Глава 14. Крок уперед, не озираючись
Глава 14. Крок уперед, не озираючись
«Іноді, щоб урятувати живих, доводиться відпустити тих, хто зник у тіні.»
Вони чекали ще трохи.
Не тому, що вірили — а тому, що не могли піти одразу. Джон стояв біля входу в будинок, дивився на порожній провулок, де вночі зник Джейкоб. Світло ранку було холодним і безжальним — воно не приховувало нічого, лише підкреслювало відсутність.
— Якщо він мав повернутися, — сказав Джон тихо, — він би вже був тут.
Ліна мовчала. Вона розуміла, що ці слова — не про факт. Вони про межу.
— Ми можемо ще трохи пошукати, — сказала вона нарешті. — Квартал. Два.
Джон похитав головою.
— І втратити позицію. Час. Зону.
— І, можливо, себе.
Він присів, розклав карту на підлозі. Місто було схоже на рану: лінії вулиць, як тріщини, квартали — як зони болю.
— Слухай, — він підняв на неї погляд. — Я не кажу, що він мертвий.
— Я кажу, що ми не можемо дозволити грі вирішити за нас і це теж.
Ліна стиснула ремінь автомата.
— Це виглядає, ніби ми його кидаємо.
— Ні, — відповів Джон. — Це виглядає, ніби ми виживаємо.
Вони мовчали. Десь далеко знову пролунав постріл. Місто нагадувало про себе.
— Якщо він живий, — продовжив Джон, — він знайде нас.
— Якщо ні… — він замовк і видихнув, — тоді він би не хотів, щоб ми загинули, чекаючи.
Ліна повільно кивнула.
— Тоді йдемо, — сказала вона. — Але не забуваємо.
— Ніколи, — відповів Джон.
Вони зібрали спорядження швидко, мовчки. Двері будинку зачинилися з глухим звуком — як крапка в реченні, яке ніхто не хотів закінчувати.
Коли вони рушили вглиб міста, Джон на мить зупинився й озирнувся.
Провулок був порожній.
— Дякую, — прошепотів він, не знаючи, чи почує хтось. — За те, що ти був з нами.
Вони пішли далі.
Попереду був центр міста. Нові команди. Нові правила. Нові втрати.
І кожен крок тепер важив більше — бо рішення приймали самі, без того, хто завжди йшов на пів кроку попереду.
Вони вийшли до центру занадто швидко.
Будинки тут були вищими, щільнішими, вулиці — вузькими, мов розрізи. Балкони нависали над головами, вікна дивилися вниз темними проваллями. Звуки множилися, ламалися, поверталися луною так, що неможливо було зрозуміти — звідки саме небезпека.
— Мені це не подобається, — тихо сказала Ліна. — Тут занадто… тісно.
Джон не встиг відповісти.
Постріл.
Куля вдарила в асфальт між ними, висікши іскри.
— В УКРИТТЯ! — крикнув він.
Черга пройшла по фасаду будинку, вибиваючи шматки бетону. Вони кинулися в різні боки — Ліна за перевернутий автомобіль, Джон до входу в магазин із вибитою вітриною.
— Контакт! Близько! — крикнула Ліна.
З обох боків вулиці почали з’являтися силуети. Не один. Не два. Команда. Вони рухалися швидко, впевнено, явно знаючи цю частину міста.
— Нас затискають! — Джон визирнув і вистрілив короткою чергою, змусивши одного з противників сховатися.
— Зліва! — пролунало з боку Ліни.
Куля розбила фару автомобіля над її головою. Скло посипалося на асфальт.
— Це центр, — крізь зуби сказав Джон. — Тут всі або мисливці, або трупи.
Один з противників рвонув уперед, намагаючись скоротити дистанцію. Джон не чекав — постріл, ще один. Тіло впало, проковзнулося по асфальту.
— Мінус один! — крикнув він.
Але відповідь була миттєвою.
Граната.
— ЛІНО, ЛЯГАЙ!
Вибух розірвав повітря, хвиля вдарила в груди. Джон на мить оглух. Світ перетворився на шум і пил. Він упав на коліно, намагаючись сфокусувати зір.
— Джоне! — крик Ліни прорвав гул у вухах.
— Живий! — відповів він, піднімаючись. — Тримайся!
Вони були вдвох проти щонайменше чотирьох.
