ПРОЛОГ «Звідки все почалося»

На темному обрії, за яким сонце залишалося прихованим, тягнулися безкраї степи, де серед золотого ковилового моря стояло маленьке козацьке село. Це село, з дерев’яними парканами та глиняними хатками під солом’яними стріхами, було наче зшите з легенд і стародавніх пісень. Тут народився і виріс Андрій — молодий козак-характерник, знаний не лише своєю відвагою, а й умінням відчувати, розпізнавати і боротися з нечистою силою. Його очі з дитинства бачили те, що залишилося прихованим для інших: танок тіней за обрієм, тремтіння повітря біля старих верб, де, як подейкували, жили духи, і легке мерехтіння зірок, що, мов знаки, сходилися в особливі візерунки тільки для нього.

З раннього дитинства він жив у тіні легенд про духів, прокляття і магію, яку, кажуть, не кожному дано зрозуміти, а тим паче — приборкати. Його бабуся, що вміла бачити сни інших людей, завжди шепотіла на вухо: “Не бійся, сину, але й не довіряй першому голосу з темряви”. І Андрій пам’ятав ці слова. Він ріс серед старців і воїнів, слухаючи казання, що були наполовину правдою, а наполовину — застереженням. У дитинстві він бачив, як одна з баб-сусідок зашивала вузлик, нашіптуючи молитву, аби захистити когось від пристріту. Він чув оповідки про перевертнів, що в повню ходять болотами, і про духів, що іноді просять води у самотніх мандрівників.

Його батько, знаний серед старійшин як мудрий характерник, передав синові не тільки давні знання про бойові мистецтва, закляття та обереги, а й найголовніше правило: “Ніколи не вступай у бій із тим, кого не розумієш”. Ці слова закарбувались в серце Андрія, стали для нього оберегом і дороговказом. Він не просто тренував тіло, а й загартовував душу — вправами в тиші, спогляданням світанків, молитвами під нічним небом і довгими розмовами з природою. Він умів чути шепіт вітру, розрізняти пісню жайворонка від тривожного крику сойки, бачив знаки в польоті воронів.

Та навіть найсильніші правила часом розбиваються об непередбачуваність долі. Одного вечора в селі з’явилися чужинці — мовчазні, похмурі, з очима, що ковзали, наче холодне лезо. Вони не питали води і не шукали притулку. Їхній погляд був повний очікування і темної рішучості. То були розвідники далекої держави, які прагнули знайти слабке місце в обороні козацьких земель. Вони прийшли не з миром, а з наміром — посіяти розбрат і готувати ґрунт для удару.

Старі бабусі хрестилися при їхньому вигляді. Пси виразно вили ночами. У повітрі витала напруга, як перед бурею. Хмари з заходу рухались важко, ніби несли щось більше, ніж дощ. Військова рада не зволікала: було вирішено вистежити прибульців (тих, хто прийшли). І коли сонце впало за горизонт, і тиша накрила степ, Андрій разом із загоном побратимів вийшов назустріч небезпеці. У їхніх очах палала рішучість, бо кожен знав: ідеться не лише про землю, а й про честь, пам’ять предків і спокій тих, хто залишився вдома. Вони рушили, мов тінь, озброєні не тільки шаблями, а й молитвами, знанням заклять, вірою в силу роду.

Сутичка відбулася вночі — коротка, але запекла. Лінія бою зміщувалась, ворог, тиснув, використовуючи не лише силу, а й щось незрозуміле — якесь темне знання, що пульсувало між їхніх тіней. Коли здавалося, що перемога майже досягнута, з темряви вирвалися постаті, яких не торкалися шаблі. Очі в них горіли, мов жарини, а дотик їхніх рук обпалював шкіру, як мороз. Це були не просто воїни — це були створіння, покликані темною волею. І тоді Андрій уперше відчув той холод, що йшов не від тіла, а від самої присутності зла.

