Глава 6. Тиша між пострілами
Глава 6. Тиша між пострілами
«Найстрашніше — не постріл. Найстрашніше — тиша після нього.»
Після першої сутички вони йшли мовчки.
Ліс більше не здавався живим — він був настороженим, ніби спостерігав за кожним їхнім кроком. Втома накотилася раптово, важка, липка. Ноги боліли, легені палали, а думки плуталися.
Коли між деревами з’явився невеликий дерев’яний будиночок, Джон підняв руку.
— Тут зупинимося. Ненадовго.
Будинок виглядав старим, але міцним. Дерев’яні стіни, темні вікна, дах, вкритий мохом. Здавалося, ніби він стоїть тут десятиліттями, хоча Джон знав — це лише частина гри.
Вони зайшли всередину обережно, зі зброєю напоготові.
Усередині пахло пилом, деревом і металом.
Першим заговорив Бен:
— Нам пощастило.
І справді — у будинку було все, що могло врятувати життя.
Джон знайшов бронежилет — простий, важкий, але надійний. Коли він одягнув його, з’явилося дивне відчуття захищеності, хоч і фальшиве.
Ліна відкрила стару скриню й завмерла.
— АК… — тихо сказала вона.
Автомат лежав акуратно, ніби чекав саме на неї. Вона взяла його в руки, перевірила затвор, і вперше за довгий час на її обличчі з’явилася не паніка, а зосередженість.
Джейкобу пощастило не менше — в кутку, загорнута в тканину, лежала снайперська гвинтівка з прицілом.
— Це змінює правила, — сказав він, уважно оглядаючи зброю.
На столі вони знайшли:
• консерви й сухпайки,
• пачки патронів,
• кілька гранат,
• і дві аптечки.
Мало. Але краще, ніж нічого.
Вони сіли на підлогу, сперлися спинами до стін. Час тягнувся дивно. Здавалося, що минуло годин десять, не менше. Кожна хвилина була як окреме життя.
І раптом — звук.
Глухий, металевий голос рознісся над островом, прорізаючи тишу:
— Увага, гравці. Залишилося 85 учасників. За перші дві години гри вибуло 15 осіб.
Джон відчув, як холод пройшов по спині.
— Дві… години?.. — прошепотіла Ліна.
— П’ятнадцять людей, — тихо сказав Бен. — Просто… стерли.
У кімнаті запанувала тиша. Кожен думав про своє. Про тих, хто вже не вийде з цієї гри. Про те, як швидко цифри можуть зменшуватися.
— Якщо так піде далі… — Джон не договорив.
Вони були втрачені. Без чіткого розуміння, куди йти далі. Без уявлення, хто ще поруч. Кожен шлях здавався небезпечним.
Джейкоб першим порушив мовчання.
— Слухайте, — сказав він, сідаючи рівніше. — Ми живі. Ми разом. У нас є зброя і план.
Він подивився на кожного по черзі.
— Паніка — це те, чого вони хочуть. А ми їм цього не дамо.
Джон повільно кивнув. Усередині все ще було важко, але слова Джейкоба трохи повернули відчуття реальності.
— Ми виживемо, — сказав Джон. — Але тільки якщо триматимемося разом. І будемо готові до всього.
За стінами будинку знову почулися далекі постріли.
Гра тривала.
І вона тільки починала показувати своє справжнє обличчя.
Ніч прийшла непомітно.
Темрява обволікала будинок, ніби намагалася проникнути всередину крізь щілини в стінах і вікнах. Ліс за вікнами дихав — шурхотів, потріскував, жив своїм життям. Кожен звук здавався занадто гучним.
Вони домовилися чергувати.
Першим залишився Джон.
Він сидів біля вікна, притискаючи бронежилет до грудей, пістолет лежав на колінах. Світло ліхтаря було приглушене, ледве-ледве освітлювало кімнату. Тіні тремтіли на стінах.
Не заснути, — повторював він собі.
Десь зовні хруснула гілка.
Джон завмер.
Серце почало битися швидше. Він прислухався. Кілька секунд — нічого. Потім ще один шурхіт. Повільний. Обережний.
Вітер… або ні?
Коли зміна закінчилася, він тихо розбудив Джейкоба.
— Все чисто, — прошепотів він. — Але… будь уважний.
Джон ліг на підлогу, але сон не приходив. Очі були відкриті, він дивився в темряву і бачив обличчя того, кого вбив.
Зміна за зміною ніч тягнулася безкінечно.
Коли всі були всередині й ненадовго заспокоїлися, розмови почалися самі — тихі, обережні, ніби боялися потривожити темряву.
— Ким ти був… до всього цього? — несподівано запитала Ліна, не дивлячись ні на кого.
Джон не одразу відповів.
— Я… працював у логістиці, — сказав він. — Нічого особливого. Потім казино. Потім борги. Потім… це.
Він гірко посміхнувся.
Бен хмикнув.
