Глава 13. Місто, яке не спить
Глава 13. Місто, яке не спить
«Місто не питає, хто ти. Воно просто перевіряє, скільки в тобі страху.»
Вони йшли дуже довго.
Дорога тягнулася нескінченною сірою стрічкою, змінюючи ґрунт, каміння, уламки старого асфальту. Ноги важчали, плечі нили під вагою спорядження, але ніхто не зупинявся. Зупинка означала думки. А думки тут були небезпечні.
І тоді вони його побачили.
Місто.
Воно не здіймалося над горизонтом — воно тиснуло. Темні багатоповерхівки, зруйновані дахи, вікна без скла, вузькі вулиці, які зливалися в лабіринт. Над ним висів легкий серпанок диму.
І постріли.
Короткі черги. Поодинокі постріли. Десь ближче — вибух. Місто вже жило боєм.
— Почалося, — тихо сказала Ліна.
Джон присів, дивлячись у бінокль.
— Там не хаос, — сказав він. — Там позиції.
— Хтось зайшов раніше і вже закріпився.
Джейкоб мовчав, але його погляд був напружений, уважний. Він дивився не на місто — на підходи до нього.
Голос ведучого розрізав повітря, як лезо.
— Увага, гравці.
Стрілянина не припинилася, але тепер вона стала фоном.
— На цей момент у грі залишилося тридцять сім учасників.
Цифра прозвучала майже буденно.
— І просто зараз починається чергове звуження зони.
— Радимо вам не зволікати.
Джон швидко подивився на карту.
— Ми в зеленій зоні, — сказав він. — Нас не зачепить.
Туман рушив неподалік, але зупинився саме там, де й мав. Вони стояли на межі, але по безпечний бік.
— Нам пощастило, — прошепотіла Ліна.
— Це не везіння, — відповів Джон. — Це останній шанс.
Він подивився на місто ще раз.
— Далі ховатися ніде.
— Місто або зробить з нас команду…
— або поховає.
Джейкоб нарешті заговорив:
— У місті немає “тихих” маршрутів.
— Там або ти перший, або тебе.
Джон кивнув.
— Тоді заходимо повільно.
— Без геройства.
— Кожен метр — як останній.
Вони рушили вперед.
Асфальт під ногами був потрісканий, усіяний гільзами. Десь неподалік хтось кричав — не від болю, від люті. Десь вище гримнув постріл зі снайперської гвинтівки.
Місто приймало їх без привітання.
І кожен з них відчував:
усе, що було до цього, — було відбором.
А тепер починається справжня гра на виживання.
Вони заходили в місто з околиці.
Не з головної дороги — через вузький прохід між напівзруйнованими приватними будинками. Тут колись були двори, паркани, клумби. Тепер — уламки цегли, перекошені хвіртки й темні вікна, що дивилися, мов очі.
— Тут ідеальне місце для засідки, — прошепотіла Ліна.
— Саме тому сюди й не йдуть дурні, — відповів Джон. — Значить, тут або нікого… або професіонали.
Вони рухалися ланцюжком. Джон попереду. Ліна — трохи зліва. Джейкоб — ззаду, прикриваючи тил. Кроки — повільні, контрольовані. Зброя напоготові. Дихання — тихе.
Місто мовчало.
Це мовчання було неправильним.
— Стоп, — тихо сказав Джон і підняв руку.
Він присів і вказав на землю.
Сліди.
Свіжі. Притоптані. Кілька пар черевиків.
— Тут уже були, — прошепотіла Ліна. — І нещодавно.
— Не “були”, — тихо поправив Джейкоб. — Є.
Перший постріл пролунав різко.
Куля вдарила в стіну за пів метра від голови Джона, вибивши шматок бетону. Другий постріл — майже одразу. Скло вікна над Ліною розлетілося на друзки.
— ЗАСІДКА! — крикнув Джон.
Вони рвонули в різні боки.
Черги пролунали з двох напрямків. Хтось стріляв із вікон другого поверху, хтось — із-за зруйнованого гаража. Перехресний вогонь. Чистий. Професійний.
— ВОНИ НАС ВЕЛИ! — крикнула Ліна, притискаючись до бетонної стіни.
— Не панікуй! — відповів Джон. — Вони нас чекають, значить, бояться лобового бою!
Джейкоб ліг на одне коліно й спокійно вистрілив у вікно. Один постріл. Другий. Третій.
— Мінус один, — холодно сказав він.
З іншого боку пролунала граната.
— ЛЯГАЙ! — закричав Джон.
