і поставив її вертикально, обережно підклавши під склепіння тунелю. Його руки ковзали по шорсткій деревині, відчуваючи тріщинки і сучки. Колега поруч підганяв:
— Трохи лівіше, Давиде, тримай рівно!
— Ось так, чудово, — відповів він, відчуваючи, як дерево щільно впирається в стіну, утворюючи міцну опору.
У вагонетку складали вугілля, сипучий чорний пил піднімався в повітря і потрапляв у ніздрі, залишаючи на руках і обличчі легкий наліт. Один шахтер стукав киркою по вугіллю, дроблячи великі шматки на менші, а інший за допомогою лопати засипав їх у вагонетку.
— Давиде, ще трохи, і вагонетку можна буде відправляти! — крикнув Сергій.
— Добре, зараз! — відповів він, нахиляючись і піднімаючи ще один важкий шматок вугілля.
Кирка стукала ритмічно, відлунюючи у вузьких стінах тунелю. Кожен удар віддавався у плечах і спині, змушуючи відчувати втому, але й одночасно зосередження. З часом руки стають міцнішими, рухи відточеними, тіло наче пам’ятає ритм шахти.
Вони перевіряли стан дерев’яних опор, обережно підганяли їх під склепіння, щоб запобігти обвалу. Дерево тріскотіло під напругою, але міцно тримало вагу породи. Під ногами хрумтіло каміння, в руках залишався пил, а повітря пахло свіжим кам’яним вугіллям і землею.
— Тримайте фокус, хлопці, — попереджав Сергій, дивлячись на колоди. — Один невірний рух — і все може обвалитися.
— Та ми ж давно працюємо разом, спокійно, — відповів Давид, відчуваючи, як холод і пил поступово проникають у кожну щілину одягу і шкіри.
Робота йшла безперервно: колоди ставали, вагонетки наповнювалися, кирки і лопати повторювали один і той же ритм. Час від часу хтось відсмикував руку від каменю, витираючи піт, ковтав пил і знову брався до справи. У цьому темному, вузькому світі шахти все відчувалося глибше: кожен звук, кожен рух мав значення, і навіть коротка розмова супроводжувалася уважністю до деталей.
Нарешті настала обідня перерва. Шахтери покинули вузькі тунелі і піднялися по старому ліфту на поверхню. Світло сонця відразу огорнуло їх, а тепле повітря, наповнене запахом трави і пилу, здавалося справжнім порятунком після вугілля і каменю шахти.
— Ох, нарешті свіже повітря, — промовив один із колег, глибоко вдихаючи.
— Ага, дійсно, — сміючись, відповів Давид, розправляючи плечі після важких годин роботи.
Вони пройшли через територію шахти до столової, де запах свіжих страв одразу бив у ніс: гарячий борщ, смажене м’ясо, хліб із печі і чай із травами. У повітрі відчувалася затишна метушня — шахтери, що прийшли на обід, розмовляли, сміялися, обмінювалися новинами та жартами.
Давид взяв тацю, обрав кілька порцій: гарячий суп із великою ложкою сметани, картоплю з м’ясом і шматочок свіжого хліба. Чай у металевій кружці парував, додаючи відчуття затишку. Він пройшов до столу, де вже сиділи його колеги.
— Ну що, Давиде, як у тебе там під землею? — запитав Сергій, піднімаючи ложку супу.
— Та все нормально, — посміхнувся Давид. — Камінь міцний, але ми справляємося.
— Ох, ці наші тунелі… іноді здається, що вони живі, — додав інший шахтер, і всі посміялися.
Вони сиділи за столом, насолоджуючись їжею і спілкуванням. Ложки тихо стукали по металевих тарілках, пара піднімалася від гарячого супу, а аромат м’яса змушував відчувати ситість і задоволення. Хтось розповідав кумедні історії про минулі зміни, хтось жартував про труднощі з вагонетками або опорами, а Давид уважно слухав і сам додавав свої жарти.
— Пам’ятаєш, як минулого разу той великий шматок вугілля впав на ногу Івана? — реготав один із колег.
— Ой, та він тоді стогнав півгодини, — сміявся інший, і вся компанія хіхікала.
