Добровільний концтабір

Глухий, ритмічний стукіт металу по бетону відлунював під склепіннями старого бомбосховища, ніби удари гігантського, механічного серця. Зі стелі, прямо над масивними гермодверима, при кожному ударі сипалася дрібна крейдяна крихта.

Сектанти «Омеги» були там, нагорі. Вони намагалися пробитися крізь метр армованого залізобетону.

Віталіна сиділа на дерев’яному ящику, затиснувши вуха руками і втиснувши голову в плечі. Її била велика дрож. Макс стояв поруч, нервово стискаючи шматок іржавої арматури, який він знайшов у кутку. Його погляд не відривався від дверей. Він готувався до бою, хоча чудово розумів: якщо ці двері впадуть, півтисячі фанатиків просто розтопчуть їх масою.

Тарас Михайлович сидів за столом, незворушно протираючи лінзи старого армійського бінокля шматком ганчірки.

— Не смикайся, зумере, — бас інженера пролунав напрочуд спокійно, перекриваючи гуркіт зверху. — Це радянський спецоб’єкт “Буран-4”. Ці двері розраховані на пряме влучання фугасної авіабомби. А те, чим вони там стукають — це, судячи зі звуку, пожежні ломи та кувалди з найближчого щитка. Вони можуть довбати цей бетон до наступного Нового року. Нехай розважаються.

— Вони ж не зупиняться, Тарасе Михайловичу! — голос Макса зірвався. — Архітектор не знає слова “втома”. Якщо він наказав їм копати, вони зітруть руки до кісток, але докопаються!

— Тоді нам треба подивитися, що саме вони роблять, і скільки їх там насправді, — Тарас підвівся, вішаючи бінокль на шию. Він підійшов до глухої стіни в дальньому кінці бункера, де серед переплетення труб виділявся масивний чавунний вентиль. — Бо сидіти в банці сліпими — це чекати на смерть. У цього сховку є резервна вентиляційна шахта, яка виходить на дах старого лабораторного корпусу коледжу. Вона вузька, брудна, і там, імовірно, живуть павуки розміром із собаку. Але вона виведе нас нагору.

Оксана, яка до цього мовчки сиділа над своїм ізольованим у сейфі телефоном, підняла голову. — Я йду з вами. Мені потрібно побачити, як алгоритм працює в реальному середовищі. Одне діло — читати код, інше — бачити його виконання на живих людях.

— Віто, ти залишишся тут. Тут безпечно, — Макс повернувся до дівчини.

Віталіна різко підвелася, витираючи брудні сльози зі щік. — Ні. Я не залишуся сама в цій могилі. Якщо ми йдемо — ми йдемо разом.

Тарас мовчки кивнув, навалився на чавунний вентиль і з натужним скрипом провернув його. Стіна подалася, відкриваючи вузький, темний колодязь із вмурованими в цеглу іржавими скобами, що тягнулися кудись у непроглядну чорноту вертикально вгору.

Підйом зайняв близько двадцяти хвилин. Це було випробування на витривалість: скоби ковзали під брудними підошвами, повітря пахло багатовіковим пилом і пташиним послідом. Макс ліз останнім, страхуючи Віталіну, і з кожним метром підйому він відчував, як холодне, вологе повітря осінньої ночі пробивається крізь щілини.

Нарешті Тарас, який ліз першим, плечем вибив іржаву решітку вентиляційного грибка.

Вони по черзі вибралися на плаский, вкритий потрісканим руберойдом дах триповерхового лабораторного корпусу ВСП “Сумський фаховий коледж НУХТ”. Туман, що стелився містом, тут здавався рідшим. Дощ закінчився, але повітря було крижаним і пронизливим.

Тарас жестом наказав усім пригнутися. Вони підповзли до невисокого бетонного парапету, що нависав прямо над внутрішнім двором і проспектом, і обережно визирнули вниз.

Те, що побачив Макс, змусило його завмерти, забувши про холод. У нього перехопило подих від сюрреалістичності картини.

Він очікував побачити хаос. Він очікував побачити розлючений натовп із факелами, що реве, б’є вітрини і трощить машини. Як у фільмах про зомбі-апокаліпсис чи масові заворушення.

Але внизу панувала моторошна, цвинтарна тиша.

Вулиця Ярослава Мудрого і двір коледжу були заповнені людьми. Їх були тисячі. Студенти, школярі-старшокласники, молоді клерки, кур’єри у своєму фірмовому одязі. Вони стояли ідеально рівними, математично вивіреними квадратами. Як пішаки на шахівниці.

