Глава 5. Початок гри

Глава 5. Початок гри

«Коли двері зачиняються — назад уже немає шляху.»

Гравці почали мовчки брати парашути.

Чорні, важкі, з холодними металевими карабінами — вони не виглядали як рятівні засоби. Швидше як останній шанс.

Джон відчув вагу спорядження на плечах, коли накинув ремені. Тканина вп’ялася в куртку, застібки клацнули глухо, ніби замикали його долю.

— Тримаємось разом, — тихо сказав Бен.

— Завжди, — відповів Джейкоб.

Ліна лише кивнула, ковтнувши повітря, наче його раптом стало менше.

Вони йшли до літака однією лінією, не озираючись. Навколо рухалися інші команди — хтось жартував нервово, хтось мовчав, хтось уже виглядав так, ніби всередині давно зламався.

Металевий трап загуркотів під ногами.

Всередині літака було тісно, темно і холодно. Запах пального, мастила й страху висів у повітрі густою плівкою.

Джон сів уздовж борту, затиснувши ремінь парашута між колінами. Його команда розмістилася поруч. Вони спеціально не сідали окремо — якщо й падати, то разом.

— Центр карти — самогубство, — прошепотів Бен.

— Там буде м’ясорубка, — відповів Джон. — Найбільше людей, найменше шансів.

— Окраїна, — додала Ліна. — Менше боїв на старті, більше часу зібрати спорядження.

— І рухатися до зони, — завершив Джейкоб. — Повільно, але живими.

План був простий.

І саме це робило його небезпечним.

Поступово всі сто гравців опинилися всередині. Двері літака зачинилися з важким металевим ляском. Цей звук пройшовся по хребту Джона холодною хвилею.

Світло всередині загорілося тьмяно-червоним.

Двигуни заревіли. Спочатку глухо, потім голосніше — так, що вібрація пішла по підлозі й сидіннях.

Літак почав рухатися.

Повільно. Невблаганно.

Джон уперся поглядом у підлогу, намагаючись не думати про те, що буде далі. Але думки все одно лізли в голову:

Перший постріл. Перший труп. Перша зрада.

— Ну що, — тихо сказав Бен, — ми справді тут.

— Так, — відповів Джон. — Гра почалася.

Літак розігнався.

Колеса відірвалися від землі.

І разом з ними відірвалося минуле життя Джона.

Попереду була лише карта.

Парашут.

І дев’яносто дев’ять людей, яких доведеться пережити.

Літак розрізав хмари, і з маленьких ілюмінаторів Джон побачив острів, що лежав далеко внизу, мов живий світ у мініатюрі.

— Дивіться, — прошепотіла Ліна, щільно тримаючи ремінь парашута. — Він величезний…

Джон притиснув лоб до холодного скла. Під ними розкинулося зелене море лісів і полів, перериване вузькими річками, які блищали в сонячному світлі.

— Там видно дороги, — сказав Бен, — і будівлі… маленькі міста, селища… усе виглядає… справжнє.

Джон приглянувся:

 • Острів здавався тисячами років життя, хоча будівлі, дороги і мости виглядали сучасними.

 • На околицях — невеликі хатини, сараї, садиби.

 • Далі — густі ліси, які плавно переходили в поля.

 • Річки перетинали землю, виблискуючи від сонця, і утворювали маленькі озера.

 • У центрі острів був щільно забудований, видно маленьке місто з вузькими вулицями, ринком і кількома заводськими будівлями.

— Це… справді величезний, — тихо промовив Джейкоб. — Я ніколи не бачив таку карту в житті.

— Думаю, нам не варто відразу йти в центр, — додав Джон, обертаючись до команди. — Там буде найбільше гравців. Можна почати з окраїн, знайти спорядження і перевірити рельєф.

Ліна нахилилася до карти на планшеті:

— Так, і подивіться на ці річки. Вони можуть стати природним бар’єром, якщо нам доведеться відступати.

Бен дивився вниз, уважно спостерігаючи за деревами, дахами та полями:

— Мені здається, можна буде зайти в невеликі будиночки на окраїні, забрати спорядження і залишитися непоміченими кілька годин.

— У центрі все буде хаос, — вставив Джейкоб, — стрілянина, пастки, інші команди. Якщо ми витримаємо старт на окраїні, у нас з’явиться шанс на виживання.