Обід не був лише харчуванням, це був момент відпочинку і єднання. Вони насолоджувалися кожною хвилиною: хтось витягав руки, розминаючи плечі після тяжкої роботи, хтось тихо спостерігав за колегами, відчуваючи спокій і легке задоволення. Повітря столової було теплим, змішане з ароматами їжі і людських розмов, створюючи відчуття тимчасового затишку перед поверненням у темні глибини шахти.
— Добре поїли, — сказав Давид, відчуваючи, як сила повертається до тіла. — Пора знову до роботи.
— Та так, — погодилися колеги, сміючись і піднімаючись зі стільців, готуючись повернутися у тунелі, де їх чекав важкий труд і шахта, повна темряви та таємниць.
Після обіду шахтери знову повернулися до шахти. Сонце вже піднімалося вище, але тепле світло не могло проникнути в глибокі тунелі. Давид разом із колегами пройшов через територію шахти, де пилюка від руху вагонеток здіймалася у повітря, а металеві конструкції відбивали сонячні промені.
— Гайда назад, хлопці, — сказав Сергій, поправляючи каску. — Знову на зміну.
— Так, скоро будемо внизу, — відповів Давид, відчуваючи звичну тривогу перед спуском у темряву.
Вони зайшли в старий ліфт. Троси скрипіли, а металеві стіни видавали уривчасті удари під час спуску. Ліфт деренчав і трохи хитався, відлунюючи кожен звук по вузьких стінах шахти. Поки він спускався, Давид відчував, як холод і темрява повільно огортають його тіло, а шум вентиляції і дзижчання механізму здавалися майже живими.
Коли вони ступили на дно, повітря було густим і насиченим запахом пилюки і вугілля. Коридор, знайомий з ранку, здався ще тіснішим у другій половині дня, а слабке світло ламп відкидавало довгі тіні на стіни.
Давид і колеги взяли свої інструменти: кирки, лопати, дерев’яні опори, мотузки. Перший удар кирки по вугіллю лунав глухо, відлунюючи у вузьких тунелях, а пил піднімався, осідаючи на руках і обличчі.
— Тримайтеся поруч, хлопці, — крикнув Сергій. — Камінь може бути нестійкий.
— Все під контролем! — відповів Давид, нахиляючись, щоб вийняти великий шматок вугілля і покласти його у вагонетку.
Вони почали встановлювати дерев’яні опори, обережно підганяючи колоди під склепіння. Дерево тріщало під натиском породи, і кожен рух вимагав точності. Поки один ставив опору, інший розчищав каміння, щоб підготувати місце для нового кілка.
— Давиде, лівіше ще трішки! — крикнув колега, підштовхуючи колоду.
— Ось так, добре, — відгукнувся він, відчуваючи, як щільно дерево впирається в стіни тунелю.
Вагонетки знову наповнювалися вугіллям: один шахтер відбивав великі шматки киркою, інший підбирав їх лопатою і складав у вагонетку. Ритмічні удари по вугіллю створювали своєрідну музику шахти, яку сприймали лише ті, хто звик до її темних коридорів.
— Потрібно перевіряти опори частіше, — зауважив Сергій, проходячи між колегами. — Один невірний рух — і тунель може обвалитися.
— Та ми звикли, — відповів Давид, відчуваючи, як звичка і досвід роблять його рухи точними, а очі помічають найменші тріщини в камені.
Так вони працювали годинами, ритмічно і зосереджено. Темрява шахти, шум інструментів і запах вугілля створювали відчуття іншого світу, де важка праця і взаємна підтримка були єдиним способом вижити і донести до поверхні плоди своєї праці.
Години тяглися повільно, а шахта навколо Давида залишалася темною і тісною. Ритм роботи став автоматичним: удар кирки, підняття шматка вугілля, його акуратне складання у вагонетку, перевірка дерев’яних опор. Тіло вже знало рухи, руки практично самі виконували роботу, а розум почав відчувати втому і підсвідомо шукати відпочинку.
Але цього дня щось було інакше. Спочатку це були дрібниці. Він неначе почув тихий шепіт між стін тунелю — не від колег, не від машини, а від самого каменю. Він зупинився і прислухався, але коридор залишався порожнім, лише слабкий шелест вентиляції, відлуння ударів кирки і тихе дихання колег.
Давид відчув, як очі трохи втомилися, а темрява почала грати з його уявою. Тінь від лампи на касці раптом здалася рухомою, колишньою живою фігурою, яка пролітала вздовж стіни. Він моргнув — і все зникло.
