Глава 3. Перший заказ

Глава 3. Перший заказ

«Кожен шлях найманця починається не з війни,

а з першої угоди.»

— з дорожніх записів торговців Талісії

Після зароблених динарів світ почав відчуватися інакше.

Грошей було небагато, але тепер у них з’явився вибір. Не жити від випадку до випадку, а планувати хоча б завтрашній день.

У Степанівці був невеликий торговий ринок — кілька дерев’яних прилавків просто неба, пара полотняних наметів і стара бруківка, стерта тисячами кроків. Це було село, і війна відчувалася тут у всьому: товарів мало, розкоші — жодної.

На прилавках лежав темний хліб, глечики з водою, трохи круп, сушене м’ясо. Деінде продавали мотузки, інструменти, старий одяг. Зброї майже не було — лише дрібні ножі та іржаве залізяччя, що давно втратило блиск.

День був теплий. Сонце лагідно гріло плечі, повітря пахло пилом, хлібом і сіном. Люди розмовляли неголосно, без метушні: хтось торгувався, хтось обговорював новини з дороги, хтось просто сидів у тіні.

— Невеликий ринок, — сказав Герман, оглядаючись. — Але живий.

— Для села — цього достатньо, — відповів Еміль.

Вони купили хліба, води, трохи солі. Потім Герман зупинився біля одного з прилавків, де серед мотлоху лежала іржава сабля. Лезо було потьмянілим, із зазубринами, але форма ще трималася.

— Скільки? — спитав він.

Торговець уважно подивився на нього.

— Не нова, але ще послужить. Якщо знаєш, як тримати.

Герман мовчки поклав динари. Взяв саблю, змахнув кілька разів — рух був важчий, ніж із ножем, але впевнений.

— Тепер ми обидва зі сталлю, — сказав він тихо.

Вони сіли на дерев’яні ящики біля ринку, розламали хліб, запили водою. Навколо проходили люди: жінки з кошиками, діти, старі. Хтось дивився з цікавістю, хтось — з надією.

Еміль підвівся й підійшов до одного з торговців — сивого чоловіка з уважними очима.

— Скажи, — спитав він, — де тут можна підзаробити?

Той трохи помовчав, ніби зважуючи слова.

— Якщо шукаєте роботу, — нарешті сказав він, — то вам до голови села. У нього є один заказ. Не для кожного.

— Де його знайти? — одразу запитав Герман.

Торговець кивнув у бік кам’яної хати неподалік, біля старої криниці.

— Там. Скажіть, що від ринку.

Еміль подякував. Вони доїли хліб, підвелися й рушили вулицею. Сонце світило яскраво, в селі було спокійно, але всередині знову з’явилося знайоме відчуття.

Напружене очікування.

Бо кожен заказ —

це не просто робота.

Це вибір.

І цей вибір уже чекав на них.

Голова Степанівки прийняв їх у прохолодній кімнаті з кам’яними стінами. Біля стіни стояв стіл, на ньому — карта околиць, притиснута каменем. Чоловік був немолодий, з втомленими очима, які бачили надто багато таких розмов.

Він уважно подивився на Еміля й Германа.

— Ви ті, хто прийшов із караваном? — спитав він.

— Так, — відповів Еміль. — Ми шукаємо роботу.

Голова кивнув, ніби вже все вирішив.

— Тоді слухайте. Перша справа проста… і небезпечна водночас. За селом діє шайка бандитів. Роблять нальоти, лякають людей, крадуть худобу.

— Скільки їх? — одразу спитав Еміль.

— По дорозі патрулюють двоє-троє, — відповів голова. — Але є ще табір. У лісі. Там їх більше. Туди вам поки рано — там вас уб’ють.

Герман мовчки зціпив щелепи.

— Нам не табір, — сказав Еміль. — Почнемо з тих, хто ходить на нальоти. Як ми зрозуміємо, що це саме вони?

Голова підійшов до столу, ткнув пальцем у карту.

