Глава 10. Дорога без вороття

Глава 10. Дорога без вороття

«Після певних рішень ти вже не питаєш, куди йдеш. Ти просто йдеш, бо назад дороги немає.»

Після того, що сталося на межі зони, вони майже не говорили.

Рішення було прийняте без слів: рухатись до міста. Повільно. Обережно. Без зайвих ризиків. Центр карти тягнув до себе, як чорна діра — небезпечний, але необхідний.

До нього було ще далеко.

Ліс поступово рідшав, переходячи у відкритіші ділянки. Кожен крок відчувався важчим, ніж попередній — не через втому, а через тиск тиші, що повисла між ними.

Саме тоді вони її побачили.

Автомобіль стояв збоку дороги, наполовину в траві. Старий, подряпаний, із вибитим боковим склом.

— Може бути пастка, — одразу сказав Джон.

Вони підійшли обережно, з різних боків. Джейкоб оглянув салон, заглянув під капот.

— Чисто, — сказав він. — Але бак порожній.

Ліна мовчки дістала з рюкзака каністру.

— Тоді пощастило, — сказала вона й подала її Джону.

Бензин плеснув у бак. Запах був різкий, майже живий. Джон сів за кермо, на мить затримав руку на ключі запалювання.

Двигун кашлянув.

Пауза.

І… завівся.

— Є, — тихо сказав Джон.

Ніхто не усміхнувся.

Вони рушили.

Дорога простягалася вперед сірою стрічкою. Попереду виднівся міст — старий, бетонний, з тріщинами, які тягнулися, мов шрами. Під ним — вузька річка, тиха й підозріло спокійна.

— Ідеальне місце для засідки, — сказав Джейкоб, дивлячись уперед.

— Тому ми не зупиняємося, — відповів Джон.

За мостом починалося поле. Відкрите, без укриттів. Вітер ганяв траву хвилями, і кожен рух у ній здавався живим.

— Тут нас видно здалеку, — сказала Ліна. — Якщо хтось спостерігає.

— Значить, їдемо швидше, — коротко відповів Джон.

Далі, за полем, з’явилися перші будинки.

Село.

Покинуте. Вікна темні. Двері відчинені. Перекинуті паркани. Ідеальне місце, щоб зникнути… або загинути.

— Тут можна знайти припаси, — сказав Джейкоб. — Або кулю.

Джон повільно пригальмував.

— Ми не заїжджаємо всередину, — вирішив він. — Об’їдемо по краю.

— Нам потрібне місто, а не ще одна пастка.

Машина котилася далі.

Міст. Поле. Село залишилися позаду.

Попереду — центр карти.

І щось підказувало Джону: все, що було до цього, — лише підготовка.

Вони звернули з дороги раптово.

Невелике село з п’яти будинків виглядало так, ніби про нього забули ще до того, як побудували. Кілька перекошених хат, старий колодязь, зламаний паркан і вузька ґрунтова доріжка між будинками.

— Тут тихо, — сказав Джон, оглядаючи місцевість. — Занадто тихо.

— Але саме тому тут і безпечніше, ніж у полі, — відповіла Ліна. — Хоч на якийсь час.

Вони загнали машину між двома будинками, прикрили її з боку саду й заглушили двигун. Тиша одразу стала ще густішою, майже відчутною на шкірі.

І саме тоді над селом знову ожив гучномовець.

— Увага, гравці! — голос ведучого був бадьорий, як завжди. — За кілька хвилин буде скинуто новий аирдроп.

— Локацію буде видно здалеку. Радимо поквапитися.

Джон і Ліна переглянулися.

— Ні, — сказав Джон твердо. — Цього разу — ні.

— Там буде різанина, — погодилася Ліна. — І не наша.

Гучномовець замовк, залишивши після себе лише слабке дзижчання в повітрі.

— Я піду розвідаю, — сказав Джейкоб, поправляючи гвинтівку. — Перевірю периметр, подивлюся, чи хтось не стежить.

Він не дивився на них, коли говорив це.

— Недовго, — відповів Джон. — І без геройства.

— Як завжди, — сухо кинув Джейкоб і зник між будинками, розчинившись у тінях.

Джон і Ліна зайшли в найближчий будинок.

Всередині пахло пилом і старим деревом. Стіл стояв перекошений, на стіні висіла порожня рамка, ніби хтось давно забрав із неї все важливе. Вікна були закриті, але одне — тріснуте.

— Хоч трохи відпочинемо, — сказала Ліна, знімаючи рюкзак. — Хоч п’ять хвилин без бігу.

Джон сів біля стіни, сперся спиною, поклав автомат поруч. Він відчував, як напруга повільно відпускає тіло, але не розум.

