Збій у системі

Бетонні стіни укриття дихали вогкістю, старим пилом і тим специфічним запахом підвалу, який в’їдається в одяг уже на десятій хвилині тривоги. Десь нагорі, над товщею сумської землі, завивала сирена, її звук пробивався крізь вентиляційні шахти приглушеним, але дратівливим фоном.

Шістнадцятирічний Макс сидів на розкладному туристичному стільці, згорбившись над екраном смартфона. Світло від дисплея вихоплювало з напівтемряви його скуйовджене волосся і зосереджене обличчя. Зв’язку в підвалі, звісно ж, не було, тому він свайпав заздалегідь завантажену офлайн-галерею з мемами і ліниво тицяв у якусь піксельну офлайн-гру.

— Це просто анріл якийсь, — пробурмотів Макс, коли його персонаж вкотре загинув. — Три години сидимо. У мене вже спина залагала. І павербанк сідає. Ще трохи — і я опинюся в кам’яному віці, сам на сам зі своїми думками. А це, народ, дуже кріпово.

На сусідній лавці, застеленій тонким кариматом, сиділа Оксана. Її обличчя підсвічувалося екраном ультрабука, а пальці швидко, майже агресивно, стукали по клавіатурі. Тридцятип’ятирічна айтішниця не втрачала часу даремно: вона розгортала локальне середовище для тестування нової бази даних.

— Максе, не скигли, — не відриваючи погляду від рядків коду, кинула вона. — Кам’яний вік — це коли ти не зробив бекап перед міграцією сервера. А в тебе просто тікток на паузі. Відкрий підручник, почитай щось. Ти ж наче до ЗНО готуєшся, чи як воно зараз називається? НМТ?

— Оксано, який підручник? Я вас благаю, — Макс закотив очі. — Читати папір у 2024 році — це крінж. У мене все в телефоні. Але без мережі він перетворюється на дуже дорогу і гарну цеглину.

— От молодь пішла, — озвався з кутка Тарас. Сорокарічний інженер сидів під тьмяною лампочкою розжарювання, розклавши на дерев’яному ящику деталі якогось ліхтаря. У його руках викрутка рухалася з хірургічною точністю. Він був одягнений у затерту фліску та робочі штани з купою кишень, з яких стирчали мотки ізоляційної стрічки, мультитул і якісь дроти. — Цеглина йому не подобається. Та з цеглини можна хату збудувати! А от якби ти, Максиме, знав закон Ома, то зміг би з двох картоплин і цвяхів зарядку для свого “ай-яй-фона” зібрати.

— Тарасе Михайловичу, не душніть, — Макс зітхнув. — Ваші приколи з радіогуртка зараз не працюють. Хто зараз збирає ліхтарі, коли на Аліку їх можна на вагу купувати?

— Аліку… — Тарас хмикнув, закручуючи останній гвинт. Клацнув кнопкою — ліхтар сліпуче спалахнув. — Бачиш? Працює! А викинути хотіли. Китайська пайка — сміття, але якщо перебрати схему…

Раптом звук сирени нагорі змінився. Це більше не було рівномірне “у-у-у-у”. Звук став вищим, різкішим, а потім різко обірвався, ніби хтось перерізав кабель живлення на головному рубильнику міста. У ту ж мить світло в укритті заблимало. Лампочка над Тарасом кілька разів гарячково спалахнула і з гучним “лусь!” луснула, обсипавши інженера дрібним склом.

— От же ж трясця! — вилаявся Тарас, вмикаючи щойно відремонтований ліхтар.

В укритті повисла абсолютна, неприродна тиша. Навіть гул машин, що зазвичай долинав з Покровської площі, зник. Але замість нього з’явилося щось інше. Низькочастотний гул. Він ішов не звідкись зовні, а ніби зсередини самої землі, проникаючи крізь підошви взуття прямо в кістки.

— Що це за звук? — голос Оксани дригнув. Вона захлопнула ноутбук і притисла його до грудей. — Шахед? Ракета?

— Не схоже, — нахмурився Тарас, підводячись і водячи променем ліхтаря по стінах. — Вібрація інша. Фізика процесу якась… дивна. Наче гігантський трансформатор запускають просто під нами.

Повітря в підвалі раптом стало густим, ніби перед потужною грозою. Запахло озоном, металом і чимось хімічним, солодкуватим. Волосся на руках Макса стало дибки. Він глянув на екран смартфона — той шалено блимав, показуючи то 100% заряду, то нуль, а на місці годинника крутилися випадкові символи.

— Народ, у мене мобіла здуріла, — з переляком у голосі сказав хлопець. — Екран…

Він не встиг договорити.