— Їздять завжди однаково. Один — на коні. З бородою. У шапці. Рвана сорочка, такі ж штани. Ще двоє — пішки. Такі самі, тільки без бороди.

— Хтось головний серед них? — уточнив Еміль.

— Той, що на коні. У нього ще шкіряні рукавиці, — додав голова. — Запам’ятаєте.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Якщо пощастить і кінь буде живий… заплачу більше.

Еміль ледь усміхнувся.

— Якщо кінь буде живий, — сказав він спокійно, — ми заберемо його собі.

Голова підняв брови, а потім тихо засміявся.

— Добре, — сказав він. — Домовились. Тоді розбийте ту шайку.

Він дістав мішечок і поклав на стіл.

— Триста динарів. За справу.

Еміль глянув на Германа. Той кивнув.

— Ми беремося, — сказав Еміль.

Голова села подивився на них довше, ніж треба.

— Поверніться живими, — сказав він. — І Степанівка запам’ятає вас.

Еміль підвівся.

— Ми зробимо так, щоб вони більше сюди не прийшли.

Коли вони вийшли надвір, сонце ще світило так само тепло. Але тепер повітря здавалося важчим.

— Триста динарів, — тихо сказав Герман. — І кінь.

— І перший справжній заказ, — відповів Еміль. — Без дороги назад.

Вони рушили від хати голови, знаючи:

наступна зустріч із тими бандитами

вже не буде розмовою.

Вони вийшли зі Степанівки ще до полудня.

Еміль не хотів поспіху. Бандити не любили, коли за ними полюють швидко — вони любили помилки. Тому хлопці трималися осторонь дороги, рухалися полями, узліссям, ховаючись у складках місцевості.

— Якщо вони патрулюють, — тихо сказав Герман, — то повертаються однією й тією ж дорогою.

— Значить, ми не чекаємо їх, — відповів Еміль. — Ми дивимося.

Вони зайняли височину над торговим шляхом. Звідси дорога проглядалася добре, але самих їх було важко помітити. Трава доходила до колін, вітер гнав хмари пилу, і все навколо виглядало спокійно — занадто спокійно.

Минала година.

Потім друга.

Сонце повільно сповзало вниз, нагріваючи каміння під руками. Комахи дзижчали, птахи злітали з кущів, але людей не було.

— Вони не дурні, — прошепотів Герман. — Можуть з’явитися під вечір.

— Або зараз, — відповів Еміль, не відводячи погляду від дороги.

І ніби у відповідь з-за повороту з’явився рух.

Спершу — кінь.

Темний, високий, ішов рівно, без поспіху. На ньому сидів чоловік у рваній сорочці, з бородою і шапкою, насунутою на очі. Руки — в шкіряних рукавицях.

— Це він, — тихо сказав Герман.

За ним ішли ще двоє. Пішки. Озброєні, але розслаблені. Йшли, розмовляючи, час від часу сміялися.

— Один на коні, двоє пішки, — прошепотів Еміль. — Як казав голова.

Він уважно спостерігав за кожним рухом. Як вершник час від часу зупиняється й оглядається. Як один із пішаків кульгає. Як другий тримає меч надто низько.

— Вони впевнені, — сказав Герман. — Думають, що тут їм нічого не загрожує.

— Саме тому й загрожує, — відповів Еміль.

Вони не нападали.

Дали бандитам пройти далі, спостерігали, як ті зупинилися біля узлісся, перевірили дорогу, щось обговорили. Вершник сплюнув у пил, махнув рукою — і вони звернули з дороги, зникаючи між деревами.

— У ліс, — сказав Герман. — До табору?

— Ні, — відповів Еміль. — Вони роблять коло. Перевіряють, чи немає сліду.

Він опустився нижче в траву.

— Ми не йдемо за ними одразу. Обійдемо. Зустрінемо там, де вони не чекають.

Герман усміхнувся криво.

— Ти вже думаєш, як командир.

Еміль не відповів.

Він дивився на ліс — темний, густий, повний тіней. Там були бандити. Там був перший заказ.

