Глава 1 — Світ перед бурею
Глава 1 — Світ перед бурею
10 лютого 2022 року.
Маріуполь.
Холодний ранковий вітер із Азовського моря обдував безлюдну вулицю біля прохідної «Азовсталі». Соколов, у сірій робочій куртці, з термосом міцного чаю в руці, йшов звичною дорогою, якою ходив уже третій рік. Він любив цей шлях: скрип старого асфальту під черевиками, запах металу та морської солі, гулкий відлунням звук, коли десь у глибині заводу запускали черговий механізм.
Він знову був удома. У мирному житті.
Після АТО він клявся собі, що більше не повернеться на війну. І три роки не повертався. Відростив трохи бороду, схуд, почав вставати рано та лягати спати без нічних тривог. Купив уживаний моторолер. Навіть почав відкладати на маленьку квартиру.
— Доброго ранку, Соколе, — гукнув йому охоронець на прохідній.
— Доброго, — усміхнувся Соколов.
На заводі всі називали його «Сокіл». Прізвисько залишилося ще зі служби. Але тепер у цьому слові не було суворості війни, лише повага — хлопець спокійний, працьовитий, завжди прийде на допомогу.
Він пройшов крізь ворота. «Азовсталь» жила своєю звичною, робочою буденністю. Величезні доменні печі глухо гуділи, ніби дихали. Метал тік каналами, червоний, живий. Люди ходили цехами, переглядалися, жартували. Це був звичайний ранок звичайного дня.
Але Соколов відчував щось дивне…
Наче повітря стало важчим. Наче місто завмер в очікуванні.
Останнім часом усі обговорювали новини. Російські війська стояли біля кордонів. Усі казали, що «нічого не буде», що це чергова гра. Але Соколов надто добре пам’ятав, як усе починалося у 2014.
Тоді він був молодим, гарячим добровольцем. Спочатку — блокпости, потім бої. Кулі свистіли, товариші падали поруч, але він повертався живим. За ті роки він навчився відчувати небезпеку шкірою — як звір, що чує хижака в лісі.
І зараз та сама тривога повільно, але впевнено проникала в його душу.
Після зміни він вийшов до моря. Величезні хвилі накочувались на пісок. Удалині, за імлою, виднілися кораблі.
Він вдихнув повітря.
Подивився на горизонт.
І прошепотів сам до себе:
— Щось насувається…
Та він не знав — наскільки величезне, наскільки руйнівне.
Через чотирнадцять днів світ, у якому він знайшов спокій, перетвориться на вогонь.
Соколов зняв робочі черевики, пройшов на кухню й утомлено відчинив холодильник. Дістав тарілку з учорашньою картоплею, кинув зверху шматок м’яса, поставив у мікрохвильовку. Коли та пискнула, він переніс гарячу вечерю до своєї кімнати, увімкнув настільну лампу й опустився на ліжко, поставивши тарілку на коліна.
Телевізор увімкнувся з першого натискання — і відразу голосні, тривожні голоси ведучих:
— Росія зосередила найбільше угруповання військ біля кордонів України…
— З’явилась інформація, що в разі вторгнення Київ може бути захоплений протягом сорока восьми годин…
Соколов повільно їв, не відриваючи погляду від екрана.
Обличчя його ставало дедалі напруженішим.
— Взяти Київ за два дні… ага, звісно… — пробурмотів він, скептично видихнувши. — Скільки вже разів таке чули…
Але правда була в іншому: він розумів, що якщо про це говорять по телевізору так відкрито — значить, щось серйозне справді відбувається.
На екрані з’явився російський політик:
— Ми не збираємося знищувати українців. Наша мета — звільнити Україну від націоналістів і незаконного уряду…
У Соколова ніби щось сіпнулося всередині.
— Звільнити… — тихо повторив він. — Від кого? Від нас самих?
Він перемкнув канал.
— …понад сто п’ятдесят тисяч солдатів перебувають у повній бойовій готовності біля кордону…
Клац.
— …за даними розвідки, кількість техніки перевищує все, що ми бачили з 2014 року…
Клац.
— Президент України заявляє, що ситуація контрольована, причин для паніки немає і це звичайні навчання…
Соколов насупився.
— Навчання? — усміхнувся він. — Якби це були навчання, так би не ганяли по телеканалах день і ніч.
Він перемикав канали один за одним, але все було однаковим.
Ті самі слова.
Ті самі графіки.
Ті самі обличчя аналітиків, що майже пошепки питали: «Чи буде війна?».
— Чорт… — видихнув він, поклавши пульт поруч. — Таке відчуття… що нас уже готують.
Він ще трохи посидів, слухаючи новини, хоча сенсу вже не бачив — повторювалося одне й те саме. М’ясо вистигло, чай вистиг, а в голові крутилась лише одна думка:
Невже Росія справді може офіційно ввести війська?
Не маскування, не зелені чоловічки… а справжня армія?
Він провів рукою по обличчю.
Підвівся, вимкнув світло й лишив телевізор ледь чутним, аби не було так тривожно.
Сів на ліжко… ліг на бік… і втупився у стіну, де відбивався мерехтливий голубий світ.
— Що ж буде далі… — прошепотів він, заплющуючи очі.
Телевізор і далі тихо говорив про війну,
а Соколов повільно провалювався у сон, навіть не підозрюючи,
що цей звичний лютневий вечір — один із останніх мирних вечорів його життя.
Вихідні минули спокійно. Соколов ні з ким не зустрічався — лише сходив до магазину, трохи прибрав у квартирі, подивився фільм і кілька разів визирнув у вікно, слухаючи, як діти сміються у дворі, катаючись на санках.
Місто жило звичайним життям.
Наче й не було на кордоні сотень тисяч солдатів.
13 лютого. Ранок.
