Глава 11. Тінь, що йде попереду
Глава 11. Тінь, що йде попереду
«Найнебезпечніший ворог — той, хто йде поруч і каже, що робить це заради тебе.»
Вони вирушили, коли сонце вже хилилося до обрію.
Село залишилося позаду швидко, ніби й не існувало. П’ять будинків, тиша, пил — усе це розчинилося між деревами. Джон ішов першим, Ліна — поруч, трохи позаду. Джейкоб тримався ззаду, але… не так, як раніше.
Він почав відставати.
Не явно. Не демонстративно. На кілька кроків. На кілька секунд. Але Джон це помітив.
— Тримаємо темп, — кинув він через плече.
— Бачу, — відповів Джейкоб. — Просто перевіряю фланг.
Він сказав це спокійно. Занадто спокійно.
Через кілька хвилин Джон почув тихий клац — звук, який не мав тут з’являтися. Наче коротке шипіння, приглушене долонею.
Він обернувся.
— Що це було?
— Нічого, — відповів Джейкоб майже одразу. — Гілка.
Ліна зупинилася, уважно подивилася на нього.
— Тут сухо, — сказала вона. — Гілки так не звучать.
Джейкоб зустрів її погляд без емоцій.
— Ти нервуєш, — сказав він. — Після сьогоднішнього це нормально.
Джон нічого не сказав, але запам’ятав.
Вони йшли далі. Дорога повільно вела до пагорбів, за якими вже мав починатися сектор міста. Видимість падала, ліс темнів, звуки ставали глухішими.
І тоді Джейкоб знову зник.
Не повністю — просто відійшов убік.
— Я перевірю попереду, — сказав він. — Тут зручно для засідки.
— Разом, — відповів Джон.
— Не треба, — швидко кинув Джейкоб. — Хтось має прикривати тил.
Він не дочекався відповіді й пішов.
Ліна подивилася на Джона.
— Він не питає, — сказала вона. — Він повідомляє.
— Так, — відповів Джон. — І це мені не подобається.
Минули хвилини.
П’ять.
Сім.
— Забагато, — прошепотіла Ліна.
Джон уже хотів рушити слідом, коли Джейкоб повернувся. З того ж боку. Спокійний. Надто зібраний.
— Чисто, — сказав він. — Можемо йти.
— Ти щось бачив? — спитав Джон.
— Ні.
Це було сказано надто швидко.
— А сліди? — втрутилася Ліна.
— Старі, — відповів Джейкоб. — Неактуальні.
Він обминув їх і пішов уперед, ніби розмова закінчена.
Джон і Ліна переглянулися.
— Він бреше, — тихо сказала вона.
— Так, — відповів Джон. — Питання лише… наскільки глибоко.
Вони рушили слідом.
І Джон раптом зрозумів:
зараз найнебезпечніше — не місто попереду,
не зона,
не інші команди.
Найнебезпечніше — йти за людиною, яка вже вирішує не з тобою.
Голос з’явився несподівано.
Не гучно — впевнено. Так говорить той, хто знає, що його слухають, навіть якщо ненавидять.
— Увага, гравці.
Джон зупинився. Ліна автоматично стиснула ремінь автомата. Джейкоб, що йшов попереду, навіть не обернувся — але його крок уповільнився.
— Ми помітили, — продовжив ведучий, — що останніми годинами ви стали надто обережними.
У голосі з’явилася легка усмішка. Вона відчувалася навіть без інтонації.
— Ви рідше йдете на аирдропи.
— Ви менше ризикуєте.
— І, що найприкріше… менше гинете.
Ліна скривилася.
— Йому нудно, — прошепотіла вона.
— Саме тому, — ніби почув її, сказав ведучий, — ми вирішили додати мотивації.
Коротка пауза.
— Уже за кілька хвилин буде скинуто новий аирдроп.
— Але цього разу… — голос став нижчим, — всередині буде сюрприз.
