Історія Двох Солдат / Глава 41. Зелений коридор

Глава 41. Зелений коридор

Глава 41 из 60

Глава 41. Зелений коридор?

«Найнебезпечніший шлях — той, де тиша кричить гучніше за вибухи».

Ніч була глуха, важка, наче притиснута до землі.

Соколов ішов першим. Повільно. Виважено. Крок — пауза — погляд — ще крок.

Група рухалась так, як він і планував: без шуму, без зайвих жестів, без слідів.

ПНБ вирізали світ із темряви зеленими контурами.

«Чисто…» — тихо прошепотів Яструб у рацію.

«Прийняв. Далі», — відповів Соколов майже беззвучно.

Попереду, трохи правіше, ліг Скіф.

Він не метушився. Не поспішав.

Приціл — видих — короткий натиск.

Один силует ворога повільно осів у траву.

Без крику.

Без пострілу, який хтось почув би.

«Мінус один. Два — в окопі», — сухо доповів Скіф.

Група зупинилась.

Соколов підняв кулак.

Вони підійшли до перших ворожих позицій майже впритул.

Окоп був неглибокий, свіжий — земля ще темна, не злежана.

Двоє ворогів сиділи, не очікуючи нічого.

Денні і Барс спрацювали одночасно.

Глушники лише шепнули.

Два тіла обм’якли, так і не зрозумівши, що сталося.

«Сектор чистий», — сказав Соколов у рацію.

«Можете заходити. Обережно».

За спиною, майже відразу, почулися ледь помітні рухи — інша група заходила й займала позиції.

Коридор починав дихати.

«Рухаємось далі», — коротко кинув Соколов.

Вони пішли через посадку.

Гілки дряпали спорядження, але ніхто не звертав уваги.

Над ними — дрони, майже невидимі в темряві.

«Ліворуч рух. Троє. Зупинились», — пролунав голос оператора.

«Прийняв. Обходимо».

Соколов коригував кожен крок, кожен поворот.

Він бачив картину цілком — де ворог, де пауза, де шанс.

«Ще трохи — і ми у них за спиною», — тихо сказав Шторм.

Соколов нічого не відповів.

Він знав.

Попереду — нові позиції.

Нові окопи.

І ще одна ніч, де тиша могла вбивати.

А десь далеко, за темрявою і димом, чекали люди, яким цей коридор міг врятувати життя.

І питання було лише одне:

чи встигнуть вони прорізати його до кінця?

Посадка закінчилась різко.

Темрява перед ними стала густішою — попереду тягнулися нові ворожі позиції, глибші, краще укріплені. Тут ворог уже не просто сидів — він чекав.

Соколов присів, приклавшись до землі, уважно слухаючи.

Десь далеко глухо бухкала артилерія — Авдіївка горіла навіть уночі.

«Дрон показує бліндаж. Мінімум п’ятеро. Чергування через кожні двадцять хвилин», — доповів оператор.

«Працюємо тихо. Без шуму. Скіф — два ліворуч. Решта — за мною», — коротко наказав Соколов.

Скіф уже повз.

Повільно. Наче тінь.

Один ворог вийшов із бліндажа — потягнувся, закурив.

Він не встиг затягнутись.

Тіло впало у траву, сигарета тліла ще кілька секунд, перш ніж згаснути.

«Чисто».

Соколов і решта групи підповзли до входу.

Барс кинув невеликий шумовий маячок у протилежний бік.

Хтось із ворогів повернув голову.

Цієї миті все й вирішилось.

Глушники працювали майже впритул.

Коротко. Чітко.

Без паніки.

Без криків.

Через хвилину бліндаж був порожній.

«Другий сектор зачищено», — передав Соколов.

«Закріплюйтесь. Коридор розширюємо».

У відповідь — коротке:

«Прийняли».

І тут щось пішло не так.

«Командире… рух техніки. Два БМП. Йдуть на перехрестя», — голос оператора став напруженим.

«Чорт…», — прошепотів Шторм.

Соколов стиснув зуби.

Це означало одне: ворог починає щось відчувати.

«Змінюємо маршрут. Швидко, але тихо. Якщо нас засвітять — коридор захлопнеться».

Група пішла обхідним шляхом — крізь розбиті сади, воронки, залишки парканів.

Над головами пролетів ворожий дрон.

Усі завмерли.

Двигун дзижчав так близько, що здавалося — він бачить їх.

Хвилина.

Друга.

Дрон пішов.

«Живі…», — видихнув хтось.

Соколов піднявся першим.

«Рухаємось. Ще трохи. Коксохім уже близько».

Попереду починало світлішати — не від світанку, а від пожеж.

Завод дихав вогнем і бетоном.

І саме тут, на підступах, ворог стояв найщільніше.

Соколов глянув на своїх.

Вони були втомлені.

Брудні.

Але живі.

«Пам’ятайте, за нами підуть інші. Ми — ніж. Вони — кров. Працюємо».

І група знову розчинилась у темряві.

Бо зелений коридор ще не був коридором.

Він був лише надією, вирізаною між смертю з обох боків.

Тиша закінчилась різко — ніби її розірвали ножем.

«Контакт! Дрон! Нас бачать!» — крикнув оператор, і в ту ж мить над посадкою спалахнуло світло освітлювальної ракети.

