Глава 3. Лобі перед битвою

Глава 3. Лобі перед битвою

“У світі, де виживає лише сильніший, навіть дружба стає зброєю, а ворог — дзеркалом твоєї душі.”

Джон відкрив очі і одразу відчув незвичну поверхню під собою — шорсткий, гарячий асфальт. Сонце було високо, але його проміння якось стерлося від легкого диму чи пилу, що висів у повітрі. Він підвівся на лікті і оком охопив локацію, в яку його привезли.

Перед ним тяглася величезна взлетна смуга, чорний асфальт сяяв від ранкового світла, а по краях стояли низькі дерев’яні та металеві будиночки, схожі на склади або бараки. Повітря наповнював запах свіжого бетону, диму, масла і невеликого багаття десь у далині.

Навколо нього вже сновигало близько сто людей. Хтось нервово розмовляв по раціях, хтось перевіряв спорядження, хтось мовчки сидів, втупившись у землю. Джон бачив різних людей: одні молоді та накачані, інші худі й скромні, хтось підморгував друзям, хтось нервово теребив руки. Всі вони були його потенційні вороги чи союзники, і ця думка стискала серце.

Лобі було як величезна ігрова арена перед стартом: по периметру стояли барикади, на деяких дахах — спостережні пункти. Деякі учасники носили шоломи, броню, інше — одягалось просто спортивно. Декілька дротів і камер звисали з металевих конструкцій, стежачи за кожним рухом.

Джон уважно роздивлявся дрібниці:

 • калюжі води від ранкового дощу, в яких відбивалися контури будиночків;

 • маленькі ящики з провіантом та спорядженням;

 • димок, що піднімався від розведеного вогнища;

 • і холодні погляди тих, хто вже починав оцінювати новачків.

В його голові вирували думки:

«Хто з них друг, а хто ворог? Чи можна довіряти? Що я взагалі тут роблю? І що якщо я зроблю перший крок не так?»

Джон відчував, як страх і хвилювання переплітаються з гострим передчуттям адреналіну. Його серце билося шалено, руки злегка тряслися, а ноги ледве стримували імпульс бігти, сховатися, перевірити кожен будиночок.

Він побачив групку людей, що розмовляла між собою, і намагався прочитати їхні емоції: хто наляканий, хто впевнений, хто спостерігає. Кожен погляд, кожен рух могли бути сигналом до співпраці або до конфлікту.

Лобі насправді було місцем перед битвою, де повітря пахло страхом, амбіціями і нерозгаданою небезпекою. Джон розумів: тут вирішиться його доля, тут починається справжня гра на виживання, і що кожен крок, слово, погляд можуть стати вирішальними.

Джон повільно рушив по лобі, озираючись на кожного учасника. Він намагався прочитати людей — хто наляканий, хто самовпевнений, хто вже шукає потенційних союзників. Кожен крок здавався йому випробуванням: звук кроків лунав по асфальту, дзвін металевих ящиків і калюж, у яких відбивалися силуети, створював відчуття, що лобі ожило.

Він звернув увагу на спорядження, розкладене на столах та в ящиках. Тут були: невеликі рюкзаки, аптечки, ножі, мисливські сокири, а серед цього всього — повадний бронежилет, трохи потертий, але надійний. Джон нахилився, обережно підняв його, відчув вагу і холод металевих вставок через тканину.

— Може, стане в нагоді, — пробурмотів він сам до себе, повільно натягуючи бронежилет на плечі.

Коли Джон вже вдягав спорядження, поруч почув голос:

— Гей! Ти новий тут?

Він озирнувся і побачив молодого чоловіка, близько його віку, з коротким темним волоссям і легкою усмішкою, яка трохи заспокоювала.

— Так, — відповів Джон, намагаючись не видавати страху. — Джон. А ти?

— Бен, — простягнув руку. — Не хвилюйся, я теж вперше тут. Тобі теж здається це… дивним?

— Дуже, — Джон кивнув. — Це все… величезне, страшне, і я не знаю, кому можна довіряти.

Бен хитро усміхнувся:

— Тут майже всі, кого я бачив, — у боргах. Хтось програв усе в казино, хтось винен банку, хтось… ну, проблеми різні. Виживання — це не просто гра, це шанс виплутатися з бідності.

Джон відчув легкий ритм заспокоєння: хтось поруч, хто розуміє ситуацію.

— Ти думаєш про команду? — спитав Бен.

— Команду? — здивувався Джон.

— Так, — Бен кивнув. — Тут можна голосувати за командні бої. Логіка проста: якщо розділитися на групи, шанс вижити і заробити більший. І краще потім поділити прибуток. Самотньо ти швидко програєш.

Джон задумався. Його очі обвели лобі знову:

 • декілька груп вже обговорювали тактику;

 • дехто тренувався з ножами;

 • інші перевіряли спорядження і прикидували маршрути на маленьких картах;

 • повітря було наповнене запахами бензину, металу, кави і слабкого диму від багаття;

 • постійний шум людей — кроки, розмови, сміх і нервові вигуки — нагадував йому бойовий майданчик.

— Думаю, ти правий, — нарешті промовив Джон. — Краще об’єднатися, ніж блукати тут один.

