ГЛАВА 4: «МУДРИЙ ПРОВІДНИК»

Андрій ішов у напрямку голосу, що кликав його крізь хащі. Він не чув конкретних слів — це був швидше заклик на рівні відчуттів. Шепіт, що лунко бринів у грудях, мов ехо давнього сну. З кожним кроком повітря ставало важчим, вологішим. Туман повільно здіймався з землі, обвиваючи ноги, чіплявся до плаща, залазив під сорочку, холодив спину.

Чим далі він просувався, тим густішим і липким ставала мла. Наче сам ліс намагався зупинити його, перевірити. Навколо дерева змикались, мов обурені велетні, що не раді непроханому гостю. Їхні гілки витягувались до неба, наче молилися забутим богам, а іноді й опускались низько до землі — навмисне, щоб ускладнити шлях. Коріння виглядало з ґрунту, перетинало стежки, утворюючи пастки.

Та Андрій ішов. Його руки час від часу торкалися руків’я шаблі, проте зброя була безсилою проти того, що нуртувало навколо. Тільки слова. Давні слова, передані ще його дідом. Він мовив їх тихо, але впевнено, і кожне слово наче розсікало туман, відганяло щось невидиме, що повзало під корою дерев і чекало слушного моменту.

Раптом навколишній шум лісу завмер. Птахи замовкли. Навіть вітер перестав шелестіти. Тиша була такою щільною, що Андрій почав чути власне серцебиття. Перед ним повільно почав відкриватися простір — туман розступився, мов шати храму, й перед очима постала галявина.

Вона була наче вирізана з іншого світу. Світло, яке тут панувало, не було сонячним. Воно лилося згори з невидимого джерела, м’яке, сріблясто-зелене, майже місячне. Трава росла щільним килимом, а повітря пахло м’ятою, чебрецем і старим лісом. У центрі галявини стояла хата. Не просто стара — древня. Її стіни були зрубом, вкритим густим мохом, дах — повністю обплетений ліанами. Деякі гілки проростали крізь вікна. Здавалося, що хата не була збудована — вона виросла сама з-під землі.

На широкому порозі сидів Лісовик.

Його обличчя зливалося з навколишньою природою: кора, мох, тріщини й вічна нерухомість. Але його очі… вони світилися. Глибоке зелене світло, як те, що проникає крізь листя у найглухішому бору. В його погляді було щось незмінне, первісне. І дивне відчуття — що тебе вже знають, ще до того, як ти сам зрозумів, хто ти є.

— Нарешті, — прогуркотів Лісовик, не підводячись. Його голос був наче з глибини землі, оброслий камінням і часом. — Я вже чекав тебе, Андрію.

Андрій зупинився. Його рука торкнулася амулета на шиї. Всі відчуття загострилися, кожен нерв тремтів.

— Звідки ти знаєш моє ім’я?

— Я знаю всіх, хто вступає в цей ліс. Особливо тих, у чиїх жилах тече стара сила. Ти — характерник, і ліс це відчуває.

— Але я нічого не зробив, — Андрій підняв голову. — Я тільки шукаю шлях…

— Ліс тебе сам привів. Не завжди ми йдемо туди, куди хочемо. Частіше — туди, куди повинні. А ти повинен бути тут.

Він підвівся. Його постать була вища за будь-яку людину, широкоплеча, важка, і водночас гнучка, мов гілля під вітром. Здавалося, що кожен його рух супроводжували шелест і потріскування кори.

— Ти потрібен не мені. Ти потрібен самому лісу, — промовив він, дивлячись у серце Андрія. — У його глибинах щось прокинулося. Старе. Темне. Забуте. Упирі, мари, відьми… Демон Вій уже відчув слабкість. Його слуги пересуваються безшумно, затягують землю ніччю, прокляттям. Але рівновагу ще можна повернути.

— А чому саме я? — голос козака звучав твердо. — Я — воїн. Я звик боротися з людьми. З шаблею, з відкритим обличчям.

— Бо ти носиш те, чого ще не розумієш, — тихо сказав Лісовик і вказав на амулет. — Він не просто оберіг. Це — знак. Стара печать. Той, хто його носить, пов’язаний з давнім колом. Ти — ключ. Але двері відкриваються лише тому, хто готовий пройти крізь них.

Андрій відчув, як амулет почав трохи пульсувати — ніби відповідав на слова духа. Ліс, що ще мить тому здавався ворожим, ніби завмер у спостереженні. Навіть дерева притихли, слухаючи.

— І що я маю зробити?

— Пройти випробування. Не тільки силою, а й серцем. Є водойма. Русалчине Озеро. Його глибини зберігають пам’ять лісу. Але вони співають — і пісня їхня може заманити будь-кого. Принеси краплю води. Якщо не втратиш себе — будеш визнаний.

— А якщо втрачусь?

— Тебе заберуть. І пам’ять про тебе зникне. Навіть з родоводу.

Андрій стояв мовчки. Він розумів, що не має вибору. Але перед тим, як рушити, Лісовик підніс щось блискуче.

— Це інший амулет. Виріс з гілки Дерева, яке бачить сновидіння. Він захищає від чар і страхів, від голосів, що проникають у свідомість. Носи його разом зі своїм — разом вони відкриють дорогу.

Лісовик обережно поклав амулет на шию козака. Той одразу відчув тепло, яке розлилося по тілу. І щось іще. Начебто поруч із ним пройшли невидимі постаті — древні воїни, духи, предки.

— Добре, — сказав Андрій. — Але якщо це пастка…

«— Я не обманюю, характернику», — сказав Лісовик і вперше посміхнувся. — У нас немає звички брехати. Ми — ліс. Ми — правда, якою б гіркою вона не була. У нас інші звички.

Андрій на мить затримався, не зводячи погляду з галявини.

— Скажи мені ще одне, — тихо мовив він. — Ліс завжди забирає тих, хто входить?

Лісовик повільно похитав головою.

— Ліс нічого не забирає. Він лише повертає кожного туди, де той справжній.

— А якщо людина не готова це прийняти?

— Тоді вона йде довше, — відповів дух. — Але шлях усе одно один.

Андрій видихнув, ніби скинув із плечей невидимий тягар.

— Добре. Я піду. Не швидко — але чесно.

— Цього достатньо, — сказав Лісовик і ступив убік, відкриваючи стежку, якої ще мить тому не існувало.

Козак кивнув і зробив перший крок у напрямку озера.

Десь у глибині лісу знову озвалися пісні. Вони були гарні й страшні водночас.

Та щось у голосі Лісовика — та сама тиха тривога, що жила в гіллі й корінні — підказувало: легко не буде.  Його випробування тільки починалося.