Вибух струснув повітря. Хвиля прокотилася двором, засипавши все пилом і уламками. Вуха заклало. На секунду світ став глухим.
— Ліно! — крикнув Джон.
— Жива! — пролунало у відповідь. — Але вони рухаються!
І справді — тіні ковзали між будинками. Противник змінював позиції, намагаючись зайти з флангу.
— Вони думають, що ми злякаємося і відступимо, — сказав Джейкоб. — Треба зламати їм ритм.
— Як? — крикнула Ліна.
Джон швидко оцінив простір: вузький прохід, сходи в підвал одного з будинків, балкон другого поверху.
— Через будинок! — сказав він. — Ліно — зі мною! Джейкоб — прикривай!
Вони рвонули до дверей. Замок був вибитий — хтось уже заходив сюди раніше. Всередині — темно, сиро, запах цвілі.
Куля вдарила в одвірок за спиною Джона.
— ШВИДШЕ!
Вони влетіли всередину й захлопнули двері. Зовні пролунали крики — противник зрозумів, що втрачає ініціативу.
— Це тільки початок, — важко дихаючи, сказала Ліна.
Джон кивнув.
— Місто нас прийняло.
Але не відпустить просто так.
Постріли стихли на секунду.
Не тому, що бій закінчився —
а тому, що хтось перегруповувався.
— Джейкоб? — тихо покликав Джон, притискаючись до стіни в коридорі будинку.
Відповіді не було.
— Джейкоб! — вже голосніше.
Ліна обернулася, швидко окинувши поглядом кімнату.
— Його тут немає…
Джон різко визирнув у дверний проріз. Ті самі сходи, той самий пролом у стіні, через який вони заходили. Але місце, де ще хвилину тому мав бути Джейкоб, було порожнім.
— Він прикривав тил, — сказав Джон. — Він не міг просто…
— Міг, — перебила Ліна. — Якщо вирішив.
Ззовні знову почулися кроки. Обережні. Короткі. Хтось перегукувався пошепки — противник теж рухався.
— Нам треба міняти позицію, — сказала Ліна. — Без нього ми вдвох.
Джон стиснув зуби.
— П’ять хвилин, — сказав він. — Якщо за п’ять хвилин він не з’явиться — вважаємо його… зниклим.
— А якщо зрадив? — тихо спитала Ліна.
Джон не відповів одразу.
— Тоді ми ще живі, — сказав він нарешті. — І цього достатньо, щоб рухатися далі.
Вони піднялися сходами на другий поверх. Під ногами скрипіли дошки. У кімнатах — перевернуті меблі, розкидані речі, сліди недавньої присутності.
— Тут уже хтось був, — прошепотіла Ліна.
— І не один, — відповів Джон.
Раптом — черга знизу. Кулі прошили стіну, вибиваючи штукатурку.
— ЛЯГАЙ!
Вони впали за перекинутий стіл. Джон відповів короткою чергою у відповідь, стримуючи противника.
— Де, чорт забирай, Джейкоб?.. — видихнув він.
Минали секунди.
І раптом — постріл. Не поруч. Зовсім з іншого боку.
Потім ще один.
Крики.
— Це не вони, — прошепотіла Ліна. — Це… з флангу.
Зовні почалася метушня. Противники, що ще хвилину тому тиснули на будинок, тепер відступали, стріляли в інший бік.
— Хтось їх б’є, — сказав Джон.
І в цей момент у рації, яку вони навіть не помічали раніше, пролунав короткий тріск.
— Дихайте рівно. — голос Джейкоба. Спокійний. — Виходьте через задній двір. Зараз.
— ДЕ ТИ БУВ?! — прошипів Джон.
Кілька секунд тиші.
— Робив те, що вони не очікували, — відповів Джейкоб. — Поясню пізніше.
— Або не поясню, якщо не вийдете.
Ще один вибух десь неподалік.
— ВИХОДИМО! — крикнув Джон.
Вони рвонули сходами вниз, вибили задні двері й вискочили у двір.
У темряві, між гаражами, стояв Джейкоб.
Поруч — два тіла.
— Ти пішов один, — сказала Ліна, важко дихаючи.
— І повернувся, — відповів він. — Усі цілі?
— Так, — сказав Джон. — Але ми поговоримо.
Джейкоб кивнув.
— Поговоримо. Але не тут.
І вони знову рушили вперед —
у місто,
де кожна хвилина без пояснень могла стати останньою.
Вони не встигли пройти й сотні метрів, коли Джон це відчув.
Не почув.
Не побачив.
Відчув.
— Нас ведуть, — сказав він тихо.
