Генерація лояльності

— Сорок п’ять… сорок чотири… — монотонно рахував комунікатор, перекриваючи шум вітру над мертвою річкою.

Електрична дуга на кінці паралізатора тріщала, висвітлюючи бліде, спотворене жахом обличчя Соломії. Вона стояла за крок від Макса, націливши зброю прямо йому в груди. Її рука, зазвичай тверда і впевнена, зараз помітно тремтіла. У її неприродно блакитних очах ішла шалена, руйнівна боротьба між п’ятнадцятьма роками тоталітарного програмування та однією трихвилинною піснею, що розбудила в ній людину.

— Соломіє… — Макс втиснувся спиною в холодний бетон парапету. Холодний піт стікав по його скронях. — Не роби цього. Ти сама сказала, що це система з помилками. Не ставай її інструментом!

— Тридцять дев’ять… тридцять вісім…

Вона міцно заплющила очі. По її щоці знову скотилася сльоза. А потім Соломія різко, одним рвучким рухом розвернула паралізатор на сто вісімдесят градусів і притисла іскрящі контакти прямо до червоного значка на власних грудях.

Пролунав гучний тріск, спалахнуло сліпуче синє світло. Пахнуло озоном і паленою синтетикою.

Дівчина глухо скрикнула і мішком осіла на бетон. Відлік миттєво обірвався, змінившись на протяжне, жалібне шипіння перегорілої електроніки.

— Трясця! — Макс кинувся до неї, падаючи на коліна. Він обережно торкнувся її плеча. Форма на грудях обгоріла, а на місці значка зяяла оплавлена чорна діра. — Соломіє! Ти жива?! Нащо ти це зробила?!

Вона розплющила очі і судорожно втягнула повітря, кашляючи сизим димом. — Я… я знищила локальний вузол зв’язку та свій чип, — прохрипіла вона, намагаючись підвестися. Її рухи були нескоординованими, тіло ще трусилося від залишкового струму. — Для Системи я тепер мертва. Але це дало нам відстрочку. Три, може, п’ять хвилин, поки сюди не прилетять дрони-ліквідатори.

— Тікаємо! Але куди? Оксану схопили, Тарас заблокований… У нас немає бази! — Макс допоміг їй встати, закидаючи її руку собі на плече.

— У школу, — її голос ставав твердішим. — Назад у комбінат. Сьогодні там “День абсолютної прозорості”. Перевірка ідейної свідомості всієї паралелі.

— Ти здуріла? Лізти прямо в пащу до цих совкових дементорів?! — Макс мало не випустив її з рук від обурення.

— Ти не розумієш! — Соломія потягнула його за собою в темряву провулка, подалі від освітленої набережної. — Під час таких перевірок актова зала перетворюється на ізольовану зону. Вони вмикають генератори білого шуму і блокують усі зовнішні частоти, щоб ніхто не міг отримати підказку ззовні. Жоден сканер Безпеки не проб’є стіни зали. Це єдина “сліпа пляма” в радіусі десяти кілометрів. Якщо ми загубимося в натовпі з восьмисот учнів — ми зникнемо з їхніх радарів хоча б на дві години. А там я спробую вивести нас до Сектору С.

Макс не мав вибору. Вони побігли.

Сумські вулиці вечірнього 2055 року виглядали моторошно. Над дахами сірих коробок раз у раз спалахували пошукові прожектори патрульних глісерів, розрізаючи жовтий смог. З репродукторів на стовпах лунали механічні мантри: “Зберігайте спокій. Служба Внутрішньої Безпеки проводить санітарні заходи. Залишайтеся у своїх житлових комірках”.

Вони дісталися до чорного ходу школи якраз у той момент, коли над вулицею промчав важкий транспортник із червоними мигалками. Соломія, використовуючи механічний ключ, який вона дістала з потаємної кишені (цифрові замки її б уже не пустили), відчинила іржаві двері, і вони пірнули в підземелля комбінату.

Актова зала нагадувала декорації до фільму про судний день. Це було гігантське, напівтемне приміщення з високими склепіннями, з яких звисали товсті свинцеві труби. Замість крісел рядами стояли вже знайомі Максу масивні залізні столи з “ДержПідручниками-МК4”. Повітря гуло від низькочастотної вібрації генераторів перешкод. Вісімсот підлітків у сірій уніформі сиділи ідеально рівно, поклавши руки на коліна, і дивилися прямо перед собою. Тиша була такою густою, що в ній можна було сокиру вішати.

Соломія швидко провела Макса вздовж стіни, поки охорона перевіряла замки на головних дверях. — Сідай за вільний термінал у задньому ряду, — прошепотіла вона, вказуючи на порожнє місце. — Я сяду поруч. Просто роби вигляд, що ти один із них. Що б не сталося — не привертай уваги.