Зі стелі, прямо крізь бетонні плити перекриття, линуло сліпуче блакитне світло. Це не був вибух. Світло не мало джерела, воно просто заповнило весь простір підвалу, стираючи тіні, стираючи реальність. Макс відчув, як його тіло на мить стало невагомим, ніби він падав у прірву, а у вухах пролунав короткий, цифровий скрегіт.

Темрява. І запах.

Перше, що відчув Макс, коли до нього повернулася свідомість, — це те, що пахне інакше. Запах вогкості зник. Натомість пахло розпеченим асфальтом, стерильним мийним засобом і… чимось металевим.

Він сидів на підлозі, кліпаючи очима.

— Усі цілі? — пролунав хрипкий голос Тараса в темряві. Промінь ліхтаря метнувся по стінах, які… змінилися. Це більше не була потріскана цегла й бетон. Стіни укриття були обшиті гладкими металевими панелями зі слідами іржі та якимись незрозумілими штампованими цифрами.

— Я ціла, — Оксанин голос тремтів. Вона підсвітила простір своїм телефоном. — Але мій ноут… він гарячий, як праска.

Макс підвівся, обтрушуючи джинси.

— Що за прикол? Куди ми потрапили? Нас завалило? — він почав швидко дихати. — Паніка, народ, я зловив панічку!

— Спокійно, без істерик, — скомандував Тарас, світячи на масивні гермодвері, що вели назовні. Замість старого іржавого засува, який там був раніше, тепер красувався складний електронний замок із масивною червоною кнопкою і гніздом для якоїсь картки. Над замком висіла табличка: “Об’єкт цивільної оборони №45. Доступ лише для громадян категорії А”.

— Яка ще категорія А? — Оксана підійшла ближче. — Це що, квест-кімната? Ми ж були під Альтанкою. Хто встиг двері поміняти?

Тарас уважно оглянув замок. Його інженерний мозок одразу почав шукати вразливості. — Замок електронний, але зібраний топорно, — пробурмотів він, дістаючи з кишені мультитул. — Радянська школа дизайну: якщо воно не важить десять кілограмів, воно ненадійне. Тут щілина в панелі.

Він підчепив кришку замка лезом мультитула, різко смикнув. Кришка відлетіла, оголивши клубок різнокольорових дротів. — Оксана, ти ж у нас по комп’ютерах. Що скажеш?

— Я по базах даних, а не по зламу банкоматів! — обурилася вона, але підійшла ближче. — Боже, який примітив… Дивись, живлення йде напряму. Якщо ти замкнеш ці два товсті контакти, реле має спрацювати на відчинення.

Тарас не вагався. Він замкнув контакти викруткою. Посипалися сині іскри, запахло паленою ізоляцією, і всередині дверей щось важко гупнуло. Гермодвері з тихим пневматичним шипінням повільно від’їхали вбік, впускаючи в підвал яскраве світло та вуличний шум.

Трійця обережно рушила сходами вгору.

Коли вони вийшли на поверхню, світло спочатку засліпило їх. Макс прикрив очі долонею, намагаючись сфокусувати зір.

— Ого… — тільки й зміг вимовити він.

Вони стояли на Покровській площі. Але це була не та площа, яку вони знали.

Перше, що привернуло їхню увагу — Альтанка. Символ Сум стояв на своєму звичному місці, але дерев’яні різьблені елементи були замінені на мерехтливий, напівпрозорий червоний полімер, який світився зсередини. Каркас був підсилений хромованими балками. Але найголовніше — над дахом Альтанки, прямо в повітрі, висіла гігантська голограма.

Це було тривимірне зображення суворого чоловіка років шістдесяти, одягненого в глухий, застебнутий на всі ґудзики френч, що нагадував суміш військової форми часів СРСР і футуристичного комбінезона. На його грудях сяяла червона зірка з вмонтованою в центр лінзою-камерою. Голограма була висотою поверхів на п’ять, вона повільно оберталася, дивлячись на місто з докірливим спокоєм.

— Якийсь сюр, — прошепотіла Оксана, притискаючи до себе ультрабук. — Це… лазерна проєкція? Але ж для такої щільності потрібні неймовірні потужності… Де емітери?

— Забудь про емітери, подивись на дорогу, — хрипко сказав Тарас.

По бруківці, яка тепер була ідеально рівною й чорною, мов обсидіан, рухався транспорт. Звичних машин не було. Повз них, на висоті півметра над землею, проплив автомобіль. Його кузов до болю нагадував стару радянську “Копійку” — ВАЗ-2101, але він був пофарбований у матовий чорний колір, а замість коліс під крилами світилися чотири блакитні кільця, які видавали тихий, пульсуючий гул. З вихлопної труби (яка чомусь залишилася) виривалося слабке синє полум’я.

