Глава 39. Авдіївський Коксохім

Глава 39. Авдіївський Коксохім

Колона рушила різко, без зайвих слів. Бронетехніка Громова вискочила з укриття й пішла на повній швидкості крізь зруйновані квартали. Ворог одразу зреагував — артилерія накрила маршрут.

Земля здригалася так, ніби місто саме намагалося вирватися з-під ніг.

Снаряди лягали попереду, збоку, позаду. Повітря рвалося на шматки.

— Тримай швидкість! Не зупинятись! — кричав Громов у рацію.

— Прийняв! Газу! — відповів механік, втискаючи педаль.

Один вибух — броню накрило хвилею пилу. Другий — уламки вдарили по борту.

Усередині машини бійці мовчали. Кожен стискав автомат так, ніби це було єдине, що тримає його в цьому світі.

— Командире, ліворуч приліт!

— Бачу. Тримаємо курс!

Ворог намагався перерізати відхід, але колона прорвалася.

Через дим, вогонь і хаос — вийшли.

Попереду з’явилися темні масивні силуети труб, бетонних конструкцій і цехів.

Авдіївський коксохім.

Коли машини підлетіли до заводу, їх уже чекали.

В’їзд відкрили миттєво — броня одна за одною зникала в глибоких бетонних тунелях під територією підприємства.

— Швидко! Заїжджаємо всередину!

Через кілька хвилин колона вже була в бункері.

Солдати вистрибували з техніки, озиралися — і завмирали.

Це був не просто завод.

Це була фортеця.

Багаторівневі укриття.

Товсті бетонні стіни.

Переходи, склади, командні пункти.

Запасні виходи, медпункти, позиції для оборони.

— Та тут… можна триматися місяцями, — прошепотів Турбо.

— Оце так замок, — додав Кабанов, нервово усміхаючись.

Громов зняв каску, глибоко вдихнув.

Вперше за довгий час він відчув не лише втому — відчуття опори.

І тут до них підійшов знайомий силует.

Кутузов.

— Живі? — коротко запитав він.

— Так. З втратами, але в строю, — відповів Громов.

Кутузов кивнув.

— Добре. Ходімо зі мною, Дмитре. Треба поговорити.

Вони пішли вузьким бетонним коридором углиб командного пункту. Десь зверху глухо гупала ворожа артилерія, але тут, під землею, звук був приглушений — ніби сам завод прикривав їх своїм тілом.

Кутузов зупинився біля карти Авдіївки, всіяної червоними та синіми позначками.

— Ситуація важка, — почав він. — Ворог тисне з усіх боків. Центр фактично втрачений. Коксохім — ключ. Якщо впаде він — впаде вся Авдіївка.

Він подивився Громову прямо в очі.

— Тут будемо стояти до кінця. Це останній серйозний рубіж. І я хочу, щоб ти взяв один із секторів оборони.

Громов мовчки кивнув.

Він уже все зрозумів.

Пекло не закінчилось.

Воно просто змінило адресу.

Кутузов повільно провів пальцем по карті, зупинившись на темній позначці неподалік заводу.

— Твоя задача — терикон, — сказав він твердо. — Оцей.

Громов нахилився ближче. Терикон височів над коксохімом, мов чорний зуб, що стирчав із землі.

— Ворог дуже хоче взяти цю висоту, — продовжив Кутузов. — Якщо вони закріпляться там, то почнуть коригувати артилерію і дронами просто зрівняють завод із землею.

— Поки терикон наш — завод живий.

Він підвів погляд.

— Я не буду брехати, Дмитре. Місто майже в котлі. Ворог лізе з трьох, місцями з чотирьох напрямків. Тиснуть постійно, без пауз. Але цей сектор — ключовий. Його треба тримати будь-якою ціною.

У бункері було тихо, лише десь далеко глухо бухкала артилерія.

— Штаб планує масштабну операцію, — після паузи додав Кутузов. — Називають це “коридором з Авдіївки”. Кажуть, що зроблять усе, щоб ми вийшли живими.

— Вони дали слово.

Він на мить замовк, а потім тихо, майже по-людськи сказав:

— А ми дамо своє. Стояти тут до кінця.

Кутузов ще раз показав на карті сектор оборони Громова: підходи до терикону, можливі напрямки штурмів, точки для кулеметів і ПТРК.

— Ось твій рубіж. Людей у тебе небагато, але я знаю — ти впораєшся.

Громов випрямився.

— Зрозумів. Терикон не здамо.