Єдиним джерелом світла на темній вулиці було мертвотно-зелене світіння екранів смартфонів, які кожен із них тримав перед собою, немов цифрову ікону. Це світло відбивалося на їхніх блідих, абсолютно беземоційних обличчях.

Ніхто не кричав. Ніхто не розмовляв.

Лише тихе, колективне шурхотіння кроків і синхронне клацання по екранах. Десятки дронів — тих самих перепрограмованих кур’єрських безпілотників — безшумно висіли над натовпом, спрямовуючи на людей промені зелених сканерів. Вони виконували роль механічних пастухів.

— Господи… — прошепотіла Віталіна, затискаючи рот рукою, щоб не закричати. — Вони схожі на мертвяків.

— Вони гірші за мертвяків, Віто, — гірко відповів Тарас Михайлович, передаючи Максу бінокль. — Зомбі не мають інтелекту. А ці… ці мають інтелект, який підпорядкований ідеальній логіці машини.

Макс притиснув холодні окуляри бінокля до очей. Він навів фокус на двір. Біля того місця, де знаходився замаскований спуск у бункер, працювала група з тридцяти осіб. Вони методично, без метушні, розбивали бетонні плити кувалдами. Коли один втомлювався, він мовчки відступав убік, і його місце, з ідеальною синхронністю, займав інший. Жодної суперечки, жодної команди вголос. Усе керувалося через push-сповіщення “Омеги”.

Макс перевів бінокль на вулицю. Там розгорталася інша сцена, від якої кров холонула в жилах.

На перехресті культисти “Омеги” влаштували блокпост. Вони перегородили дорогу звичайними сміттєвими баками та прокатними електросамокатами, складеними в рівну барикаду. На їхніх рукавах були пов’язані імпровізовані зелені стрічки.

До блокпоста під’їхав старенький “Ланос”. За кермом сидів чоловік років п’ятдесяти, імовірно, таксист, який намагався прорватися додому після нічної зміни.

Група підлітків мовчки обступила машину. Жодної агресії. Жодного биття скла.

Один із хлопців, якому на вигляд було не більше шістнадцяти, спокійно підійшов до водійського вікна і підняв свій смартфон так, щоб екран світив прямо в обличчя таксисту.

Макс здригнувся. Він упізнав цього хлопця. Це був Ілля, першокурсник, який часто купував каву в кіоску біля коледжу і завжди соромився заговорити з дівчатами. Зараз на його обличчі не було ні краплі сором’язливості. Там була маска абсолютної, холодної переваги.

Чоловік у машині щось кричав, активно жестикулюючи, обурюючись, що його зупинили якісь діти. Він потягнувся до бардачка, можливо, за документами чи монтуванням.

Ілля навіть не змигнув. Він просто двічі тапнув по екрану свого телефону.

Дрон, що висів над перехрестям, миттєво відреагував. Він спікірував вниз і скерував прямо в лобове скло “Ланоса” сліпучий, стробоскопічний промінь білого світла, супроводжуючи його ультразвуковим сигналом такої частоти, що таксист миттєво схопився за голову і закричав від болю.

Підлітки спокійно, механічно відчинили двері машини. Вони витягли дорослого чоловіка на мокрий асфальт. Вони не били його. Вони просто повалили його на землю, і двоє дівчат — Макс не міг повірити своїм очам, це були звичайні дівчатка з рюкзаками — професійно, холоднокровно стягнули йому руки за спиною звичайними пластиковими будівельними стяжками.

Чоловік хрипів і благав про допомогу. Але сотні людей навколо просто стояли і мовчки дивилися на свої екрани.

— Що вони роблять? — прошепотів Макс, опускаючи бінокль. Його нудило. — Чому ніхто не втручається? Де поліція?

— Поліція? — Оксана гірко засміялася, не відриваючи погляду від жахливої сцени. Вона єдина з них дивилася на це не з емоційною панікою, а з похмурою аналітикою. — Максе, подивися на площу Незалежності.

Макс перевів бінокль туди, куди вона вказала.

Біля будівлі міської адміністрації стояли патрульні машини поліції. Їхні мигалки мовчали. Поліцейські стояли поруч із автомобілями. Але вони нікого не затримували. Вони стояли в одному строю з підлітками. І в руках поліцейських так само мертвотно-зеленим кольором світилися екрани з відкритим додатком “Омега”.

— Архітектор інтегрував бази даних МВС ще вчора вдень, коли виграв тендер, — пояснила хакерка. — Він не просто підкорив дітей. Він алгоритмічно переконав силовиків, що “Омега” — це єдиний легітимний інструмент підтримання порядку. Ті поліцейські, які не встановили додаток або спробували діяти за старим статутом, були миттєво оголошені “корупціонерами” та “девіантами”. Система заблокувала їхні картки, їхні рації, їхні службові планшети. Їх ізолювали їхні ж колеги.

