Глава 8. Перший транспорт

Глава 8. Перший транспорт

«Коли смерть стає частиною дороги — ти або зупиняєшся назавжди, або йдеш далі без частини себе.»

Вони йшли далі, не зупиняючись.

Ніхто не пропонував зробити привал. Ніхто не питав, чи хтось втомився. Тут не було впевненості, що зона не почне стискатися знову — і кожна зупинка могла стати останньою.

Ліс повільно змінювався. Дерева ставали рідшими, ґрунт — твердішим, а повітря — важчим. Йти було складно не фізично — морально.

Перший труп вони побачили за пагорбом.

Чоловік лежав обличчям донизу, рука все ще стискала автомат. Поруч — розірваний рюкзак, висипані патрони, кров, що вже встигла потемніти.

Джон зупинився першим.

— Перевіримо, — сказав він тихо.

Вони діяли обережно, без поспіху. Не з цікавості — з необхідності. Джейкоб перевернув тіло ногою, тримаючи зброю напоготові.

Порожній погляд.

Холодна шкіра.

— Нічого особливого, — сказав він. — Кілька патронів. Аптечки немає.

Ліна мовчки зібрала те, що могло знадобитися, і поклала в рюкзак. Вона більше не здригалася. Просто робила те, що потрібно.

Вони пішли далі.

Другий труп лежав біля дерева, ніби людина намагалася сховатися. Куля в спині. Шансів не було.

Третій — у траві, без зброї. Можливо, закінчилися патрони. Можливо, просто не встиг.

З кожним тілом настрій ставав важчим.

Це вже не була гра.

І не була пригода.

— Пам’ятаєш, як ми заходили в лобі? — раптом сказала Ліна. — Усі говорили. Сміялися. Будували плани…

Джон кивнув.

— А тепер вони мовчать, — додав Джейкоб. — Назавжди.

Вони вийшли до ґрунтової дороги. І там, між двома кущами, стояло перше, що не було тілом чи зброєю.

Старий позашляховик.

Брудний, подряпаний, з простріленим склом — але цілий.

— Транспорт… — тихо сказав Джон.

Він підійшов ближче, зазирнув усередину. Ключі були в замку запалювання.

— Схоже, власник не встиг скористатися, — сказав Джейкоб.

Бен був би радий, промайнуло в голові Джона.

Але він нічого не сказав.

Ліна провела рукою по капоту, залишаючи слід у пилюці.

— Це змінює все, — сказала вона. — Ми можемо рухатися швидше. Можемо тікати від зони.

— Або привертати увагу, — відповів Джон. — Двигун чути здалеку.

Вони мовчки стояли кілька секунд.

Раніше вони б зраділи. Пожартували. Обговорювали плани.

Тепер — просто дивилися.

— Їдемо, — сказав Джон нарешті. — Але обережно. Це не порятунок. Це інструмент.

Він сів за кермо.

Двигун завівся з першого разу.

Звук прорізав тишу — грубо, різко. Десь далеко, можливо, хтось уже почув.

Машина повільно рушила з місця.

Вони їхали вперед, залишаючи за спиною ліс, тіла і тишу.

А разом із ними — ту частину себе, яка ще вірила, що все це можна пережити без втрат.

Гра тривала.

І тепер вона рухалася швидше.

Машина їхала повільно.

Джон не тиснув на газ — дорога була нерівна, всіяна ямами, а ліс по обидва боки стояв надто близько. Двигун бурчав глухо, ніби йому самому не подобалося бути тут.

— Занадто тихо, — сказав Джейкоб, дивлячись у дзеркало заднього виду.

Ліна сиділа поруч із Джоном, притискаючи автомат до грудей. Її погляд ковзав між деревами.

— Такі місця ідеальні для засідки, — додала вона. — Пряма дорога. Ліс. Обмежений маневр.

Джон кивнув, але не встиг відповісти.

Удар.