Джон важко видихнув. Він відчував хвилю адреналіну змішану зі страхом. Острів здавався реальним і неймовірно величезним, кожен пагорб, кожне дерево, кожен дах — потенційна пастка або шанс.

— Потрібно бути обережними, — сказав Джон. — Ми не знаємо, що там приховано. Кожен крок — питання життя і смерті.

Літак трохи похитнувся від повітряних потоків. Джон притиснувся до сидіння.

Внизу острів виглядав так, мов би живий організм, який стежить за кожним рухом людей у ньому.

— Я відчуваю, — прошепотіла Ліна, — що тут все сплановано до деталей… і не один рік це все існує.

— Так, — підтвердив Джейкоб, — наче ця карта — не просто місце для гри, а цілий світ. І ми тепер його частина.

Джон дивився на хвилі зелені і на будівлі, що блищали сонцем, і думав:

«Якщо виживу, цей острів ніколи не залишить мене. І якщо я помру… ніхто не дізнається, що я тут був.»

Літак тихо ревів, а команда мовчки спостерігала за масштабом острова, який зараз здавався одночасно прекрасним і смертельно небезпечним.

Літак різко почав гальмувати. Хвиля повітря прошуміла по трюму, і Джон відчув, як його серце стискається в грудях.

— Готуйтеся! — промовив ведучий через гучномовець. — Люки відкриваються за хвилину!

Сильний гул двигунів здавлював у вухах, а темрява трюму стала ще більшою. Джон відчув, як Ліна стискає його плече:

— Тримаємося разом, — прошепотіла вона, а Джон відповів тихим кивком.

Секунди повільно тяглися.

Хтось із команди нервово відчинив ремінь парашута, перевіряючи карабіни.

Бен глибоко вдихнув, ніби намагався увібрати весь повітря світу, щоб його вистачило на падіння.

Джейкоб мовчки стояв біля люка, дивлячись униз на острів, який тепер здавався величезною зеленою імперією, що піднімалася із хмар.

— Люки відкриваються! — закричав ведучий.

В одну мить холодне повітря ворвалося в трюм. Потік зірвав волосся, змішав запах палива з запахом озону.

Сильний вітер штовхав гравців до краю, змушуючи стискати карабіни, затискати пальці в ременях і зітхати від страху.

— Тримайся! — закричав Джейкоб до Джона.

— Тримаюся! — відповів Джон, відчуваючи, як страх змішується з адреналіном, серце шалено б’ється, а кожна клітина тіла кричить: тікай або вмирай!

Один за одним гравці почали стрибати.

 • Десь хтось кричав від захоплення.

 • Хтось — від страху, вивертаючи руки в порожнечу.

 • Інші мовчали, зосереджені, стискаючи карабіни і ремені.

Джон стояв останнім у своїй групі. Він глянув вниз.

— Острів… величезний… — пробурмотів він собі під ніс, — там все справжнє… і все проти нас.

Він зробив глибокий вдих.

— Разом… — подумав він, дивлячись на Бена, Ліну і Джейкоба.

І стрибнув.

Вільне падіння забрало його свідомість, але одночасно зробило його неймовірно ясним.

 • Вітер свистів у вухах.

 • Повітря кидало тіло вперед, вниз, розкручуючи думки.

 • Земля наближалася з неймовірною швидкістю, дерева ставали окремими фігурами, будинки — крихітними.

— Тримайся! — закричав Джейкоб збоку, борючись із потужним потоком вітру.

— Я тут! — відповів Джон, відчуваючи, як страх стає гострим, як лезо.

Ліна поруч стисла ремінь парашута:

— Разом! Тільки разом!

Перші секунди падіння були як вічність. Джон відчував, що кожен рух має значення, кожен поворот голови, кожне стискання рук — питання виживання.

Внизу вже з’являлися поля, річки, будинки на окраїні острова. Джон розумів:

 • Кожна секунда рішучості або нерішучості змінить їхню долю.

 • Кожен крок після приземлення — боротьба за життя.

 • Команда повинна залишитися разом, бо один самотній гравець — приречений на швидку смерть.

І тут літак тихо залишився позаду, а вони летіли назустріч своїй долі:

невідомий острів, справжні бої, перші постріли, перший страх і перша втеча.

Парашути тріпотіли над головами, коли Джон і його команда м’яко приземлилися на окраїні острова.