Ворог засік їх.

Перші черги прошили ніч, кулі зривали кору з дерев, земля вибухала грудками пилу.

«Усі — в укриття! Не злипатися!» — спокійно, але жорстко командував Соколов.

Група миттєво розосередилась.

Ніхто не біг навмання — кожен знав своє місце.

«Скіф — лівий фланг. Барс — правий. Шторм зі мною. Працюємо хвилями».

Ворог тиснув нахабно, думаючи, що спіймав диверсійну групу в пастку.

Але він не знав одного — це була команда, яка вже пройшла пекло.

Скіф відкрив роботу першим.

Один постріл — мінус кулемет.

Другий — мінус командир відділення.

Ворожий наступ захитався.

«Тримаємо дистанцію. Не підпускати», — сказав Соколов, стріляючи короткими, вивіреними чергами.

Шторм кинув дим.

Посадка потонула у сірому мареві.

«Вони не бачать нас — ми бачимо їх».

І це була правда.

Соколов діяв не як командир у тилу — він був у самому центрі бою.

Постійно рухався.

Міняв позиції.

Змушував ворога думати, що їх тут більше.

«Вони обходять!»

«Нехай. Чекаємо… зараз».

Коли ворожа піхота висунулася вперед, думаючи зайти з флангу, Барс відкрив вогонь з іншого боку.

Перехресний вогонь.

Паніка.

Крики.

«Працюємо! Не зупинятись!»

FPV-дрон Соколова вдарив по БМП, що намагалася підійти ближче.

Вибух освітив усе навколо, уламки посипались у темряву.

«Техніка мінус!»

«Чисто! Далі!»

Бій ішов не за кожен метр — за кожну секунду.

Бо кожна виграна хвилина означала шанс для тих, хто чекав у Коксохімі.

Коли вогонь трохи стих, Соколов не дав ворогу опам’ятатися.

«Прорив. Зараз. За мною!»

Вони пішли вперед — швидко, агресивно, ламаючи спротив.

Ворог відступав, не встигаючи закріпитись.

«Коридор тримається!» — доповів хтось у рацію.

Соколов зупинився лише на мить, переводячи подих.

Подивився на своїх — усі на ногах.

«Ми ще не дійшли. Але вони вже нас бояться».

Попереду світилися бетонні тіні Авдіївського коксохіму.

І десь там, за спинами ворога, чекали ті, кого треба було вивести живими.

І група Соколова знову рушила вперед —

вже не тихо,

але впевнено.

Соколов притиснувся до бетонного уламка, швидко перевірив обстановку і підніс рацію до рота. Навколо ще тріщали поодинокі постріли, але коридор жив — і це було головне.

«Грім, це Сокіл», — голос був спокійний, майже буденний, ніби вони говорили не посеред пекла.

«Маємо новини. Ми пробили вже половину коридору. Половина — за нами».

Кілька секунд у рації було тільки шипіння.

«Чуємо, Сокіл», — відповів Громов. Голос втомлений, але твердий.

Соколов вдихнув глибше.

«Тепер ваша черга. Виходьте із заводу і починайте пробиватися силою до нас. Ми будемо рухатись вам назустріч, метр за метром, і тримати коридор, скільки зможемо».

Він на мить замовк, а потім сказав тихіше, вже не як командир, а як людина:

«Повір мені, Громов… як я повірив тобі тоді, у Бахмуті. Ми вас витягнемо. Усі вийдете».

У рації знову пауза. Десь далеко гримнула артилерія.

«Прийняв, Сокіл», — відповів Громов.

«Передам хлопцям. Виходимо. Тримайся».

Соколов опустив рацію й подивився на своїх.

«Почалося. Тепер вони йдуть».

На території Авдіївського Коксохіму Громов стояв серед своїх бійців. Турбо затягував ремінь бронежилета, Кабанов перевіряв кулемет, хтось мовчки хрестився.

«Слухайте всі», — голос Громова перекрив гуркіт вибухів.

«Соколов пробив коридор. Половину. Далі — наша робота».

Він провів поглядом по обличчях солдатів.

«Ми не сидимо і не чекаємо. Ми виходимо й пробиваємось. Танки — вперед. Піхота — за бронею. Без паніки. Тримаємося купи».

«Командире…», — хтось усміхнувся крізь втому, — «ну що, знову пекло?»

Громов кивнув.

«Так. Але з цього пекла ми вийдемо».

Машини заревіли двигунами.

Брама заводу відчинилася.

Під прикриттям диму й артилерії група Громова пішла на штурм. Ворог не чекав такого натиску — після днів оборони українці самі пішли вперед.

Кулі свистіли, техніка горіла, піхота ворога відступала, але швидко оговтувалась і чіплялась за кожен окоп.

«Не зупинятись!»

«Тиснемо!»

«За Соколова, хлопці!»

З двох боків, крізь вогонь і дим, два клини повільно, але вперто тягнулися один до одного.

І десь між ними, серед посадок і розбитих позицій, уже народжувався не просто коридор —

а шанс на життя.


Как вам эта глава?
Комментарии
Войдите , чтобы оставить комментарий.

Комментариев пока нет.

🔔
Читаете эту книгу?

Мы пришлем уведомление, когда автор выложит новую главу.

0
Поделитесь мнением в комментариях.x