Глухий тріск — і машину різко потягнуло вбік. Кермо вирвалося з рук, авто пішло юзом і зупинилося, вдарившись бампером у камінь.

— ШИНА! — закричав Джон.

І в ту ж секунду дорога вибухнула пострілами.

Кулі вдарили в капот, скло розсипалося дрібними уламками. Джон інстинктивно пригнувся, прикриваючи голову рукою.

— ЗАСІДКА! — крикнув Джейкоб. — ЗЛІВА!

Ліна відкрила двері і перекотилася в кювет, одразу відкривши вогонь у бік лісу. Короткі черги, чітко, без паніки.

— ВИХОДИМО! — закричав Джон.

Він вискочив з машини, впав за двигун — єдине, що могло хоч якось прикрити від куль. Серце калатало так, ніби зараз вирветься з грудей.

— Їх щонайменше троє! — крикнув Джейкоб, стріляючи з задніх дверей. — Один праворуч, двоє в кущах!

Одна з куль пробила бак.

Запах бензину миттєво заповнив повітря.

— ЧОРТ! — закричала Ліна. — Машина довго не проживе!

Джон визирнув і побачив силует між деревами. Натиснув на спуск.

Черга.

Силует смикнувся і зник.

— Один мінус! — крикнув він, хоча не був упевнений.

Раптом із правого боку вискочив чоловік з дробовиком. Він біг прямо до машини, не ховаючись.

— ЛІНА! — закричав Джон.

Вона повернулася, вистрілила — один раз, другий. Чоловік впав, прокотився по дорозі й завмер.

Тиша тривала дві секунди.

Потім — вибух.

Хтось кинув гранату.

Вибух підкинув землю, уламки каміння вдарили по ногах. Джон упав, вуха залило дзвоном.

— ВІДХОДИМО В ЛІС! — кричав Джейкоб. — МАШИНУ КИДАЄМО!

Джон на секунду озирнувся на авто.

Воно диміло. Бензин витікав струмком. Вогонь був питанням секунд.

Він стиснув зуби.

— БІЖИМО!

Вони кинулися в ліс, пригинаючись, падаючи, піднімаючись знову. Кулі ще свистіли, але стрілянина швидко стихла — нападники не хотіли гнатися в хащі.

За кілька сотень метрів вони зупинилися.

Дихання рвалося з грудей. Руки тремтіли.

Джон озирнувся назад. Над дорогою піднімався чорний дим.

— Транспорт… — прошепотіла Ліна. — Недовго він був нашим.

— Тут нічого не буває надовго, — відповів Джон.

Джейкоб витер кров з подряпаної щоки і подивився на них.

— Вони чекали. Знали, що хтось поїде дорогою.

Джон кивнув.

— Тепер знаємо і ми, — сказав він. — Дороги — це пастки. Як і все інше тут.

Вони пішли далі пішки.

Без машини.

Без ілюзій.

І з розумінням, що кожен кілометр цієї гри треба буде вигризати зубами.

Ніч опустилася швидко.

Не поступово — різко, ніби хтось вимкнув світло. Ліс став чорним, густим, повним тіней. Повітря охололо, дихання стало помітним. Кожен крок лунав надто гучно.

Вони йшли мовчки.

Джон першим зупинився і підняв руку.

— Вони не пішли далеко, — прошепотів він. — Занадто впевнено били. Це була не випадкова засідка.

Джейкоб присів, торкнувся землі, провів пальцями по слідах.

— Троє, — сказав він. — Один кульгає. Його Ліна зачепила.

Ліна нічого не сказала. Вона лише міцніше стиснула автомат. Її обличчя було темною плямою в тіні, але очі блищали.

— Ми йдемо за ними? — тихо спитала вона.

Джон на мить замислився.

Це не був порив.

Це не була злість.

Це було рішення.

— Так, — сказав він. — Але не для помсти.

— Для того, щоб вони більше нікого не чекали на дорозі.

Вони рушили.

