В мене ніколи, нікого не буде.

…

Рені Марлінс прокинулась раніше, ніж задзвонив будильник. Світ за вікном був тихим: трамваї ще не почали дзенькати, а сусідський пес мовчав, немов і він вирішив дати місту хвилину спокою.

Рені лежала кілька секунд нерухомо, прислухаючись. Їй важливо було зрозуміти — цей ранок звичайний чи ні. Останні місяці кожний день міг початися по-різному: іноді подумки злітали чужі голоси, іноді з’являлося дивне відчуття, що хтось стоїть за дверима. Але сьогодні було інакше. Тихо. Спокійно.

— Добре, — прошепотіла вона сама собі. — Нехай так і лишається.

Вона обережно встала, немов боялася розбудити власні думки.

На кухні пахло вчорашнім чаєм. Рені поставила чайник, потім відкрила вікно. До кімнати ввірвався холодний ранковий повітряний струмінь і ледь-чутний гуркіт міста, що прокидається.

Поки чайник шипів, Рені переглядала список справ на холодильнику:

“Оплата комуналки. Купити хліб. Сьогодні — психіатр. Не забути запитання.”

Вона торкнулася останнього пункту пальцем, наче перевіряла, чи справді він існує.

Похід до лікаря для неї був одночасно полегшенням і хвилюванням. Частину її життя супроводжувала шизофренія — не як монстр, а як складний сусід у власній голові, з яким треба навчитися жити.

Вона зробила маленький бутерброд, випила теплий чай і кілька хвилин дивилася, як сонячні відблиски повільно сповзають по шафках.

— Сьогодні буде контрольований день, — сказала вона вголос, щоб закріпити думку.

Дорога до клініки була знайома: двір з ялинками, вузька вулиця, аптека на розі. Рені вдягнула навушники, увімкнула спокійну музику і намагалася не думати про те, що її хвилює найбільше — розмову, яка чекає попереду.

У приймальні пахло антисептиком і кавою. Лікарі ходили коридором у м’яких кроках, пацієнти перегортали журнали.

Рені сіла на стілець біля стіни, склавши руки на колінах. Поруч сидів хлопець, який нервово крутив ключі. Рені посміхнулася йому, але він не помітив.

Вона зітхнула.

Часом їй здавалося, що вона трохи далі від інших людей: ніби стоїть за прозорою стіною — бачить, чує, але не завжди може докричатися. Саме тому назва її власного щоденника звучала так жорстко: “В мене ніколи, нікого не буде.”

Хоч це була не зовсім правда — просто відчуття, яке часом перевищувало реальність.

— Рені Марлінс, заходьте, — покликав медсестрин голос.

Кабінет був світлим. На столі лежали записник, ручка та кілька кольорових карток — лікар часто використовував їх, коли допомагав пацієнтам описати емоції.

— Доброго ранку, Рені, — усміхнувся доктор Лоренс. — Як сьогодні?

— Якось… рівно. Спокійно. Трохи втомлено, але без гострих моментів, — відповіла вона, сідаючи в крісло.

— Це вже добре. Тримаймося за такі дні. Було щось, що непокоїло?

Вона знизала плечима.

— Нічого небезпечного. Просто думки, що я відокремлена від інших. Наче стою осторонь. І іноді здається, що я… не зможу бути частиною чиїхось стосунків. Звідси і назва моєї глави, — вона тихо засміялася, хоча сміх був коротким. — “В мене ніколи, нікого не буде.”

Доктор кивнув, уважно слухаючи.

— Почуття ізольованості — дуже частий супутник твоєї діагностики. Але це почуття не визначає майбутнє. Воно просто відчуття, яке приходить і йде. Давай спробуємо описати, коли воно виникає найчастіше?

Вони говорили довго: про ранкові перевантаження, про те, як іноді голоси в її голові звучать не загрозливо, а просто плутають реальність. Про те, що вона навчилася розпізнавати ці моменти і не сприймати їх як правду.

— Ти добре справляєшся, — сказав лікар наприкінці. — І пам’ятай: людина з твоїм станом може жити повноцінно. Може мати друзів, кохання, близькість. Ти не зачинена у цьому назавжди.

Рені глянула на нього із сумішшю недовіри й полегшення.

— Хочу в це вірити.

— Це і є перший крок. А решта — поступово, маленькими частинами.

Коли сеанс закінчився, Рені вийшла в коридор і відчула, що повітря стало трохи легшим. Ні, її проблеми не зникли. Але з’явилася ниточка впевненості, тонка, але міцна.

Вона вдягнула куртку, перевірила список справ і додала новий пункт:

“Дозволити собі маленьку надію.”