Тільки-но Макс встиг сісти на жорсткий металевий стілець і покласти руки на грубу механічну клавіатуру, як важкі центральні двері зали відчинилися.

У залу увійшла комісія Міськкому. Це була видовищна і водночас жахлива сцена. Попереду йшли троє високих чоловіків у довгих, чорних шкіряних плащах до п’ят. Їхні обличчя були наполовину приховані дихальними масками, що фільтрували “неідеологічне повітря”, а замість правого ока в кожного горів червоний імплант-візор, який безперервно сканував простір. За ними крокували двоє “Гончаків” у повному бойовому екзоскелетному обладунку.

Макс відчув, як у нього перехопило подих. Це повний гг. Якщо вони почнуть перевіряти аусвайси, мене спалять за п’ять секунд.

На сцену піднявся Головний Екзаменатор — найстаріший із комісії, з повністю лисим черепом, поцяткованим металевими роз’ємами. Він підійшов до мікрофона, який виглядав як масивний залізний конус.

— Увага, молодогвардійці, — його голос, підсилений реверберацією, вдарив по вухах, мов удар молота. — Сьогодні ми перевіряємо не ваші знання. Знання вам дає Держплан. Ми перевіряємо вашу суть. Вашу лояльність. Вашу ідеологічну чистоту.

Він обвів залу своїм червоним візором. Макс інстинктивно втиснув голову в плечі.

— Тема сьогоднішнього екзамену, — продовжив Екзаменатор, і на зелених монохромних екранах восьмисот терміналів одночасно спалахнув текст. — “Обґрунтування деградації індивідуалізму та об’єктивна необхідність тотального підпорядкування особистих бажань Колективному Благу на прикладі помилок Епохи Споживання.”

Макс витріщився на екран. Чого-чого? Яка деградація індивідуалізму? Я навіть у школі такі теми списував з ГДЗ! Як я маю написати цей брєд?

— У вас є двадцять хвилин, — карбував Екзаменатор. — Система аналізуватиме не лише ваші слова, але й швидкість друку, силу натискання на клавіші та відсутність сумнівів. Ті, чий рівень лояльності виявиться нижчим за 98%, відправляться на Перепрошивку в Сектор С. Час пішов!

Зала вибухнула шаленим, синхронним стукотом восьмисот механічних клавіатур. Це звучало як атака кавалерії.

Макс сидів, зціпивши зуби, і тупо дивився на миготливий зелений курсор. Його руки тремтіли. Він озирнувся на Соломію — вона друкувала зі швидкістю кулемета, її обличчя було блідим, але зосередженим.

Комісія з Міськкому почала повільно спускатися зі сцени, йдучи між рядами. Їхні червоні очі зазирали в монітори учнів. Кожен їхній крок відлунював у голові Макса.

Думай, чувак, думай, панічно говорив сам собі Макс. Я зумер. Я не вмію писати радянські дисертації. У мене словниковий запас закінчується на “крінж”, “вайб” і “база”. Вони мене спалять після першого ж речення!

Він опустив очі на свої коліна, де під столом лежав його смартфон. Мережі не було, звісно ж. Глушилки працювали ідеально.

І тут його осінило. Офлайн-модель! Місяць тому, перед контрольними з історії, він скачав собі на телефон урізану, але досить потужну локальну нейромережу, спеціально натреновану на генерацію текстів і рефератів без інтернету. Вона займала п’ять гігабайт пам’яті і жерла батарею, як дурна, але працювала.

Макс непомітно, прикриваючи телефон полою куртки, розблокував екран і запустив додаток “Студент-Про”. Батарея показувала 12%. Треба було діяти швидко.

Він відкрив чат із локальним ШІ і швидко набрав промпт: “Напиши ідеальне есе на тему: Обґрунтування деградації індивідуалізму та підпорядкування Колективному Благу. Стиль: ультра-радянський бюрократичний канцелярит 2055 року, жорсткий тоталітаризм, пафос, відмова від особистого. Мінімум 500 слів. Пиши складними реченнями.”

Натиснув “Генерувати”. Кілька секунд телефон зависав, його процесор нагрівся так, що почав обпікати ногу крізь джинси. А потім на екрані почали з’являтися рядки тексту.

Макс прочитав перший абзац і ледь не пирхнув від сміху, незважаючи на весь жах ситуації. Штучний інтелект з 2024 року впорався з тоталітарною шизофренією майбутнього на 12 балів.

«В умовах екзистенційної кризи рудиментарної капіталістичної парадигми, девіантний індивідуалізм виступає як деструктивний фактор гальмування макроекономічного балансу. Епоха Споживання довела свою алгоритмічну неспроможність, продукуючи хаос нерегламентованих бажань…»

— Оце так база… — беззвучно прошепотів Макс.

