Глава 15. Ті, хто дивиться

Глава 15. Ті, хто дивиться

«Поки одні помирають за шанс жити, інші ставлять на це гроші — не встаючи з крісел.»

Зала була величезною.

Світло — м’яке, тепле, майже затишне. Скляні панелі, темне дерево, шкіряні крісла. Повітря пахло дорогим алкоголем і спокоєм. Тут не було пилу, крові чи криків — лише екрани.

Десятки, сотні екранів.

На кожному — місто.

Сходи.

Коридор.

І він.

Джон.

Поранений. Закривавлений. Але такий, що йде далі.

— Ось він, — сказав хтось із усмішкою, піднімаючи келих. — Новий фаворит.

На центральному екрані показували повтор:

постріл, падіння, поцілунок, втеча.

Кадр за кадром.

Уповільнено.

З іншого ракурсу.

— Дивовижна сцена, — промовив чоловік у дорогому костюмі. — Чисті емоції. Справжній біль.

— Глядачі це люблять.

— Ставки вже пішли, — відповів інший, торкаючись планшета. — Коефіцієнт на нього різко впав.

На екрані спалахнули цифри:

Гравець №17 — “Джон”

— Дійде до фіналу: 3.2

— Загине в місті: 2.1

— Вб’є ще щонайменше трьох: 1.8

— Він кульгає, — зауважила жінка з холодним поглядом. — Це зменшує шанси.

— Навпаки, — відповів ведучий, сидячи трохи осторонь. — Це робить його цікавішим.

Він клацнув пальцями — і на екрані з’явився графік.

— Після втрати напарниці — різкий сплеск уваги.

— Співчуття.

— Гнів.

— Бажання “помсти”.

Він усміхнувся.

— Аудиторія любить такі дуги.

— Ви ставите на нього? — хтось запитав.

Ведучий похитав головою.

— Я не ставлю, — сказав він. — Я спостерігаю.

На одному з екранів Джон зупинився в темному під’їзді, притулився до стіни, намагаючись перевести подих. Камера наблизила його обличчя — змарніле, зле, але живе.

— Він ще боротиметься, — сказав хтось тихо. — Подивіться на очі.

— П’ять мільйонів на те, що він переживе наступні дві години, — пролунало з іншого боку зали.

— Прийнято.

Ставки фіксувалися миттєво.

Чужі життя — як рядки в таблиці.

— Найцікавіше, — мовив ведучий, не відводячи погляду від екрана, — що він і досі думає, ніби йде проти гри.

Він нахилився вперед.

— А насправді він уже став її обличчям.

Камера знову повернулася до міста.

До Джона.

До гри.

І поки він кульгав у темряві, стискаючи зуби від болю,

десь далеко люди робили ставки,

чи доживе він до наступного ранку.

Межа фізичного виживання

Джон зупинився лише тоді, коли біль став сильнішим за страх.

Темний підвал старого магазину пах вогкістю, цвіллю й іржею. Тут колись зберігали товар — тепер лише порожні стелажі, калюжі води й тиша, що давила на вуха. Він зачинив за собою металеві двері, підпер їх ящиком і повільно сповз на підлогу.

Нога пульсувала, ніби жила власним життям.

— Тримайся… — прошепотів він сам собі.

Руки тремтіли, коли він зняв закривавлену штанину. Куля пройшла навиліт, але тканина злиплася з раною. Він стиснув зуби й різко віддер — біль вибухнув у голові білим світлом.

Світ на секунду поплив.

Він дістав аптечку. Останню.

Антисептик обпік, наче вогонь. Джон тихо застогнав, упершись потилицею в холодну стіну. Піт стікав по скронях, змішувався з пилом.

— Не зараз… — прошепотів він. — Тільки не зараз.

Він промив рану, як міг, наклав нову пов’язку, затягнув бинт. Турнікет послабив обережно, слідкуючи, щоб кров не ринула знову. Кілька крапель виступили — він зупинив їх, притиснувши бинт сильніше.