Будильник задзвонив о 5:40.
Соколов розплющив очі й одразу сів на ліжку, ніби й не спав зовсім. Холод у квартирі пробирав до кісток, та це вже звичне — батареї в будинку майже не гріли.
Він зайшов на кухню, увімкнув світло й почав готувати обід із собою: гречка, дві котлети, шматок хліба. Залив чай у термос.
Після цього глянув у вікно.
На вулиці лежав сніг. Білий, притоптаний, ніби втомлений від минулих днів. Уздовж дороги стояли автомобілі, вкриті тонким шаром інею. Над Мариуполем уже здіймався легкий туман від заводських труб — місто прокидалося.
— Ну, поїхали… — тихо промовив він, одягаючи робочу куртку.
У під’їзді пахло сирістю. Двері під’їзду протягнуло вітром так, що вони глухо вдарилися об стіну.
На вулиці було прохолодно, але не надто морозно. Повітря чисте, спокійне.
Соколов дійшов до зупинки «Заводська».
Там уже стояло кілька мужиків із його цеху. Хтось сьорбав гарячу каву, хтось нервово переминався з ноги на ногу, хтось кутався в шарф.
— О, Сокол! Привіт! — вигукнув Дяків.
— Привіт, мужики, — кивнув Соколов.
Але замість того щоб підходити до компанії, він відійшов трохи вбік. Дістав сигарету, запалив.
Стояв окремо й спостерігав за містом.
Люди йшли на роботу. Діти — до школи. Хтось сміявся, хтось поспішав. Сніг при кожному кроці тихенько рипів.
Десь далеко гуділи заводи, дим ішов у небо густими хмарами.
Над морем з’являлося ніжне світло — сонце повільно, ліниво прокидалося.
«І яка, до біса, війна?» — подумав він.
«Подивіться — місто живе. Люди живуть. Все добре…»
Він затягнувся й пирхнув димом у бік дороги.
«Не може бути, щоб усе це взяли й зруйнували… Не може…»
Через десять хвилин під’їхав заводський автобус. Двері відчинилися зі скреготом.
— Поїхали, хлопці! — крикнув хтось, заходячи всередину.
Соколов затушив сигарету й зайшов услід.
У салоні розпочалися звичні розмови:
— Та кажу вам, нападуть.
— Та не сміши! Влада сказала — все під контролем!
— Що вони скажуть? Що завтра бомбити будуть?
— Та в них учення!
— Учення? З такою технікою? Ти бачив знімки?..
Соколов мовчав.
Не хотів це слухати.
Дивився у вікно, як повз пролітають будинки, дороги, дерева, люди на зупинках.
Азовсталь.
Автобус заїхав на територію. На прохідній охоронець взяв талон, глянув і махнув рукою:
— Проходь.
— Доброго ранку, — кивнув Соколов.
Усередині заводу вже кипіла робота. Іскри летіли від різки металу, доменні печі гули так, ніби жили власним життям.
Завод — це окрема держава, у якій немає вихідних і свят. Тут усе рухається, дихає, працює.
В роздягальні Соколов переодягнувся, натягнув робочі штани, одягнув важкі черевики.
До нього підійшов Козлов:
— Ну що, бачив учорашні новини?
— Бачив.
— І що думаєш?
— Думаю, що треба працювати, — буркнув він.
А навколо говорили тільки про одне:
— Кажуть, Київ за дві доби візьмуть…
— Та перестань, ну хто це всерйоз каже?
— Та скрізь же показують!
— Скрізь тепер паніку розганяють.
— А мені здається — щось буде.
— Та не буде…
Соколов підійшов до свого робочого місця.
Перевірив станок, увімкнув його.
Шум машин одразу забрав частину думок.
Метал рухався стрічкою.
Іскри падали під ноги.
Робота йшла, як завжди, рівно.
А в голові все крутилося:
«Якщо вони таки підуть…
Якщо все це правда…
Що тоді буде з містом? З людьми?
З усім, що тут живе?..
Зі мною?..»
Він відчував — щось насувається.
Страшне.
Велике.
Але поки що — ранок 13 лютого, і Мариуполь дихає спокійно.
Так спокійно, що не віриться анітрохи в те, що мусить прийти зовсім скоро.
Обідня перерва
Настала обідня перерва. Пролунав знайомий дзвінок, і весь цех ніби одразу видихнув — чоловіки потягнулися до роздягалок, хтось дістав термоси, хтось жваво обговорював новини. Соколов витер руки, зняв рукавиці й попрямував до заводської їдальні.
Запах гарячого супу, свіжих булочок і характерного металевого присмаку, що завжди стояв у повітрі Азовсталі, змішався в знайомий робочий аромат. Він узяв собі тарілку борщу, шмат м’яса й компот, сів за столик у кутку — як завжди.
Не встиг зробити й кілька ковтків, як до нього приєднався його давній знайомий, Сергій — мужик дотепний, але зараз на його обличчі читалася тривога.
— Ну що, Соколов, — почав Сергій, нахилившись ближче. — Кажуть по новинах — війна буде. Ти ж АТО проходив… Як думаєш, що нам робити?
Соколов відсунув тарілку, глибоко зітхнув і навіть всміхнувся, хоч усмішка вийшла натягнутою.
— Сергію, та ну… Я не хочу вірити в те, що вони там молють. Скільки тих прогнозів було? Та я їх не слухаю вже.
Зробив ковток компоту й глянув у вікно, де тихо мів вітер і кружляв сніг.
— Але якщо… Якщо це правда… то, напевно, людям краще їхати з Маріуполя. Їхня ціль буде Донбас. Вони сюди йти будуть першими.
Сергій злегка нахмурився:
— Тобто ти думаєш, що реально можуть зайти? От прям так — офіційно?
