ГЛАВА 12: «БИТВА З ГОСПОДАРЕМ ЛІСУ»

Через кілька днів після розмови з Деревом Мудрості Андрій знову вирушив у дорогу. Він ніс із собою не лише зброю й амулет, а й те, що важило значно більше, — знання, здобуте не з книжок і не з легенд, а з тиші, болю й розуміння. Ліс за ці дні ніби визнав його. Гілки більше не дряпали плечі, коріння не хапало за ноги, але тиша стала ще глибшою — передгрозовою, напруженою.

Це був останній рубіж.

За словами духів лісу, далі починалася земля, де не діють звичайні закони. Там, у серці зруйнованого замку, ховався Вій — не просто істота, а уособлення темної волі, що роками пила силу з цього краю. Це мала бути не просто битва — це була завершальна сутичка, де кожен крок міг стати останнім, а кожне рішення — фатальним.

Андрій ішов повільно, зосереджено. Його пальці стискали амулет, і той відгукувався теплом, ніби живий.

Андрій (сам до себе, подумки):
«Тисячі тіней залишив я за спиною… страхи, примари, сумніви. Я бачив смерть і дивився їй у вічі. Це кінець шляху. Або я — або він. Іншого не дано».

Коли перед ним виринув старовинний замок, серце стиснулося. Велична споруда стояла напівзруйнованою, мов скелет давнього велетня. Її вежі були обгризені часом, стіни — розтріскані, але темрява, що огортала їх, була живою. Над замком висіли важкі чорні хмари, що клубочилися, ніби дихали. Вони затуляли небо, давили згори, обіцяючи бурю, якої ще не бачив цей світ.

Вітри здіймалися раптово, крутилися довкола Андрія, торкалися його обличчя холодними пальцями. Вони несли шепіт — не просто звуки, а голоси. Забуті імена. Зламані присяги. Страхи тих, хто колись дійшов сюди й не повернувся.

Вітер (шепоче з усіх боків):
— Повертайся… ще не пізно…
— Він бачить усе…
— Ти не встоїш…

Андрій зупинився. На мить. Не злякався — прислухався. Потім повільно дістав амулет, той самий, здобутий у печері упирів, омитий болем і пам’яттю загублених душ. Він стиснув його в долоні — і відчув, як крізь нього проходить потужна хвиля енергії: давня, чиста, глибока, як коріння світу.

Андрій (вголос, твердо):
— Я йду далі. І ніхто мене не спинить.

Він ступив за поріг замку.

Всередині панував морок. І в самій глибині, на троні з чорного каменю, сидів Вій.

Велетенська постать була нерухомою, наче висіченою зі скелі. Обличчя приховувала важка маска, сплетена з кісток і тіней, мов пам’ять про тисячі смертей. Але з-під неї палахкотіли очі — червоні, розпечені, повні холодного глузування і давнього гніву.

Повітря навколо нього тремтіло.

Вій (задоволено, холодно):
— Ти, характернику, заважав мені вже досить.
(повільно нахиляється вперед)
— Але тепер твій кінець прийшов.
— Ти наївно вважаєш, що зможеш знищити мене?

Андрій зробив крок уперед і підняв амулет. Світло в ньому заграло, але не різко — спокійно, впевнено.

Андрій:
— Я прийшов не лише, щоб тебе знищити.
— Я прийшов, щоб звільнити цей ліс від твоєї темної влади.

У відповідь Вій повільно здійняв руки.

І замок ожив.

З пітьми виринули тіні — безформні, хижі. Вони крутилися вихором довкола веж, повзли стінами, стікали по землі, мов живі чорні змії. Вони шепотіли, кричали, стогнали.

Тіні (хрипким хором):
— Він наш…
— Ми не відпустимо…
— Він — ніч…

Вітри, що колись шепотіли страх, тепер стали агресивними, рвали повітря, немов загони зневірених душ. Вій розсміявся — гучно, зловісно, так, що стіни замку здригнулися.

Вій (знущаючись):
— Ти думаєш, що цей амулет тебе врятує?
— Ти бачив лише поверхню темряви.
— Моя влада безмежна, а твоя сила — лише спалах перед вічною ніччю.

Андрій заплющив очі. Він не відповідав одразу. Він слухав — себе, землю, ліс. Він відчував, як коріння дерев, далекі й глибокі, озиваються в його крові.

Андрій (рішуче):
— Моя сила не лише в амулеті.
— Вона — в мені.
— У гармонії, яку я знайшов тут.
— І ти більше не зможеш контролювати цей ліс.

Вій (розлючено):
— Мовчи!

Темні тіні здригнулися. Вони завмерли, немов почули іншу волю. Андрій стояв нерухомо. Він не кидався в бій — він шукав рівновагу.

Андрій (тихо):
— Справжня сила — не в перемозі.
— Вона в розумінні.

Вій з ревом підняв руки. Темна магія закрутилася смерчем і рвонула вперед.

Вій (верескливо):
— Зникни!
— Розчинись у моїй ночі!

Та Андрій не відчув страху. Він шепотів закляття, не як наказ, а як розмову зі світом.

Андрій:
— Ти не зрозумів, Віє…
— Темрява не може знищити того, хто навчився її чути.

Світло амулета стало яскравішим. Воно не вдаряло — воно огортало. Тіні танули, перетворювалися на туман.

Тіні (шепочуть):
— Світло…
— Забуте…
— Пам’ятаємо…

Вій (зневірено):
— Неможливо… Як ти зміг?

Андрій (крокує вперед):
— Ти більше не будеш правити лісом.

Світло пройшло крізь темряву, мов весняне сонце крізь туман. Маска Вія тріснула, по ній побігли тонкі, світлі тріщини, ніби саме світло роз’їдало ніч зсередини. Його постать захиталася, тіні навколо збурилися, втратили форму.

Вій (останній крик):
— Я — корінь цього лісу! Я — його ніч!

Андрій підняв руку з амулетом і зробив крок уперед. Не з люттю — з твердою, вивіреною рішучістю. Він ударив — не по тілу, а в саму темну серцевину Вія, туди, де сходилися тіні, страх і чужа воля.

Світло спалахнуло.

Вій застиг, немов тріснута статуя, а тоді його постать почала розсипатися: спершу маска впала пилом, потім тінь втратила форму, а далі сам Вій розкришився на чорний попіл, що розвіявся в повітрі, не залишивши після себе нічого, окрім порожнечі.

Андрій (спокійно):
— Тепер — ні.

Вій розсипався на попіл. Замок здригнувся. Вітри стихли. Небо почало світлішати.

Ліс повернув собі подих.

Андрій стояв серед тиші, що нарешті стала справжньою, не нав’язливою, а глибокою і спокійною. Його руки ще тримали амулет, але тепер він відчував, що сила не в ньому, а в ньому самому — у розумінні, терпінні і відвазі, які він здобув на шляху. Амулет тепер був лише символом — справжня сила жила в ньому самому.  Він відчував, що пройшов крізь страх, сумніви й темряву, і в цьому шляху знайшов щось більше, ніж перемогу: істину, яку не можна втратити. 

Ліс тихо шепотів навколо, ніби визнаючи його, а серце Андрія билося рівно і спокійно, бо тепер він знав — він здатен йти далі, несучи світло і гармонію навіть там, де колись панувала ніч.  Він не лише переміг Вія, він здобув гармонію, якої шукав все життя. 

І ліс, що раніше випробовував його на кожному кроці, тепер визнавав його — як того, хто став його справжнім сином і захисником.