Земля була м’яка від трави, але під ногами відчувався твердіший ґрунт. Джон присів, перевірив ремені, і впевнившись, що всі живі, підняв голову.

— Ми реально тут… — промовив він тихо, майже шепотом. — Це… гра на виживання.

Ліна стояла поруч, тримаючи карабін, її очі розширилися від шоку:

— Не можу повірити… це все справжнє… — прошепотіла вона, дивлячись на неозору зелень навколо і маленькі будиночки на відстані.

Джейкоб глянув униз на карту, яку вони розглядали під час польоту, а потім підняв голову:

— Слухайте, — сказав він, — я вже чую постріли десь у далині. Там хтось не почекав.

Джон відчув холодний клубок страху в животі. Десь далеко, на горизонті, ревіли постріли, і запах небезпеки висів у повітрі.

— Нам пощастило, — промовив Джон, — ми приземлилися в секторі, де поки нікого немає. Але затримуватися на одному місці не можна.

Бен схвально кивнув:

— Кожен перевіряє будинок. Збираємо їжу, спорядження, зброю. Хто знаходить щось важливе — ділиться з командою.

Ліна поправила карабін:

— Розподіляємося і рухаємося швидко. Не даємо шансів сюрпризам.

Джон подивився на кожного члена команди:

— Пам’ятайте: ніхто нам не допоможе. Ми самі за себе. І кожен крок — ризик.

Вони почали рухатися через невелику галявину до першого будиночка. Джон обережно відкрив двері:

 • Всередині порожньо, але на підлозі лежала стара аптечка і кілька консервованих продуктів.

 • Бронежилет хтось залишив на стільці, ймовірно, гравець, який вже покинув це місце.

 • Дерев’яні підлоги скрипіли під ногами, відлуння було страшно гучним у тиші.

— Беремо все, що можна, — промовив Джон. — І рухаємося далі.

Вони перевіряли кожен будинок:

 • Джейкоб відкривав комори, шукаючи патрони;

 • Ліна перевіряла всі шафи, скрині, рюкзаки;

 • Бен знайшов старий дробовик;

 • Джон знайшов карту району і відмітив потенційні шляхи відступу та укриття.

— Все, що знайдемо, стане нашою перевагою, — промовив він. — Хто думає залишатися на місці — програв.

За кілька хвилин вони вже були озброєні, споряджені і напоготові, а звук пострілів у далині нагадував:

гра почалася і зворотного шляху немає.

Джон подивився на команду:

— Добре. Рухаємось далі. Збираємо ресурси, обходимо кожен сектор, і запам’ятайте — кожен звук може бути небезпекою.

Вони вибігли на галявину, пробігли між деревами, перетнули маленьку річку і зникли у густому лісі.

Перші хвилини на острові вже змінювали їхні думки, страх і рішучість, перетворюючи їх із гравців на справжніх мисливців… або ж жертв.

Звуки пострілів ставали все ближчими. Ліс оживав від шуму кулями і тріску гілок. Джон відчував, як адреналін стискає серце, а руки тремтять від напруги.

— Джон! — прошепотів Джейкоб, вказуючи на силует між деревами. — Там гравець!

Він був один, сховався за поваленим деревом, явно теж шукав спорядження або шанс напасти на когось.

Джон опустився на землю, обережно спостерігаючи.

У його голові прокрутилася думка:

Можна промовчати, дати йому піти… або діяти обережно.

— Можемо… — почав Джейкоб, — знешкодити його зараз, поки він нас не помітив.

Джон похитав головою:

— Ні. Я не буду першим, хто… — його голос здригнувся, — хто вбиває без причин.

В цей момент Бен підняв старий дробовик, прицілився і різким клацанням спустив курок.

Гравець впав на землю, зрадницьки і різко. Пуля пройшла безжально, і звук рикошету луною пронісся по лісу.

Джон різко підвів голову, глянув на Бена:

— Навіщо ти це зробив?! — викрикнув він, серце калатало шалено.

Бен опустив зброю, обличчя кам’яне:

— Якби ми не його — він би нас. Не було іншого виходу.

Джон дивився на тіло гравця і відчув глибоку змішану хвилю страху, шоку і усвідомлення.

Він зрозумів:

У цій грі не можна жалкувати. Не можна чекати. Кожен сам за себе.

— Добре… — промовив Джон тихо, ледве чутно. — Добре… ми виживаємо тільки разом, але не можна сподіватися на милосердя.