— Мені не подобається, що він пішов сам, — сказав він.

— Мені теж, — тихо відповіла Ліна. — Але він би все одно пішов.

Вони замовкли.

За вікном повільно рухалися тіні від дерев. Десь далеко, ледь чутно, пролунали постріли — хтось уже бився за новий аирдроп.

— Дивно, — сказала Ліна. — Раніше ми б побігли туди.

— Раніше ми думали, що це шанс, — відповів Джон. — Тепер знаємо, що це пастка.

Він подивився на двері, через які вийшов Джейкоб.

— Просто… нехай він повернеться.

Ліна нічого не сказала. Вона теж дивилася в той бік.

І тиша в маленькому селі раптом стала надто глибокою.

У будинку було напівтемно.

Світло пробивалося крізь тріснуте вікно тонкою смугою і лягало на підлогу, розрізаючи кімнату навпіл. Пил повільно кружляв у повітрі, ніби йому теж не було куди поспішати.

Джон сидів біля стіни, дивився в одну точку. Ліна — навпроти, на старому дерев’яному стільці, тримаючи в руках кружку з водою, яку так і не пила.

Довгий час вони мовчали.

Це була не незручна тиша.

Це була втомлена тиша.

— Ти помітив, — тихо сказала Ліна, не піднімаючи погляду, — що ми майже перестали говорити про “коли все закінчиться”?

Джон повільно кивнув.

— Бо ніхто не знає, що означає “закінчиться”, — відповів він. — Перемога — це не кінець. Це просто інша форма виживання.

Вона стиснула кружку сильніше.

— Я раніше думала, що найстрашніше — померти тут.

— А тепер… — вона замовкла, шукаючи слова. — Тепер мені страшно вижити і зрозуміти, що я стала іншою.

— Стаємо, — поправив Джон. — Усі.

Він подивився на свої руки. На дрібні подряпини, на бруд, що в’ївся в шкіру.

— Я іноді ловлю себе на думці, — сказав він, — що починаю рахувати людей, як ресурси.

— Корисний. Небезпечний. Зайвий.

Ліна підвела очі.

— І це тебе лякає?

— Так, — відповів він без паузи. — Бо я не хочу бути таким. Але… — він видихнув, — я не знаю, як інакше тут вижити.

Вона довго мовчала.

— Коли Джейкоб вистрілив… — сказала вона нарешті. — Частина мене зрозуміла його.

— І це мене лякає більше, ніж сам постріл.

Джон нічого не відповів одразу.

— Він робить те, що ми боїмося зробити, — сказав він тихо. — Але хтось має зупинити момент, коли це стане нормою.

— І хто? — спитала Ліна.

Джон подивився на неї.

— Я не знаю, — чесно сказав він. — Але якщо ми перестанемо ставити це питання…

— тоді ми вже програли.

Ззовні щось тріснуло — можливо, стара дошка, можливо, крок. Вони обидва інстинктивно напружилися, але звук не повторився.

Ліна видихнула.

— Якщо він не повернеться… — почала вона і замовкла.

— Ми не будемо його чекати вічно, — сказав Джон. — Але і не підемо, не зрозумівши, що сталося.

Вона кивнула.

— Дякую, що говориш це вголос.

— Дякую, що ще слухаєш, — відповів він.

Вони знову замовкли.

Але тепер тиша була трохи іншою — менш холодною.

Десь у небі, далеко, знову глухо прогуркотів літак. Аирдроп. Чуже шоу. Чужі смерті.

Тут, у маленькому будинку, вони просто сиділи.

І трималися за те, що ще робило їх людьми.

У будинку ставало прохолодніше.

Сонце вже хилилося до заходу, і світло у вікні потьмяніло, перетворившись на сіру пляму на стіні. Джон підвівся, підійшов до вікна і обережно визирнув назовні.

— Нікого, — сказав він. — Поки що.

Ліна кивнула. Вона сиділа на підлозі, спершись спиною на стіну. Коли Джон повернувся, він помітив, що вона трохи зсунулася — несвідомо, звільняючи місце поруч.

Він сів.

Не надто близько. Але й не далеко.

Кілька секунд вони просто сиділи, слухаючи, як десь далеко вітер гойдає старі дерева.

— Знаєш, — сказала Ліна тихо, дивлячись у підлогу, — я раніше не вміла довго мовчати поруч із людьми.

— Мені здавалося, що тиша — це незручність.

Джон ледь усміхнувся.

— А тепер?

— А тепер вона… — вона підняла погляд, — не тисне.

Він кивнув. Йому не потрібно було відповідати словами.

Вона простягнула руку до його аптечки, що лежала поруч.

— У тебе тут подряпина, — сказала спокійно. — На руці.

Він подивився — справді, дрібна, майже непомітна.