І часу на план не було.
— Назад не вийде, — крикнула Ліна, стріляючи з укриття. — Вони нас обійдуть!
Джон швидко окинув поглядом вулицю. Провулок праворуч. Сходи в під’їзд ліворуч. Балкон над ними.
— ВГОРУ! — крикнув він. — У будинок!
Вони рвонули до під’їзду. Кулі били по дверях, але вони встигли — захлопнули їх за собою й побігли сходами.
— Це було занадто швидко, — важко дихаючи сказала Ліна. — Наче нас чекали.
Джон зупинився на майданчику між поверхами.
— У центрі всі чекають на всіх, — відповів він. — І виживають лише ті, хто рухається далі.
Знизу пролунали кроки. Вони йшли за ними.
Бій у місті тільки починався.
Сходи здригалися від кроків.
Вони піднімалися швидко, але не бігли — біг тут означав паніку. Джон ішов першим, тримаючи автомат під кутом угору. Ліна — за ним, прикриваючи тил і сходовий проліт.
— Вони близько, — прошепотіла вона. — Два… ні, три.
Знизу гримнула черга. Кулі вдарили в перила, бетон розсипався крихтою.
— ПОВЕРХ! — різко сказав Джон. — Заходимо!
Він вибив плечем двері першої квартири.
Всередині було темно. Запах старих меблів, пилу й чогось кисло-гнилого. Кімната — маленька, перевернута. Стіл лежав на боці, шафа розбита.
— Ліва! — прошепотів Джон.
Він зробив крок — і постріл пролунав майже впритул.
Куля пройшла повз голову, вдарила в стіну. Джон відповів інстинктивно — коротка черга. Тіло впало між диваном і стіною.
— Один є! — сказав він, важко дихаючи.
— Не зупиняйся! — відповіла Ліна. — Вони заходять знизу!
З коридору почулися крики, лайка. Хтось біг сходами, хтось прикривав.
— Далі! — Джон вказав на двері вглиб квартири.
Друга кімната була спальнею. Ліжко з продавленим матрацом, розкидані речі, дитяча іграшка біля стіни. На секунду щось стислося всередині — але думати було ніколи.
З коридору — граната.
— НА ПІДЛОГУ! — крикнула Ліна.
Вибух розірвав повітря. Вікно вилетіло назовні, кімнату засипало склом. Джон відчув, як щось гаряче подряпало руку, але біль прийшов пізніше.
— Живий?! — крикнула Ліна.
— Так! — відповів він. — ВИХІД НА БАЛКОН!
Вони вискочили на балкон. Під ними — внутрішній двір. Висота — другий поверх.
— Не варіант, — сказав Джон. — Назад!
Вони повернулися в квартиру. Кроки були вже тут.
Перший противник з’явився в дверях — Джон вистрілив без вагань. Той впав, але другий був одразу за ним.
Ліна стріляла з коліна. Коротко. Чітко.
— Мінус ще один! — сказала вона, голос тремтів, але руки були впевнені.
— Залишився мінімум один, — сказав Джон. — І він не піде.
Він чув його дихання. Важке. Зле. По той бік стіни.
— Він чекає, — прошепотіла Ліна.
— Я знаю.
Джон дістав гранату. Подивився на неї секунду — і кинув у коридор.
— ВІДХОДИМО!
Вибух був глухим, але достатнім. Коли дим почав розсіюватися, коридор був порожній.
Тиша.
Вони стояли, притулившись до стін, важко дихаючи.
— Це було… — почала Ліна і замовкла.
— Це центр, — сказав Джон. — І ми ще живі.
Він глянув на неї. Бруд. Кров на рукаві. Очі — живі.
— Йдемо вище, — сказав він. — Тут довго не втриматися.
Вони рушили далі сходами — поверх за поверхом,
знаючи, що кожні двері можуть стати останніми,
а кожен постріл — вирішальним.
Вони вже майже вийшли зі сходового прольоту.
Джон ішов першим, перевіряючи поверх, Ліна — за ним, прикриваючи знизу. Повітря було важким від пилу й пороху, у вухах ще дзвеніло після вибуху.
— Ще один поверх — і на дах, — сказав Джон. — Тримаєшся?
— Так, — коротко відповіла Ліна.
І саме в цю секунду пролунав постріл.
Не черга.
Один-єдиний, сухий, точний.