Кутузов кивнув, міцно потис йому руку.

— Йди. Готуй людей. Часу майже немає.

Громов вийшов із командного пункту. Коридори заводу знову наповнилися звуками війни — кроки, клацання затворів, короткі команди.

Він зупинився на мить, подивився в бік виходу, де за бетонними стінами чекала темна висота терикону.

— Ну що, хлопці… — тихо промовив він сам до себе. — Будемо тримати. До кінця.

І пішов збирати свою групу.

Громов зібрав підрозділ у бетонному приміщенні під заводом.

На підлозі — розкладена карта, освітлена тьмяною лампою. Обличчя бійців втомлені, закопчені, але уважні. Турбо, Кабанов, кілька молодших бійців — усі мовчать.

Громов присів навпочіпки біля карти, провів пальцем по ній.

— Слухайте уважно. Повторювати не буду, — почав він спокійно, але твердо.

— Наш сектор — терикон. Це ключова висота. Якщо ворог забере його — коксохім накриють артилерією, і нам кінець.

Він постукав пальцем по позначці.

— Перше.

Турбо, ти зі своїм розрахунком — ліва сторона терикону. Там найімовірніший підхід піхоти. Кулемет закопуєш глибоко, працюєш короткими чергами. Боєкомплект бережеш.

Турбо кивнув:

— Зрозумів, командире.

— Друге.

Кабанов. ПТРК тут і тут, — Громов показав дві точки. — Працюєш тільки по броні. Не стріляєш аби куди. Один постріл — міняєш позицію.

— Прийняв, — буркнув Кабанов.

— Третє. Дрони.

Наші оператори сидять нижче, під захистом бетону. Розвідка — постійно. Побачили рух — одразу доповідь мені. FPV — тільки по техніці або скупченню піхоти.

Громов підняв очі й подивився на всіх одразу.

— Артилерія нас прикриватиме, але не завжди. Тому розраховуємо в першу чергу на себе.

— Якщо почнеться штурм — не геройствуємо, працюємо парами, прикриваємо одне одного.

Він зробив паузу.

— Відступу з терикону немає.

— Якщо стане зовсім гаряче — відходимо на запасні позиції, ось вони, — він показав ще кілька точок. — Але висоту не здаємо.

У приміщенні запанувала тиша.

— Я не буду вам казати, що буде легко, — продовжив Громов. — Буде пекло.

— Ворог лізтиме хвилями, тиснутиме дронами, мінометами, бронею.

Він випрямився.

— Але поки ми тут — завод стоїть. Поки стоїть завод — Авдіївка ще жива.

Громов подивився кожному в очі.

— Питання є?

Ніхто не відповів.

Турбо лише хмикнув:

— Значить, тримаємось.

Громов кивнув.

— Саме так. По місцях. Готуємось. Вони скоро прийдуть.

Позиції вони займали вже під обстрілом.

Щойно підрозділ Громова вийшов із бетонних коридорів коксохіму до підніжжя терикону, повітря розірвав перший прихід.

Глухий удар — земля здригнулася, з неба посипався пил і шлак.

— По місцях! Швидко! — крикнув Громов у шумі вибухів.

Солдати бігли ривками, притискаючись до схилу, ховаючись у вирвах і за бетонними уламками. Артилерія ворога працювала щільно — ніби хтось методично накривав квадрат за квадратом.

— Лівіше! Не скупчуватись! — почувся голос Громова в рації.

Турбо з напарником повзли вгору, тягнучи кулемет. Черговий вибух ударив зовсім поруч — хвиля притисла їх до землі, у вухах зазвенів металевий писк.

— Живий?

— Живий… працюємо далі.

Кабанов із ПТРК зайняв напівзруйновану позицію між бетонними плитами. Він обережно визирнув, одразу впав — над головою просвистіли уламки.

— Командире, накривають схил!

— Бачу. Тримайся. Ще хвилина — і заляжуть.

Дрони ворога зависли десь вище — їх не було видно, але характерне дзижчання різало нерви. За кілька секунд з неба посипалися скиди.

— Укриття! Укриття!

Один із бійців встиг пірнути в окоп буквально за мить до вибуху. Земля обсипала каску, але він підвів великий палець — живий.

Громов пересувався між позиціями пригнувшись, немов не помічаючи вибухів. Зупинявся на секунду, торкався плеча бійця, показував рукою напрямок.

— Тримай сектор. Очі вперед.

— Не висовуйся без потреби.

