Глава 22. Волонтери

Глава 22. Волонтери

«Іноді війна робить паузу не для тиші — а для того, щоб нагадати, заради чого ти ще стоїш на ногах».

Ранок видався незвично живим. Ще сонце тільки піднімалося з-за розбитих хат, коли на вулицю села заїхали кілька цивільних машин і один старенький бус. Хтось одразу виглянув з бліндажа, хтось піднявся з ящика, де спав, і майже одночасно пройшов шепіт:

— Волонтери…

Це слово завжди звучало тут по-особливому. Не як «гості» і не як «цивільні». Як свої.

Люди в теплих куртках, з синьо-жовтими шевронами, швидко розвантажували коробки. Обличчя втомлені, але усміхнені. Одна з дівчат одразу підійшла до бійців:

— Хлопці, давайте по черзі. Кажіть, що потрібно. Будемо записувати.

Пішли рядами. Без формальностей, без пафосу.

— Мені жилетку з підігрівом, якщо є…

— Записала.

— А мені куртку, утеплену, бо ця вже не рятує.

— Розмір?

— 52.

— Добре.

— Хлопці, а каски нормальні ще є?

— Є, постараємось привезти кращі.

Хтось просив бронежилет, хтось — нові берці, хтось сором’язливо:

— Можна просто теплі носки?..

І ніхто не сміявся. Бо тут кожна дрібниця рятувала життя.

Коли підійшла черга до Соколова, волонтер — чоловік років сорока з посивілою бородою — глянув на нього уважно:

— Що тобі, брате?

— Тактичний бронежилет, — спокійно відповів Соколов. — Якщо вийде.

— Не обіцяю одразу, але зробимо все, що можемо. Добре?

— Дякую. І так — вже багато.

Після цього всіх зібрали біля площі. Волонтери переглянулися, і той самий чоловік сказав:

— А тепер — ще одне. Це не замовлення. Це — від нас.

Він показав рукою на бус.

— Евакуаційний. Повністю справний. Для ваших поранених. Тепер він — ваш.

На кілька секунд стало тихо. А потім хтось тихо сказав:

— Дякуємо…

І це «дякуємо» важило більше за будь-які промови.

Після цього волонтери не поїхали одразу. Вони дістали гітару, маленьку колонку, мікрофон. Одна з дівчат усміхнулася:

— Хлопці, якщо не проти… Трохи для душі.

Почали співати. Спочатку тихо. Потім упевненіше.

🎵 «Ой у лузі червона калина…»

Хтось підхопив. Хтось просто сидів і слухав, дивлячись у землю. У когось тремтіли губи. У когось — руки.

Скала штовхнув Соколова ліктем:

— Диви, брат… Живі ми ще.

— Поки співаємо — точно живі, — відповів той.

Потім була ще одна пісня. І ще. Хтось пожартував:

— А можна щось веселіше?

— Можна! — засміялася волонтерка. — Але не танцювати, домовились?

Сміх пройшов по натовпу. На кілька хвилин війна відступила. Не зникла — просто відійшла вбік.

Минуло чотири години, як одна мить. Волонтери прощалися, обіймалися, тисли руки.

— Тримайтеся, хлопці.

— Повертайтесь живими.

— Ми ще приїдемо.

Коли машини зникли за поворотом, село знову стало фронтом. Але всередині щось змінилося.

Соколов сидів на ящику, дивився на небо й уперше за довгий час відчув:

ця війна — не лише про смерть.

Вона ще й про тих, хто не дає зламатися.

Після від’їзду волонтерів село знову ніби притихло, але це була не тиша миру — це була військова пауза. Та сама, коли всі розуміють: скоро знову щось станеться.

Соколов підвівся, підтягнув бронік і пішов уздовж позицій. Хтось уже лагодив бліндаж, хтось чистив автомат, хтось мовчки курив, дивлячись у сіру далечінь. Дощ перестав, але багнюка нікуди не зникла — вона липла до берців, як сама війна до життя.

— Ну що, сержанте, — озвався Скала, — тепер ти у нас начальство.

— Не начальство, — криво посміхнувся Соколов. — Відповідальність просто більша.

— От-от… — кивнув Давидич. — А відповідальність тут важить більше, ніж погони.

Ближче до обіду по рації пройшов виклик.

— Увага всім постам. Можлива активність противника. Бути готовими.

Соколов одразу відчув, як усередині щось стиснулося. Такі фрази ніколи не звучали просто так.

Він підійшов до карти, розстеленої на ящику з-під боєкомплекту. Михайлівка, посадки, дорога на Херсон. Ворог був десь там — невидимий, але живий.

— Думаєш, підуть у контру? — спитав Скала.

— Думаю, будуть щупати, — відповів Соколов. — Дронами, ДРГ, мінометами. Вони не пробачають, що ми тут закріпилися.

