ГЛАВА 2: «ПЕРША ЗАГРОЗА»
Ліс ставав густішим із кожним кроком. Дерева змикалися над головою, мов змовники, що шепочуть давні прокляття. Їхні стовбури тиснули одне до одного так щільно, що світло, яке ще на початку шляху пробивалося крізь крону, тепер ледве жевріло тьмяними плямами. Гілля перепліталося у викривлену темну мережу, стискаючи простір, немов пастку, створену не для тіла — для душі.
Гілки звисали над Андрієм, мов довгі кістляві руки: покручені, загострені, спраглі до тепла живого. Деякі з них чіплялися за одяг, за пасок, ніби намагалися затримати, втримати, повернути назад. Темрява тут була не просто відсутністю світла — вона мала вагу, холод і запах. Вона повільно проникала під шкіру, стискала груди, приглушувала подих, намагаючись розірвати внутрішній вогонь, що ще жеврів у серці козака.
Він ішов уже кілька годин. Час у цьому лісі втрачав звичні обриси — небо було сховане, сонце не показувалося, і лише втома в ногах та важкість у плечах свідчили, що шлях триває довго. Кожен крок важив, немов камінь. Земля під ногами розкисала, ставала м’якою, болотистою, наче сама лісова паща прагнула затягнути його в себе. Часом чобіт грузнув, і Андрію доводилося докладати зусиль, аби вирвати ногу з липкого чорного ґрунту.
Коріння дерев виривалося назовні, мов злі руки мерців, що тяглися з-під землі. Вони перепліталися, створюючи небезпечні пастки, спотикаючи й збиваючи з кроку. Повітря було густим, вологим і гнилим, наповненим трупним запахом прілої деревини, старого листя й чогось гіршого — запаху смерті, що давно оселилася тут і пустила коріння.
Нема птахів. Нема сов. Нема навіть шепоту вітру.
Ліс мовби затаїв подих. Він слухав. Він чекав.
Андрій зупинився на мить і прислухався до власного серця — воно гуло в грудях, як бойовий барабан перед битвою. Кожен удар відлунював у вухах, зливався з темрявою, ніби повідомляв про його присутність усьому навколо.
— Кожен звук тут — це виклик, — прошепотів він, ледь ворушачи губами. — І кожен крок — це війна.
Він знову рушив уперед, коли раптом позаду хруснула гілка.
Звук був чіткий. Надто чіткий, щоб бути випадковим.
Андрій не став оглядатися. У ньому миттєво прокинувся інстинкт воїна. Серце різко стиснулося, кров загуркотіла у скронях. Рука сама потягнулася до рукоятки шаблі, знайомої й теплої, мов рука старого друга.
— Хто там? — спитав він.
Голос був твердим, проте в його глибині тремтіла напруга — не страх, а готовність до смерті.
Відповіді не було. лише глухий шелест листя, що повільно осідало на землю, і мертвотна тиша, яка стала ще щільнішою.
— Вийди! — крикнув Андрій, дозволивши голосу прорізати темряву. — Я знаю, що ти тут!
Він знав: у цьому лісі пусті слова не лякають. Тут чують лише силу духу.
Темрява попереду здригнулася. Повітря ніби розірвалося, і з чорного марева вирвалася постать.
Висока. Неприродно худа. Змарніла, мов висушена тінь людини. Шкіра сіра, зморшкувата, натягнута на кістки. Обличчя було жахливим: без очей — лише дві чорні порожнини, що дивилися не на Андрія, а крізь нього, у безодню.
— Упир… — тихо вимовив Андрій, ніби закликаючи істину іменем.
Ім’я повисло в повітрі, важке, мов прокляття.
— Чужинець… — прошипів упир. Його голос був схожий на скрегіт старого каміння, змоченого кров’ю. — Ти не маєш права тут бути.
— Цей ліс не твій, — відповів Андрій, витягаючи шаблю і виставляючи її перед собою. Лезо тьмяно блиснуло, ніби впізнало ворога.
— Я — його душа… — загарчав упир. — Його біль. Його пам’ять.
І він кинувся вперед.
Рух був блискавичним. Андрій ледве встиг підняти руку — шабля свиснула в повітрі, розсікаючи темряву, залишаючи за собою холодний слід. Упир був швидкий і лютий: його пазурі прорізали простір, майже торкнувшись шиї козака.
— Назад, нечисть! — крикнув Андрій, ухиляючись.
Його рухи були точні й вивірені. Тіло оберталося легко, мов у смертельному танці, де кожен крок — це або життя, або загибель.
— Ти думаєш, що можеш мене перемогти?! — з ричанням вигукнув упир.
— Я не думаю, — твердо відповів Андрій. — Я знаю.
Упир знову кинувся вперед. Його рухи були ривчастими, неприродними, ніби хтось смикав його невидимими нитками смерті. Андрій вдарив — шабля розсікла плече створіння.
Рана не кровоточила. Вона задиміла чорним димом, з якого вирвалися голоси — тонкі, дитячі, зламані. Плач. Шепіт. Крик.
Андрій здригнувся.
— Чиї це голоси? — спитав він, не відводячи погляду.
— Душі… — прошипів упир. — Душі, яких я зібрав у свої мережі.
— Ти забираєш у них світло, — промовив Андрій, стискаючи шаблю. — Але я поверну його назад.
— Ти глухий до сили темряви! — заревів упир і кинувся з останньою, відчайдушною злобою.
Андрій ухилився й різко відрубав йому руку. Чорний дим злетів угору густою хмарою, ще голоснішою, ще болючішою.
— Ти слабкий, — сказав Андрій, роблячи крок уперед. — Бо втратив людяність.
Він ударив знову.
Упир зойкнув. Його тіло почало тріскатися, розсипатися, ніби гниле дерево.
— Я — це помста! Я — це смерть! — ревів він.
— А я — це життя, — відповів Андрій.
Фатальний удар був швидким і чистим.
Тіло упиря скрутилося, спалахнуло чорним вогнем і розсипалося на попіл, який одразу ж поглинув темний ґрунт, ніби ніколи нічого тут і не було.
Андрій стояв серед тиші, важко дихаючи. Піт стікав по спині, м’язи тремтіли, але всередині підіймалася сила — дика, первісна, народжена у битві.
— Ліс мовчить… — прошепотів він. — Але я не відступлю.
Він витер шаблю об траву, вдихнув гниле повітря й пішов далі — у ще глибшу темряву, знаючи: це була лише перша загроза. І ліс тільки починав показувати своє справжнє обличчя.