— Все нормально, — пробурмотів він сам до себе, намагаючись зосередитися на роботі.
Відчуття легкого запаморочення пройшло хвилею, і запах шахти став якимось дивним: вугілля, пил і земля змішалися з чимось різким, майже кислим. Він зупинився, глибоко вдихнув, але запах ніби ставав сильнішим, густішим, наче шахта дихала разом із ним.
Камінь під киркою здався надто чорним, майже блискучим, а окремі шматки вугілля ніби ворушилися самі по собі. Давид стримав подих і підніс погляд до стіни: тінь від його руки раптом відокремилася від нього і почала повільно рухатися, немов живий силует. Він моргнув і похитав головою, намагаючись «відключити» уяву, але відчуття залишалося.
— Давиде, все ок? — почув він голос Сергія збоку.
— Так, все нормально, — відповів він, хоча в голосі відчувався легкий тремтячий натяк.
Він знову взявся за роботу, але його свідомість ніби відкладалася в інший шар реальності. Тіні ставали довшими, звук вентиляції змінювався — він почував, як його власний подих відлунює в стінах тунелю, а удари кирки здаються глухішими, віддаленими. Маленькі рухи каменю, дрібні тріщинки на стінах, коливання дерев’яних опор — все це почало викликати уяву, яка малювала дивні силуети і тіні, що стежили за ним.
Ще декілька ударів, і Давид зрозумів: щось змінюється не лише у повітрі, а у його власному сприйнятті. Кожен звук, запах і рух почали перемішуватися, створюючи легкий туман у свідомості. Він намагався ігнорувати це, але підсвідомо відчував, що шахта цього дня готова показати себе з іншого боку — темного, невидимого, таємничого.
Давид намагався зосередитися на роботі, відганяючи від себе страх. Удар за ударом він вбивав киркою шматки вугілля, перекладаючи їх у вагонетку. Його руки відчували знайому втому, спина нагадувала про себе, але розум наполегливо заперечував усе дивне, що відчував: шепіт, тіні, рухи в темряві.
— Фокусуйся на роботі, Давиде, — промовив він сам до себе, глибоко вдихаючи густе повітря шахти.
Але шахта, здавалося, мала власне життя. Тіні на стінах стали довшими, вони колихалися немов живі, а дрібні тріщини у склепінні рухалися, хоч насправді камінь залишався нерухомим. Відбійний молоток одного із колег звучав глухо і трохи спотворено, а пил наче обволікав їх, роблячи повітря густішим.
— Ви теж це чуєте? — раптом запитав Іван, один із молодших шахтерів, зупиняючись посеред тунелю. Його очі були широко розкриті, він намагався придивитися до стін.
— Що саме? — Сергій, досвідчений колега, глянув на нього з підозрою.
— Там… шепіт, — прошепотів Іван, відчуваючи, як волосся на шиї піднімається дибки.
Давид здригнувся від знайомого відчуття: шепіт лунав і в його вухах. Він стиснув щелепи і повернувся до роботи, намагаючись переконати себе, що це лише шум вентиляції, відлуння від ударів кирки та вагонеток. Але запах шахти став ще важчим, гіркішим, з примішкою чогось чужого і неприємного.
— Хлопці, тримайтеся поряд, — крикнув Сергій, помітивши, що кілька колег відступили назад, насторожено оглядаючись.
— Тут щось не так… — промовив ще один шахтер, намагаючись зберегти спокій, але його голос тремтів.
Кожен удар кирки здався важчим, відлуння ударів змішувалося з тишею між ними. Тіні на стінах тепер не просто рухалися — вони іноді набували форми людей, що стояли за спиною шахтерів, схилялися над вагонетками, спостерігали. Давид відчував, як серце прискорює ритм, але намагався зосередитися на фізичній праці.
— Це нам здається, чи… — почав Іван, але не встиг закінчити, бо відчув, що одна з тіней змінилася у щось нечітке, неприродне.
— Тсс! — Сергій різко шепнув, стискуючи руку Давиду на плечі. — Не відволікаймося!
Давид вдарив киркою по вугіллю, намагаючись відчути тільки його вагу, твердість і звук, що повертав його в реальність. Але кожен звук, кожен рух шахти підсилював відчуття, що щось спостерігає за ними, що тунель ожив. І він помітив, що не тільки він відчуває дивне — колеги теж озиралися, смикали плечима, шепотіли одне одному, намагаючись зрозуміти, що реально, а що ні.