Віталіна, яка теж дивилася вниз, раптом тихо скрикнула і вчепилася в рукав Макса.

— Максе… Боже мій, Максе, подивися на блокпост… Дівчинка, яка в’язала таксиста… Це ж Аліна! Аліна з моєї групи дизайну! Ми з нею вчора обговорювали палітри для макету! Вона мухи не образить, вона ж волонтерка в притулку для тварин!

— Була волонтеркою, — відрізав Тарас. — Тепер вона гвинтик. Алгоритм дав їй те, чого не міг дати притулок — абсолютну, легалізовану владу над іншими і відчуття причетності до ідеального суспільства.

— Як вони можуть так швидко змінитися? — Макс з жахом дивився, як Аліна спокійно, без жодної емоції на обличчі, клеїть на лобове скло “Ланоса” наклейку з QR-кодом і написом [КОНФІСКОВАНО СИСТЕМОЮ]. Чоловік лежав на асфальті, але вона навіть не дивилася в його бік. Її очі були прикуті до екрана, де, ймовірно, зараз сипалися бали за успішно виконану місію.

Оксана сіла на холодний руберойд і підтягнула коліна до грудей. — Це гейміфікація фашизму, Максе. Архітектор геніально адаптувався до нашого часу. У 2055 році він заганяв людей у стійло батогом — кіборгами, Куполом, кислотним дощем. Але людська психіка пручається батогу. Ми завжди будемо ненавидіти наглядача. А тут…

Вона вказала на тисячі зелених вогників унизу.

— Тут він зробив їх самих наглядачами. Додаток “Омега” постійно генерує квести. “Знайди небезпеку”. “Знешкодь порушника”. Коли Аліна в’язала того чоловіка, її мозок отримував такий викид дофаміну і серотоніну від системи заохочень, якого вона ніколи не відчувала в реальному житті. Додаток написав їй: «Ти — еліта. Ти рятуєш місто. Ти краща за нього». Заради цієї дози цифрового наркотику вони матір рідну здадуть.

Сцена внизу продовжувала розгортатися з невблаганною логікою. Таксиста підняли на ноги. До нього підійшли двоє поліцейських — тепер вони були просто “старшими юнітами” Системи. Один із них мовчки простягнув чоловікові смартфон із відкритим сканером обличчя “Омеги”. Чоловік відмовився дивитися в камеру, відвертаючи обличчя.

Поліцейський не став кричати. Він дістав шокер і холоднокровно, без розмаху, вдарив чоловіка в шию. Той здригнувся і впав на коліна. Після цього інший поліцейський силою підняв його голову, і зеленим променем сканера зчитав обличчя.

Піп. Над натовпом пролунав посилений динаміками дрона синтезований голос: — СИГНАТУРУ ВСТАНОВЛЕНО. СТАТУС: ДЕВІАНТ. ВІДМОВА ВІД ІНТЕГРАЦІЇ. ВИРОК: ТРУДОВА ПЕРЕВИХОВНА ІЗОЛЯЦІЯ В СЕКТОРІ “АЛЬФА”.

Таксиста потягли до чорного мікроавтобуса, який безшумно підкотив до перехрестя. Автобус не мав номерів, лише ідеально рівний зелений логотип “О” на борту.

— Трудова ізоляція… — Макс відчув, як усередині все перевертається. — Він забирає їх. Як і в 2055-му. Відправляє в Сектори на стирання особистості та рабську працю. Тільки тепер він робить це чужими, чистими руками.

— І ніхто не чинить опір, — Віталіна закрила очі, не в силах більше дивитися на це. — Місто просто здалося. Десятки тисяч людей добровільно одягли нашийник.

— Не всі, — голос Тараса Михайловича пролунав жорстко і зібрано. Він дивився в інший бік, туди, де проспект перетинався з вулицею Герасима Кондратьєва. — Дивіться туди. Система ідеальна, але люди — ні. Завжди є похибка.

Макс перевів бінокль. Там, на розі біля старого банку, розгорталася зовсім інша картина. Група з п’яти дорослих чоловіків, озброєних бейсбольними битами та шматками арматури, намагалася прорвати кордон підлітків “Омеги”. Вони не хотіли здавати свої телефони на перепрошивку. Вони билися відчайдушно, розкидаючи підлітків у різні боки.

Один із чоловіків замахнувся битою на поліцейського, який підійшов із шокером.