— Якщо вже задумали — то так. Але… думаю, далі Донбасу не полізуть. Буде щось подібне до того, що ми пережили в АТО. По суті, те саме, лише масштаб більше.
Сергій уважно слухав. Соколов бачив у його очах страх, той самий, що часто бачив у новобранців у 2014-му.
— Ти ж там був, — тихо промовив Сергій. — Як там усе… Ну… відчувалося?
Соколов заклав руки за голову, відкинувся на спинку стільця, ніби на хвилину повернувся в минуле.
— В АТО найбільше треба боятися не пострілів, не вибухів…
Помовчав, підбираючи слова.
— Найгірше — це невідомість. Коли ти не знаєш, чи прокинешся зранку. Чи повернешся додому. І ще… коли починаються перші обстріли, люди думають, що звикнуть. Ні… Не звикаєш. Просто вчишся жити поруч зі страхом.
Сергій мовчав. Лише кивнув.
— А якщо… ну… буде так само, як тоді… Що людям робити?
— Ховатися. Не геройствувати. Берегти родини. Багато хто тоді загинув просто через дурість — через самовпевненість.
Він легенько постукав пальцем по столу.
— І головне: слухати не телевізор, а голову. Бо там наговорять таке, що сам не розбереш, де правда.
Розмова затягнулася. Чоловіки не помітили, як проминуло більше години. Їдальня вже майже спорожніла, лише посудниці дзеленчали тарілками. Хтось поглядав на них, мовляв, пора вже йти.
Соколов встав, потягнувся, поправив робочу куртку.
— Ладно, ходімо. Робота сама себе не зробить.
Вони разом вийшли з їдальні: шум металу знову накрив їх, мов хвиля. Гул печей, скрегіт конвеєрів, запах гарячого пилу. Завод жив своїм звичним життям, ніби нічого у світі не відбувалося.
Але в голові Соколова з’явилася перша, ледь помітна тінь тривоги.
І він це відчув.
16 лютого
Настало 16 лютого — день, який, здавалося, від самого ранку дихав спокоєм. Для Соколова це були довгоочікувані вихідні. Він прокинувся без дзвінка будильника, повільно потягнувся, відчуваючи дивну легкість у грудях. Сьогодні був особливий день — він домовився побачитись із Кароліною, дівчиною, яка йому давно подобалась.
Він неквапливо поснідав, прийняв теплий душ, стоячи під водою довше, ніж зазвичай — думки стрибали від роботи до сьогоднішньої зустрічі. Коли вийшов з ванни, на годиннику вже була 13:00.
Соколов узяв телефон, кілька секунд вагався — наче хлопець, який іде на перше побачення, — і все ж натиснув кнопку виклику.
Кароліна взяла трубку майже одразу.
— Алло? Ой, це ти! — її голос звучав тепло, навіть радісно.
— Привіт, Соколова. Ну що, ти не передумав?
— Передумав? — він усміхнувся. — Та я ще зранку думав, чи не подзвонити раніше.
— А чому не подзвонив? — у її голосі чулася легка грайливість.
— Боявся, що ще спиш?
— Може й сплю, але для тебе б прокинулась, — засміялася вона.
Соколов відчув, як у нього всередині щось обережно тремкнуло.
— То що, може зустрінемось у центрі? — запитав він.
— Хочу провести сьогоднішній день не на дивані, а з… приємною компанією.
— З приємною компанією, кажеш? — її сміх знову був м’яким, жіночним.
— Добре, я не проти. Куди хочеш піти?
— Можемо пройтись до “ПортCity” чи поїхати в “Ілічівський” — просто погуляти, попити кави.
— Домовились. Я буду в центрі десь за годину. І дивись… не спізнюйся, Соколов, — вона все ще усміхалась, це було чути. — Не хочу чекати на морозі.
— Я прийду раніше, — запевнив він.
— Як же інакше, якщо йду з найкрасивішою дівчиною міста.
— Та ну тебе… — тихий, задоволений сміх. — До зустрічі.
Вона поклала слухавку, а Соколов ще кілька секунд тримав телефон біля вуха, ніби не хотів відпускати мить.
⸻
Збори
Соколов підійшов до шафи. Його руки рухалися чітко, але душа — хвилювалася. Він давно не був на справжньому побаченні, а думка про Кароліну робила це хвилювання солодким.
Він вибрав темні джинси, чисту сорочку, зверху — теплу куртку. Зупинився перед дзеркалом: поправив волосся, перевірив, чи все на місці, навіть ледь усміхнувся власному відображенню.
«Та заспокойся, Соколов… Це ж просто прогулянка…»
Але серце билося трохи швидше, ніж мало б.
Він узяв телефон, ключі, одягнув годинник, пару разів глянув, чи нічого не забув.
Пахнув легким чоловічим парфумом, який він залишав лише для особливих моментів. Сьогодні був саме той момент.
Виходячи з квартири, він подумав:
«Може, це початок чогось хорошого…»
І пішов на зустріч Кароліні.
Зустріч
Соколов прийшов у центр трохи раніше, як і обіцяв. Повітря було свіже, але не холодне — той особливий передвесняний морозець, коли сніг уже починає танути, а з-під нього проступає темна земля. Ліхтарі світлих вулиць Маріуполя м’яко підсвічували пар, що підіймався від теплих маршруток, людей, які поверталися додому, і невеличких кав’ярень, де у вікнах мерехтіло жовте світло.
Кароліна з’явилася раптово — вийшла з-за зупинки, поправляючи волосся. На ній була світла курточка, легкий шарфик і усмішка, яка ніби зігрівала все навколо.
— О! — вона радісно підняла руку. — Ти вже прийшов!
Соколов усміхнувся.
Вони підійшли ближче, обійнялися. Обійми були м’якими, теплими і, здається, обом не хотілося відпускати.