Поступово, крізь вогонь і гуркіт, оборона набувала форми. Кулемет став на місце. ПТРК замаскували. Дронники сховалися під навісом із металу та мішків.

Черговий артилерійський наліт стих так само раптово, як і почався. Над териконом повисла тривожна тиша, порушувана лише тріском рацій і далеким гулом бою.

Громов присів у окопі, озирнувся.

— Усі на місцях?

— На місцях, — пролунали відповіді.

Він глянув у бік міста, де Авдіївка горіла й диміла, і тихо сказав:

— От і все, хлопці. Позиції зайняли. Тепер — тримаємо.

Розвідка ворога перед боєм почалася тихо й підступно.

Спершу — майже непомітно. Над позиціями зависло тонке, настирливе дзижчання.

— “Пташка…” — хтось прошепотів у окопі.

Один дрон, потім другий. Вони не атакували — лише кружляли, повільно, методично, ніби вдивлялися в кожен метр терикону. Ворог шукав: кулеметні точки, ПТРК, місця входу в укриття, шляхи підвозу.

— Не стріляти. Нехай думають, що тут порожньо, — наказав Громов у рацію.

Дрони зависали, відходили, знову повертались. Один різко пішов вниз, зник за схилом — передав координати. За кілька хвилин туди прилетів прицільний мінометний постріл.

— Коригують, — сухо сказав Турбо.

Потім з’явилися наземні “очі”. У тепловізорі бійці помітили рух — малі групи піхоти ворога повзли низиною, не вступаючи в контакт. Вони не стріляли, не наближались — лише перевіряли, де відповідь, а де тиша.

— Пальцями мацають оборону, — пробурмотів Кабанов.

— Шукають слабке місце, — відповів Громов.

Один із ворожих дронів різко піднявся вище — майже під хмари. За ним одразу пішов інший. Це вже була не розвідка позицій, а розвідка боєм — визначення глибини оборони.

— Готуються, — сказав Громов, дивлячись у небо. — Це ще не штурм. Це тиша перед пеклом.

Раптом — короткий шквал артилерії по флангу. Не для знищення — для перевірки реакції. Де відповість кулемет, де вискочить піхота, де працює ППО проти дронів.

Громов стискав рацію в руці.

— Запам’ятовуйте все. Кожен прихід — це підказка, звідки вони підуть.

Дзижчання поступово стихло. Дрони зникли. Ворожі групи відійшли.

Над териконом знову запанувала важка, гнітюча тиша.

І всі розуміли:

ворог усе побачив.

Ворог усе порахував.

І бій — уже зовсім близько.

Ворог пішов у наступ величезною силою.

Спершу землю здригнув глухий удар — один, другий, десятий.

Артилерія. Важка. Методична. Вона не била навмання — вона ламала оборону шар за шаром.

— Почалося… — тихо сказав Турбо, стискаючи автомат.

Над териконом здійнявся чорний дим. Повітря стало густим, ніби його можна було різати ножем. Земля сипалася в окопи, бетонні плити тріщали, уламки летіли просто в обличчя.

— По місцях! Не висовуватись! — крикнув Громов у рацію. — Тримати сектор!

І тоді вони пішли.

З туману, диму й вогню виринули силуети. Спершу — піхота. Багато. Занадто багато. Вони йшли хвилями, прикриті бронею. За ними повільно виповзли БМП і танки, давлячи все на своєму шляху, стріляючи на ходу.

— Три колони! Зліва ще одна! — закричав Кабанов.

— FPV — у повітря! Зараз! — відповів Громов.

Українські дрони зірвались угору один за одним. Маленькі, злі, мов оси. Через секунди перша ворожа БМП спалахнула, друга зупинилася, димлячи, але колона не зупинялася — вона перла далі, ніби їй було байдуже на втрати.

— Їх у кілька разів більше! — хтось крикнув з позиції.

— Нам не рахувати. Нам — тримати, — жорстко відповів Громов.

Піхота ворога відкрила шквальний вогонь. Кулі рвали повітря, били по брустверах, прошивали мішки з піском. Один з окопів накрило прямим попаданням — звідти більше ніхто не вийшов.

— Медик! Медик сюди!

— Тримайся, брате, тримайся!

Громов біг уздовж позицій, пригинаючись, падаючи в багнюку, піднімаючись знову. Він стріляв короткими чергами, коригував вогонь, кричав у рацію, перекрикуючи вибухи.

— Не відступати! Вони хочуть взяти терикон — не дати!

