Глава 9. Привиди за плечем

Коли знаходять тіло твого хлопця — того, кого ти любила, на кого злилася, чия зрада ледь не звела тебе з глузду, — світ не зупиняється. Він просто тріскається, і крізь ці тріщини просочується щось старе, темне і дуже знайоме. Запах смерті. Він завжди пахне однаково: стерильною лікарняною чистотою, змішаною з пилом старого будинку і тишею, в якій надто голосно цокає годинник.

 Цей запах повернув мене до моїх сімнадцять. Я стояла на порозі нашої з мамою квартири, а назустріч мені плив той самий запах. Тільки тоді до нього домішувалися солодкуваті ноти в’янучих квітів та ліків. Рак. Він пожирав її зсередини, залишаючи від моєї веселої, пахнучої духами і свіжою випічкою мами, лише легку, майже невагому тінь. Я пам’ятаю, як тримала її руку, таку тонку, що здавалося, що вона ось-ось розсиплеться. І як годинник у вітальні відбивав секунди до її останнього подиху.

 А за тиждень мені виповнилося вісімнадцять. Повноліття. Я прокинулася з відчуттям крижаної порожнечі у грудях. Будинок був неприродно тихий. Я знайшла його у гаражі. Батька. Він повісився на ремені. Його обличчя було звернене до дверей, ніби він чекав, що я ввійду. На ящику з інструментами стояв недоторканий торт зі свічкою. Він залишив записку: «Вибач, я не можу без неї. Будь сильною».

 Будь сильною. Легко сказати.

 Побічні ефекти цього подвійного удару виявлялися роками. Я навчилася не підпускати людей надто близько. Кожна прихильність здавалась мені міною сповільненої дії. Я відштовхувала людей, перш ніж вони могли мене покинути. Я будувала стіни так високо, що сама майже не бачила сонця. Панічні атаки у метро, коли ставало задушливо. Безсонні ночі перед будь-якою значущою датою. І цей вічний, глухий страх, що варто мені розслабитися, дозволити собі бути щасливою, як усе звалиться одразу. Едгар… він був першим, хто зумів перелізти через ці стіни. І що? Історія повторилася. Тільки цього разу він спершу зрадив мене, а потім помер.

 Біль пережитого — це щось гостре, що минає. Це шрам. Глибокий та потворний. Іноді він ниє, нагадуючи про себе при зміні погоди, запаху лікарні чи звуку поліцейської сирени. А іноді, як зараз, його ніби знову протикають розпеченим ножем, і ти наново відчуваєш усю ту безпорадність, весь той жах вісімнадцятирічної дівчинки, яка одного ранку втратила все.

 І за всім цим криються мої таємниці. Ті, про які навіть Едгар не знав. Я ніколи не розповідала йому, що після смерті батька майже рік ходила до психолога, бо боялася повторити його долю. 

 Що я потайки приймала пігулки від тривоги усі перші місяці наших стосунків, просто щоб не втекти від нього в паніці. І найбільша таємниця, яку я ношу в собі, як тавро: у ніч, коли батько повісився, я почула скрип гаражних дверей. Я прокинулася і побачила, як він іде. Я могла його зупинити. Крикнула б йому слідом, обняла, благала залишитися. Але я цього не зробила. Я просто стояла в темряві і дивилася, як він іде. А потім лягла і заснула. А вранці знайшла його. Моя вина не в тому, що я штовхнула його на це. А в тому, що я дозволила цьому статися. Я була сильною, як він і заповів. Я не завадила йому вмерти.

 Цю гіркоту, це почуття провини я принесла і в нашу дружбу з Софі. Вона намагалася бути поруч, але її підтримка почала тиснути на мене. Кожен її погляд, сповнений жалю, нагадував мені, що я сирота, що я жертва.

 …

 — Ліє, ти маєш поїсти, — її голос пролунав як настирливий комар, коли я вкотре відсунула тарілку з супом.

 — Залиш, Софі. Не треба.

 — Але ж ти зовсім нічого не їж! Ти руйнуєш себе! Він би цього не хотів!

 Він. Едгар. Її брат. Це ім’я пролунало між нами як постріл.

 — Ти не знаєш, що він хотів! — мій голос зірвався, задзвенівши в тиші її квартири. – Ти не знаєш його взагалі! Ти знаєш тільки того брата, яким він хотів здаватися! А я… я знала того, хто міг змінити заповіт, не сказавши мені жодного слова. Хто міг місяцями брехати та зраджувати! Тож не кажи мені, чого він хотів!

 Вона відсахнулася, ніби я її вдарила. В її очах спалахнули сльози та гнів.

 — А ти гадаєш, мені легко? Мій брат мертвий! Його вбили! А ти бачиш лише своє горе! Ти як завжди – замкнулася у своїй вежі зі слонової кістки і не пускаєш нікого! Навіть тих, хто намагається допомогти тобі!

 – Мені не потрібна твоя допомога! – вигукнула я, встаючи. У вухах гуло. — Мені не потрібна була твоя жалість, коли померли мої батьки, і не потрібна зараз! Ти просто хочеш відчути себе гарною, рятуючи нещасну сироту! Ну то ось — не треба! Я впоралася одна і впораюсь знову!

 Ми стояли один навпроти одного, дві поранені жінки, пов’язані привидом одного чоловіка. Її брата. Мого зрадника. Наша дружба, така міцна колись, тріснула, оголивши весь біль, усі таємниці і все невисловлене, що збиралося роками. І в цій тріщині я знову побачила ту саму вісімнадцятирічну дівчинку, що стоїть у дверях гаража і розуміє, що вона знову залишилася сама. Абсолютно одна.