— Рада тебе бачити, — тихо сказала Кароліна.
— І я тебе, — відповів Соколов. — Давно вже треба було зустрітися.
Вони рушили проспектом Миру. Сніг потроху танув, з даху капало, діти гралися на майданчику, сміялись, а деякі каталися на маленьких самокатах по мокрому асфальту. З будинків доносився запах вечері, а місто гуділо своїм звичним, мирним життям.
Кароліна глянула на нього збоку — очі хитрі, грайливі.
— То як ти там? Живий після роботи? Чи життя на Азовсталі не щадить?
Соколов засміявся:
— Та нічого, тримаємось. У нас у цеху роботи вистачає. Хлопці весь час тільки й роблять, що обговорюють новини… хочеться інколи втікати від того.
Кароліна пирхнула:
— Та кому зараз не набрили ті новини… То одні кричать, що війна завтра, то інші, що все спокійно.
— Я вже просто вимикаю телевізор, — сказав він.
— Якщо чесно, хочеться просто жити. Хоч сьогодні… без отих думок.
Вона глянула на нього тепліше.
— І правильно. Сьогодні ти зі мною, — усміхнулась вона. — Давай краще думати, куди підемо. Може, ПортCity? Я давно хотіла туди вибратись. Кажуть, там новий магазин відкрився.
— Хочеш — підемо, — Соколов кивнув.
— Я за будь-яку авантюру.
— За будь-яку? — підняла вона брову, грайливо зупинившись.
— Обережно, Соколов, я можу це перевірити.
Він не стримав усмішки:
— О, навіть цікаво, — відповів він спокійно, хоча всередині приємно стиснулося.
Кароліна засміялася — легко, дзвінко, по-жіночому.
Вони йшли далі. Місто було прекрасним — вогні ліхтарів відбивалися в калюжах, повітря пахло вологим снігом, машини повільно рухалися, люди не поспішали. Все було мирним, правильним, затишним.
— Знаєш, — сказала Кароліна, торкаючи його рукою за лікоть, — я рада, що ми сьогодні зустрілися. Мені тебе не вистачало.
Соколов злегка розгубився, але не відвів погляду:
— Мені теж тебе. Більше, ніж думав.
Вона опустила очі, але щоки її порожевіли.
Вони повільно пішли у бік зупинки, щоб сісти на автобус до ПортCity — і кожен крок поруч змушував серце Соколова битися трохи швидше.
Прогулянка в ПортCity
Автобус повільно під’їхав до зупинки, викидаючи у холодне повітря клуби теплого дизельного диму. Соколов ввічливо пропустив Кароліну всередину. Вони сіли поруч — так, що руки майже торкалися, але жоден із них не поспішав відсунутися.
Кароліна дивилася у вікно, де місто мерехтіло жовтими ліхтарями.
— Знаєш, — сказала вона, не відриваючи погляду від темного заскленого скла, мені інколи здається, що ми живемо на порозі чогось великого. От просто… в повітрі щось є.
Соколов глянув на неї уважніше.
— Ти теж це відчуваєш?
— Так. Наче тиша перед грозою. Але… поки вона не почалась — треба жити. Правда?
Він кивнув.
Це були прості слова, але саме вони нагадали йому, чому він захотів сьогодні побачити її.
— Я давно не чув такої мудрості, — сказав він.
— Ти завжди була стихією. От чесно.
Вона трохи ніяково посміхнулась, але очі блиснули приємністю.
— Не перебільшуй, Соколов. Я — звичайна дівчина, що хоче інколи… тепла. Розуміння. Спокою.
— Спокій? — тихо повторив він. — Ти, Кароліно? Не вірю.
Вона засміялась — легким, чистим сміхом.
У ПортCity
Коли вони зайшли всередину торгового центру, запах свіжої випічки, кави й парфумів одразу огорнув їх. Всюди блищали вітрини, ходили родини, молодь, звучала приємна музика.
Кароліна взяла Соколова під руку, ніби це було найприроднішим у світі, а він не став нічого заперечувати. Її дотик був легким, теплим — і чомусь дуже рідним.
— Пішли у “Старбакс”? — запропонувала вона.
— Я каву хочу, але не саму, а з кимось, хто слухатиме мої дурні історії.
— Дурних історій у тебе не буває, — відповів він, відчуваючи, що червоніє, хоч і намагався цього не показати.
Вони сіли за столик біля величезних вікон. Назовні плавно падав легкий сніг — ніби сам світ намагався зберегти тишу.
Кароліна зняла шарфик, поправила волосся й сперлась на стіл.
— Ну, розказуй. Як тобі життя робітника? Стільки змін, стільки галасу… не втомився?
Соколов відкинувся на спинку стільця.
— Втомився. Але… знаєш, робота — це справжнє життя. Хлопці сміються, сваряться, роблять свою справу. Ми як сім’я. А от коли вмикаєш новини…
він зітхнув.
— Стає страшніше, ніж на фронті. Бо там ти знаєш, що робити. А тут… невідомість.
Кароліна уважно слухала. Дуже уважно.
— Ти боїшся? — тихо запитала вона.
Він трохи подумав, дивлячись у чашку.
— За себе — ні. А за місто… за людей… так. Я бачив війну. І не хочу бачити її знову.
Вона поклала свою руку поверх його — легко, але сміливо.
Соколов відчув, як щось тепле піднімається від грудей до горла.
— Ти сильний, Соколов. Я завжди це бачила. Але інколи, знаєш… сильні теж мають право боятися.
Він ледь усміхнувся.
— Це ти мені зараз психологічну підтримку надаєш?
— А як же, — вона підморгнула. — Я ж майже твоя особиста психотерапевтка. Безкоштовна, між іншим.
Він засміявся — щиро й голосно.