Надвечір почали прилітати перші «мінуси». Не масовано — прицільно. Один, другий. Земля глухо здригалася.

— У бліндажі! — крикнув хтось.

Вони втиснулися в сирі стіни, слухаючи, як десь поруч рве землю. Соколов автоматично рахував секунди між вибухами, як його колись навчили.

— Працюють коригувальники… — пробурмотів Давидич. — Значить, хтось дивиться.

І ніби на підтвердження над позиціями пролетів дрон. Тихо. Майже красиво.

— Повітря! — пролунало з окопу.

Черги з автоматів розірвали вечір. Дрон хитнувся і зник у темряві.

— Є! — вигукнув Скала. — Збили, сука!

Але радість була короткою. Бо всі знали: якщо один — значить, десь поруч ще.

Коли обстріл стих, Соколов вийшов на позицію. Небо темніло, холод знову підкрадався під форму. Він дістав телефон, машинально перевірив заряд — майже нуль.

Кароліна вже не писала. Але її голос ще звучав у голові.

— «Ми одружимось…»

Соколов стиснув кулак.

— Я виживу, — тихо сказав сам собі. — Я мушу.

Наступний день почався незвично світло, як для фронту. Туман розійшовся ще до світанку, і над селом зависло бліде осіннє сонце. Повітря було холодне, але свіже — таке, що хочеться глибше вдихнути й на мить забути, де ти знаходишся.

Соколов саме допивав чай із металевої кружки, коли з боку дороги почувся знайомий звук двигуна.

— Волонтери! — крикнув хтось із позицій.

Усі одразу пожвавилися. Навіть ті, хто ще хвилину тому лежав у спальнику, підвелися й виглянули з бліндажів. До села заїхав знайомий білий бусик, обліплений наліпками, прапорцями й написами «Все буде Україна».

З машини вискочила дівчина у теплій куртці й шапці з помпоном.

— Ну що, захисники, скучили? — усміхнулася вона.

— Та ми вас щодня чекаємо, — відповів Скала. — Без вас тут зовсім сумно.

Волонтери швидко відкрили бусик, почали діставати коробки, пакети, рюкзаки. Один із хлопців-волонтерів тримав список у руках.

— Так, по черзі. Не штовхаємось, усім вистачить.

— О, як у дитинстві перед Новим роком, — пробурмотів Давидич.

Почали роздавати.

— Скала! —

— Я!

— Тепла куртка, термобілизна і… — волонтер підморгнув — …шкарпетки.

— Оце саме головне, — серйозно відповів Скала. — За шкарпетки душу продам.

Сміх прокотився між солдатами.

— Константин!

— Тут.

— Твій комплект: утеплені штани, рукавиці й аптечка.

— Дякую вам… — Костя знітився. — Ви навіть не уявляєте, наскільки це важливо.

— Уявляємо, — тихо сказала волонтерка. — Саме тому ми тут.

Черга дійшла до Соколова.

— Сержант Соколов.

— Я.

— Тактичний бронежилет. Новий. Плитоносій. Як і обіцяли.

Вона подала йому акуратно складений жилет. Соколов узяв його в руки — міцний, важкий, надійний.

— Ви серйозно?.. — він на мить навіть розгубився.

— Серйозніше не буває, — усміхнувся волонтер. — Бережи себе.

Соколов кивнув, стискаючи бронежилет.

— Дякую. За мене, за хлопців… за все.

Потім ще довго ходили між позиціями. Хтось отримав термочашку, хтось павербанк, комусь просто передали листа від школярів із малюнками й дитячими словами: «Повертайтесь живими».

Один боєць читав уголос і мовчки ковтав сльози.

— Знаєш, — сказав він волонтерці, — після таких слів і вмирати не хочеться.

— І не треба, — відповіла вона твердо. — Вам ще країну відбудовувати.

Волонтери залишили ще кілька коробок «на всіх»: солодощі, кава, чай, печиво.

— Це щоб хоч трохи життя відчути, — сказав хтось із них.

— Ви нам більше, ніж речі привозите, — відповів Скала. — Ви нам нагадуєте, за кого ми тут.

Перед від’їздом усі вишикувались біля бусика. Волонтери помахали руками, хтось перехрестив солдатів.

— Тримайтесь, хлопці. Ми ще повернемось.

— Ми вас чекаємо, — відповів Соколов.

Коли бусик зник за поворотом, на позиціях стало тихіше. Але це була інша тиша — не фронтова, а тепла.

Соколов одягнув новий бронежилет, підтягнув лямки й тихо сказав:

— Ну що, братці… значить, ще повоюємо. Не дарма.

І цього разу в його голосі було не тільки втома —

а й вдячність, яка тримала сильніше за броню.