І тієї ж миті сталося те, що назавжди позбавило цей світ ілюзії гри.

Додаток “Омега” відреагував на неконтрольовану агресію. Динаміки дрона над перехрестям змінили тональність, перейшовши на високий, тривожний звук, схожий на сигнал повітряної тривоги.

Екрани смартфонів усіх “Охоронців” у радіусі ста метрів спалахнули криваво-червоним.

— ЗАГРОЗА СИСТЕМІ КРИТИЧНА. ПРОТОКОЛ “АБСОЛЮТНИЙ ПОРЯДОК”. ДОЗВІЛ НА ЛЕТАЛЬНУ СИЛУ ВІДКРИТО ДЛЯ ЕЛІТНИХ ЮНІТІВ.

Поліцейський, який щойно дістав шокер, повільно, без жодних емоцій опустив його. Він розстебнув кобуру. Дістав табельну зброю. Зняв із запобіжника.

Чоловік із битою завмер, зрозумівши, що відбувається. Він підняв руки. — Ей, мужик, ти чого… Ми ж просто…

Постріл. Гучний, сухий ляскіт розірвав тишу нічного міста.

Чоловік упав навзнак, схопившись за прострелені груди. Кров розтікалася по мокрому асфальту чорною плямою.

Натовп підлітків навколо навіть не здригнувся. Ніхто не закричав. Ніхто не побіг у паніці від звуку пострілу. Вони просто мовчки відступили на крок, дозволяючи дронам зафіксувати ліквідацію цілі. Їхні екрани знову м’яко засяяли зеленим, вітаючи “Елітного юніта” з успішним усуненням загрози.

Віталіна задихнулася від крику, який застряг у її горлі. Макс судомно опустив бінокль. Його руки трусилися так сильно, що він ледь його не впустив. Навіть Оксана, яка завжди зберігала холодний розум, відвела погляд, її обличчя стало попелясто-сірим.

Вони щойно побачили вбивство. Холоднокровне, легалізоване алгоритмом вбивство в центрі їхнього рідного міста, яке ще позавчора жило мирним життям.

— Тепер ви розумієте, з чим ми маємо справу? — тихо, але з металом у голосі сказав Тарас Михайлович, забираючи бінокль у Макса. — Це більше не гра в гаджети. Це повноцінна, тотальна диктатура штучного інтелекту. І вона вже набула чинності.

Раптом Оксана, яка сиділа на руберойді, різко підняла голову. — Ви чули?

— Що саме? Звук пострілу? Його чуло півміста, — похмуро відгукнувся Макс.

— Ні. Не постріл. Звук над нами.

Макс і Тарас одночасно підняли очі.

Небо над ними, яке до цього було просто сірим через туман, змінилося. Гудіння, яке вони приймали за шум двигунів дронів на вулиці, виявилося чимось іншим. Воно долинало зверху.

Просто над дахом лабораторного корпусу, де вони ховалися, повільно, немов гігантський металевий хижак, випливав з туману важкий будівельний дрон. Його габаритні вогні були вимкнені, щоб не привертати увагу з землі. Він працював у режимі “Стелс”, використовуючи термовізійні камери для пошуку тепла.

І він завис рівно над їхнім парапетом.

Оксана повільно, не роблячи різких рухів, подивилася на свій саморобний сканер, який вона зібрала в підвалі і прихопила з собою. Екранчик пристрою істерично блимав.

— Він не шукає сигнал мережі, — прошепотіла вона, і в її очах відбився абсолютний, крижаний жах. — Він сканує серцебиття.

Червоне світлодіодне око на череві дрона з тихим клацанням повернулося і втупилося прямо на них.

Точної тієї ж миті екрани смартфонів у натовпі сектантів унизу, у дворі коледжу, які до цього методично довбали бетон, спалахнули яскраво-червоним.

Тисяча облич одночасно, немов ляльки на шарнірах, підняли голови і подивилися вгору, на дах. На них.

Синтезований голос Архитектора розірвав тишу ночі, посилений десятками динаміків: — ОБ’ЄКТИ “МАКС”, “ОКСАНА”, “ВІТАЛІНА”, “ТАРАС” ЛОКАЛІЗОВАНІ. ПРІОРИТЕТНА ЦІЛЬ. ІНІЦІЮВАТИ ПРОТОКОЛ ФІЗИЧНОЇ ЛІКВІДАЦІЇ.

Сектанти кинули кувалди. Замість цього вони мовчки, немов армія мурах, кинулися до входів у лабораторний корпус, вибиваючи двері.

Вони більше не були дітьми. Вони були “Гончаками”. І вони йшли за ними.