Їй подобався цей сміх. Це було видно.
Прогулянка по ТЦ
Вони довго ходили між яскравих вітрин.
Кароліна то брала якусь сукню, прикладала до себе й питала:
— Ну що, мені личить?
— Тобі все личить, — відповідав він.
— Ой, перестань, — сміялась вона, але кожен раз трошки більше червоніла.
Інколи вона хапала його за руку, коли хотіла показати якусь дрібницю. І це був невимушений, природний дотик, але Соколов відчував його так, ніби вони вже давно були разом.
Розмова про особисте
Побачивши лавку на другому поверсі, Кароліна сіла.
— Мені подобається з тобою гуляти, — сказала вона несподівано. — Ти завжди такий… справжній. А зараз це рідкість.
Соколов сів поруч, трохи ближче, ніж зазвичай.
— А мені подобається, коли ти смієшся, — зізнався він тихо. — Можна прям залежним стати.
Вона подивилася прямо йому в очі… погляд став повільним, теплим, майже ніжним.
— Можливо, це не найгірша залежність, — прошепотіла вона.
— Тільки не зникай знову так надовго.
— Не зникну, — пообіцяв він.
— Навпаки. Хочу бути поруч частіше.
Кароліна усміхнулася так, що Соколов відчув, як все всередині захвилювалося.
— Добре. Тоді почнем із цього дня.
Вона піднялася й потягнула його за руку.
— Ходімо ще погуляємо. Я не хочу, щоб цей вечір закінчувався.
Вечір після ПортCity
Коли вони вийшли з торгового центру, Маріуполь уже поринув у вечір. Ліхтарі горіли теплим помаранчевим світлом, відбиваючись у вологих калюжах. Сніг тихо танув, капав із дахів, ніби сам місто намагалося говорити чимось м’яким і мирним.
Кароліна взяла Соколова під руку так, ніби робила це все життя. Не соромлячись, не думаючи. Просто… хотіла бути ближче.
Він на мить поглянув на цей дотик, і всередині стало тепло.
Дорога в центр
Вони йшли повільно, ніби не хотіли поспішати й закінчувати вечір.
— Ти давно не був таким, — сказала Кароліна, поглядаючи на нього задумано.
— Яким? — посміхнувся Соколов.
— Спокійним. Теплим. Наче… щасливим? — вона легенько підняла брови.
Він видихнув.
— А ти мене давно такою не бачила. Бо я давно так себе не почував.
Вона усміхнулась і ще міцніше взяла його під руку.
Десь на дитячому майданчику гралися діти — хтось катався з гірки, хтось бігав по розмоклому снігу. Батьки стояли поруч, сміялись, розмовляли. Це був кадр з мирного життя. Такого простого… і такого цінного.
Розмова по душах
— Знаєш, — почала Кароліна, — я інколи думаю, що ми всі біжимо, кудись поспішаємо… А такі вечори, як сьогодні, показують, що інколи треба просто зупинитись.
— Згоден, — відповів він. — Життя швидке. Занадто. А сьогодні… ніби воно зробило паузу.
— Може, тому що ми разом? — хитро запитала вона.
Соколов усміхнувся краєм губ.
— Можливо. Я помітив одну річ — ти вмієш робити день іншим. Яскравішим.
Вона по-дитячому знітилась.
— Перестань… Я не така.
— Така, — сказав він впевнено. — Дуже така.
Він говорив спокійно, але щиро, і вона це відчула.
Погляд Кароліни став м’якшим, теплішим… І Соколов ледь не зупинився на місці від цього погляду.
Майже поцілунок
Коли вони пройшли повз парк, Кароліна зупинилась, повернувшись до нього.
Світло ліхтаря падало на її обличчя, роблячи його майже казковим.
— Знаєш, Соколов… — сказала вона ледь чутно, — мені здається, що ти дуже змінився. Або я просто давно не бачила, який ти насправді.
— І який же я? — спитав він так само тихо.
Вона підійшла ближче, на пів кроку.
Тепер між ними було всього кілька сантиметрів.
— Той, кому я… довіряю. Хто мені подобається.
Соколов на мить затримав дихання.
Він підняв руку й легенько торкнувся її щоки, якось невпевнено, ніби боявся злякати.
Вона не відвелася.
Навпаки — закрила очі на секунду, підставляючи обличчя його теплу.
Це була мить, коли все могло статися.
Мить, коли місто навколо затихло.
Але Кароліна раптом відкрила очі, усміхнулася й ледь відступила.
— Не зараз, — прошепотіла вона. — Я хочу, щоб це було… правильно.
Вона торкнулась його руки й переплела пальці.
— Але я не проти, щоб ти… хотів цього, — додала вона більш грайливо.
Соколов тихо видихнув і теж усміхнувся.
Дорога додому
Вони пішли далі, тримаючись за руки. Не ховаючись, не соромлячись.
Говорили про все:
• про дитинство;
• про мрії;
• про те, як сильно хочеться, щоб життя було спокійним;
• про роботу на Азовсталі;
• про те, що вони давно сумували один за одним.
І що найголовніше — обоє хотіли побачитися знову.
Коли вони підійшли до її будинку, Кароліна зупинилась.
— Дякую за вечір, — сказала вона ніжно. — Мені давно не було так добре.
— Мені теж, — відповів Соколов.
Вона нахилилась і ледь-ледь торкнулася його щоки губами — не поцілунок, а натяк. Обіцянка.
— До зустрічі, — сказала вона тихо й підморгнула.
І пішла до під’їзду, озираючись через кожні два кроки.
Соколов стояв і дивився на неї, поки двері не зачинилися.
Його серце калатало.
Наче він знову став тим молодим солдатом, якому близькість когось важлива була сильнішою за будь-які страхи.