І тепер це було не питання чи.

А питання коли і як.

Вони відійшли глибше в поле, де дорога робила вигин біля узлісся.

Там росли старі кущі, а ґрунт був м’який — копита коня залишали чіткі сліди. Місце було зручним: з одного боку — ліс, з іншого — відкритий простір, де не сховаєшся.

Еміль присів, провів пальцями по землі.

— Тут вони сповільнюються, — сказав він. — Кінь не любить різких поворотів. Саме тут.

Герман кивнув, оглядаючи кущі.

— Я піду праворуч, — запропонував він. — Вийду збоку. Якщо щось піде не так — перехоплю пішого.

— Добре, — відповів Еміль. — Я беру вершника.

Він дістав з торби тонку мотузку, перевірив вузол.

— Коли кінь підійде, — продовжив він, — я виходжу першим. Не б’ю одразу. Спершу злякаю коня. Ти в цей момент заходиш з боку.

— А сигнал? — спитав Герман.

Еміль показав два пальці.

— Два коротких посвисти — значить, виходь. Якщо один довгий — відходимо. Без геройства.

Герман усміхнувся.

— А якщо все піде добре?

— Тоді ніхто з них не піде, — сухо відповів Еміль.

Вони мовчки розійшлися.

Еміль ліг у траву, притиснувшись до землі. Він відчував, як серце б’ється повільно, рівно. Не як у першому бою. Тепер він думав.

Він згадав слова батька:

«Не бийся з люті. Бийся з розрахунку.»

Герман зник у кущах праворуч. Лише ледь чутний шелест видав його рух — і одразу стих.

Чекати довелося недовго.

Здалеку долинув звук копит. Повільний. Упевнений.

Еміль стис мотузку.

Вершник наближався першим. За ним — двоє пішки, розслаблені, не чекаючи нападу.

Коли кінь ступив на м’яку землю вигину, Еміль підвівся.

Два коротких посвисти.

Герман рушив.

І світ звузився до одного моменту —

того самого,

де план або рятує життя,

або стає останнім.

Копита коня глухо вдарили об м’яку землю.

Еміль вийшов із трави різко, але не з криком — з рухом. Він розкинув руки, кинув мотузку під ноги коня й гучно вдарив ногою по землі.

Кінь заржав, сіпнувся, встав дибки.

— Що за чорт?! — закричав вершник, смикаючи поводи.

Цього було досить.

Еміль кинувся вперед, не до людини — до тварини. Він знав: якщо впаде кінь, впаде й перевага ворога. Але тут він зробив першу помилку.

Він підійшов занадто близько.

Кінь різко вдарив копитом. Повітря розсіклося зовсім поруч із його грудьми. Еміль відскочив, ледь не впавши.

— Ліворуч! — крикнув він.

Два коротких посвисти вже пролунали, і з кущів виринув Герман.

Перший пішохід повернувся запізно. Герман не кинувся одразу — він зробив коло, змушуючи бандита розвертатися, ламати стійку.

— Їх двоє! — крикнув другий пішак.

Вершник зумів втримати коня, але тепер він був злий. Він змахнув шаблею зверху вниз — грубо, з силою, без техніки.

Еміль прийняв удар на клинок.

Метал дзенькнув так голосно, що на мить заглушив усе. Удар був сильний — сильніший, ніж він очікував. Руки заніміли.

Не тисни. Веди, — промайнуло в голові.

Він відступив на півкроку, дав вершнику відчути, що той «переважає».

Друга помилка.

Вершник не кинувся вперед — він вдарив ногою. Просто в груди.

Еміль відлетів убік, перекотився по землі. Подих вибило повністю. Світ звузився до болю.

— Еміль! — почув він крик Германа.

Тим часом у Германa справи йшли не краще.

Першого бандита він поранив — неглибоко, по руці, але другий зайшов зі спини. Герман ледве встиг розвернутися, ніж ковзнув по клинку ворога, залишивши іскри.

— Не лізь! — гаркнув той, наступаючи.