Ліс вночі був іншим. Дерева зливалися в стіни, кущі хапали за одяг, коріння зрадливо чіплялося за ноги. Кожен звук здавався чужим: тріск гілки, шурхіт листя, далекий крик якоїсь тварини.

Раптом попереду — світло.

Слабке. Тремтливе.

— Вогнище, — прошепотів Джейкоб. — Вони зупинилися.

Джон відчув, як серце забилося швидше. У голові з’явилася чіткість, холодна й небезпечна.

— Працюємо тихо, — сказав він. — Без криків. Без зайвих рухів.

Вони розділилися.

Джон обійшов зліва, повільно, майже не дихаючи. Він бачив дві постаті біля вогню. Третій сидів трохи далі, перев’язуючи ногу. Обличчя в нього було спотворене болем.

— Чортова дорога… — бурмотів він. — Я ж казав, не палити багаття…

Постріл пролунав різко.

Це був Джейкоб.

Один удар — і чоловік біля вогню впав, навіть не зрозумівши, що сталося.

Другий підскочив, схопився за зброю — і тут Ліна вийшла з тіні.

Черга була короткою.

Тіло впало поруч із багаттям, іскри розлетілися в різні боки.

Поранений спробував підвестися, повз, тягнучи за собою автомат.

Джон підійшов до нього повільно.

— Не треба… — захрипів той. — Ми… просто хотіли…

— Я знаю, — сказав Джон спокійно. — Усі тут просто хочуть.

Він вдарив прикладом.

Крик обірвався.

Вогнище потріскувало. Ліс мовчав.

Ліна стояла поруч, важко дихаючи.

— Все? — спитала вона.

Джон оглянув тіла.

— Так. Вони більше нікого не зустрінуть.

Джейкоб підійшов ближче, подивився на Джона уважно, надто уважно.

— Ти швидко звикаєш, — сказав він.

Джон подивився на нього у відповідь.

— А ти надто добре орієнтуєшся в темряві.

На мить між ними повисла напруга.

Ліна відчула це, але нічого не сказала.

Вони загасили вогонь, забрали патрони й зникли в темряві.

Ніч знову поглинула ліс.

А десь далеко, за камерами і екранами, хтось, напевно, усміхався, дивлячись, як одні гравці перетворюються на тіні, що вбивають інших.

І гра тривала.

Ніч була холодною.

Вони відійшли достатньо далеко, щоб бути впевненими — за ними не йдуть. Ліс тут був густіший, темніший, ніби спеціально створений для того, щоб сховати тих, хто більше не хоче нікого бачити.

Джейкоб пішов трохи вперед, узяв на себе чергування. Без слів. Ніби йому було байдуже, хто лишився позаду.

Джон сидів на поваленому стовбурі, тримаючи автомат між колін. Він дивився в темряву, але нічого не бачив. Очі боліли від втоми.

Ліна сіла поруч. Не надто близько. Просто достатньо, щоб бути в одному просторі.

Довго вони мовчали.

— Ти змінився, — сказала вона нарешті. Спокійно. Без докору.

Джон не одразу відповів.

— Усі тут змінюються, — сказав він. — Або помирають.

Вона кивнула.

— Я думала, що зламаюся в перший день, — зізналася Ліна. — Що почну кричати… або просто сяду і перестану рухатися.

— Але не зламалася.

— Ні, — вона гірко усміхнулася. — Просто навчилася ховати страх глибше.

Вітер пройшовся між деревами. Десь далеко тріснула гілка.

— Ти боїшся? — спитала вона.

Джон задумався.

— Так, — відповів чесно. — Постійно.

— Але тепер я боюся не смерті.

— Я боюся… ким стану, якщо виживу.

Ліна подивилася на нього уважно. У темряві її обличчя було втомленим, у плямах бруду, з подряпиною на щоці. Живе. Справжнє.

— Я боюся іншого, — сказала вона. — Що якщо ми вийдемо звідси… я не зможу жити так, як раніше. Робота, люди, дрібні проблеми. Після цього… — вона замовкла.