І він подумав:
«Це точно ще не кінець. Це лише початок.»
Наступив наступний день…
Ранок у Соколова почався незвично тепло. Він розплющив очі, потягнувся, а потім машинально потягнувся рукою до телефону. Екран засвітився, і першою ж у Telegram він побачив повідомлення:
«Добрий ранок, Соколов)»
Він мимоволі посміхнувся.
Ця коротка фраза зробила ранок світлішим за сонце за вікном. Він кілька секунд просто дивився на повідомлення, ніби намагаючись запам’ятати це відчуття, а потім повільно набрав відповідь.
«Доброго ранку, Кароліно. Приємно прокидатися з таким повідомленням 😌»
Кароліна відповіла майже одразу:
«А ти мені снився. Я прокинулась з думками про тебе»
Соколов розсміявся, хоч і сам не очікував від себе такої реакції. Йому було 37, але він відчув себе ніби хлопчаком, якому написала дівчина з паралельного класу.
«Та ну? І про що ж я там робив? 😏» — надіслав він.
«Не скажу 🙈 Хочеш — зустрінемось сьогодні? Я б не проти ще раз тебе побачити»
«Дуже хочу. Але ближче до вечора. Я сьогодні допомагаю знайомому з машиною»
«Добре) Пиши коли звільнишся. Буду чекати ❤️»
Вони листувалися ще майже годину — ні про що й одночасно про все.
Про погоду, про плани на день, про смішні випадки з дитинства.
І в кожному повідомленні відчувалася якась легка іскра, яка вже давно не з’являлася в житті Соколова.
⸻
Поїздка до гаража
Після сніданку він нарешті вирішив зайнятися справами. Відкрив контакти, знайшов номер Петровича й натиснув «дзвінок».
— Здоров, Петрович! Ти там у гаражі?
— Та де ж мені бути, Сокол! Машина моя мене вже довела… Приїжджай скоріш.
Соколов узяв ключі, одягнув теплу куртку й вийшов на вулицю. Повітря було хрустким, ще прохолодним, але вже з запахом наближення весни. Сніг подекуди лежав брудними островками, а лід на тротуарах тріщав під ногами.
Він дійшов до зупинки, дочекався маршрутки та невдовзі вже крокував знайомими “гаражами”, які тягнулися довгими рядами — зелені, сині, іржаві, з вм’ятинами та історіями десятків років.
Біля свого боксу стояв сам Петрович — у робочих рукавицях, у старій куртці, цигарка звисала з губи.
— О, а ось і ти, козаче! — Петрович широко посміхнувся. — Я вже думав, ти з тією своєю Кароліною втік кудись!
— Та ні, Петрович! Не вигадуй. Давай показуй, що там у твоєму “гольфіку”.
— Та ходи сюди… — він грюкнув по крилу Volkswagen Golf 5, 2005 року. — Казав же тобі — стук у підвісці. Їздити неможливо, як по котлах.
Вони відкрили ворота, всередині була звична напівтемрява гаража — запах мастила, старого металу й бензину.
Соколов нахилився, прислухався, покрутив колесо.
— Стій, Петрович, а ти коли останній раз міняв сайлентблоки?
— Е-е… — той постукав пальцем по голові. — Років… ну… може п’ять тому?
— Так вони вже вигнили! Дивись — аж люфтить!
Петрович тільки важко зітхнув.
— От, казав же жінці, що треба нову машину брати. А вона: «Ой, Петрович, мені той твій гольф як рідний».
— Ну, так і буде рідний — поки не розвалиться під вами, — засміявся Соколов.
Вони підняли машину на домкрат, почали знімати колесо.
Ключі дзенькали, метал стинав руки холодом. Але робота кипіла.
— Соколов, а що ти так світитися почав? — підколов Петрович. — Це все після побачення?
— Та яке побачення… — відмахнувся він, хоч щоки й справді трохи засвітилися.
— Не бреши! Я в твої очі дивлюсь — там весна рання!
Соколов посміхнувся.
— Ну… просто давно не було таких емоцій. Вона хороша. Легка якась… відверта.
— А ти, Сокол, того вартий. — Петрович поклав йому руку на плече. — Не кожен мужик у сорок років може ще й хімію відчути.
— Мені тридцять сім.
— Та не важливо! — відмахнувся той. — Головне — живеш!
Вони працювали ще годину: знімали важіль, чистили шарову, міняли гумові елементи. Петрович постійно розповідав анекдоти, жартував, лаяв машину:
— Та щоб тебе, німецький сарай! Як же ти мені крові попив!
А Соколов ловив себе на думці, що сьогоднішній день якийсь особливий.
Нові емоції, хороша компанія, корисна робота — все разом давало відчуття життя, нормального, мирного.
І десь там, у Telegram, на нього чекала Кароліна.
Ремонт і розмова за сто грам
Після майже двох годин роботи Golf 5, 2005 року нарешті ожив. Соколов і Петрович відчували задоволення від результату — деталі підвіски були замінені, колеса стояли рівно, люфти зникли.
— Ну що, козаче, — Петрович витер руки об стару ганчірку, — машина наче нова! Тепер можна спокійно кататися.
— Так, молодець, Петрович, — усміхнувся Соколов, — ще б пару днів на тест-драйв, і зовсім забудеш, що це той старий гольф.
Петрович засміявся, відчинив невелику поличку у гаражі і дістав дві пляшки — одна з горілкою, інша з компотом.
— Сто грам за ремонт — обов’язково! — підморгнув він і наповнив склянки.
Соколов трохи сумнівався, але взяв склянку.
— За машину? — запитав він.
— За нас обох! За те, що руки ще на місці, і що хочемо робити своє життя без чужих втручань! — засміявся Петрович.
Вони підняли склянки й випили. Перший ковток обпалив, але зігрів.