Ліна стиснула карабін, її очі блищали від напруження.

— Так, тепер зрозуміло, — сказала вона. — Це не гра, це реальність.

Джон відчув, як страх і рішучість злилися в одне: перший урок виживання був вивчений дорогою ціною.

Вони тихо обійшли тіло, приховали сліди, і рухалися далі, уважно дивлячись по сторонам.

— Наступного разу не чекати, — промовив Джейкоб. — Кожен звук, кожен рух — сигнал до дії.

Джон кивнув.

Він вже знав, що гра не про гроші, а про те, хто виживе, і що тепер жодна жалоба не врятує життя.

Ліс поглинав їхні кроки, а звуки пострілів ставали все ближчими, немов пригадуючи, що це лише початок.

Ліс більше не здавався тихим.

Після пострілу Бена повітря ніби розірвалося. Десь у глибині дерев відразу пролунали крики — хрипкі, злякані, чужі. Джон відчув, як холод пройшов уздовж хребта. Це вже не були абстрактні “гравці”. Це були люди, які зрозуміли, що тут убивають по-справжньому.

— Чорт… — прошепотіла Ліна, притискаючись до дерева. Її руки тремтіли, пальці білими плямами стискали автомат.

— Вони нас почули, — сказав Джейкоб. — Ідуть сюди.

Джон підняв голову, намагаючись зібрати думки. Серце билося так голосно, що здавалося — вороги чують його крізь ліс.

— Розходимося! — швидко прошепотів він. — Дистанція п’ять–сім метрів. За укриття. Без паніки!

Він сам здивувався, що говорить так впевнено. Усередині все кричало, але тіло діяло автоматично.

Гілки затріщали. Хтось біг, не ховаючись. Потім — коротка автоматна черга. Кулі вдарили в дерево над головою Джона, кора розлетілася трісками, одна з них подряпала йому щоку. Тепла кров повільно потекла вниз.

— Контакт! — закричав Бен і вистрілив у відповідь.

Постріл гучно відбився луною, але цього разу ворогів було більше.

З-за кущів вискочили двоє, ще один обійшов зліва. Вони стріляли хаотично, нервово, але їх було достатньо, щоб притиснути команду Джона до землі.

— Вони обходять! — крикнула Ліна.

Джон ковзнув за повалене дерево, відчуваючи, як грязюка липне до одягу. Перед очима мелькали кадри: обличчя того вбитого гравця, слова Бена, сон із тілом на колінах.

— Джейкоб! Лівий фланг, тримай!

— Прийняв!

Автоматна черга прорізала повітря. Хтось закричав — коротко, боляче, майже по-дитячому. Джон не бачив, хто впав, але зрозумів: кров пролилася знову.

Раптом поруч з ним ударила граната. Не вибух — лише кидок. Металевий предмет вдарився об землю і закотився в листя.

— Граната! — закричав Джон.

Вони розлетілися в різні боки. Вибух був глухим, земля здригнулася, в повітря злетіли грудки бруду, уламки гілок, запах пороху різонув легені.

Джон упав, перекотився, на секунду втратив орієнтацію. У вухах дзвеніло, світ хитався.

Ось воно, — промайнула думка.

Ось як виглядає межа.

Він підняв голову — і побачив, як один з ворогів вибігає майже впритул, з перекошеним обличчям, з автоматом, спрямованим прямо на нього.

Час ніби сповільнився.

Джон натиснув на спуск.

Постріл.

І бій не закінчився — він тільки почався по-справжньому.

Десь справа кричала Ліна. Зліва знову гриміли постріли. Ліс горів звуками, страхом і хаосом.

І Джон остаточно зрозумів:

повернення назад більше не існує.

Противник з’явився раптово.

Він вискочив з-за дерева так близько, що Джон відчув запах поту, бруду й пороху. Очі того були скажені, зіниці розширені, автомат уже підіймався.

— Пізно… — прохрипів ворог.

Джон не думав.

Рука сама смикнула пістолет з кобури.

Постріл гримнув майже впритул.

Куля влучила криво — не смертельно. Противника відкинуло назад, він упав на землю, закричав, судомно вчепившись у живіт. Кров швидко темніла на одязі, змішувалася з багнюкою.

— А-а-а… сука… — він корчився, намагаючись дотягнутися до автомата, який лежав за метр від нього.