— Літаючі Жигулі? — Макс нервово засміявся. — Народ, ми що, в кліпі якогось репера? Чи це пранк? Де приховані камери? Агов! — він помахав рукою в повітря. — Виходьте, жарт вдався!

Але ніхто не вийшов. Натомість площа жила своїм життям. Люди навколо йшли швидким, рівним кроком. Усі були одягнені в сірі, темно-сині або коричневі пальта та куртки однакового, строгого крою. Жодних яскравих кольорів. На рукавах у багатьох світилися невеликі електронні пов’язки з різними штрихкодами.

На фасаді ЦУМу, який перетворився на гігантську бетонну коробку без жодного вікна, блимав червоний неоновий екран:

“2 БЕРЕЗНЯ 2055 РОКУ. ПЛАН ВИКОНАНО НА 114%. ЛОЯЛЬНІСТЬ — ЦЕ ТВОЯ БЕЗПЕКА. ГРОМАДЯНИНЕ, НЕ ЗАБУДЬ ОНОВИТИ СТАТУС БЛАГОНАДІЙНОСТІ ДО 21:00”.

— Дві тисячі… п’ятдесят п’ятий? — Оксана похитнулася, читаючи напис. — Це неможливо. Збій матриці. Галюцинація. Ми отруїлися чадним газом в укритті! Точно!

— Оксано, дихай, — Тарас схопив її за лікоть. Його власне обличчя було блідим, але очі уважно сканували простір. Він звик розв’язувати проблеми, а не панікувати. — Якщо це газ, то в нас трьох абсолютно ідентичні глюки, аж до деталей гравітаційних двигунів на он тому кориті. Це не галюцинація.

Макс дістав свій телефон. — Мережі нуль. Жодного Wi-Fi, навіть запароленого. Тільки… — він насупився. — В блютузі якась дичина. Десятки підключень із назвами типу “Громадянин_4590_Чіп” або “Патруль_Дрон_08”.

Тільки-но він це сказав, над їхніми головами пролунав різкий свист. З-за рогу будівлі УАБС (яка тепер мала на фасаді величезний серп і молот, перехрещені з мікросхемою) вилетів дрон.

Він не був схожий на витончені сучасні квадрокоптери. Це була масивна, грубо зварена залізна коробка з чотирма потужними гвинтами в захисних сітках. На боці виднілася облуплена червона зірка. До нижньої частини була прикріплена конструкція, що нагадувала радянський гучномовець типу “дзвін”, і масивна лінза камери.

Дрон завис над трійцею мандрівників у часі. Його камера з тихим дзижчанням сервоприводів опустилася, сфокусувавшись на них.

— Що за літаюче відро з болтами? — примружився Тарас. — Аеродинаміка рівня цегли. Як воно взагалі тримається в повітрі?

Раптом із гучномовця дрона пролунав механічний, різкий голос, який рознісся всією площею:

— Увага! Виявлено неідентифікованих осіб. Сканування підшкірних чипів лояльності… Помилка! Чипи відсутні. Одяг не відповідає стандартам ДержГОСТу 2050 року.

— Який ГОСТ? Які чипи? Ти що верзеш, залізяко? — огризнувся Макс, інстинктивно ховаючи телефон у кишеню.

— Загроза системі. Підозра у шпигунстві або девіантній поведінці, — монотонно продовжував дрон. З його нижньої панелі висунувся невеликий циліндр, з якого вистрелив тонкий червоний промінь, пробежавшись по обличчях Макса, Оксани та Тараса.

Оксана відсахнулася: — Він нас сканує! Тарасе, треба йти! Негайно!

— Викликаю патруль Служби Внутрішньої Безпеки, — оголосив дрон, і на його корпусі заблимав червоний маячок. — Залишайтеся на місці. Будь-яка спроба до втечі буде розцінена як акт саботажу проти Режиму.

З боку вулиці Соборної почувся тупіт. Це були не просто кроки, а важкий, металевий брязкіт. З-за рогу вибігла група з чотирьох осіб у чорній формі. Але це були не просто міліціонери. Їхні ноги та руки були закуті в масивні екзоскелети — грубі металеві конструкції з відкритими гідравлічними шлангами, що шипіли при кожному кроці. На їхніх шоломах горіли червоні візори, а в руках вони тримали щось схоже на автомати Калашникова, але з товстими котушками замість звичних стволів і під’єднаними до рюкзаків силовими кабелями.

— Мордою в асфальт, вороги народу! — гавкнув старший патрульний, наводячи свою футуристичну зброю прямо на Макса. З котушок автомата посипалися дрібні блакитні іскри.

Макс зблід, відчуваючи, як серце пропускає удар. Він повільно підняв руки. У голові пульсувала лише одна думка: це вже точно не крінж і не пранк. Це повний, абсолютний фініш.