Джейкоб різко зупинився, прислухався. Ліна притиснулася до стіни, визирнула з-за кута.
— Двоє… ні, троє, — прошепотіла вона. — Тримають дистанцію. Розумні.
— Та команда з околиці, — сказав Джон. — Хтось із них вижив.
Постріл пролунав раптово. Куля вдарила в асфальт просто перед ногами Ліни, обсипавши її уламками каменю.
— БІГТИ! — крикнув Джон.
Вони рвонули вперед, між будинками, через вузький прохід, де сміття й уламки заважали ногам. Місто гуло — постріли відбивалися від стін, множилися луною, плутали напрямки.
— Вони нас заганяють! — крикнула Ліна. — Не стріляють на повну!
— Бо хочуть притиснути, — відповів Джейкоб, біжучи останнім. — І добити в тісноті.
Ще одна черга — тепер ближче. Одна куля зачепила стіну біля голови Джона, друга розбила вікно над ними.
— Ліво! — крикнув він. — У двір!
Вони вскочили у внутрішній двір багатоповерхівки. Тут було темніше, пахло вологістю і старим сміттям. Звідси вели два виходи — вузька арка і пожежні сходи нагору.
— Вони розділяться, — сказав Джейкоб. — Один піде за нами, двоє — обхід.
— Тоді міняємо правила, — відповів Джон.
Він різко зупинився.
— Джейкоб, зі мною. Ліно — нагору, на сходи. Не стріляй, поки не побачиш обличчя.
Ліна кивнула й зникла в темряві сходів.
Джон і Джейкоб притиснулися до стіни біля арки. Кроки пролунали майже одразу. Хтось ішов швидко, впевнено, думаючи, що переслідує здобич.
Коли силует з’явився в проході, Джон вистрілив один раз.
Коротко. Точно.
Тіло впало без звуку.
— Один, — сказав Джейкоб.
Але постріли пролунали зверху.
Ліна.
Крики. Лайка. Глухий удар.
— Є контакт! — пролунало з її боку.
— ДО НЕЇ! — крикнув Джон.
Вони рвонули до сходів. На площадці другого поверху лежав ще один гравець, з простріленою ногою, він намагався дотягнутися до зброї.
Джейкоб не вагався.
Постріл.
Тиша.
Ліна стояла біля поручнів, важко дихаючи. На щоці — бруд і кров, не її.
— Третій утік, — сказала вона. — Стрибнув у сусідній двір.
Джон стиснув кулаки.
— Він нас не залишить.
— Ні, — підтвердив Джейкоб. — Тепер це особисте.
Вони стояли кілька секунд у тиші, слухаючи, як десь далеко місто знову наповнюється стріляниною.
— Ми більше не тінь, — сказав Джон. — Про нас знають.
— І будуть полювати, — додала Ліна.
Джейкоб подивився в бік, куди зник уцілілий.
— Нехай, — сказав він тихо. — Але тепер ми теж навчилися.
Вони рушили далі, глибше в місто, знаючи:
це переслідування — лише початок.
Голос з’явився тоді, коли вони ще не встигли перевести подих.
— Увага, гравці.
Слова пролунали над містом, відбилися від бетонних стін, розчинилися у провулках і дворах. Стрілянина десь неподалік не вщухала, але тепер вона звучала як фон — як музика для чужого задоволення.
— Ми щойно стали свідками дуже яскравої сутички на околиці міста, — сказав ведучий із відвертим захопленням. — Маневри, переслідування, робота з флангів…
— Чудова динаміка.
Ліна скривилася.
— Йому аплодують, — прошепотіла вона. — За це…
— Дві команди. Кілька хвилин напруги. І мінус ще кілька учасників, — продовжив голос. — Саме так виглядає справжня гра.
Джон стояв біля розбитого вікна і дивився на порожню вулицю. Його пальці стискали автомат так сильно, що побіліли кісточки.
— Хтось із вас діяв особливо… ефективно, — додав ведучий. — Глядачі це помітили.
Джейкоб підняв голову. Його погляд став холодним.
— З цього моменту, — голос зробив паузу, — активні гравці отримуватимуть більше уваги.
— Більше камер, — тихо сказав Джон. — Більше полювання.
— У грі залишилося тридцять п’ять учасників, — спокійно повідомив ведучий. — І місто — тепер ваш головний майданчик.
Луна стихла.
Мовчання повисло важке, гнітюче.
— Вони бачили все, — сказала Ліна. — Кожен постріл.
— І тепер нас будуть шукати, — додав Джейкоб. — Не лише гравці.