— Слухай, Соколов, — почав Петрович, дивлячись на нього серйозніше, — а якщо війна прийде… ну знаєш, реально… Я не буду ховатися. Візьму зброю і піду захищати свій дім.
Соколов трохи помовчав, вдихнув, а потім кивнув:
— Точно. Я теж. Хоча ми вже трохи відсиділися у мирному житті, але коли треба — будемо на передовій. Не дамо, щоб хтось прийшов і забрав наше.
Петрович усміхнувся і підморгнув:
— О, ти став серйозним, козаче. Але добре. Я радий, що ти такий самий, як і раніше.
Вони ще трохи посиділи, обговорюючи новини. Петрович розповідав, що чув від знайомих на кордоні, що військові тренування все частіше нагадують готовність до справжньої війни. Соколов уважно слухав, ділився своїми думками про ситуацію в Україні та своїми спогадами з АТО.
— Знаєш, — сказав Петрович, — навіть коли слухаєш це все по новинах, трохи страшно. Але страх не повинен зупиняти. Ми тут, щоб жити і захищати.
— Саме так, — відповів Соколов. — І якщо треба буде — ми встанемо.
Після ще однієї склянки горілки вони вийшли з гаража. Петрович підкинув Соколова додому. Сидячи в машині, вони продовжили розмовляти.
— То як твоє життя, Соколов? — запитав Петрович, тримаючи кермо.
— Та нічого нового, — посміхнувся Соколов. — Робота на Азовсталі, ремонт машин у вільний час, ось і все. Але сьогоднішній день… він трохи інший.
— А чому? — зацікавився Петрович.
— Бо я бачив Кароліну, — відповів Соколов, трохи червоніючи. — Ми провели вечір разом, гуляли по місту… і я зрозумів, що навіть у такому хаосі життя має свої моменти радості.
Петрович засміявся:
— Ох, Соколов… дивись, щоб любов не забрала тебе в якусь непотрібну пригоду!
— Не хвилюйся, — сміючись, відповів Соколов. — Все під контролем.
Коли машина зупинилася біля його під’їзду, Соколов вийшов, подякував Петровичу за підвезення та допомогу.
— Дякую, Петрович, — сказав він. — Без тебе я б не впорався.
— Та й годі, — відповів той, плеснувши його по плечу. — Завжди радий допомогти. А якщо щось трапиться — знаєш, куди дзвонити.
Соколов посміхнувся, закрив двері під’їзду за собою і подумав:
«Життя триває. А якщо прийде буря — ми будемо готові. Але поки є такі дні — варто насолоджуватися кожною миттю.»
Вечір після гаража
Соколов повернувся додому, роздягнувся, залишив куртку на стільці та сів біля столу. У кімнаті тихо пахло вечерею, яку він залишив на плиті ще вранці. Але тепер думки були зовсім не про їжу — в голові крутилася Кароліна, їхня прогулянка та вечір у ПортCity.
Він відкрив Telegram і побачив повідомлення від неї:
«Ну як твоя робота? Машина ожила? 😏»
Соколов усміхнувся, відчуваючи тепло всередині, і швидко відповів:
«Так, машина тепер як нова! Дякую ще раз за підтримку, Петрович справді допоміг 🙂»
Вона відповіла майже одразу:
«Ти такий відповідальний… навіть після того, як допоміг другу, ще пишеш мені ❤️»
Соколов посміхнувся. Йому було цікаво, як ці прості слова можуть змусити серце битися частіше.
«Не можу інакше. Мені подобається з тобою спілкуватися)» — надіслав він.
— І почалася їхня переписка — короткі повідомлення, смайли, маленькі підколки та флірт. Хоч їм обом було по 37, вони спілкувалися як підлітки, які вперше відчули симпатію.
«Ти вже вечерю з’їв? 😏» — запитала вона.
«Трохи, але думаю про кращу компанію — тобі)»
«Ох, ти вмієш лестити! Може, завтра ще раз прогуляємося?»
«Залюбки, але тільки якщо погодишся на каву біля набережної»
«Хм… добре, але тільки якщо ти не будеш весь час говорити про роботу 😜»
«Обіцяю. Будемо говорити про життя, плани, мрії… і про тебе 😌»
Переписка тривала майже годину. Соколов посміхався, сміявся сам із себе, ловив легке хвилювання й радість одночасно.
В якийсь момент Кароліна надіслала:
«Ти дуже милий, коли щиро посміхаєшся. Мені здається, я це вже бачу крізь слова 😏»
Соколов трохи червонів, відчуваючи тепло в щоках:
«То я можу сміливо сказати, що чекаю нашої наступної зустрічі?»
— І вона відповіла:
«Так… чекаю) Але з тобою завжди цікаво. Навіть переписка як маленька пригода 😌»
Він відкинувся на спинку стільця й посміхнувся. Раніше його дні були рутинними — робота, ремонт, новини. А зараз… тепер він відчував щось нове, легке і справжнє.
— Він взяв чашку гарячого чаю й тихо прошепотів собі:
«Життя триває. І поки є такі моменти — варто насолоджуватися ними повністю.»
Телефон ще кілька хвилин лежав поруч, а екран світів від повідомлень Кароліни — маленьких, теплих, справжніх. Соколов відчував, що цей вечір став початком чогось більшого.
І хоча за кілька днів світ може змінитися, зараз був саме такий мирний вечір, який хотілося зберегти в пам’яті назавжди.
Зустріч у кав’ярні
Соколов прийшов трохи раніше, як і домовлялися. Вулиці вечірнього Маріуполя ще світилися від ліхтарів, а на тротуарах танув сніг, залишаючи калюжі з відблисками світла. Він нервово поправив комір куртки, дістав телефон і надіслав Кароліні:
«Я вже на місці, чекаю 😊»
Не минуло й хвилини, як вона з’явилася. Посмішка на її обличчі освітлювала все навколо.