— Я був механіком. Хорошим, до речі. Але одного разу вирішив, що мені пощастить більше, якщо ризикну. Ризикнув. Програв усе.
Джейкоб говорив спокійно, майже відсторонено:
— Колишній військовий. Списали після поранення. Грошей не стало, робота — теж. Казино стало… виходом. Поганим виходом.
Ліна довго мовчала.
— Я працювала адміністраторкою в фітнес-клубі, — сказала вона нарешті. — Думала, що життя тільки починається. А потім кредити, ставки… і ось я тут.
Настала тиша.
Не напружена — людська.
— Завтра буде гірше, — сказав Бен. — Всі зрозуміють правила.
— Тому ми повинні жити до завтра, — відповів Джон.
Ззовні знову почувся шурхіт.
Усі завмерли.
Джейкоб повільно підняв гвинтівку, підійшов до вікна, подивився крізь приціл.
— Олень… — прошепотів він через кілька секунд. — Просто тварина.
Але напруга не зникла.
Ніхто не заснув по-справжньому. Кожен лише дрімав, наполовину в реальності, наполовину в страху.
Бо тепер вони знали:
вранці гра стане ще жорстокішою.
І не всі доживуть до наступної ночі.
Ранок прийшов холодним.
Сіре світло повільно просочувалося крізь вікна будинку, лягаючи на підлогу блідими плямами. Туман стелився над землею, ховаючи ліс, ніби острів не хотів показувати своє справжнє обличчя.
Джон прокинувся від відчуття, що за ним спостерігають.
Він різко сів, обвів поглядом кімнату. Усі були на місці. Живі. Це вже здавалося маленькою перемогою.
— Ранок… — тихо сказав Бен, розтираючи обличчя. — Ми дожили.
Ліна підійшла до вікна. Подих у неї перехопило.
— Подивіться…
За будинком, між деревами, повільно рухалася густа стіна туману, але він був дивний — рівний, занадто рівний. Не природний.
Джейкоб одразу напружився.
— Це зона, — сказав він. — Вона почала стискатися.
Наче на підтвердження його слів, над островом пролунав знайомий голос — холодний, механічний, байдужий:
— Увага, гравці. Починається перше звуження ігрової зони. Рекомендуємо негайно залишити небезпечні сектори.
Пауза.
— Станом на ранок у грі залишилося 83 учасники. За ніч вибуло ще двоє.
У кімнаті стало тихо.
— Двоє… — повторила Ліна. — Поки ми спали.
Джон ковтнув повітря.
Хтось заснув назавжди, — подумав він.
— Це означає, що люди вже не чекають дня, — сказав Бен. — Вбивають уночі. Без шуму.
Джон підійшов до карти, розклав її на столі.
— Нам треба рухатися, — сказав він. — Якщо зона закриється, нас просто виженуть звідси… або знищать.
— У центр не ліземо, — додав Джейкоб. — Там буде пекло.
Ліна кивнула.
— Краще триматися межі. Там більше шансів уникнути контактів.
За вікном туман повільно насувався. Повітря ставало важким, холодним. Навіть птахи зникли — ліс ніби затамував подих.
— Знаєте, що найгірше? — тихо сказав Джон. — Ми починаємо звикати до цих цифр.
Ніхто не відповів.
Вони швидко зібрали спорядження. Кожен рух був чіткий, відпрацьований, без зайвих слів. Ніхто не жартував.
Перед виходом Джон ще раз глянув на будинок.
— Тут було безпечніше, ніж будь-де за весь час, — сказав він. — Але безпечних місць тут немає.
Вони вийшли назовні.
Туман ковтав дерева, земля була холодна й волога. Десь далеко знову пролунали постріли — короткі, нервові.
Гра рухалася вперед.
Зона стискалася.
А разом із нею стискався і їхній світ.
Туман швидко наздоганяв.
Він уже не здавався просто холодним повітрям — він тиснув. Кожен крок ставав важчим, наче на груди клали невидиму плиту. Дихання збивалося, у вухах з’явився дзвін.
— Швидше! — крикнув Джейкоб. — Це не просто газ!
Вони бігли крізь ліс, перечіпляючись через коріння, ковзаючи по мокрій землі. Десь позаду пролунали крики.
Різкі. Панічні.
— Там люди! — озирнулася Ліна.
Джон теж почув — хтось захлинався, хтось благав, хтось кричав від болю.
І раптом вони побачили їх.
Двоє гравців виринули з туману. Один упав навколішки, хапаючи повітря, ніби тонув. Його напарник намагався тягнути його за руку.
— Вставай! ВСТАВАЙ! — волав він.
Але той уже не чув.
Газ обволікав тіло, наче живий. Шкіра на шиї почервоніла, очі налилися кров’ю. Чоловік захрипів — і затих.
Другий зробив кілька кроків… і різко впав.