Танковий постріл розірвав край позиції. Земля полетіла вгору, хтось закричав від болю. Дрон ворога завис просто над окопом і скинув боєприпас — вибух, крик, тиша.

Але українські позиції тримались.

Кулемет працював без зупину. ПТРК пішов — один танк зупинився, загорівся, екіпаж не встиг вийти. Піхота ворога залягла, але ззаду їх підганяли нові хвилі.

— Вони не рахують людей… — прошепотів Турбо.

— Значить, ми — рахуватимемо кожен їхній крок, — відповів Громов.

Над териконом стояв суцільний вогонь.

Це був не просто штурм.

Це була спроба стерти їх з землі.

І бій тільки набирав обертів.

Ворог не зупинявся.

Після першої хвилі, коли здавалося, що їх відбили, з диму почали виповзати нові групи. Вони діяли інакше — вже обережніше, холодніше. Не бігли. Повзли. Закріплювалися.

— Вони займають проміжні позиції… — доповів Яструб, визираючи з пролому в бетоні.

— Бачу рух у вирві, двісті метрів від нас. Уже копаються.

Ворог почав брати землю метр за метром. Кожна вирва від снаряда ставала їм укриттям. Кожен зруйнований шмат бетону — новою вогневою точкою. Вони підтягували кулемети, ПТЗК, коригувальників дронів.

— Громов, у нас мінус сектор “Б-2”, — хрипів голос у рації. — Вони там закріпились.

Громов стиснув зуби.

Він знав цей момент. Саме так ворог і ламав оборону — не ривком, а повзучим захопленням.

— Не дати їм підняти голову! — наказав він. — Працюємо по точках, по вирвах, коротко!

Українські позиції били точно, але ворог уже вчився. Їхні дрони висіли вище, артилерія почала коригувати вогонь прямо по спалахах пострілів.

— Корекція! Лягають по нам!

— Укриття! Укриття!

Вибухи накривали терикон з флангів. Один з опорних пунктів замовк. Просто — замовк, ні слова, ні відповіді.

— Кабанов, вийди на “Третій”!

Тиша.

— Кабанов?!

Громов зрозумів без слів.

Тим часом ворог зайняв зруйнований ангар нижче по схилу. Там уже працював їхній кулемет, притискаючи позиції. Піхота підтягувалась під його прикриттям.

— Вони нас обтікають… — сказав Турбо. — Зліва і знизу.

— Знаю, — відповів Громов. — Наша задача — не дати їм висоту. Навіть якщо нас залишиться жменя.

Над позиціями знову з’явились FPV-дрони ворога. Один удар — і шмат окопу розлетівся разом із бійцем. Другий — підпалив боєкомплект.

— Пожежа! Гасити!

Ворог уже сидів ближче, ніж хотілося визнавати. Їхні голоси було чути крізь вибухи. Вони кричали команди, перегукувались, були впевнені — ніби знали, що час працює на них.

— Вони думають, що ми зламаємось, — сказав Турбо, перезаряджаючи автомат.

— Нехай підходять ближче, — відповів Громов. — Тут ми їх і зустрінемо.

Позиції танули.

Карта бою в голові Громова стискалась, червоні точки ворога повільно повзли вперед.

Ворог діяв жорстко й методично.

Спершу — артилерія. Важка, прицільна, без пауз. Не “накривали район”, а вибивали конкретні точки. Кожна їхня корекція була точнішою за попередню.

— Лягають по старших позиціях! — кричали в рацію.

— Вони нас читають… — прошепотів Турбо, притискаючись до бетонної плити.

Снаряди рвали терикон шматками. Земля сипалася зверху, бетон тріскав, окопи зникали за секунди. Те, що ще годину тому було позицією, ставало вирвою.

— Мінус “П’ятий”!

— Мінус “Другий”! Відповіді нема!

Громов намагався тримати зв’язок, але рація захлиналася криком і тріском.

Після кожного артудару ворог одразу заходив піхотою. Вони не бігли — вони заходили впевнено, знаючи, що після такого вогню живих майже не лишається. Закріплювалися в наших окопах, розвертали кулемети, одразу мінували підходи.

— Вони вже в наших траншеях… — доповів боєць з хрипким голосом. — Там, де ще зранку були ми.

FPV-дрони працювали разом з артилерією. Один зависав — другий бив. Один коригував — другий добивав. Не давали підняти голови, не давали відповісти.

— Не висовуватись! — наказав Громов. — Працюємо тільки по команді!

Але позиції танули.

Ворог вибивав нас не боєм — а тиском.