Козаки змушені були відступити вглиб степу, де дорога привела їх до краю лісу. Вогонь битви залишився позаду, а попереду здіймався темний масив дерев, схожих на кам’яних велетнів, що стояли там з прадавніх часів. Ліс, про який у селі говорили пошепки. Той, де ніхто не ночував і не повертався, якщо зайшов занадто глибоко. Саме там межа між світом живих і тіней ставала надтонкою. Саме туди повів долю Андрія. За ним не було шляху — тільки попіл і сліди, що вітром стиралися.

У пошуках порятунку й відокремившись від загону, Андрій опинився в незнайомому і дивному лісі. Це місце не знало часу. Холодний вітер наче дихав йому в спину, нашіптуючи незрозумілі слова. Дерева, високі й мовчазні, нагадували кам’яних сторожів, що стежили за кожним його кроком. Тиша тут була не природною — вона стискала груди, як закляття. Навіть повітря тут пахло чимось далеким — прілою землею, сивим корінням і старими снами.

Кожен крок в глиб лісу здавався вічністю. Навіть птахи не співали. лише подекуди над віттям проглядала місячна пляма світла — і навіть вона тремтіла, ніби боялася торкнутися землі. Гілки скрипіли, ніби перемовлялися, а сухе листя хрустіло, мов чиїсь шепоти під ногами. Мурашки бігли врозтіч, наче тікали від чогось невидимого. Під корінням дерев прослизали змії, а над головою миготіли відблиски, схожі на змережані вогні з іншого світу.

Та шлях назад був уже відрізаний. Десь далеко за деревами гриміло — чи то вітер, чи чиїсь голоси. У вухах відлунював шепіт, якого не мало бути. Долоні Андрія торкнулися оберега на грудях — старої срібної гривні, подарованої батьком. І тільки тоді страх трохи вщух. Він згадав пісню, яку колись наспівувала мати, і прошепотів її, як молитву. Молитва ожила в лісі — тихим тремтінням повітря, ніби й самі дерева слухали її.

Тієї ночі, не відаючи, що кожен його крок змінить хід подій, Андрій ступив у темряву. Ліс ожив. Тіні шепотіли, змушували сумніватися в реальності, відкривали страхи, які він ховав навіть від самого себе. Стежка під ногами зникла, залишивши тільки інтуїцію, віру і дух предків. Щось старе і невидиме спостерігало за ним. Але серце його билося твердо. У його грудях жила не просто відвага — жила пам’ять поколінь, кров тих, хто стояв між світлом і мороком.

Саме тут, серед прадавніх дерев, почалася його справжня історія, яка випробовує не лише силу, а й глибину його духу. Історія, що навіки вплете ім’я Андрія в пісні та легенди про тих, хто пройшов крізь темряву і, не став її частиною.

Та ліс не поспішав відкривати свої таємниці. Він ніби вивчав Андрія — зважував кожен подих, кожен порух думки. Десь у глибині, між корінням і тінями, прокидалося давнє знання, що не знало ні імен, ні жалю. Тут не питали, ким ти був. Тут дивилися, ким ти станеш.

Іноді йому здавалося, що він іде не вперед, а по колу. Одні й ті самі дерева виринали з темряви знову і знову, міняючи лише форму тіней. Час розтікався, мов вода крізь пальці. Серце збивалося з ритму, а пам’ять починала підсовувати образи, які він давно поховав: обличчя полеглих побратимів, очі матері в день прощання, тінь батька, що стояв мовчки, коли передавав йому оберіг.

Здавалося, ліс живився цими спогадами. Він тихо відлунював ними — у скрипі гілля, у зітханні землі, у подиху вітру. Кожен сумнів ставав важчим за зброю. Кожен страх — гострішим за лезо.

Але Андрій ішов.

Він відчував: якщо зупиниться — ліс закриється. Якщо піддасться — стане частиною цього мороку, ще однією легендою, якою лякатимуть дітей. І тоді він згадав слова батька, що звучали зараз чіткіше, ніж будь-коли: “Справжня сила — не в чарах. Вона в тому, щоб іти, навіть коли світ не хоче, щоб ти дійшов.”

Десь далеко, дуже глибоко, щось ворухнулося. Не з люті — з зацікавлення. Ніби хтось старий, що бачив сотні таких, як він, раптом уперше відчув: цей не зламається одразу.

Ліс зітхнув.

І зробив крок назустріч.