— Потримайте курс, — сказав Сергій, — і не розходьтеся!
— Та як можна триматися, коли все рухається! — прошепотів Іван, обережно відступаючи.
Навіть прості дії — перевірка опори, підняття вугілля, стукіт лопати — тепер здавалися неначе спотвореними. Шахта, темна і тісна, поступово накривала їх свідомість, змішуючи реальність з уявою. Давид відчував, як власні ноги і руки стають автоматичними, а розум водночас намагається втримати реальність. Він зрозумів, що цього разу від заперечення нічого не буде: шахта почала показувати себе такою, якою вона є насправді.
Темрява шахти здавалася живою. Тіні рухалися, наче дихали, а звуки ударів кирок і вагонеток перемішувалися з тишею, що тиснула на мозок. Один із шахтерів, Петро, різко зупинився і в очах з’явився страх.
— Що… що це? — прошепотів він, озираючись навколо.
Його руки тремтіли, а очі зосереджено дивилися на порожню стіну перед собою. Давид і колеги підійшли ближче, намагаючись зрозуміти, що трапилося.
— Петре, все добре, ми тут! — спробував заспокоїти його Сергій.
— Вона… вона хоче мене схопити! — закричав Петро і почав відмахуватися киркою, наче від невидимого супротивника.
Давид відчув, як серце стискається від жаху. Колеги кинулися на допомогу, намагаючись схопити Петра і відтягнути від уявного ворога, але він, немов у трансі, нікого не помічав. Його очі були спрямовані на порожнє місце, а руки розмахували по повітрю, розтинаючи його як невидиму загрозу.
— Тримайте його! — кричав Сергій, намагаючись підійти.
Давид рвонувся вперед, щоб відібрати кирку, але Петро в останню мить різко вдарив і випадково проткнув колегу, який підбіг, думавши, що допомагає. Метал кирки пройшов крізь плече шахтера, і той упав на землю, стогнучи від болю.
— Ні! Петре! — кричав Давид, намагаючись вирвати інструмент із рук Петра. — Це не воно, це несуществує!
Але Петро, схожий на божевільного, не слухав нікого. Він крутився, кричав і ударяв, вважаючи, що бореться з якоюсь невидимою істотою. Кров бризнула на стіни, запах металу і пилюки змішався з запахом страху.
— Відійдіть, ми повинні допомогти! — крикнув Сергій, намагаючись відтягнути Давида назад.
— Тримайте його, швидко! — додав інший, намагаючись накласти тимчасову пов’язку на постраждалого.
Давид нарешті підбіг до Петра, обхопив його руками за плечі і вирвав кирку з його рук. Петро закричав, рвонувся, але Давид міцно тримав його, відчуваючи, як страх і безсилля перетворюються на паніку.
Інші шахтери швидко накладали джгути, надавали першу медичну допомогу, притискали рани, намагаючись стримати кровотечу. Кров, пил і слабке світло ламп створювали сюрреалістичний хаос, де жах і відчай перепліталися з реальністю шахти.
— Заспокойся, Петре! — кричав Давид, стискаючи його плечі. — Це не справжнє! Не атакує ніхто!
Петро дихав важко, очі залишалися широко розкриті, але поступово він почав тремтіти менше, а дихання вирівнялося. Колеги продовжували накладати пов’язки на постраждалого, перевіряли пульс, намагалися не втратити ще когось у цьому хаосі.
Шахта здавалася проклятою. Тіні повзали по стінах, шепіт лунав у вухах, а пил обліплював одяг і шкіру. Давид відчував, що на деякий час страх і жах шахти перемогли, але глибоко в серці знав: це лише початок того, що чекає їх у темряві.
Шахтери, налякані і стомлені, почали відходити назад по вузькому тунелю, тримаючи Петра та намагаючись контролювати хаос. Повітря стало густим і важким, запах вугілля та пилюки змішувався з чимось гнилим і чужим.
— Тримайтеся разом! — кричав Сергій, намагаючись вести колег у бік ліфта. — Не відставайте!
Давид йшов попереду, підтримуючи Петра, а очі намагалися помічати тіні, які тепер рухалися швидше. Вони не були реальними, але виглядали так, ніби стежать, нападають і спостерігають за кожним рухом.