Бен кивнув і посміхнувся ширше:

— Тоді ми союзники. Я зазвичай спокійний, але тут треба бути хитрим. Побачиш, майже всі тут вже думають, з ким варто домовитися.

Джон відчував, як напруга трохи спала, але серце все одно калатало: «Тобі треба довіряти, але обережно. Навіть Бен може змінити сторону…»

Вони разом пройшли через лобі, роздивляючись інших учасників:

 • Хтось нервово перевіряв пістолети, перезаряджав магазини;

 • Двоє жінок говорили про маршрути і точку збору;

 • Старший чоловік тихо контролював групу молодих хлопців;

 • Декілька людей просто сиділи на краю смуги, втупившись у землю, якби намагаючись налаштувати себе на виживання.

— Тут кожен оцінює інших, — сказав Бен тихо. — Пам’ятай, очі говорять більше, ніж слова.

Джон мовчки кивнув, відчуваючи, як страх і цікавість зливаються в одному потоці адреналіну. Кожен рух навколо, кожен погляд міг стати сигналом — союзником чи ворогом.

— Добре, — промовив Джон, — тоді давай подивимось, хто ще вартий довіри.

І вони рушили далі по лобі, обережно оминаючи кожного учасника, прислухаючись до звуків, оцінюючи погляди, прислухаючись до інтонацій. Гра починалася вже зараз, навіть ще не ступивши на карту.

Джон і Бен стояли трохи осторонь від інших учасників, обережно оцінюючи навколишню обстановку. Взлетна смуга розтягувалася перед ними, а будиночки й склади виглядали як справжні укриття, готові стати схованками або пастками.

— Добре, — почав Бен тихо, — нам треба вирішити, де будемо стрибати. Якщо розділитися на дві групи, шанс вижити зменшується. Треба триматися разом, максимально концентруватися на ресурсах і зброї.

Джон кивнув:

— Я згоден. Спершу дивимося на карту: тут є кілька потенційних зон висадки. Найбільш відкриті — ризиковані, але там менше людей; закриті зони — безпечніше, але там вже можуть бути інші гравці.

Бен подивився на нього уважно:

— Тоді пропоную середній варіант. Ми висаджуємось на віддаленій смузі, обходимо основні групи, збираємо спорядження і тільки після цього шукаємо союзників або ворогів.

Джон відчував, як його адреналін зростає. Він уважно дивився на інших: люди перевіряли спорядження, перекладали карти, переглядали рюкзаки, обмінювалися поглядами і знаками.

І тут з іншого боку лобі підійшла дівчина, яка виділялася з натовпу. Її волосся було світле, каре, пір’ясте і блискуче на сонці, обличчя ідеально симетричне, очі ясні й уважні. Талія була витончена, а фігура — гармонійна і пропорційна, груди пишні. Вона крокувала впевнено, але з легким острахом, що зворушувало атмосферу лобі.

— Привіт, — сказала вона спокійно, але голос її звучав рішуче. — Мене звати Ліна. Я б хотіла приєднатися до вашої команди.

Джон і Бен обмінялися поглядами. Бен посміхнувся і кивнув:

— Добре, Ліно. Але ми працюємо разом, і довіра тут вирішальна. Якщо ти згодна, ми покажемо тобі план.

Ліна кивнула:

— Згодна. Я розумію ризики.

Вони троє відійшли трохи убік, щоб обговорити стратегію команди.

— Перше правило, — почав Джон, — триматися разом. Не відходити один від одного більше ніж на кілька десятків метрів. Друге — розподіляємо спорядження: я беру бронежилет і пістолет, Бен — ножі і аптечки, Ліна — метальні ножі і тактичні рюкзаки.

— Добре, — вставила Ліна, — я також можу стежити за периметром, помічати тих, хто наближається. У мене непоганий зір, і я швидка.

Бен уважно роздивлявся карту:

— Щодо зони стрибка — пропоную середню смугу. Там трохи будиночків для укриття і шанс знайти зброю. Після висадки рухаємося групою, не залишаючи нікого позаду.

Джон відчував, як страх зникає під тиском рішучості. Вони вже створювали щось на кшталт команди, нехай невеликої, але здатної вижити.

— І останнє, — сказав Джон тихо, — ми повинні вирішувати по ситуації: якщо хтось підходить дружньо — можемо об’єднатися, але не забуваємо, що у цій грі кожен за себе.

Ліна посміхнулася, її погляд був впевнений:

— Зрозуміло. Я не боюся ризику, і якщо будемо триматися разом, шанси вижити зростуть.

Бен кивнув, схрестив руки:

— Тоді домовлено. Ми команда. І наша стратегія проста: триматися разом, збирати ресурси, оцінювати кожен крок.

Джон відчув, як легкий прилив впевненості змішався з очікуванням майбутньої битви. Лобі навколо них наповнилося рухом: інші учасники об’єднувалися, перевіряли спорядження, готувалися до старту. А Джон розумів: гра починається вже зараз, і кожне слово, погляд і крок важливі.

Вони троє стояли разом, переглядали карту, обговорювали маршрут і можливі пастки, і повітря навколо було насичене страхом, адреналіном і передчуттям справжньої битви на виживання.