— Пусте.

— Тут усе починається з “пусте”, — відповіла вона і, не питаючи дозволу, дістала бинт.

Її рухи були обережні. Не поспішні. Професійні — чи просто уважні. Її пальці ледь торкалися шкіри, і Джон відчув, як напруга в плечах повільно відпускає.

— Дякую, — сказав він тихо.

— За бинт чи за те, що сидиш спокійно? — запитала вона.

— За обидва.

Вона ледь помітно кивнула.

Між ними знову повисла тиша, але тепер вона була теплішою. Не тому, що стало безпечно. А тому, що стало трохи менш самотньо.

— Якщо ми дійдемо до міста… — почала Ліна і зупинилася.

— Коли, — поправив Джон. — Не “якщо”.

Вона подивилася на нього довше, ніж зазвичай.

— Коли, — погодилася вона. — Я хочу, щоб ми не загубили одне одного серед усього цього.

Джон повільно видихнув.

— Я за цим слідкую, — сказав він. — Більше, ніж за картою.

Вона не усміхнулася. Але в її очах з’явилося щось інше — спокій.

Ззовні хруснула гілка.

Вони обоє одночасно напружилися, але не відсахнулися одне від одного. Навпаки — залишилися на місці, готові діяти разом.

— Як би там не було, — сказала Ліна тихо, — мені легше, коли ти поруч.

Джон не відповів одразу.

— Мені теж, — сказав він нарешті.

Без обіцянок.

Без назв.

Просто факт.

І в цю мить вони стали трохи ближчими, ніж дозволяла ця гра.

Двері скрипнули.

Не різко — навмисно. Ніби той, хто заходив, хотів, щоб його почули.

Джон і Ліна одночасно підняли голови.

У дверному прорізі стояв Джейкоб.

Він виглядав так само, як завжди: зібраний, спокійний, гвинтівка на ремені, погляд холодний. Але його очі працювали швидко — вони ковзнули по кімнаті, по зброї біля стіни… і затрималися на них.

На тому, як близько вони сиділи.

Лише на мить. Але цього було достатньо.

— Чисто, — сказав він. — Ні слідів, ні руху. Село поки що порожнє.

Джон кивнув.

— Добре. Скільки часу?

— Хвилин десять, — відповів Джейкоб і зайшов усередину, зачинивши двері. — Потім або йдемо, або готуємося до гостей.

Він зупинився біля столу, поклав гвинтівку, зняв рюкзак. Його рухи були спокійні, відточені. Але атмосфера в кімнаті змінилася.

— Ви тут… влаштувалися, — кинув він ніби між іншим.

Ліна першою підвелася.

— Ми відпочивали, — сказала рівно. — Це не заборонено.

— Ні, — відповів Джейкоб. — Просто… незвично.

Він подивився на Джона.

— Ти став менше дивитися на карту, — сказав він. — І більше — на людей.

Пауза.

— Це проблема? — спитав Джон.

Джейкоб ледь усміхнувся. Без тепла.

— Це ризик, — відповів він. — Тут усе, що змушує вагатися, рано чи пізно вбиває.

Ліна схрестила руки.

— А все, що змушує стріляти без запитань, — ні?

Погляди перетнулися.

— Я вже пояснив свій вибір, — холодно сказав Джейкоб. — І він зберіг нам життя.

— Сьогодні, — відповіла Ліна. — Але що буде завтра?

Джон підняв руку, зупиняючи їх.

— Досить, — сказав він. — Ми одна команда. Поки що.

Джейкоб уважно подивився на нього. Довше, ніж потрібно.

— Поки що, — повторив він.

Він підійшов до вікна, визирнув назовні.

— Аирдроп упав на північ, — додав він. — Там буде бій. Серйозний.

— Якщо ми розумні — не ліземо.

— Ми не ліземо, — підтвердив Джон.

— Добре, — сказав Джейкоб. — Тоді збирайтеся. Через п’ять хвилин вирушаємо.

— І ще, — він обернувся. — Тут не час… прив’язуватися.

Його погляд знову ковзнув між Джоном і Ліною.

І цього разу — без маскування.

Він вийшов у сусідню кімнату.

Тиша повернулася.

— Він усе зрозумів, — тихо сказала Ліна.

— Так, — відповів Джон. — І йому це не подобається.

— Він небезпечний, — додала вона.

Джон повільно кивнув.

— Так. Але поки що — він з нами.

Він підвівся.

— Тримайся поруч, — сказав він їй. — Не демонстративно. Просто… поруч.

Ліна кивнула.

— Завжди.

І хоч вони не торкнулися одне одного, між ними вже було щось,

що неможливо було не помітити.

Особливо тому, хто шукав тріщини.