— Я бачу… я бачу їх! — зойкнув Іван, спотикаючись об вагонетку, що залишилася на рейках. — Вони хочуть нас схопити!
Давид схопив його за руку:
— Іване, заспокойся! Це лише шахта, ніхто не йде за нами!
Але галюцинації не зупинялися. Тіні на стінах перетворювалися на щупальця, чорні силуети ховалися в темряві, а звуки ударів кирок, вентиляції і падаючого каміння зливалися у моторошний гуркіт. Петро здригався, його очі ширяли, руки смикалися, немов він знову бореться з невидимим ворогом.
— Стоп! — закричав Давид, намагаючись втихомирити Петра. — Тримайся! Ми вийдемо!
Але в наступну секунду тіні наче ожили: Петро різко вдарив навколо, і Давид ледь відсмикнувся, ухиляючись від повторного удару. Інші шахтери намагалися втрутитися, але Петро нікого не бачив, а вони не бачили того, що він бачив.
— Він знову! — закричав Сергій, намагаючись схопити його за плечі.
Давид рвонувся вперед і стиснув Петра, намагаючись вирвати його руки від кирки. Колеги одночасно почали надавати першу допомогу тим, хто постраждав у попередньому хаосі, накладати пов’язки і перевіряти пульс.
— Дихай, Петре! — кричав Давид. — Це не воно, це твоя уява!
Петро тремтів, але поступово його удари стали слабшими. Він упав на коліна, дихаючи важко, і нарешті Давид зміг відвести його вбік. Решта шахтерів, теж розгублені, намагалися утримати один одного і не зірватися.
— Ми… ми повинні піднятися, — пробурмотів Сергій, дивлячись на темні тунелі, з яких тіні ніби дивилися на них. — Інакше вони нас зламають.
Повільно, обережно, група почала рухатися до ліфта. Кожен звук здавався занадто гучним, кожна тінь — агресивною. Давид підтримував Петра, контролюючи його рухи, і водночас слідкував за колегами. Серце калатало так, що здавалося, його чути серед гуркоту шахти.
Темрява навколо їхньої групи здавалася живою, але вони рухалися вперед, крок за кроком, до ліфта, до поверхні — до єдиного порятунку від того, що шахта сьогодні показала їм. Галюцинації ще грали з їхньою свідомістю, але воля до життя змушувала йти далі, навіть якщо кожен крок відчувався як боротьба з невидимим кошмаром.
Темрява шахти поглинала всіх шахтерів. Спочатку лише Петро бачив кошмари, але тепер щось невидиме проникло в свідомість інших. Колеги почали морщитися, нити, кричати, їхні очі розширювалися від жаху.
— Вони… вони тут! — зойкнув Іван, намагаючись відмахнутися від того, чого ніхто не бачив.
Давид чув гуркіт ударів, крики і шепіт, але реальність була перекручена. Тіні, спотворені і великих розмірів, сприймалися шахтерами як агресивні створіння, які нападали. Один із колег махав киркою в повітрі, вдарив іншого, вважаючи його монстром, і кров бризнула на стіни.
— Стойте! — кричав Давид, намагаючись втримати Петру і Сергія, але вони вже бачили не реальних людей, а чудовиськ з вузьких коридорів. Їхні рухи ставали хаотичними, удари — несамовитими.
Давид різко помітив у своєму полі зору клоуна — величезного, усміхненого, із яскравими червоними губами і білим обличчям. Він хотів закричати, але голос не йшов. Клоун наближався до нього з неймовірною швидкістю — і тут він впізнав знайоме обличчя: це був Сергій. Та в його свідомості це був цирковий жах.
— Ні! Сергій… стоп! — прошепотів Давид, відчуваючи, як серце калатало, а ноги тремтіли.
Інші шахтери почали розмахувати кирками, лопатами, руками, вбиваючи один одного, бо в їхніх очах всі ставали монстрами. Крики, стукіт металу, шепіт, гуркіт падаючого каміння — усе змішалося в моторошний оркестр хаосу. Кров бризнула на стіни і підлогу, запах заліза і пилюки заповнив тунель.
— Ні, ні, ні! — кричав Давид, намагаючись втекти. Він біг по вузькому стволу шахти, намагаючись уникнути клоуна, який переслідував його. Сергій-«клоун» був скрізь одночасно: він з’являвся у тіні, за поворотом, за вагонеткою.
