ГЛАВА 1: «ЗУСТРІЧ ІЗ ЛІСОМ»

Туман поволі опускався на край лісу, де вже кілька годин крокував Андрій. Його шаровари були забризкані болотом, а вишита сорочка прилипла до спини — не від спеки, а від тривожного чуття, що не відпускало від самого ранку. Кожен його рух супроводжувався стишеним рипом ременів, важким подихом, і дивним відчуттям, ніби хтось невидимий спостерігає. 

Перед ним стояв прадавній ліс. Гілля дерев спліталося так щільно, що світло ледве пробивалося крізь верхівки. Повітря було вогке, з ароматом грибів, прілого листя й чогось іще — солодкуватого, невідомого, що не належало цьому світу. Від землі підіймалася легка пара, мовби сам ліс дихав — повільно й глибоко, наче жива істота з глибини чужих снів.

Андрій зупинився на межі. Його кінь, сірий жеребець Бурко, тихо заіржав і зробив крок назад. Його вуха тремтіли, очі бігали, ніби намагались зазирнути за дерева — туди, де людське око вже не мало влади. Навіть кінь, що не раз бачив бої, не бажав ступати в цей морок.

— Що, друже, ліс і тобі не до вподоби? — м’яко спитав Андрій, гладячи коня по гриві. — Та ми не з тих, хто тікає.

Він перевірив шаблю — руків’я було холодне, знайоме, рідне. За плечем — торба з хлібом, кресалом і кількома зіллями, що дала стара баба з села. Вона ще тоді прошепотіла:

— Не йди туди, козаче. Там не люди — там давнє. В темряві ще дихає.

Та він мусив іти. Не для слави. Для пошуку — відповіді, істини, або… себе самого.

Він ступив крок уперед — і світ змінився.

Шурхіт трав затих. Птахи мов замовкли. Дерева наче схилились над ним, оглядаючи прибульця. Ліс приймав його, але мовчки, з тривогою. Повітря тут було густим, майже в’язким — як вода, крізь яку доводилося прориватися. Кожен новий крок лунав дивно глухо, ніби земля під ногами була чимось заповнена.

— Ну, гаразд… — прошепотів Андрій. — Якщо доля веде — не відвернуся.

Його голос не відлунював. Здавалося, що ліс вбирав слова ще до того, як вони долинали до вух. Він ішов обережно, вслухаючись у кожен звук: скрип гілки, крик далекої вивільги, шурхіт у хащах. Але найбільше лякала тиша — глибока, наче ліс забув дихати.

А тоді щось промайнуло між дерев — щось високе, темне, з блиском у жовтих очах. Але коли Андрій обернувся — там було тільки дерево, зі стовбуром, схожим на викривлену постать.

Він завмер. Серце забилося швидше. Кров у жилах загусла. Рука автоматично лягла на руків’я шаблі. Але тіло не рухалося — ліс тримав його, мов у пастці.

— Буває ж… — пробурмотів він, та не відпускав зброї.

Це була не просто зустріч з лісом. Це було входження у щось живе. У щось, що могло або прийняти, або знищити. Його дух напружився, як струна. Вітер завив десь угорі, дмухнувши крізь гілки. Шепіт, що враз став голосом. Хтось кликав його на ім’я. Та поруч не було жодної живої душі.

Ліс почав змінюватися. Чим далі він заходив, тим більш дивним ставало все навколо. Коріння дерев випліталося на поверхню, мов старі пальці, що хапали землю. Листя під ногами змінювалося кольором — з золотого на темно-синє, майже чорне. Декотрі кущі здригалися без вітру, ніби реагуючи на його наближення.

Він натрапив на озерце — темне, застигле. У воді не відбивалося нічого, навіть місяця. Та коли він нахилився, щоб втамувати спрагу, побачив себе… іншим. Старшим. З чужим поглядом. І тоді озеро задрижало, і з глибини виринуло щось сріблясте — наче рука з іншого боку. Він відступив, серце калатало в грудях.

Попереду почувся звук — хрускіт гілки. Не від тварини, не від вітру. Людський, обережний. Але чи був це чоловік?

— Хто йде? — вигукнув Андрій.

Відповіді не було, лише голоси в голові. Далекі, розмиті, схожі на шепіт сновидінь. Один голос, схожий на батьків, інший — жіночий, лагідний, мовби материнський. Вони говорили про вибір. Про шлях.

І тоді з-поміж дерев вигулькнула постать. Не зовсім людська. Не зовсім звір. Вона стояла тихо, спостерігаючи.

Андрій зупинився. Між ними була лише тиша і ніч. Вітер затих. Ліс чекав. І він зробив ще один крок уперед — назустріч невідомому.