Джон обернувся до них.
— Значить, ховатися більше не вийде, — сказав він. — Але й грати за їхніми правилами — теж.
Він глибоко вдихнув.
— Якщо ми стали “яскравими”…
— то використаємо це проти них.
Десь у місті знову гримнув вибух.
Гра тривала.
Але тепер у неї з’явилися улюбленці — і мішені водночас.
Вечір підкрався непомітно.
Місто повільно змінювалося — постріли стали рідшими, але кожен звук лунав гучніше. Сонце опускалося за зруйновані дахи, фарбуючи бетон у брудно-помаранчеві й сірі відтінки. Повітря охололо, принесло із собою запах пилу, гару й старої вологи.
— Нам треба перепочити, — сказав Джон. — Далі без зупинки не витягнемо.
Ліна мовчки кивнула. Втома вже не ховалася — вона була в плечах, у повільних рухах, у важкому диханні. Навіть адреналін більше не тримав так, як раніше.
Вони зайшли в невеликий одноповерховий будинок на краю кварталу. Двері були напівзламані, вікна — без скла, але всередині було відносно сухо і тихо. Колись тут жила сім’я: старий диван, дитячий стілець, вицвіла фотографія на стіні.
— Тут зупинимось, — сказав Джон. — На годину. Не більше.
Вони закрили двері уламком меблів, зайняли позиції біля вікон. Ліна сіла на підлогу, притулившись спиною до стіни, поклала автомат поруч. На мить вона заплющила очі.
— Дивно… — тихо сказала вона. — Коли не стріляють, стає страшніше.
— Бо з’являється час думати, — відповів Джон.
Джейкоб стояв біля вікна, вдивляючись у темніючі вулиці. Його силует здавався різкішим на тлі вечірнього світла.
— Я піду, — сказав він раптом.
Джон одразу підвів голову.
— Куди?
— Провідаю обстановку, — відповів Джейкоб спокійно. — Подивлюся, хто рухається поруч.
— У місті вночі небезпечно залишатися сліпими.
Ліна подивилася на нього уважно.
— Недовго, — сказала вона. — І без геройства.
— Я знаю, — відповів Джейкоб.
Він поправив ремінь гвинтівки, ще раз глянув на них.
— Якщо щось — не чекайте.
— Йдіть.
Джон мовчки кивнув.
Джейкоб тихо вийшов з будинку й зник у сутінках між будинками.
Тиша знову повернулася.
Ліна обхопила коліна руками.
— Ти йому довіряєш? — спитала вона тихо.
Джон не відповів одразу. Він дивився на двері, через які щойно вийшов Джейкоб.
— Я довіряю тому, що він хоче вижити, — сказав він. — Питання лише… якою ціною.
Зовні почало темніти швидше. Місто готувалося до ночі.
А разом із ним — і до нових смертей.
Будинок дихав тишею.
Ніч остаточно опустилася на місто. За стінами зрідка лунали далекі постріли, але тут, у цій кімнаті, вони звучали ніби з іншого світу. Світло місяця падало крізь розбите вікно, лягаючи на підлогу блідою смугою.
Ліна сиділа поруч із Джоном. Надто близько, щоб це було випадково — і вже не настільки, щоб хтось із них відсунувся.
Вони мовчали.
Але це була інша тиша.
Не напружена.
Жива.
— Я сьогодні думала, — тихо сказала Ліна, не дивлячись на нього, — що могла померти.
— Там, у дворі. Або трохи раніше. Або завтра.
Джон повільно кивнув.
— Я думаю про це щодня, — відповів він. — Але найбільше…
— я думаю про те, з ким поруч у ці моменти.
Вона нарешті подивилася на нього.
В її очах була втома. Страх. І щось ще — тепле, майже крихке.
— Мені страшно не те, що я помру, — сказала вона. — А те, що можу не встигнути сказати щось важливе.
Джон зробив вдих, відчуваючи, як серце б’ється занадто голосно.
— Ти вже сказала, — тихо відповів він.
Вона повільно похитала головою.
— Ні. Не все.
Між ними залишалося кілька сантиметрів.
І жоден з них більше не відступав.
Ліна першою потягнулася вперед. Не різко. Невпевнено. Наче питаючи дозволу без слів.
Джон не відповів словами.
Він просто нахилився назустріч.
Їхні губи торкнулися — легко, майже несміливо. Поцілунок був короткий, теплий, справжній. Без поспіху. Без обіцянок. Лише підтвердження того, що вони живі. І що між ними це більше не мовчання.
