Глава 25. Донецкая область
Глава 25. Донецкая область
«Война не ломает — она переплавляет. І якщо ти вистояв, значить, став сильнішим, ніж був учора.»
— Дмитрий Громов
Минуло вже майже два місяці з дня звільнення Куп’янська. Те стрімке, рвучке наступлення, яке тоді здавалося безперервним потоком, поступово зійшло нанівець. Фронт завмер. Лінія бойових дій перетворилася на напружену тишу, де кожен день був схожий на попередній — окопи, чергування, короткі ротації, очікування.
Нещодавно інші підрозділи завершили звільнення Херсона. Країна зітхнула з полегшенням, але війна не закінчилася — вона просто зробила паузу. Важку, тривожну, наповнену передчуттям нового удару.
Громов це відчував. Він знав: якщо їх довго не рухають — значить, готують щось серйозне.
І от наказ прийшов.
Їхній підрозділ знімали з позицій. Куди саме — не казали. Було відомо лише одне: Донецька область. А вона ніколи не була легкою.
Ранній ранок був холодний, сірий, ніби навмисно безбарвний. Сонце тільки намагалося пробитися крізь низькі хмари, коли бійці почали збиратися. Скрегіт металу, приглушені голоси, дзенькіт спорядження — усе це змішувалося в знайомий фронтовий шум.
Бронежилети складали в купи, ящики зі снарядами обережно вантажили в кузови, автомати перевіряли по кілька разів. Бронетехніка стояла поруч, важка, мовчазна, вкрита пилом і слідами минулих боїв.
— Знову в дорогу, — буркнув хтось, затягуючи ремені.
— Значить, живі, — відповів інший. — Уже добре.
Громов ходив між машинами, мовчки спостерігаючи. Його обличчя було спокійне, але всередині все працювало на повну. Донеччина означала одне — важкі бої, міста-привиди, посадки, де кожен метр землі оплачений кров’ю.
Коли речі були зібрані, до них підійшов Кутузов. Він не любив довгих промов — фронт цього не терпить.
— Слухайте уважно, — сказав він. — Через годину вирушаємо. Колона готова бути за тридцять хвилин. Напрямок повідомлять уже в дорозі. Працюємо чітко, без зайвих питань.
— Прийняли, — пролунало з різних боків.
Бійці почали остаточну підготовку: хтось курив останню сигарету, хтось мовчки сидів на ящику з боєкомплектом, втупившись у землю. У такі моменти кожен думав про своє — про дім, про близьких, про те, чи пощастить повернутися.
Громов відійшов убік, дістав телефон. Зв’язок був слабкий, але повідомлення ще проходили. Він швидко написав Виолетті:
«Ми переїжджаємо. Буду без зв’язку деякий час. Усе добре. Бережи себе. Я повернуся.»
Він подивився на екран кілька секунд, ніби хотів запам’ятати ці слова, і сховав телефон у кишеню.
— Командире, — підійшов боєць. — Машини готові.
Громов кивнув.
— По місцях.
Колона повільно рушила. Гусениці й колеса здіймали пил, ніби стирали сліди їхнього перебування тут. Цей напрямок вони залишали позаду — але попереду чекав інший, ще важчий.
Громов сидів у броні, дивився вперед і думав лише про одне:
Донецька область — це не просто нова точка на карті. Це нове випробування. І ми маємо його пройти.
Машини зникали за поворотом, а разом із ними — тиша перед бурею.
Колона входила на Донеччину повільно, напружено, ніби сама земля вимагала обережності. Асфальт під колесами був потрісканий, узбіччя — вигорілі, всіяні уламками старих знаків і слідами воронок, що давно стали частиною цього краєвиду. І раптом попереду, крізь легкий серпанок пилу, з’явилася вона — донецька стела.
Сіра, поранена уламками, але незламна. Легендарна. Та сама, повз яку проїхали тисячі українських воїнів — одні далі в бій, інші… назавжди.
— Ось вона… — тихо промовив хтось у колоні.
— Донеччина, — видихнув інший. — Ну що, хлопці… прибули.