Він ішов далі, глибше і глибше. Кожен метр ставав важчим, ніби йшов не просто по землі, а крізь згадки, сни й тіні. Час тут зникав. Здавалося, що пройшла година, а може, день. Тіло втомлювалося, але свідомість — навпаки —  гострішала. Інтуїція перетворювалась на єдиний компас. Сили стихали, але дух зосереджувався, мов у медитації. Він відчував — щось стежить, щось випробовує. Але не вороже.

Попереду з’явилась галявина. У центрі — старезний пень, обвислий мохом, а навколо — кілька квітів, що світилися блідим срібним сяйвом. І тиша. Але інша, ніж досі. Вона не лякала — вона чекала.

Андрій сів на край пня. Дістав оберіг, потримав його в долонях. Згадав обличчя матері, руки батька, старі пісні. Вітер торкнувся його щоки, ніби чиясь рука. І тоді він почув… звук. Дзвінкий, легкий, як струмочок чи сміх дитини. Із-за дерева хтось наближався.

Чи то дух? Чи привид? Чи лісова істота? Невідомо. Але Андрій не злякався. Він був готовий — не до бою, а до зустрічі. Бо знав — саме тут, серед цього мороку, він має знайти початок. Початок шляху, що пройде крізь темряву, легенди, страх і віру.

І тоді ліс заговорив… 

Голос лісу був не людський.
Він звучав не вухами, а в серці, у глибині розуму — як шепіт тисяч листків, як тріск старих гілок, як каміння, що пам’ятає дотик предків.

— Ти ввійшов не туди, де ходять тілом. Ти вступив туди, де ходять духом…

Андрій повільно підвівся. Йому здавалося, що навіть подих може порушити рівновагу цього місця. Дерева навколо легенько захитались, ніби слухали разом із ним, а срібні квіти на галявині затремтіли, відбиваючи тьмяне світло, як зорі у воді.

— Тут пам’ятають кров і обітниці. Тут мовчать і спостерігають. Хто ти, що прийшов?

Він не шукав слів. Вони самі піднялися з глибини, з того місця, де зберігається правда.

— Я — син роду, що говорить із вітром, — відповів Андрій душею. — Я ніс шаблю і тягар. Я боровся і втрачав. Я прийшов не по славу. Я шукаю відповідь. І шлях.

На мить усе завмерло. Навіть вітер. Здавалося, ліс зважував його слова, перевіряв не звук, а намір.

— Якщо йдеш по правду — ти отримаєш її. Але спершу пройдеш тінню.

Холод пройшовся хребтом Андрія. Він відчув, як щось стародавнє торкнулося його сутності — не вороже, але й не милосердне. Це був дотик судді, який не знає жалю, бо знає більше за страх.

Навколо галявини простір ніби зсунувся. Між деревами почала вимальовуватися стежка — вузька, темна, ледь помітна, наче намальована самим мороком. Вона вела туди, де світло гасло остаточно.

Вітер сколихнув галявину. Квіти схилились, мов у поклоні. І ліс прошепотів востаннє — вже тихіше, але глибше, ніж раніше:

— Іди, але пам’ятай: не все, що живе, хоче бути знайденим. І не все, що здається ворогом, несе зло…

Андрій стиснув оберіг у долоні. Він не зробив кроку одразу. Лише на мить заплющив очі — і відпустив страх.

Коли ж він рушив, тінь прийняла його без спротиву.
І ліс знову замовк — знаючи, що шлях характерника почався по-справжньому.

Тінь не була порожнечею — вона мала глибину, запах сирої землі й давнього каміння. Кроки Андрія лунали глухо, ніби він ішов не вперед, а усередину чогось живого. 

Час розпливався, і спогади почали ворушитися самі, без його волі, виринаючи обличчями й уривками слів. Він побачив себе малим, почув голос батька, відчув тепло дому — і зрозумів, що ліс показує не минуле, а те, що тримає його на цьому шляху. 

Десь у глибині темряви щось важко зітхнуло, визнаючи цю правду. Стежка під ногами стала твердішою, мовби земля дозволила йому йти далі. 

Повітря наповнилося слабким зеленкуватим сяйвом, знайомим і тривожним водночас.

Андрій відчув, як амулет відгукнувся теплом — не захищаючи, а погоджуючись. Тут уже не можна було повернутися, не втративши частини себе. І він прийняв це, як приймають ніч перед світанком.

Десь попереду, за межею світла, щось поворухнулося — не тілом, а наміром.

Ліс ніби затримав подих, і навіть тінь під ногами Андрія стала густішою, важчою, наче не хотіла відпускати його далі. Він відчув погляд — холодний, уважний, такий, що не нападає одразу, а чекає помилки. 

І тоді стало ясно: це випробування ще не було пасткою — пастка тільки вчилася його імені.