Герман відступав, рахуючи кроки. Він був швидший, але менш захищений. Один удар — і все.

Еміль підвівся, важко дихаючи. Груди палили.

Вершник знову їхав на нього, тепер обережніше. Кінь нервував, але слухався.

— Спокійно… — прошепотів Еміль, більше собі, ніж ворогу.

Він перестав дивитися на шаблю. Він дивився на плечі. На стегна. На ритм.

Коли вершник замахнувся вдруге, Еміль не блокував. Він пішов убік, різко, майже падаючи, і вдарив по нозі коня плазом.

Кінь знову зірвався.

Вершник вилаявся, ледь не випустив поводи.

— Тримай його! — крикнув він пішим.

Один із них кинувся до Еміля, але той уже відступав, тягнучи бій у бік кущів — туди, де кінь не міг маневрувати.

Герман побачив це.

Він різко пішов уперед, пішов на ризик, зробивши свою помилку — ударив надто рано.

Його ніж ковзнув по ребрах бандита, але не зупинив його. У відповідь отримав удар по плечу — тупий, важкий. Герман скрикнув, але втримався на ногах.

— Назад! — крикнув Еміль.

Але бій уже закрутився.

Вершник, розлючений і втомлений, спішився. Кинув поводи, витяг шаблю обома руками.

Тепер їх було троє проти двох — на землі.

Повітря стало важким. Земля — слизькою від поту й крові. Дихання — рваним.

Еміль і Герман стали спиною до спини. Не за планом. Але інстинктивно.

— Живий? — прошепотів Герман.

— Поки так, — відповів Еміль.

Бандити повільно сходилися, посміхаючись.

— Молоді… — сказав бородатий. — Але вперті.

Еміль стиснув меч.

Він уже розумів:

це не засідка.

Це випробування.

І воно ще далеко не закінчилось.

Бандити не поспішали.

Вони сходилися півколом, намагаючись затиснути. Бородатий тримався трохи позаду — він уже зрозумів, що ці двоє не прості селяни. Двоє пішаків ішли вперед, обережно, з острахом, але вперто.

— Ріжте з боків, — гаркнув вершник. — Не лізьте прямо!

Еміль відчував, як у нього починає тремтіти ліва рука. Не від страху — від напруги. Він перевів вагу на задню ногу, змусив себе дихати повільніше.

— Германе, — прошепотів він. — Кульгавий — твій.

— Зрозумів, — коротко відповів той.

Це було перше справжнє рішення в бою, прийняте не інстинктом, а розумом.

Кульгавий пішов уперед першим — надто впевнено. Він вважав, що Герман слабший: ніж проти шаблі. Це була його остання помилка.

Герман різко відступив, ніби злякався, відкривши правий бік. Бандит ковтнув приманку й замахнувся широким ударом.

Запізно.

Герман пірнув під руку, майже впав на коліно, і вдарив знизу — не сильно, але точно. Ніж увійшов під ребра, туди, де не було захисту.

Бандит захрипів, очі розширилися від здивування більше, ніж від болю. Він спробував вдарити навмання, але сила вже йшла з нього.

Герман не дав йому впасти на себе — різко відштовхнув.

Тіло глухо вдарилося об землю.

Все сталося за кілька секунд.

— Один є! — крикнув Герман.

Цей крик зламав ритм бою.

Другий пішак зупинився. Лише на мить — але в бою цього достатньо.

Еміль використав шанс.

Він різко пішов уперед, змусивши бандита відступити, і вдарив не в голову й не в груди — по стегну. Удар був ковзний, але глибокий.

Бандит закричав і впав навколішки.

— Назад! — заревів бородатий. — Тримай дистанцію!

Кінь, відчуваючи запах крові й крики, смикнувся. Поводи волочилися по землі. Тварина почала панікувати.

Еміль краєм ока побачив це.

— Кінь! — крикнув він Герману.

Герман зрозумів одразу. Він кинувся не до людей — до тварини, схопив поводи, намагаючись заспокоїти.