Машини зупинилися. Двигуни по черзі стихли, і на мить настала дивна тиша — не бойова, а майже урочиста. Бійці почали виходити з техніки, розминати ноги, вдивлятися в обриси знайомої з екранів новин землі.
— Давайте сфоткаємося, — сказав Кутузов. — Нехай буде. На пам’ять.
Хтось дістав прапор бригади — потертий, запилений, але живий. Його розгорнули просто перед стелою. Вітер підхопив тканину, і синьо-жовтий стяг затріпотів, ніби сама Донеччина впізнала своїх.
— Ставай ближче, Громов, — усміхнувся боєць. — Ти ж у нас головний герой.
— Та який герой, — махнув рукою Дмитро, але став. — Ми всі тут однакові.
Після фото хлопці почали підходити до стели. Маркер пішов по руках. Кожен залишав щось своє — ім’я, позивний, дату.
«ГРОМОВ. ПОВЕРНЕМОСЬ»
«ЗСУ»
«ДОНЕЧЧИНА БУДЕ ВІЛЬНОЮ»
Хтось мовчки торкнувся холодного бетону, хтось перехрестився.
По рації затріщало:
— Увага всім. Прийом.
— На зв’язку, — відповів Громов.
— Ваш напрямок — Бахмутський. Завдання: рух у Константинівку. За координатами — пункт дислокації. Там чекають подальші вказівки.
— Прийняв, — коротко відповів Дмитро і глянув на хлопців. — Ну що… поїхали працювати.
Колона рушила далі. Донбаська земля відкривалася поволі: у далині чорніли терикони, мов мовчазні велетні, старі шахти стирчали над горизонтом, нагадуючи про інше життя, яке тут було до війни.
— Дивись, — сказав молодий боєць, притулившись до вікна. — Батько мій колись тут працював. На шахті.
— Повернемо, — тихо відповів інший. — Обов’язково повернемо.
Навколо було суцільне життя війни: назустріч ішли колони інших бригад, бронетехніка з прапорами, пікапи, вантажівки. Хтось сигналив, хтось махав рукою. Тут усе було інакше — густіше, важче, напруженіше.
Громов дивився вперед і думав лише про одне:
Донеччина — це не просто напрямок. Це випробування. І вони щойно в нього увійшли.
Колона входила в Константинівку під вечір. Сонце вже торкалося обрію, фарбуючи зруйновані будинки у мідно-червоні кольори. Місто виглядало втомленим: вибиті вікна, порожні зупинки, обгорілі фасади. Десь у дворі самотньо стояла дитяча гойдалка, що тихо поскрипувала від вітру — ніби нагадувала, що тут колись було життя.
— Місто тримається, — сказав хтось у кузові.
— Як і ми, — відповіли ззаду.
Пункт дислокації розташовувався на околиці — колишня промзона, стара автобаза, обнесена бетонним парканом. В’їзд прикривали блоки, мішки з піском і маскувальна сітка. На воротах — бійці іншого підрозділу.
— Стій! Хто їде?
— Свої. Бригада «…», — відповів Кутузов, показуючи документи.
— Проїжджайте. Чекали вас.
Техніка заїхала всередину. Двигуни заглухли один за одним. В повітрі пахло дизелем, пилом і чимось металевим — запахом фронту, який тут не зникав ніколи.
— Розвантажуємось! — скомандував Громов. — Зброю при собі, розслаблятись рано.
Бійці почали знімати спорядження, переносити ящики з боєприпасами, розкладати спальники просто в приміщеннях старих гаражів. Хтось одразу пішов копати, хтось перевіряв рацію, хтось мовчки сів на ящик і дивився в порожнечу.
— Тут вже бахмутський вітер відчувається, — пробурмотів боєць із позивним «Лис».
— Ще не відчувається… — відповів інший. — Оце поки тиша.
Громов обійшов територію. Подивився на позиції охорони, на укриття, на напрямок, звідки найчастіше чутно було глухий гуркіт — артилерія працювала десь далеко, але постійно.
— Скільки до нуля? — запитав він у чергового.
— Кілометрів десять-п’ятнадцять, залежно від ділянки. Там пекло.
По рації знову пролунав голос:
— До уваги. Сьогодні — без виходу. Відпочинок, підготовка. Завтра зранку — брифінг. Напрямок серйозний.