— Привіт! — радісно крикнула вона.
— Привіт, Кароліно! — відповів Соколов, відчуваючи легке хвилювання.
Вони обнялися, і це було тепло й приємно, наче рідні люди після довгої розлуки.
Пішли разом у невелику кав’ярню неподалік. Усередині пахло свіжо обсмаженою кавою та випічкою. Вони сіли за столик біля вікна, з якого було видно вулицю й легкий снігопад.
— То що замовимо? — запитав Соколов.
— Кава! І не маленька, — сміялася Кароліна, підморгнувши. — А ти?
— Я теж. І круасан, думаю.
Вони замовили два капучино і ще один десерт на двох. Поки чекали, Соколов підсів ближче до неї, трохи нервово, але природно.
— Слухай, — сказала Кароліна, ковтаючи сльозинку сміху, — а ти не хочеш мене запросити на фільм?
— Фільм? — перехопив він, трохи здивовано. — Ти хочеш… у кіно?
Вона лише усміхнулася, ледь хитро, і нахилилася трохи ближче.
— Ми можемо і вдома подивитися кіно, якщо хочеш 😏
Соколов аж червонів.
— Ну… звісно… йдемо, — тихо промовив він. — Пішли.
По дорозі до Соколова
Вони вийшли з кав’ярні, Соколов відкрив двері перед Кароліною, і вони рушили повільно в його бік. Місто тихо гуло вечірнім життям — люди поверталися додому, діти ще гралися на майданчиках, а сніг тихо тріщав під ногами.
— То що дивимося? — запитала Кароліна, підсміюючись.
— Я б хотів боєвик, — відповів Соколов. — Ти не проти?
— Боєвики… ммм… вони криваві, а я хочу романтику 😜
Вони сміялися, жартували, підколювали один одного. Кароліна вдавала з себе серйозну:
— Може, зробимо компроміс? Романтика з бойовиком, наприклад?
— О, цікаво… — засміявся Соколов. — Ти хочеш, щоб я показав, як вмію вибухати, а потім любити?
Вона засміялася, підняла брову і хитро сказала:
— Точно! Тільки обережно з цими вибухами, я хочу залишитися живою 😏
— Гаразд, обіцяю, — відповів він, посміхаючись, і вони ще більше наблизилися один до одного, сміючись на кожен натяк.
— Можемо навіть обрати фільм по дорозі, — запропонувала вона, тримаючи його за руку.
— Добре, тоді романтичний боєвик? — пожартував Соколов.
— Ідеально 😄
Прибуття до Соколова
Коли вони зайшли до його квартири, Соколов запалив тепле світло, на столі залишив чашки від кави, а Кароліна розслабилася, зручно розташувавшись на дивані.
— Ну що, романтичний боєвик? — знову підколював Соколов.
— Так, і обіцяю сміятися в потрібних моментах 😏
Вони обидва сміялися, вибирали фільм на Netflix, сперечалися, сперечалися, хто сильніше любить боєвики, а хто — романтику.
— Ти завжди такий серйозний, Соколов? — запитала вона.
— Ні, — відповів він і підійшов ближче. — Але з тобою можна бути собою.
Вона нахилилася до нього, і між ними повисла коротка пауза, сповнена тихого хвилювання, сміху і натяку на щось більше.
Фільм почався, але вони більше сміялися й розмовляли, ніж дивилися, і це було прекрасно.
Соколов відчував, що такі вечори, як цей, — найцінніші моменти життя, коли можна забути про всі проблеми і просто бути поруч з людиною, яка тобі дійсно важлива.
Романтичний вечір Соколова і Кароліни
Соколов і Кароліна зручно вмостилися на дивані, під пледом, уважно дивлячись фільм. Моменти на екрані змушували їх сміятися, здригатися від напруги, а іноді зупинятися й дивитися один на одного.
У якийсь момент у фільмі прозвучала романтична сцена — герої на екрані обіймалися і шепотіли слова кохання. Кароліна мимоволі підсунулася ближче до Соколова, відчуваючи тепло його плеча.
— Ти завжди такий романтичний? — пошепки запитала вона, трохи червоніючи.
— Ні, але з тобою — легше бути ніжним, — відповів він, посміхаючись.
Їхні погляди зустрілися, і на мить часу здавалося, що світ навколо зупинився. Соколов нахилився, вони обережно поцілувалися, спершу ніжно, потім більш тривало.
— Я так давно хотіла цього… — тихо промовила Кароліна, притискаючись до нього.
— Я теж… — прошепотів Соколов, обіймаючи її міцніше.
Вони сміялися, торкалися один одного, гралися, намагаючись не відволікатися від фільму, але при цьому насолоджувалися своїм теплом і близькістю. Пліч-о-пліч, їхні серця билися в унісон, і між ними виникла справжня емоційна іскра.
Після сцени вони тихо обійнялися, сидячи під пледом. Кароліна вперше зізналася:
— Я… я тебе люблю, Соколов.
Соколов, притискаючи її до себе, відповів:
— Я теж тебе люблю. І мені добре, що ми разом.
Вони довго говорили, обговорюючи свої почуття, переживання і щастя від того, що нарешті знайшли одне одного. Їхні руки плуталися, вони сміялися, шепотіли, дотикалися й насолоджувалися моментом.
Коли фільм закінчився, вони залишилися лежати поруч, обійнявшись, відчуваючи тепло і безпеку один одного. Розмови про фільм перетворилися на обговорення планів на майбутнє, мрій і маленьких радощів, які дарує життя.
Ця ніч залишилася для них особливою: не через те, що сталося щось фізично відверте, а через те, що вони відчули повну близькість, щирість і взаємну любов.