Він поклав телефон на коліна так, щоб бачити екран, і поклав руки на важку клавіатуру ДержПідручника. Почув, як кроки одного з членів комісії наближаються до його ряду.

Макс почав друкувати. Він бив по клавішах із такою силою і швидкістю, щоб імітувати “відсутність сумнівів”, як наказував Екзаменатор. Він просто переносив текст з екрана смартфона на екран термінала.

«…Особистість поза Колективом є системною похибкою, ірраціональною змінною, що підлягає негайній корекції або утилізації заради монолітної стабільності Режиму…»

Кроки зупинилися просто за його спиною. Макс відчув запах дорогого тютюну, змішаний із запахом озону від систем життєзабезпечення екзоскелета. Хтось із Міськкому стояв у нього над душею.

Макс не зупинився. Він продовжував лупити по клавішах, хоча серце билося десь у горлі. Він переписував згенерований ШІ фінал:

«…Отже, лише тотальна деконструкція власного “Я” і злиття з єдиним механізмом Держплану є вищою формою існування біологічної одиниці. Слава Режиму, слава Колективу, слава безперервному Плану!»

Він натиснув останню крапку і прибрав руки з клавіатури, демонстративно поклавши їх на коліна, тим самим непомітно накривши долонями телефон.

Людина в чорному плащі за його спиною мовчала кілька секунд, які здалися Максу вічністю. Чути було лише тихе дзижчання червоного візора, який сканував екран термінала.

— Вражаюче, — раптом пролунав глухий, механічний голос з-під маски.

Макс обережно повернув голову. Екзаменатор дивився на текст на зеленому моніторі. — Який глибокий рівень розуміння нашої доктрини, — продовжив член Міськкому. — Який ідеальний, кристально чистий канцелярит. Жодної емоції. Жодної сумнівної думки. Це текст справжнього гвинтика Системи. Твій номер, юначе?

Макс відчув, як холодіє все всередині. Він не знав свого номера. Оксана створила йому легенду, але цифри він не пам’ятав.

— Об’єкт 404-Б, спецконтингент інтеграції, товаришу Екзаменатор, — несподівано різко і чітко озвалася Соломія, не відриваючи погляду від свого екрана. — Він мій підопічний. Я особисто займалася його ідеологічним куруванням.

Екзаменатор перевів свій візор на Соломію, потім знову на Макса. — Що ж, старосто. Ваша робота заслуговує на додаткову пайку вуглеводів. Його інтеграція досконала.

Він розвернувся і пішов далі між рядами.

Макс із шумом видихнув повітря, відчуваючи, як тремтять коліна під столом. Він тільки-но хакнув тоталітарну систему за допомогою безкоштовної нейромережі, завантаженої з AppStore. Це був найепічніший спис у його житті.

— Час вийшов! — пролунав голос Головного Екзаменатора зі сцени. — Завершити введення даних. Почати синхронізацію з Ядром.

Генератори білого шуму під стелею повільно змінили тональність, а потім зовсім стихли. Блокування сигналів було знято. Екрани всіх терміналів одночасно блимнули, відправляючи написані тексти на сервери Міськкому для аналізу.

Комісія рушила до виходу. Актова зала все ще зберігала гробову тишу.

Макс повернувся до Соломії. — Пронесло… — пошепки сказав він. — Ти як?

— Нам треба йти, Максе, — тихо відповіла вона. Її обличчя залишалося блідим. — Глушилки вимкнені. Моя відсутність у мережі Безпеки зараз підніме тривогу найвищого рівня. Ми в епіцентрі…

Вона не встигла договорити. На екрані Максового ДержПідручника-МК4, поверх зеленого повідомлення “Ваш твір оцінено. Лояльність: 99.9%”, раптом з’явився чорний прямокутник термінала.

Хтось перехопив з’єднання відразу після зняття глушилок.

Повільно, літера за літерою, на екрані почало друкуватися повідомлення, від якого в Макса похолола кров:

> Непогане есе, зумере. ШІ постарався. 

> Але твоїм друзям у Держплані та Коледжі словниковий запас не допоможе. 

> “Гончаки” вже ведуть їх у Сектор С на утилізацію.

> У тебе і твоєї зламаної комсомолки є 30 хвилин. 

> Я відкрив вам сервісний ліфт у підвалі школи. Він веде прямо в колектор під коледжем. 

> Поспішайте. Помилка 20:55 не терпить запізнень.

Екран погас.

Макс перевів повний жаху погляд на Соломію. — Хто… хто з нами грається? — прошепотів він.

— Я не знаю, — вона рішуче підвелася, незважаючи на біль від опіку на грудях. — Але якщо Сектор С — це те, про що я думаю, то в нас немає навіть цих тридцяти хвилин. За мною. Швидко.