— Прийняв, — відповів Громов і вимкнув рацію.
Настала ніч. У гаражах загорілися тьмяні лампи. Хтось розігрівав тушонку на пальнику, хтось писав додому, хтось просто лежав, дивлячись у стелю.
— Думаєш, надовго ми тут? — тихо спитали в Громова.
Він зробив паузу.
— На Донеччині швидко не буває.
Десь далеко прогримів вибух. Потім ще один. І ще.
Константинівка прийняла їх без слів — як приймає всіх, хто приїжджає сюди не в гості, а на війну.
І кожен у тому пункті дислокації відчував: це лише початок.
Вечір у Константинівці опускався повільно, ніби не хотів приходити. Небо затягнуло важкими хмарами, десь далеко глухо працювала артилерія — рівно, без істерики, як серце війни, що не зупиняється ні на хвилину.
Громов сів на ящик біля стіни гаража, дістав телефон. Сигнал був слабкий, але з’явився. Він набрав номер.
— Алло…
— Діма? — голос Віолетти був тихий, але теплий. — Я вже переживала.
— Я тут, — він усміхнувся сам до себе. — Нас перекинули. Донеччина. Константинівка.
Вона замовкла на кілька секунд.
— Це… надовго?
— Думаю, ні. День-два — і на лінію бою. Кажуть, швидше за все Бахмут.
Віолетта глибоко зітхнула.
— Я знала… Я відчувала, що вас туди кинуть.
— Не накручуй себе, — м’яко сказав він. — Ти ж знаєш, ми прорвемось.
— А ти як? — спитала вона. — Втомлений?
— Як завжди. Але живий — і це головне.
— А Ілюшка? — Громов усміхнувся ширше. — Як він там, мій герой?
— Чекає на тебе, — у її голосі з’явилася усмішка. — Сьогодні питав: «Мама, а тато коли переможе війну?»
— Скажи йому… — Громов зробив паузу, ковтаючи клубок у горлі. — Скажи, що скоро. Ми стараємось.
— Я скажу, — тихо відповіла вона. — А я… я тримаюсь. Просто хочу, щоб ти беріг себе.
— Обіцяю, — збрехав він так, як брехав завжди. — Нас тут багато. Все буде добре.
Вони ще трохи поговорили — ні про війну, ні про страх. Про дрібниці: про погоду, про те, що вдома знову вимкнули світло, про кота, який вкрав ковбасу зі столу. Про життя, яке існувало паралельно з фронтом.
— Мені вже час, — сказав він зрештою. — Зв’язок поганий.
— Добре… — вона затрималася. — Я люблю тебе.
— І я вас люблю. Обох.
Зв’язок обірвався. Громов ще кілька секунд дивився на темний екран, потім заховав телефон у кишеню.
— З дому дзвонив? — почувся голос поруч.
Кавказ підійшов, присів навпроти, закурив.
— Так.
— Ну що, є якась ясність? Куди нас?
Громов потер потилицю.
— Ні. Але якщо чесно — або Бахмут, або Авдіївка.
Кавказ тихо свиснув.
— Та… під Бахмутом зараз справжнє пекло, кажуть. Русня лізе масово. Людей не жаліють взагалі.
— Знаю, — спокійно відповів Громов. — Чув те саме.
— Страшно? — несподівано спитав Кавказ.
Громов подивився на нього.
— Страшно. Але що поробиш? Ми ж не перші й не останні.
Кавказ кивнув, затягнувся.
— Прорвемось?
— Прорвемось, — твердо сказав Громов. — Як завжди.
Вони ще кілька хвилин посиділи мовчки. Над базою пролітав дрон — свій, розвідувальний. Десь клацнула рація, хтось засміявся в іншому кінці двору.
— Ладно, — Кавказ підвівся. — Пішли спати. Завтра, чую, буде важкий день.
— Як і кожен тут, — відповів Громов і підвівся слідом.
Вони зайшли в темний гараж, де вже лежали бійці, хтось дрімав, хтось дивився в стелю. Громов ліг, поклав автомат поруч, закрив очі.
Тиша тривала недовго.
На Донеччині вона ніколи не триває довго.