Джон відчув, як по спині пройшов холод.
— Сюрприз, який, ми впевнені, вам сподобається, — продовжив ведучий. — І який зробить гру… значно цікавішою.
— Він нас провокує, — тихо сказав Джон. — Хоче, щоб ми знову зійшлися в одному місці.
— Радимо вам піти і подивитися, — додав голос. — Навіть якщо ви не плануєте битися.
— Деякі речі варто побачити на власні очі.
Пауза затягнулася.
— І, до речі…
— На цей момент у грі залишилося сорок шість гравців.
Цифра повисла в повітрі, важка, як вирок.
— Продовжуйте нас радувати.
— Приємної гри.
Гучномовець замовк.
Тиша повернулася, але тепер вона була наповнена очікуванням.
— Сорок шість, — прошепотіла Ліна. — Це вже не натовп.
— Це ті, хто навчився виживати, — відповів Джон. — Або зраджувати.
Він подивився на Джейкоба.
— Ти щось знаєш про цей “сюрприз”?
Джейкоб обернувся повільно.
— Ні, — сказав він. — Але якщо він радить нам туди піти…
— значить, хтось звідти може не повернутися.
— Або всі, — додала Ліна.
Джон глянув на карту.
— Ми не біжимо туди сліпо, — сказав він. — Але ігнорувати це — теж ризик.
Десь далеко в небі вже починав наростати гул літака.
Гра знову кликала.
Вони не рушили одразу.
Гул літака ставав гучнішим, але Джон підняв руку — знак зупинитися.
— Ми не йдемо туди, — сказав він тихо. — Принаймні не зараз.
— Ти впевнений? — спитала Ліна.
— Так, — відповів він. — Він занадто наполегливо нас туди кличе.
— Коли ворог хоче, щоб ти щось зробив — краще подивитися, як це зроблять інші.
Джейкоб знизав плечима.
— Спостерігати — теж позиція, — сказав він. — Але якщо там щось справді цінне…
— Тоді хтось за це заплатить, — перебив Джон. — Не ми.
Вони піднялися вище — на кам’янистий схил, з якого відкривався огляд на низину. Звідси аирдроп було видно, але дістатися сюди швидко було неможливо. Хороше місце для спостерігачів. Погане — для тих, хто тікає.
Літак пройшов над ними.
Контейнер вирвався з неба і повільно пішов униз, розкриваючи парашут.
Червоний дим знову розрізав повітря — яскравий, зухвалий.
— Занадто відкрито, — прошепотіла Ліна. — Прямо як сцена.
— Бо це і є сцена, — відповів Джон.
Перші гравці з’явилися швидко.
Не натовп. Не хаос.
Дві пари. Потім ще троє. Вони не бігли — кралися, займали позиції, лягали в траву, ховалися за уламками старих будівель.
— Вони теж навчилися, — сказав Джон. — Усі тепер думають, що вони найрозумніші.
Контейнер торкнувся землі.
І… нічого не сталося.
Ніхто не кинувся вперед. Ніхто не відкрив вогонь. Минали секунди, хвилини. Червоний дим підіймався вгору, але навколо панувала підозріла тиша.
— Це ненормально, — сказала Ліна. — Минулого разу вже стріляли б.
— Вони чекають, — відповів Джейкоб. — Або бояться.
Раптом хтось таки наважився.
Один гравець — сам. Повільно. Обережно. Він тримав автомат напоготові, кожні кілька кроків зупинявся, дивився навколо.
— Він не дійде, — тихо сказав Джон.
Він ішов повільно.
Саме це було найстрашніше.
Жоден постріл не пролунав. Жоден снайпер не натиснув на спуск. Усі — спостерігали. Кожна команда лежала у своїх укриттях, дивилася, як одна людина стає точкою фокусу для десятків прицілів.
— Чому ніхто не стріляє?.. — прошепотіла Ліна.