Коли вони відсторонилися, Ліна ледь усміхнулася.
— Дивно, — прошепотіла вона. — Навіть тут…
— я вперше за довгий час не боюся.
Джон обережно торкнувся її руки.
— Я не обіцяю, що зможу тебе захистити від усього, — сказав він. — Але поки я поруч — ти не одна.
Вона стиснула його пальці.
— І ти теж.
Вони сиділи поруч, притулившись плечима, слухаючи ніч.
Знаючи, що попереду ще кров, втрати й вибір.
Але цей момент був їхнім.
І гра не могла його відібрати.
Поцілунок не обірвався.
Він поглибився — не різко, не жадібно, а так, ніби вони обоє боялися злякати цю мить. Ліна видихнула й притулилася ближче, відчуваючи тепло його тіла, реальне, живе. Джон обійняв її, вже не думаючи, не зважуючи — просто тримав, наче боявся, що світ знову вирве її з рук.
Слова стали зайвими.
За стінами будинку була гра, камери, смерть.
Тут — тиша, дихання і серця, що билися в унісон.
Вони повільно опустилися на старий диван. Рухи були обережні, майже несміливі, але в них не було сумнівів. Лише потреба бути поруч трохи ближче, ніж дозволяв страх.
Ліна торкнулася його обличчя, запам’ятовуючи риси, ніби завтра могла не встигнути. Джон заплющив очі, дозволяючи собі вперше за довгий час не бути сильним.
Цієї ночі вони не ховалися одне від одного.
Не тікали.
Не грали ролей.
Світ за вікном існував, але не мав над ними влади.
А коли місто остаточно занурилося в темряву,
і постріли стихли,
у цьому маленькому будинку залишилися лише двоє людей,
які дозволили собі бути живими — хоча б на кілька годин.
Ранок прийшов без сонця.
Сіре світло повільно просочувалося крізь розбите вікно, лягаючи на підлогу холодною плямою. Місто ще не прокинулося — воно ніби завмерло, затамувавши подих після нічних боїв.
Джон відкрив очі першим.
На секунду він не зрозумів, де знаходиться. Потім усе повернулося: будинок, місто, гра. І Ліна — поруч. Її дихання було рівним, тихим. Жива. Це було головне.
Він обережно підвівся, взяв автомат і підійшов до вікна.
Вулиця була порожня.
Ні кроків.
Ні руху.
Ні пострілів.
— Джейкоб… — тихо покликав він, більше за звичкою, ніж з надією.
Відповіді не було.
Ліна прокинулася трохи пізніше. Вона сіла, накинула куртку, одразу зрозумівши — щось не так.
— Його немає? — спитала вона тихо.
Джон похитав головою.
— Ні. І це вже не нормально.
Вони вийшли з будинку обережно, перевіряючи кожен кут. Двір. Провулок. Сусідній під’їзд. Сліди нічних боїв були всюди — гільзи, кров, розбиті вікна.
Але Джейкоба не було.
— Він сказав, що ненадовго, — сказала Ліна. — Він завжди повертався.
Джон присів біля стіни, уважно оглянув землю.
— Сліди є… — сказав він. — Але вони обриваються.
— Обриваються як?
— Наче він або різко змінив маршрут… — Джон замовк, — або не пішов сам.
Між ними повисла важка тиша.
— Ти думаєш, його… — почала Ліна і не закінчила.
— Я не знаю, — відповів Джон чесно. — І це найгірше.
Над містом пролунав знайомий тріск — гучномовець оживав.
— Доброго ранку, гравці, — голос ведучого був бадьорим, майже веселим. — Сподіваємося, ніч була для вас… цікавою.
Джон стиснув зуби.
— У грі залишилося тридцять два учасники, — продовжив голос. — І деякі зникли так тихо, що навіть камери не все встигли зафіксувати.
Ліна зблідла.
— Він про Джейкоба…
— Можливо, — сказав Джон. — А можливо — ні. Він спеціально говорить так.
Голос стих.
Місто знову залишилося з ними наодинці.
— Що робимо? — спитала Ліна.
Джон подивився в бік, куди вночі пішов Джейкоб. Потім — на карту. Потім — на неї.
— Ми не йдемо далі, — сказав він. — Не зараз.
— Якщо він живий — він знайде спосіб подати знак.
— Якщо ні…
Він замовк.
— Ми маємо бути готові до обох варіантів.
Ліна кивнула, стиснувши автомат.
— Він був частиною команди.
— Так, — відповів Джон. — І саме тому ми його не кидаємо.
Навіть якщо місто вже вирішило інакше.