— Після цього світ здається фальшивим, — закінчив Джон.

Вона тихо видихнула.

— Саме так.

Знову тиша.

Не напружена. Не порожня.

Така, в якій можна просто бути.

— Чому ти не пішов за контейнером до кінця? — раптом спитала Ліна. — Ти міг. У тебе був шанс.

Джон опустив погляд.

— Бо я вже бачив, чим це закінчується, — сказав він. — Спочатку ти думаєш про лут. Потім — про виживання. А потім… перестаєш бачити людей.

Вона мовчала.

— Я не хочу перемогти будь-якою ціною, — додав він. — Якщо ціна — це ми самі.

Ліна повільно кивнула.

— Добре, що ти це сказав, — тихо мовила вона. — Бо я думала, що тільки я ще пам’ятаю, ким була до гри.

Десь попереду кашлянув Джейкоб. Нагадування, що вони не самі.

Ліна підвелася.

— Нам треба спати, — сказала вона. — Хоч трохи.

Джон кивнув.

Вона зробила кілька кроків — і зупинилася.

— Джон… — не обертаючись. — Якщо ми доживемо до кінця… я хочу, щоб ти залишився таким. Не сильним. А живим.

Він нічого не відповів. Лише кивнув у темряві.

Вона цього не бачила.

Але, можливо, відчула.

Ніч знову їх поглинула.

І гра чекала нового ходу.

Ніч була настільки тихою, що Джон чув власне дихання.

Він лежав на холодній землі, дивився в темряву між деревами й не міг заснути. Очі були відкриті, але він бачив не ліс. Він бачив інше життя.

Те, що було до казино.

Перед ним постала маленька кухня. Стара, тісна, з потрісканою плиткою й вікном, яке постійно запотівало взимку. Ранок. Тьмяне світло. Запах дешевої кави.

Він пам’ятав, як сидів за столом, крутив у руках чашку і дивився, як пара підіймається вгору. Нічого особливого. Звичайний ранок.

Але тоді він був спокійний.

Мені ж вистачало, — подумав він зараз.

Чому мені стало мало?

Робота була нудною. Цифри, папери, постійна втома. Але вона була стабільною. Він повертався додому, знімав взуття, вмикав телевізор просто для фону.

Тиша тоді не лякала.

Вона заспокоювала.

Він згадав перший раз, коли зайшов у казино. Просто подивитися. Просто відволіктися. Яскраве світло, дзвін автоматів, чужі обличчя, які здавалися щасливими.

Тоді він виграв.

Небагато. Але достатньо, щоб у грудях з’явилося тепло. Відчуття, ніби життя дало знак.

— Ось бачиш, — прошепотів він сам собі в темряві. — Ось із цього все й почалося.

Він пам’ятав, як ішов додому тієї ночі — усміхнений, легкий, із дурною вірою, що тепер усе буде інакше.

Потім був другий раз. Третій.

Потім — борги.

Пам’ять різала безжально: розмови з банком, холодні голоси, листи, які він боявся відкривати. Дзвінки, на які він перестав відповідати.

І той вечір, коли він вийшов із казино без нічого.

Без грошей.

Без плану.

Без гордості.

Тепер він лежав на землі, зі зброєю поруч, серед людей, які вбивали одне одного за виживання. І йому здавалося майже абсурдним, що колись найбільшою його проблемою була порожня чашка кави зранку.

— Я ж не хотів цього… — прошепотів він.

Вітер пройшовся між деревами, ніби відповідаючи.

Джон заплющив очі.

Якщо я виживу, — подумав він, — я більше ніколи не захочу “більшого”. Я просто захочу назад. До простого.

Але глибоко всередині він знав:

назад дороги немає.

Є лише те, ким ти станеш після.

Він повільно видихнув і нарешті дозволив собі дрімоту. Не сон — лише коротку втечу.

Бо світанок прийде швидко.

А разом із ним — нова частина гри.