— Бо всі хочуть побачити, що там, — відповів Джон. — І ніхто не хоче бути першим.
Гравець дійшов до контейнера.
Він зупинився. Озирнувся. Червоний дим клубився навколо, роблячи його силует майже нереальним — ніби він уже не людина, а частина декорації.
Клац.
Замок піддався.
Кришка контейнера повільно відчинилася.
І навіть з такої відстані Джон зрозумів, що це не бронежилет і не автомати.
— Ні… — видихнув він.
Гравець витягнув РПГ.
Великий. Важкий. Реальний.
А потім — ще один тубус.
І ще.
— П’ять зарядів… — тихо сказала Ліна. — Господи…
Гравець не панікував. Не радів. Він діяв холодно.
Він повернувся.
Навів.
Джон побачив, куди саме.
— Він цілився в ту групу… — сказав він. — Тих, що сиділи там давно.
Постріл.
Світ вибухнув.
Глухий удар, після якого повітря розірвалося. Вогонь, уламки, земля — усе злилося в один осліплюючий спалах. Вибухова хвиля прокотилася галявиною, збиваючи людей з ніг, вириваючи крики з грудей.
Там, де була група з трьох гравців, нічого не залишилося.
Шматки тіл.
Зброя, розірвана навпіл.
Кров на траві.
— Три… — прошепотіла Ліна. — Одним пострілом… мінус три…
Настала тиша.
Абсолютна.
А потім — паніка.
Хтось відкрив вогонь навмання. Хтось кинувся тікати. Хтось впав і вже не піднявся. Але більшість зробила одне й те саме — відступила.
— Все, — сказав Джон холодно. — Баланс зламано.
Гравець із РПГ стояв посеред диму, мов бог війни. Він навіть не стріляв вдруге. Йому було достатньо одного пострілу, щоб усі зрозуміли.
— Тепер будь-хто з дропа — це не шанс, — сказала Ліна. — Це катастрофа.
— І ведучий цього й хотів, — додав Джейкоб. — Один інструмент — і всі знову бояться рухатися.
Джон дивився вниз і відчував, як холод повільно стискає груди.
— Запам’ятайте цю мить, — сказав він. — З цього моменту гра стала іншою.
— Тепер тут перемагає не той, хто обережний.
— А той, хто першим дістане щось заборонене.
Внизу гравець із РПГ зник у диму, залишивши після себе порожню галявину й страх, який тепер висів над усім островом.
Голос з’явився майже одразу.
Ніби ведучий чекав саме цього моменту.
— О-о-о… — протягнув він із щирим захопленням. — Ось це було красиво.
Джон відчув, як у нього стискається щелепа.
— Ви це бачили? — продовжував голос, теплий, задоволений. — Один постріл.
— Мінус три гравці.
Пауза. Навмисна. Щоб кожен усвідомив цифру.
— Саме заради таких моментів ми й створили цю гру.
Ліна стиснула кулаки.
— Він… радіє, — прошепотіла вона. — Він реально радіє.
— І це ще не все, — сказав ведучий, ніби почув її. — Ми вирішили, що настав час підняти ставки.
Повітря ніби стало важчим.
— Відтепер у кожному другому аирдропі ви можете знайти важке озброєння.
— Не лише автомати.
— Не лише гранати.
Голос став нижчим.
— Ви просили більше дій.
— Більше напруги.
— Більше… рішень без права на помилку.
Джон повільно видихнув.
— Він хоче, щоб ми знищили одне одного швидше, — сказав він. — Масово.
— Саме так, — відповів Джейкоб. — І тепер кожен дроп — це лотерея смерті.
— Але є ще один момент, — додав ведучий, з легкою насмішкою. — Щоб уникнути надмірної обережності…
Коротка пауза.
— Ми вводимо нове правило.
Усі троє напружилися.
— Якщо протягом певного часу ви уникаєте контактів і не берете участі в активних подіях…
— Зона почне стискатися швидше.