Ліну різко смикнуло назад. Вона вдарилась об стіну і сповзла вниз, залишаючи за собою темну смугу на бетоні.
— ЛІНО! — закричав Джон.
Він рвонув до неї, впав на коліна.
Кров швидко просочувалася крізь куртку — бік, нижче ребер. Занадто багато. Занадто швидко.
— Снайпер… — прошепотіла вона, стискаючи зуби. — Знизу… або з балкона…
Ще один постріл ударив у стіну над їхніми головами.
— ЛЯГАЙ! — крикнув Джон, накриваючи її своїм тілом.
Він дістав аптечку тремтячими руками. Кров була теплою, слизькою, справжньою — не як у грі, не як у кіно.
— Дивись на мене, — сказав він різко. — Чуєш? ДИВИСЬ НА МЕНЕ.
— Я… чую… — Ліна ковтнула повітря. Її обличчя зблідло. — Тільки… не дай мені тут…
— Не дам, — перебив він. — Замовкни і дихай.
Він притиснув пов’язку, намагаючись зупинити кров. Руки були вже червоні. Серце калатало так, ніби ось-ось вирветься з грудей.
Знизу почулися кроки.
— Вони піднімаються… — прошепотіла Ліна. — Йди…
— НІ, — сказав Джон жорстко. — Навіть не починай.
Він підняв автомат і, не відпускаючи її, вистрілив униз сходами, стримуючи переслідувачів.
— Слухай мене, — сказав він тихіше, ближче до її обличчя. — Ти виживеш.
— Чуєш? ТИ ВИЖИВЕШ.
Ліна спробувала усміхнутися, але вийшло лише криво.
— Ти… погано брешеш, Джоне…
— Зате я впертий, — відповів він.
Він швидко затягнув бинт, зробив усе, що міг — але розумів: це серйозно. Без допомоги… без часу…
— Нам треба вибиратися, — сказав він сам собі. — Зараз.
Ще одна черга знизу.
Джон підхопив Ліну, перекинув її руку собі на плече.
— Тримайся за мене, — прошепотів він. — Я з тобою. Чуєш? Я тут.
Вона кивнула. Слабо. Але кивнула.
І це було достатньо.
Він потягнув її далі сходами, знаючи, що тепер кожна секунда — проти них,
і що гра щойно стала особистою.
Голос пролунав у найгірший момент.
Не гучно.
Не різко.
Наче спеціально — щоб кожне слово врізалося глибше.
— Увага, гравці.
Джон завмер на секунду, тримаючи Ліну на плечі. Кров крапала на сходи, залишаючи темні сліди.
— Схоже, ми щойно стали свідками справжнього драматичного моменту в центрі міста, — продовжив ведучий з майже задоволеним тоном. — Важке поранення. Відступ. Паніка.
Ліна заплющила очі, намагаючись не втратити свідомість.
— Двоє гравців проти переважаючих сил, — говорив голос. — Саме заради таких сцен глядачі й залишаються з нами.
Джон стиснув зуби так, що щелепи зводило.
— Виживання — це не про героїзм, — продовжив ведучий. — Це про вибір.
— І зараз один із вас стоїть перед ним.
Постріл ударив десь унизу сходів. Пил посипався зі стелі.
— Чи зможе він винести поранену напарницю? — голос став майже зацікавленим. — Чи зробить те, що більшість вважає… логічним?
— Закрий пельку… — прошепотів Джон крізь зуби, більше собі, ніж комусь іще.
— Нагадуємо, — спокійно додав ведучий, — медичної евакуації не існує.
— Допомоги не буде.
— Лише ваші рішення.
Голос стих.
І тиша, що настала після нього, була гіршою за постріли.
— Джоне… — ледве чутно сказала Ліна. — Якщо не вийде…
— Навіть не смій, — різко перебив він. — Я не граю в їхню гру.
Він підхопив її сильніше й рушив далі, крок за кроком, попри біль у руках і тремтіння в ногах.
— Хай дивляться, — прошепотів він. — Я не дам їм фіналу, якого вони хочуть.
Десь у місті знову загриміла стрілянина.
Але зараз уся гра зосередилася в одному місці —
на сходах старого будинку,
де вирішувалося не шоу,
а людське життя.
Постріл пролунав знову.
Цього разу — без попередження.