Тіло притиснуло до землі, наче щось навалилося зверху. Він намагався повзти, залишаючи борозни в багнюці, але кожен рух ставав повільнішим.
— Не дивіться! — крикнув Джон. — Бігом!
Вони пробігли повз.
Джон відчував, як легені горять, наче вдихав отруту. Перед очима темніло. Бронежилет тиснув на груди, серце билося скажено.
— Я… не витримаю… — прошепотіла Ліна, спотикаючись.
Джон схопив її за руку.
— Дивись на мене. Не зупиняйся. Ще трохи.
Попереду — світліша смуга. Край зони.
За кілька метрів до межі газ ніби скаженів. Повітря стало густим, майже рідким. Кожен крок — як під водою.
Бен упав.
— БЕН! — закричав Джон.
Той хрипів, намагаючись підвестися.
Джейкоб і Джон разом підхопили його під руки й буквально викинули з туману.
І в ту ж секунду тиск зник.
Повітря стало різким, холодним — але живим.
Вони повалилися на землю, кашляючи, блюючи, хапаючи повітря жадібно, як ніколи.
За їхніми спинами туман зупинився.
Рівною, ідеальною стіною.
— Це… не зона, — прохрипів Бен. — Це… м’ясорубка.
По гучномовцю пролунав голос:
— Звуження завершено. У грі залишилося 79 учасників.
Ліна підняла на Джона очі, повні жаху.
— Їх убили не люди…
Джон мовчав, дивлячись на туман.
Гра навіть не намагалася прикидатись чесною, — подумав він.
Він стиснув кулаки.
— Якщо ми зупинимося — нас зітруть, — сказав він. — Тут не виживають слабкі. Тут виживають ті, хто рухається.
Десь далеко знову пролунали постріли.
А зона чекала наступних.
Вони ледве відійшли від краю зони, ще кашляючи і тримаючись за груди, коли Джейкоб раптом завмер.
— Стоп! — прошепотів він, приглядаючись до дерев. — Там хтось… не природно рухається.
Джон нахилився, обвів поглядом ліс. Туман вже розсіювався, але між дерев було видно силуети, які рухалися тихо, обережно, ніби на мисливському полюванні.
— Це… вони нас помітили? — прошепотіла Ліна. Її руки стискали АК, пальці побіліли.
Бен присів поруч із Джоном.
— Ні, поки ні… але вони чекають моменту. Засідка. — Його голос був спокійний, але в очах світилося серйозне розуміння небезпеки.
Джон відчув, як тиск у грудях зріс. Серце билося шалено, а руки ледве тримали пістолет.
— Що робимо? — запитав він тихо, більше самому собі.
Джейкоб швидко розклав план:
— Ми не можемо стояти. Якщо вони перші зроблять постріл — нас рознесуть. Ми пробіжимо ліворуч, за кущі. Ліна, прикриваєш правий фланг. Бен, ти зі мною. Джон, тримай центр, рухаємося разом.
Вони зробили крок уперед. Серце билося в горлі, і відчуття тиші між ними і засідкою було настільки густим, що здавалося, що вони можуть почути, як хтось дихає на метр від них.
Раптом — спалах!
— Вогонь! — крикнув Джейкоб, і ліс вибухнув серією пострілів.
Джон відчув, як куля свистнула поруч із вухом. Земля під ногами здригнулася, листя й гілки летіли навколо.
— ЛІНА! — закричав він.
Вона вже вела вогонь, обережно пригинаючись за кущем. Кулі відскакували від дерев поруч, піднімаючи пилюку і бруд.
Бен накрив його вогнем із рушниці, і Джон присів, стріляючи в тінь, де рухався ворог. Серце билося шалено, руки тремтіли.
— Вони… нас не просто зачепили, — прошепотів Джон. — Вони мисливці.
Джейкоб кричав інструкції:
— Відступаємо трохи назад! Туди, під покриття! Не розкидайтесь!
Але один із противників вискочив просто на Джона. Чоловік був швидким, спритним, в очах — холодний азарт. Джон ледве встиг прицілитися. Перший постріл промахнувся. Другий — і противник впав на землю, але ще на мить підняв руку, намагаючись вхопити його за бронежилет.
— Тримайся, Джон! — крикнула Ліна. Вона розстріляла решту, що рухалася збоку.
За кілька секунд усе стихло. Ліс знову поглинув звук, залишивши лише важке дихання команди і тупіт сердець у вухах.
— Всі живі? — запитав Джейкоб.
— Так… — відповів Джон, ковтаючи повітря. — Але… це тільки початок.
Вони стояли у лісі, оточені деревами, з серцями, що ще довго не заспокоювалися. Засідка показала одне: гра не жартує, і ніхто тут не грає по-честному.
Джон глянув на Ліну. Її очі були широко відкриті, руки ще тремтіли від напруги. Вона кивнула.
— Ми виживемо… — прошепотів Джон сам собі. — Але це вбиває нас зсередини.