— Пасивна гра більше не заохочується, — закінчив він. — Нам потрібна динаміка.
Ліна повільно похитала головою.
— Тобто або ми йдемо в бій… або нас просто вижмуть.
— Саме так, — тихо сказав Джон.
— І наостанок, — голос знову набув майже дружнього тону. — У грі залишилося сорок три гравці.
Ще одна цифра. Ще кілька імен, стертих із карти.
— Продовжуйте дивувати нас.
— Гра тільки починає показувати своє справжнє обличчя.
Гучномовець замовк.
Тиша повернулася — але тепер вона була отруєна.
— Тепер чекати — означає помирати, — сказала Ліна.
— А бігти — означає ризикувати всім, — додав Джейкоб.
Джон дивився на дим, що ще висів над галявиною після вибуху.
— Він змінює правила, бо ми навчилися виживати, — сказав він. — Значить, нам доведеться навчитися грати проти правил.
Він подивився на них обох.
— І дуже швидко.
Сирена пролунала без попередження.
Не гучно — різко. Один короткий звук, після якого повітря ніби здригнулося.
— Ні… — прошепотіла Ліна. — Зараз?
Джон уже дивився на карту. Його пальці напружилися.
— Він не чекає, — сказав він. — Він тисне.
Туман з’явився миттєво. Не повз — рвонув. Лінія зони рушила вперед швидше, ніж будь-коли раніше, з’їдаючи дерева, каміння, укриття. Там, де ще хвилину тому була безпека, тепер повітря ставало густим і смертельним.
— ШВИДКО! — крикнув Джон. — УВЕРХ, ДО СХИЛУ!
Вони побігли.
Ззаду вже було чути крики. Не один. Кілька. Хтось не встиг зібрати речі. Хтось спіткнувся. Хтось просто не повірив, що зона піде так швидко.
— ЛІВО! — крикнув Джейкоб. — Там коротше!
Джон різко змінив напрямок. Каміння ковзало під ногами, легені палали, серце билося в горлі. Ліна бігла поруч, дихала уривчасто, але не відставала.
Позаду хтось упав.
— ДОПОМОЖІТЬ! — закричав голос. — Я ЗАСТРЯГ!
Джон обернувся лише на мить.
Чоловік лежав на землі, намагаючись підвестися. Туман уже торкався його ніг. Він кричав, захлинався, дряпав землю.
— НЕ МОЖЕМО! — крикнула Ліна. — НЕ ВСТИГНЕМО!
Джон стиснув зуби і побіг далі.
За спиною крик урвався.
Зона не вбивала одразу. Вона ламала. Людина впала, сіпнулася — і залишилася лежати, мов порожня оболонка.
— Це навмисно… — видихнув Джейкоб. — Він спеціально зробив це одразу після оголошення.
— Щоб хтось точно не встиг, — відповів Джон.
Вони вирвалися на підвищення буквально в останню секунду. Туман зупинився за кілька метрів від них, ніби хтось натягнув невидиму стіну.
Тиша впала різко.
Внизу, там, де ще хвилину тому було життя, тепер лежали тіла. Деякі — нерухомі. Деякі — наполовину в тумані, стерті.
Ліна зігнулася, спираючись руками на коліна.
— Він… він зробив це навмисно… — прошепотіла вона.
— Так, — сказав Джон. — Це було покарання.
— За обережність. За мовчання. За те, що ми не дали йому шоу.
Джейкоб дивився на межу зони з холодною зосередженістю.
— Після цього люди почнуть бігти до кожного дропа, — сказав він. — Навіть якщо там смерть.
— Саме цього він і хоче, — відповів Джон. — Але тепер ми знаємо, як він думає.
Він випрямився.
— І якщо зона стала його батогом…
— значить, нам потрібен інший шлях виживання.
Десь далеко знову загуркотів літак.
Гра не чекала, поки вони оговтаються.