Дихання було рваним.

Сили танули.

Він сів, сперся спиною об стіну й заплющив очі лише на мить.

Перед очима — Ліна.

Її голос.

Її погляд.

Її слова.

«Ти маєш дійти до кінця».

Джон відкрив очі.

— Я дійду, — сказав він у темряву. — Обіцяю.

Десь над ним пролунали кроки. Далекі. Невпевнені. Хтось проходив повз, не знаючи, що за кілька метрів від нього людина бореться не з ворогом — із власним тілом.

Джон вимкнув рацію. Відсунувся глибше в тінь. Навіть дихати намагався тихіше.

Хвилини тягнулися, як години.

Холод пробирав до кісток. Судома схопила ногу, і він ледь стримав крик, укусивши себе за рукав. Свідомість хиталася, але він тримався.

Бо якщо засне — може не прокинутися.

Бо якщо здасться — усе було даремно.

Він перевірив зброю. Патронів небагато. Аптечка порожня. Води — кілька ковтків.

— Ось вона, межа… — тихо сказав він. — Справжня.

Не камера.

Не ставки.

Не шоу.

А холодна підлога, кров і вибір — жити ще годину чи ні.

І Джон вирішив.

Він не помре тут.

Над містом повис дивний гул.

Не вибух.

Не постріл.

Щось глибше — ніби саме повітря почало стискатися.

Джон підняв голову.

Він відчув це раніше, ніж почув.

— Почалося… — прошепотів він.

Голос пролунав одразу, без звичної паузи, без іронії — сухий і точний, як вирок.

— Увага, гравці.

Навіть у підвалі звук був чітким, ніби хтось говорив просто над вухом.

— Розпочинається масштабне звуження зони.

— Усі зовнішні квартали міста визнаються небезпечними.

Джон різко глянув на карту.

Червона лінія повільно, але невблаганно зсувалася до центру.

— Зона стискається до самого серця міста, — продовжив ведучий. — Вулиця за вулицею. Будинок за будинком.

Гул посилився. Десь угорі заволала сирена. Повітря стало важчим, різким, із металевим присмаком.

— Гравці, які не встигнуть покинути небезпечні сектори, — голос залишався спокійним, — будуть ліквідовані умовами середовища.

Джон стиснув зуби.

— Чорт…

Він спробував підвестися. Нога відповіла різким болем, але тримала. Погано. Нестабільно. Але тримала.

— На цей момент у грі залишилося дев’ятнадцять учасників, — прозвучало далі.

Дев’ятнадцять.

Ще вчора — сотня.

Сьогодні — менше двох десятків.

— Ви наближаєтесь до фінальної фази, — сказав ведучий. — І тепер сховатися не вийде.

Зовні пролунав крик. Короткий. Обірваний.

Потім ще один.

Зона вже дісталася сусідніх кварталів.

Через вентиляційний отвір у підвалі Джон відчув їдкий запах. Не газ. Не дим. Щось інше — тиск, біль у скронях, різь у легенях.

— Значить… у центр, — прошепотів він.

Він зібрав спорядження, перевірив зброю. Кульгаво піднявся сходами, кожен крок — як по лезу.

На вулиці панував хаос.

Гравці бігли, стріляли, кидали спорядження, щоб рухатися швидше. Хтось падав і не підіймався. Хтось кричав на напарника, але той уже не відповідав.

Місто стискалося, перетворюючись на одну велику пастку.

Джон рухався повільніше за інших — але обережніше. Він тримався тіней, провулків, зруйнованих входів.

— Дев’ятнадцять… — повторив він подумки. — Значить, майже фініш.

Він зупинився на перехресті й глянув у бік центру.

Там, між висотками, вже сходилися всі дороги.

Там буде фінал.

Там хтось виживе.

— Я дійду, — сказав він тихо. — Чуєш, Ліно?.. Я дійду.

І, стискаючи зуби від болю, він рушив далі —

у саме серце міста,

де для дев’ятнадцяти ще була гра,

а для одного — вихід.