Крок за кроком. Вирва за вирвою. Окоп за окопом.

— Командире… — сказав Турбо, дивлячись униз по схилу. — Вони вже нижче терикону. Ще трохи — і зайдуть зверху.

Громов подивився на карту. Його сектор стискався до кількох точок. Люди тримались з останніх сил, але кожен розумів — ворог не зупиниться.

— Тримаємось, скільки зможемо, — сказав він твердо. — Кожна хвилина — це виграний час для інших.

Над териконом знову загуркотіло.

Артилерія ворога готувала наступний удар.

І було зрозуміло: далі буде ще важче.

Коли ворог зайняв потрібні йому рубежі, бій поступово почав змінювати характер.

Гармати ще зрідка глухо били десь збоку, але вже не накривали щільно. Замість шквалу — поодинокі удари, радше для тиску, ніж для знищення. Ворог зробив те, заради чого йшов: вклинився, закріпився, вгризся в землю.

— Вони не лізуть… — тихо доповів боєць з передової.

— Правильно. Їм це не потрібно, — відповів Громов. — Тепер вони будують оборону.

Противник не поспішав. Інженерні групи працювали швидко й мовчки:

копали, тягнули дріт, ставили міни, облаштовували вогневі точки. Те, що ще годину тому було нашими позиціями, тепер перетворювалося на їхній новий рубіж.

FPV-дрони зникли з неба — замість них з’явилися розвідники, що зависали високо й довго, ніби рахували кожен наш рух. Ворог спостерігав, вивчав, запам’ятовував.

— Вони чекають, — сказав Турбо, визираючи з-під плити.

— Так. Чекають, поки ми виснажимося, — відповів Громов.

Стрілянина стихала.

Лише потріскування бетону, далекий гуркіт і важке дихання бійців у сховищах.

Солдати користувалися тишею:

хтось перев’язував побратима,

хтось міняв магазин,

хтось просто сидів, упершись лобом у холодну стіну, і мовчав.

— Командире, це затишшя… воно не добре, — тихо сказав Кабанов.

— Я знаю, — коротко відповів Громов. — Це пауза перед наступним колом пекла.

Громов просив дозвіл на контратаку.

Він стояв над картою, стискаючи рацію так, що побіліли пальці.

Він бачив — ворог ще не встиг як слід укріпитися. Бачив вікно. Крихітний шанс.

— Дайте дозвіл. Ми можемо їх зіштовхнути, поки не закріпились, — твердо сказав він у рацію. — Потрібно зараз. Через годину буде пізно.

У відповідь — пауза.

Довга. Важка.

Потім холодний, втомлений голос штабу:

— Запит відхилено.

— Повторюю: наступ заборонено.

Громов заплющив очі.

— Чому? — спокійно, але з напругою в голосі. — Ми ще тримаємо людей. Ще можемо…

— Дмитре, слухай уважно, — перебили його.

— Як би ти не пішов — вони вас виб’ють. Це питання часу.

— Не витрачай людей дарма. Місто вже в кільці.

Кілька секунд у ефірі стояла тиша.

— Ваше завдання змінено, — продовжив штаб.

— Відхід на завод. Авдіївський Коксохім.

— Берегти особовий склад. Це наказ.

Громов повільно опустив рацію.

Він знав — це правильне рішення.

І водночас — найважче.

— Ми відходимо… — тихо сказав він собі.

Повернувся до бійців. Усі дивилися на нього, ніби вже все зрозуміли.

— Хлопці, слухайте уважно, — сказав Громов рівним голосом.

— Наступу не буде. Штаб заборонив.

Хтось зціпив зуби.

Хтось вдарив кулаком у стіну.

Хтось просто мовчки кивнув.

— Нас відкликають на завод, — продовжив він.

— Місто в оточенні. Наше завдання зараз — вижити.

— І дочекатися коридору від ССО.

— Тобто… ми просто чекаємо? — глухо запитав Турбо.

— Ми тримаємося, — відповів Громов. — І не віддаємо ворогу ще більше наших.

Він подивився на кожного.

— Я знаю, що важко. Я знаю, що болить.

— Але живі солдати — це ще армія. Мертві — ні.

За кілька хвилин група почала організований відхід.

Без паніки.

Без зайвих рухів.

Під прикриттям диму й уламків ночі.

Авдіївка залишалася позаду —

палаюча, розбита, майже зламана.

Попереду був завод.

І очікування коридору.

А між цим — невизначеність, що тиснула сильніше за будь-який обстріл.