Давид стрибав через вагонетки, ухилявся від падаючих балок, його серце виривалося з грудей, а повітря було густе від пилюки, крові і страху. Кожен звук, навіть слабкий шелест, здавався криком чудовиська. Його руки тремтіли, ноги ковзали по камінню, але клоун (Сергій) постійно наздоганяв, змінюючи напрямок з нечуваною швидкістю.
— Тільки… вижити… — шепотів Давид, серце калатало, легені горіли, а галюцинації змішувалися з реальністю. Кожна тінь ставала смертельною, кожен звук — сигналом наближення смерті.
Навколо все стало хаосом: колеги били один одного, падали, стогнали, і Давид бачив це крізь призму страху та власних галюцинацій. Кожен крок по стволу шахти був боротьбою не лише з фізичними перешкодами, а й із власним розумом, який змішував смерть і реальність, страх і вигадку, коханих людей і чудовиськ.
Давид біг, намагаючись не дивитися назад, відчуваючи, як клоун наздоганяє його крок за кроком, а його власна свідомість розколюється на частини, де страх керує тілом, а руки самі реагують на загрозу, якої насправді немає.
Давид біжав по вузькому стволу шахти, серце калатало, легені пекли від кисневого голоду, а тіні на стінах ніби розросталися, спотворюючи простір. Перед ним з’явився тупик — стіна каменю і пилюки.
— Ні… ні, — шепотів він сам до себе, обертаючись, але клоун з’явився з темряви, мов зі старого фільму жахів. Велика усмішка, яскраві губи, погляд, який пронизував до кісток. Це був Сергій, але у свідомості Давида він став втіленням кошмару.
Паніка охопила його повністю. Його руки тремтіли, і він інстинктивно схопив кирку, підніс її над головою, готуючись відбиватися. Клоун кинувся на нього, і в цю мить Давид завдав удару — кирка врізалася прямо в тіло, а клоун впав на підлогу, перевернувшись у пилюці та крові.
Але серце і розум Давида не заспокоїлися. Якийсь дикій інстинкт, жадоба виживання чи психоз — все змішалося — змусили його діяти далі. Він безжально добивав Сергія, удар за ударом, не рахуючи часу, не відчуваючи власного болю, лише відчуваючи жах і спрагу смерті.
Десять хвилин минуло, але Давид не зупинявся. Кирка бризкала кров’ю, повітря наповнювалося запахом металу і страху. Його власні руки вже тремтіли від втоми, але розум, спотворений страхом і галюцинаціями, підштовхував до безжальної жорстокості.
Нарешті, коли сили покинули його, тремтячі руки відпустили кирку, а тіло Давида звалилося прямо на нерухомий труп клоуна. Він лежав, задихаючись, на межі свідомості, серце б’ється, а розум поступово відключався, залишаючи лише запах крові, пилюки і темряви.
Шахта, здавалось, поглинула цей момент, залишивши тишу, перервану лише слабким крапанням води та тихим стуком його дихання. Світ зовнішнього життя був далеко, а Давид лежав серед хаосу, зливаючи реальність і кошмар у єдину, моторошну картину виживання… і смерті.
Темрява шахти поглинула їх назавжди. Коридори залишилися тісними, запилені, з відблисками ламп, що ще де-не-де горіли, мов примарні вогники. На холодній підлозі, серед пилюки і крові, лежали тіла шахтерів. Кожен із них зупинився в останній момент, коли реальність і кошмари злилися в одну страшну істину.
Ніхто так і не піднявся на поверхню. Ніхто не почув крик, не відчув сонячного тепла, не побачив свіже повітря. Їхні руки були ще стиснуті в останніх рухах — хтось у спробі боротися, хтось у страху, а хтось просто віддав себе темряві.
Тунелі шахти стали їхнім вічним притулком і одночасно могилою. Каміння, пил і важкий запах вугілля змішалися з тишею, яка тепер панувала безперервно. Лише слабкий шелест повітря, відлуння капання води і власні думки могли колись нагадати, що тут колись були живі люди.
Шахта, немов живий організм, поглинула все: страх, паніку, жорстокість і смерть. Темрява залишилася незмінною, а тунелі назавжди зберегли пам’ять про тих, хто наважився спуститися і так і не повернувся.
Над поверхнею світу життя тривало, а в глибинах — тиша, холод і зловісна спокійність, що стала вічною могилою для шахтерів.