— Тихо… тихо… — бурмотів він, хоча руки тремтіли.

Бородатий це побачив.

— Не дайте їм коня! — заволав він і кинувся вперед.

Еміль став між ним і Германом.

Клинки зійшлися знову.

Удар.

Блок.

Крок.

Ще удар.

Цього разу бородатий бив обережніше. Він вчився на помилках. І це робило його небезпечнішим.

Еміль відчув, як сили тануть. Плече пекло. Подих збивався.

Але він знав одне:

тепер вони вже не жертви.

На землі лежав перший убитий.

І бій ще тривав.

Другий пішак, поранений у стегно, не відступив.

Біль зробив його небезпечнішим. Він стиснув зуби, заревів і кинувся вперед, намагаючись нав’язати ближній бій — там, де сила могла вирішити все.

Це була його помилка.

Еміль побачив її ще до того, як розбійник замахнувся.

Він не прийняв удар. Не блокував.

Він пішов убік, дав лезу пройти повз, відчув, як вітер розсікає обличчя — і вдарив у відповідь.

Не різко.

Не з люттю.

З холодним розрахунком.

Клинок увійшов під ключицю, ковзнув углиб. Розбійник захрипів, очі втратили фокус. Він спробував щось сказати, але з рота пішла кров.

Еміль не відступив.

Він зробив крок уперед і додав удар, короткий і остаточний.

Тіло повалилося на землю поруч із першим.

На полі бою стало тихіше.

Залишився лише один.

Бородатий ватажок стояв, важко дихаючи. Його шабля тремтіла. Він дивився на тіла своїх людей — і вперше за весь бій у його очах з’явилося не зло.

Страх.

— Кляті… — прошепотів він.

Кінь, напівсплутаний повіддям, фиркав і бив копитом. Герман тримав його з усіх сил, намагаючись не дати вирватися.

Бородатий глянув на коня. Потім — на Еміля. Потім — на ліс.

Він усе зрозумів.

Різко розвернувся і побіг.

Не героїчно.

Не з криком.

Просто — рятуючи власне життя.

Еміль зробив крок уперед… і зупинився.

Він не побіг за ним.

— Не треба, — спокійно сказав він сам собі.

І голосно крикнув:

— Германе! Кінь! Заспокій його! Він нам дуже знадобиться!

Герман навіть не подивився вслід утікачу. Уся його увага була на тварині.

— Тихо… — бурмотів він, притискаючись до шиї коня. — Тихо… все добре…

Бородатий зник у лісі.

А на землі залишилися двоє мертвих, кров у пилюці —

і нове розуміння.

Еміль стояв із мечем у руці й дивився на це спокійно.

Він не відчував радості.

Не відчував жалю.

Кінь ще довго не заспокоювався.

Він смикався, фиркав, бив копитом, відчуваючи запах крові й страх, що ще не вивітрився з повітря. Його боки ходили ходором, очі були розширені, повні паніки.

— Повільно… — бурмотів Герман, тримаючи поводи обома руками. — Тихо, друже… усе скінчилося.

Він не тягнув і не бив. Просто стояв поруч, дозволяючи коню відчути присутність людини без болю. Хвилини тягнулися повільно. Нарешті тварина перестала смикатися, опустила голову й важко видихнула.

— Оце так, — тихо сказав Герман. — Тепер ти наш.

Еміль підійшов ближче, поклав руку на шию коня. Тепла, жива. Сильна.

— Він витривалий, — сказав він. — Нам такий потрібен.

Коли напруга остаточно спала, вони повернулися до тіл.

Еміль робив це без поспіху. Без злості. Як роботу, яку треба завершити.

З одного з бандитів він зняв шапку — грубу, потерту, просочену потом і димом. З другого — ще одну, майже таку саму.

— Залишимо, — сказав він. — Нехай знають, що це була саме ця шайка.

Герман кивнув.

Вони обшукали кишені й торби. Нічого зайвого — але й не порожньо.

