Туман

Трапилося це відносно недавно. А можливо, просто наснилося, але я вважаю за потрібне поділитися цією історією.

Одного звичайного літнього дня, коли надворі стояла посушлива спека і навколо — ні душі, я сиділа у природному сховку між дерев, під берегом Ірдинівського болота. Тільки я, комахи, птахи й книжки… Ідеально для втечі від усіх і від самої себе. Раптом мені здалося, що хтось стоїть і випалює поглядом діру прямо в мене за спиною. У моєму розгубленому стані я думала: «Хоч би не люди. Нехай звір, якась тварюка, але не людина».

Почувся крок і важке дихання — одразу зрозуміло, що це чоловік. В думках одне: «Чорт. Все ж людина». Та ані страху, ані хвилювань не було — лише розчарування. Я ігнорувала його присутність, ніби сподіваючись, що, завершивши свої справи, він піде геть. Але ні: минуло п’ять хвилин — він дивився на мене, і через десять — те саме… Я терпіла, намагаючись переконати себе, що просто все навигадувала. Нарешті мені набридло, і я нервово мовила: — Ну все, досить! Чого тобі?

Відповіді не отримала, лише відчула приємну прохолоду. То був туман, що торкався оголених рук та плечей. Тіло охопили дивні почуття, ніби хтось обіймає. Я різко прийшла до тями та повернулася. Чоловік уже стояв поруч, хоча я була впевнена, що він щонайменше за п’ять метрів від мене.

Це був надзвичайно привабливий брюнет із глибокими чорними очима та чіткими рисами обличчя. Одягнений у чорну сорочку та штани. Здавалося, переді мною сам диявол — його аура лякала та водночас поглинала мене. Поки я його розглядала, навіть не помітила, як його руки замінили туман, а сам туман утворив навколо нас густий купол, крізь який не було видно сонця, що ще мить тому так нещадно палило.

Я спробувала відступити, та він наступав, аж поки я не вперлася в товстий стовбур старого дерева. Чоловік навис наді мною, спершись на дерево однією рукою, а іншою ніжно підняв моє підборіддя, зазираючи в очі. Здавалося, він намагається зчитати мою душу.

Не витримавши цієї порожнечі в думках і його напору, я повторила: — Чого тобі? Він нахилився до моєї шиї, заплющив очі й повільно вдихнув мій аромат, ніби жадав цього понад усе на світі. А потім прошепотів мені на вухо: — Продай мені своє серце.

Його голос був глибоким і м’яким. Я ніколи раніше не чула його, але від цих слів перехопило подих. Десь глибоко всередині злетіли давно забуті метелики, а серце забилося з шаленою силою. Проте вмить прийшло усвідомлення: він грається з моєю свідомістю. Це розлютило мене. Я зібрала волю в кулак, вперлася пальцями в його кам’яні груди й штовхнула. Він відступив — точно не через мою силу, а за власним бажанням. — А яка мені з того вигода? — запитала я з ноткою сарказму.

Він лише зухвало усміхнувся: — Іншого від тебе й не чекав! Я відчула, як щоки заливає рум’янець — від гніву, а не від сорому. — То якщо я настільки передбачувана, ви знаєте, що я скажу далі! Голос мій тремтів, але я трималася впевнено. Чоловік повільно обійшов мене, оглядаючи з голови до ніг. — Звісно, ти мені не відмовиш! — нарешті мовив він, і його очі заблищали, як вуглинки. — Я можу дати тобі те, чого ти прагнеш найбільше. Забудеш про біль, про розчарування. Я заберу все, що тебе обтяжує, залишивши лише чисту насолоду. — Говориш так, наче знаєш кожне моє бажання. — Знаю! — А чи не замало ти пропонуєш за серце і душу?

Він зробив крок до мене, і мороз пробіг по шкірі. — І яка ціна тебе задовольнить? — Його усмішка стала майже хижою. — Я не знаю! І що взагалі на мене чекає? Взявши мене за плечі, він відповів: — Твоє серце. В буквальному сенсі. Воно належатиме мені. І тоді… ти будеш вільною. По-справжньому вільною. — Але… — Немає «але». Є лише вибір. І я даю тобі його тут і зараз.

— Це клятий вибір без вибору! — закричала я. — Ти мені навіть імені свого не сказав, а поводишся так грубо! Чоловік здивувався, ніби очікував на миттєве «так». — Твоя душа не варта мого імені! — відрізав він. Я спалахнула від люті: — Це твоє ім’я не варте моєї душі!

Він перестав насміхатися. Сильними пальцями ніжно розгладив моє зморщене чоло. — Пробач, я був грубим, — промовив він тихо й легко. — Давай складемо контракт? — Контракт? Він простягнув руку вбік, і з повітря з’явився старий пергамент. Я взяла його й почала уважно читати. Моя цікавість завжди була сильнішою за здоровий глузд. — Що ж, я згодна.

— Якщо готова підписати, потрібна лише крапля крові. Я справді була готова, якби не один пункт: я мусила віддати всю свою любов лише йому. — Хочу змінити цю умову! — твердо мовила я. Він похмуро глянув на мене. — Знаю я про того хлопця, тому — ні. Я не збираюся тебе ділити з кимось! — Звучить так, наче ти ревнуєш, — усміхнулася я. — Скільки тобі взагалі років: сім, вісім? Він невдоволено підняв брову: — У дану секунду — вісімнадцять, а взагалі — трохи менше, ніж слову «зло». — Як мило, а мені всього шістнадцять! Старий ти для моєї любові. — Все сказала? — обурено відгукнувся він.

Я відкинула жарти. Що я втрачаю? Майже нічого. — До мого двадцятого дня народження я буду любити того, кого захоче моє серце. Тільки на таких умовах я підпишу! Він стиснув зуби, на його обличчі заграли вилиці. — Добре! Я піду на цю поступку. Але після твого двадцятиріччя ти — вся моя!

Я вколола долоню гострим пером. Болю не було. Підписала. Щойно документ зник у повітрі, чоловік взяв мою поранену руку і поцілував місце уколу — рана миттєво затягнулася. — Треба закріпити поцілунком! — прошепотів він і, не чекавши згоди, торкнувся губами моєї щоки. — Не розчаровуйся, крихітко. Вирости для мене гідною супутницею!

Він розчинився разом із туманом. Наступної миті я вже не розуміла, чому стою посеред спеки, ніби божевільна, хоча секунду тому читала книжку під деревом…