Страхи у пітьмі.

Телефон дзвінко мигнув.

Рені здригнулась, хоча звук був тихим.

Аластер:

“Сподіваюсь, ти відпочила. Я хотів би побачити тебе сьогодні. Без натяків, без тиску. Просто зустрітись.”

Її пальці зависли над екраном.

Аластер… чужий і водночас дивно знайомий.

Його присутність вчора не лякала — а мала б. Він говорив тихо, уважно, обережно. Зовсім не так, як Деміан.

«Чому він хоче зустрічі? Що він бачить у мені?..»

Кров стигла всередині вух, пульс змінювався — одна хвиля тиха, наступна надто гучна.

Вона набрала коротке:

“Можемо ввечері.”

І одразу пошкодувала.

Не тому, що не хотіла.

А тому що не знала, чи впорається зі своїм станом бодай до вечора.

Вона сіла на підвіконня, підтягнувши ноги.

Хмари за вікном рухались ривками, мов розірвані кадри старого фільму.

І тут у пам’яті знову заговорив Деміан.

“Ти вигадуєш. Ти бачиш те, чого нема.”

“Рені, ти лякаєш мене.”

“Знаєш, чому ми розійшлись? Бо я не можу постійно жити поруч із тим, чого ти сама не розумієш.”

Голос стискав груди не гучністю, а байдужістю.

Рені відчула, як у грудях щось ніби хрустнуло — не фізично, а всередині, десь у тих місцях, де накопичуються фрази, сказані людьми, які колись були важливими. Вона обхопила голову руками. «Я не небезпечна. Я просто… інша. Це не робить мене тінню.» Але минуле завжди знає, куди бити.

Вечоріло.

Світло стало густим, майже фіолетовим.

Рені вдягнулась повільно, обираючи речі не за красою, а за тим, що не тисне на шкіру й не ріже відчуттів. Перед дзеркалом вона помітила, що виглядає чужою. Погляд став глибшим, темнішим, але не тривожним — просто іншим. — Ти впораєшся, — прошепотіла вона.Навіть якщо не до кінця вірила.

Аластер стояв під вивіскою маленького кафе — спокійний, нерухомий, але не напружений. Його силует був чітким, майже контрастним на тлі жовтого світла. Коли він помітив Рені, не зробив різкого руху — лише трохи випрямився, немов зустріч була очікуваною і безпечною. — Ти прийшла, — сказав він низьким, рівним голосом. Навіть ті два слова прозвучали м’яко.

Рені зупинилась у двох кроках, відчуваючи, як вечірній холод торкається її щиколоток.

— Так.

Погляд Аластера ковзнув по її обличчю, але не вивчаюче, не настирливо — він ніби намагався зрозуміти стан, а не зовнішність.

— Я радий. Думав… ти можеш передумати.

— Майже передумала, — чесно відповіла вона.

Аластер ледь похилив голову.

— Це нормально. Я не хочу створювати напруги. Якщо хочеш, ми просто пройдемось. Без зобов’язань.

Він говорив так, нібито намагається тримати відстань, але не відштовхувати. Це дивно заспокоювало. Рені кивнула.

— Гаразд.

Вони рушили уздовж вулиці. Не поруч, а з невеликою відстанню між ними — майже рівною, як ритм їхніх кроків. Здавалося, Аластер підлаштовується під її темп, але робить це так тонко, що важко помітити.

Місто шуміло, але цей шум був приглушений, ніби хтось накрив його ковдрою. Кроки відбивалися ледь чутно, а повітря пахло змішаним — кавою, холодом, мокрим листям. 

Аластер заговорив першим:

— Ти виглядаєш утомленою. Якщо це через учорашнє — я не хотів, щоб наша розмова вплинула на твій стан.

Рені стиснула пальці в кишені.

— Це не через тебе. Просто… день важкий.

— Бувають такі, — тихо сказав він.

Ні слова жалю. Ні спроби нав’язливо співчувати. Тільки факт. Вони пройшли повз зачинений квітковий кіоск. Ліхтар зверху мигнув і погас.

Рені здригнулась — не від темряви, а від різкого переходу світла. Аластер зупинився.

— Все гаразд?

— Так, — вона відповіла, хоч відчувала, що це не зовсім правда. Він не тиснув.

— Якщо хочеш, можемо сісти десь, де тихіше. Або навпаки — де більше людей. Як тобі комфортно?

Рені задумалась.

Тиша бувала для неї небезпечною.

Люди — теж.

— Можемо… просто постояти, — сказала вона після паузи.

Аластер легенько всміхнувся. Не широко, не театрально — просто м’яко.

— Теж варіант.

Вони стали біля освітленої стіни будівлі. Тіні рухалися за їх спинами повільно й тягуче.

— Мені цікаво, — сказав Аластер, дивлячись у бік дороги, не на неї. — Ти давно тут живеш?

— Так.

Коротка відповідь, але він не вимагав більшого.

— Твоє місто має… особливу атмосферу. Трошки похмуру. Мені подобається, — він говорив легко, ніби ділиться спостереженням, а не намагається спровокувати розмову.

Рені вдихнула холодне повітря. Їй раптом здалося, що поряд з ним вечір не такий гучний. Після паузи він запитав:

— Я можу… запросити тебе на побачення? Не зараз. Не сьогодні. Просто… колись. Якщо ти будеш не проти.

Він сказав це так спокійно, ніби пропонував чай. Ні тиску. Ні очікування, що вона зобов’язана відповісти. Рені вдивилась у його профіль — рівний, спокійний, зосереджений. І вперше за довгий час її не накрив страх перед новими людьми.

— Можна, — сказала вона так тихо, що сама ледь почула.

Аластер кивнув — без ейфорії, без зайвих емоцій. Просто кивнув, ніби почув важливу для нього істину.

— Тоді… побачимось ще. Коли тобі буде зручно.

Він провів її поглядом — не надто довгим, не нав’язливим — і зробив кілька кроків назад, перш ніж розвернутись і піти. Рені стояла в світлі ліхтаря, слухаючи, як вечір вбирається у вулиці, а думки повільно, але впевнено займають свої місця в голові. Вона не знала, чи це шанс, чи помилка.

Але цей вечір не стискав її зсередини. І це вже було щось нове.