Смішна пригода

У сусідки по під’їзду була собака. Собака була біла, як перший сніг, пухнаста, як кульбаба в травні. Звали її-Люся.

Але варто було їй вийти на сходи, як починався писклявий лай. На листоношу-гав!, на велосипедиста-гав!, навіть на тінь від дерева тявкне.

     Якось вийшов Вова, Дік, та дідус, погуляти біля під’зду. У цей час на подвір’я вийшла сусідка з маленькою Люсею, яка почала гавкати на все що рухається: на метелика, на листочок, кішку, яка на дереві.

     Дік лежав біля лавки, розслаблений і сонний, і раптом Люся побачила його! І як почне гавкати на Діка!

-Тише Дікуля, не відповідай! Просто почекай, вона скоро заспокоїться.

   На таку поведінку Дік не реагує, лежить, як камінь над річкою, наче не чує. Вова і дідусь відволіклися і почали розмовляти із сусідкою . 

      Раптом очі Діка повільно розплющилися, Люся стояла просто біля його вуха. Гавкає вона голосніше, ніж будь-коли. І у вухах Діка дзвенить від її гавкання. Кожен її писк бив по нервам Діка, як молоток рейкою. Він терпів, терпів, дихав рівно заплющивши очі. Потім Дік, нахмурившись, подивився на неї, поворухнув своєю шиєю, та вхопив зубами її за шкірку, і однією миттю відкинув її на землю, за десять кроків від себе, прямо навпроти смітника. У Люсі очі стали круглі, пухнастий хвіст притулився до лап, навіть гавкати перестала. Мовчить. Лежить і думає: «Я взагалі навіщо сюди бігла?..»

Вова завмер. Дідусь обернувся. Повна тиша. Дідусь трохи покашляв, та відвернув погляд. Сусідка ахнула:

– Ой боже! Вона ціла?!

А Дік спокійно ліг, підтиснув лапи під себе, та заплющив очі.

Сусідка кинулась до своєї Люсі.

-Кхм ми… цей… мабуть, підемо.., – поспішно додав Вова.

Дідусь почухав потилицю.

-Так, вже темно якось. Ходімо, Вово, Діку йди до мене…

-Взагалі то не темно!- сказала, повернувшись сусідка.

-Але ми все одно підемо… нам ще треба… аа… поїсти приготовити…та…

-Та багато чого!- продовжив Вова.

Вони зайшли до квартири, і одразу на всіх напала тиша. Усі мочали, не знали навіть з чого почати. Вова подивився на Діка, який сидів на килимку біля дверей. Дік дивився в куток, ніби нічого не сталося.

Вова схрестив руки: -Ну… ми ж її не вбили, правда?

Дідусь зняв взуття та хмикув:

-Та вона якась спритна-до сміття долетіла й живенька.

Пауза. Потім обидва почали реготати, аж сльози потекли.

-Я не можу це забути!- говорив Вова крізь сміх, -особливо як та Люся сіла біля смітника!

-Ой не нагадуй!….