Кілька мішечків із дрібними речами, шматок в’яленого м’яса, фляга з водою.

І гроші.

— Рахуй, — сказав Герман.

Еміль швидко перерахував динари.

— Сорок… сорок п’ять… п’ятдесят. Рівно п’ятдесят динарів.

Герман усміхнувся.

— Непогано для першого разу.

Біля другого тіла лежала ще одна сабля. Краще збережена, ніж та, що купив Герман на ринку. Лезо було заточене, руків’я — міцне.

Герман підняв її, кілька разів змахнув.

— Оце вже інша справа, — сказав він. — Моя стара піде на продаж.

Еміль уважно глянув на нього.

— Ця — твоя. Ти її заробив.

Герман нічого не відповів, лише кивнув. Але в його очах було видно: він це запам’ятає.

Коли вони закінчили, поле бою виглядало інакше. Тихіше. Порожніше.

Двоє мертвих.

Розкидані сліди.

І кінь, що стояв поруч — спокійний, уже майже слухняний.

Еміль оглянув усе востаннє.

— Забираємо те, що наше, — сказав він. — І йдемо.

Вони рушили у бік Степанівки.

Тепер у них було більше, ніж коли вони вийшли вранці:

 • кінь,

 • краща сабля для Германа,

 • трофеї,

 • і розуміння, що вони здатні на більше.

А це було найнебезпечнішим трофеєм з усіх.

Вони повернулися до Степанівки під вечір.

Сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи хати в теплі кольори. Село жило своїм звичним життям, але коли на вулиці з’явилися Еміль і Герман, щось у повітрі змінилося.

Першими їх помітили діти.

— Дивись, кінь! — вигукнув хтось.

Люди почали виходити з дворів. Погляди ковзали по коню, по зброї, по закривавлених, але вже спокійних обличчях хлопців. Хтось перехрестився. Хтось мовчки кивнув.

— Це вони… — прошепотів хтось. — Ті, що пішли на бандитів.

Герман ішов поруч із конем, тримаючи поводи впевнено, ніби робив це все життя. Нова сабля висіла при боці — вже не як покупка, а як трофей.

Біля кам’яної хати голови села їх уже чекали.

Сам голова вийшов назустріч. Він одразу подивився на коня. Потім — на шапки, що Еміль дістав із торби й кинув на стіл біля криниці.

— Впізнаю, — сказав він тихо. — Це їхні.

Еміль нічого не пояснював. Лише коротко кивнув.

— Двоє більше не прийдуть, — сказав він. — Третій утік. Табір ми не чіпали.

Голова довго мовчав. Занадто довго.

— Ви живі, — нарешті промовив він. — І з конем.

Еміль ледь усміхнувся.

— Про коня ми домовлялися, — сказав він спокійно.

Голова кивнув.

— Домовлялися.

Він дістав мішечок і висипав на стіл триста динарів. Золото дзенькнуло глухо, важко — зовсім не так, як дріб’язок.

— Справу виконано, — сказав він. — І виконано добре.

Він підвів погляд на Еміля — уважний, уже не як до хлопця.

— Ви розумієте, що тепер вони не залишать це просто так?

— Розуміємо, — відповів Еміль. — Саме тому ми й почали.

Голова повільно вдихнув.

— Степанівка запам’ятає вас, — сказав він. — І не тільки вона.

Навколо стояли люди. Вони слухали мовчки. У їхніх очах було щось нове — не радість і не страх.

Надія.

— Якщо буде ще робота, — додав голова, — я знатиму, до кого звернутися.

Еміль забрав мішечок із динарами.

— Ми будемо поруч, — сказав він.

Коли вони відійшли від криниці, Герман тихо видихнув.

— Тепер про нас говоритимуть.

Еміль подивився на село. На людей. На дорогу, що вела далі.

— Нехай, — відповів він. — Це тільки початок.

І він мав рацію.

Бо з цього дня

у Степанівці більше не чекали допомоги від короля.

Вони вже знали,

до кого звертатися.