Джон завмер.

Навколо все ще тривала бійка. Десь праворуч Бен стріляв короткими чергами. Ліна кричала щось Джейкобу. Два інших противники намагалися обійти їх з флангу.

А тут — він і той, кого він поранив.

Чоловік дивився на Джона знизу, очі вже не злі — перелякані.

— Не треба… — видихнув він. — Я… я здаюся…

Джон відчув, як руки почали тремтіти. Пістолет здавався важчим за будь-коли. У голові промайнули думки — швидкі, хаотичні:

Він людина.

Я не вбивця.

Можна піти…

І одразу інша думка — холодна, страшна:

Він підніметься.

Він вистрілить у спину.

Ти загинеш.

— Джон! — закричав Бен десь збоку. — Не стій!

Противник знову потягнувся до зброї. Повільно. Відчайдушно.

У цей момент щось усередині Джона обірвалося.

Він підійшов ближче. Дуже близько. Настільки, що бачив, як тремтять губи ворога, як по щоці котиться сльоза, змішана з брудом.

— Пробач… — прошепотів Джон. Не зрозуміло — йому чи собі.

Він навів пістолет.

Палець не слухався.

Секунда.

Ще одна.

Постріл.

Короткий. Глухий.

Тіло здригнулося — і завмерло.

Джон стояв, не рухаючись. Дивився на мертве обличчя, яке секунду тому було живим. У грудях стало порожньо, ні страху, ні полегшення — нічого.

— Джон! Відходимо! — знову крик.

Він повільно опустив пістолет. Кров капала з дула на землю.

Я зробив це.

Я справді це зробив.

Він розвернувся і побіг до своїх, але кожен крок віддавався всередині важким ударом.

Це був не просто бій.

Це був момент, коли Джон переступив межу.

І назад дороги більше не було.

Бій закінчився так само раптово, як і почався.

Постріли стихли. Ліс знову наповнився звуками — шелест листя, далекий крик птаха, важке дихання людей. Тиша була огидною, майже образливою після того хаосу.

Джон стояв, сперся на дерево, і дивився в одну точку.

Руки тремтіли так, що він ледве втримував пістолет. Пальці були липкі — чи то від поту, чи від крові, він не одразу зрозумів. У голові дзвеніло, немов хтось бив по металу.

— Джон… — тихо покликала Ліна.

Він не відповів.

Перед очима знову і знову спливав той момент: обличчя ворога, його погляд, слова «не треба», і звук пострілу. Один. Короткий. Остаточний.

Я міг не стріляти.

Міг піти.

Міг…

Але він знав — це брехня.

Джон повільно сів на землю. Коліна не тримали. Він дивився на свої руки так, ніби бачив їх уперше.

— Все… все добре? — обережно запитав Джейкоб, підходячи ближче.

Джон відкрив рот, але слова не вийшли. Горло стиснулося, у грудях піднімалася хвиля нудоти. Він різко відвернувся і його знудило прямо на землю.

Ліна присіла поруч, але не торкалася — ніби боялася зламати його ще більше.

— Ти врятував нас, — сказала вона тихо. — Якби ти…

— Ні, — перебив Джон хрипко. — Я… я вбив людину.

Це слово повисло в повітрі, важке і липке.

Бен мовчки стояв трохи осторонь. Він дивився на Джона без осуду, але й без співчуття — так дивляться ті, хто вже пройшов через це.

— Тут інакше не можна, — нарешті сказав він. — Якщо думаєш — помреш.

Джон стиснув зуби. Йому хотілося закричати, розбити щось, втекти. Але замість цього він просто сидів і відчував, як усередині щось повільно відмирає.

Ось так виглядає кінець старого мене, — подумав він.

Через кілька хвилин він підвівся. Повільно. Наче знову вчився ходити.

— Ми… ми маємо рухатися, — сказав він, не дивлячись ні на кого. — Зона скоро звузиться. І сюди можуть прийти інші.

Голос був рівний, але порожній.

Вони зібрали спорядження, швидко перевірили тіла, забрали патрони й аптечки. Джон робив усе машинально, ніби за сценарієм.

Коли вони рушили далі, він ще раз озирнувся на те місце.

Там залишилося не лише тіло.

Там залишилася частина його самого.

І він знав: ця гра забирає більше, ніж життя.

Вона забирає людське всередині.