Джон відчув різкий удар у ногу, ніби її прошило розпеченим металом. Світ перевернувся. Він упав, не втримавши рівноваги, і разом із ним на сходи впала Ліна.
— ААА… — вирвалося з його грудей.
Кров одразу залила штанину. Нога не слухалася.
— Джоне… — прошепотіла Ліна, ледве відкривши очі.
Ще один постріл вдарив у стіну поруч. Снайпер добивав.
— Він тебе дістав… — сказала вона тихо. — Тепер слухай мене.
Джон спробував піднятися — нога підкосилася, біль був пекельний.
— Я не піду без тебе, — хрипко сказав він. — Чуєш? Не піду.
Ліна зібрала залишки сил і схопила його за бронежилет.
— Послухай… — вона важко вдихнула. — Якщо ти залишишся — ми помремо обоє.
Її очі були каламутні, але погляд — ясний.
— Я не хочу, щоб ти помер тут… поруч зі мною… — прошепотіла вона.
— Я хочу, щоб ти вижив.
— Замовкни… — голос Джона зламався. — Ми щось придумаємо…
Знизу вже чулися кроки. Противник піднімався. Повільно. Впевнено.
— Джоне, — Ліна зібрала всю волю. — Подивися на мене.
Він подивився.
— Я люблю тебе, — сказала вона тихо, але чітко. — І саме тому ти маєш піти.
— Дійти до кінця цієї гри.
— І вижити. За нас двох.
Сльоза зірвалася з його ока, прокотилася по брудному обличчю й упала на сходи.
— Пробач… — прошепотів він.
Він нахилився й поцілував її. Не поспіхом. Не відчаєм.
По-справжньому. Востаннє.
Потім різко відірвався.
— Дякую… — ледве чутно сказала Ліна. — За все.
Джон тремтячими руками витягнув турнікет, затягнув його на простріленій нозі так сильно, що потемніло в очах. Біль був страшний, але він не кричав.
Ще один постріл. Ближче.
— Я пам’ятатиму, — прошепотів він.
Він підвівся, сперся на стіну, і, кульгаючи, побіг.
Як міг.
Через біль.
Через сльози.
Через зламане серце.
Позаду залишилися сходи.
Кров.
І Ліна.
А попереду — місто, гра і фінал, до якого він тепер мусив дійти будь-якою ціною.
Навіть якщо за це доведеться заплатити душею.
Голос з’явився тоді, коли Джон уже кульгав у темному коридорі, тримаючись за стіну, а кожен крок віддавався пекельним болем у нозі.
— Увага, гравці.
Слова пролунали над містом, чисті й рівні, ніби не існувало ні крові, ні криків, ні зламаних людей.
— Ми щойно стали свідками одного з найсильніших моментів цієї гри, — сказав ведучий із помітним задоволенням. — Жертва. Вибір. Почуття.
Джон спіткнувся, сперся плечем об стіну, на мить заплющив очі.
— Коли один гравець вирішує віддати все, — продовжив голос, — щоб інший мав шанс пройти далі…
— Це і є справжнє шоу.
Десь позаду пролунали постріли. Короткі. Глухі.
Джон завмер.
— Не забуваймо, — спокійно мовив ведучий, — що правила були відомі з самого початку.
— Ніхто не змушував її залишатися.
— Ніхто не змушував його йти.
Голос зробив паузу.
Навмисну.
Болючу.
— Але саме такі рішення змушують глядачів затримувати подих, — сказав він. — І саме за них вони платять.
Рука Джона стиснулася в кулак. Нігті вп’ялися в долоню.
— У грі залишилося 25 учасників , — продовжив ведучий. — І один із них щойно отримав…
— дуже сильну мотивацію.
Голос став майже теплим.
— Рухайся далі, гравцю.
— Глядачі хочуть бачити, як ти дійдеш до фіналу.
Тиша повернулася різко, як удар.
Джон важко вдихнув. Його груди тремтіли. Очі пекли, але сліз більше не було.
— Ти помиляєшся… — прошепотів він у порожнечу. — Я йду не для них.
Він випрямився, сперся на автомат і зробив крок уперед.
Потім ще один.
Кожен крок був болем.
Кожен — спогадом.
Кожен — обіцянкою.
— Я дійду до кінця, — сказав він уже голосніше. — Але не заради вашого шоу.
Місто мовчало.
А гра тривала.