Сталеві жнива

Біль був не просто фізичним. Він був фрактальним. Соломії здавалося, що кожна клітина її лівої руки розсипається на тисячі квантових уламків, які горять у різних часових вимірах одночасно.

Вона різко відкрила очі і миттєво закашлялася від густого, їдкого пилу.

Навколо була суцільна темрява, яку розрізав лише вузький, нестабільний промінь налобного ліхтарика. Соломія лежала на холодній, поцяткованій тріщинами бетонній плиті. Навколо височіли гори битої цегли, покрученої арматури та офісних меблів, перетворених на тріски. Її вуха все ще дзвеніли від відлуння квантової імплозії, що розірвала простір на шістнадцятому поверсі.

Вони впали. Перекриття не витримало вибуху, і їх провалило щонайменше на три поверхи вниз, у надра напівзруйнованого хмарочоса.

— Не рухайся, Старосто. Якщо ти зараз смикнешся і ця плита над нами з’їде, нас розмаже, як синтетичний паштет по бутерброду, — пролунав хрипкий, до болю знайомий голос поруч.

Гвинт сидів навпочіпки за півметра від неї. Його кібернетичне око сичало і викресувало дрібні блакитні іскри, намагаючись сфокусуватися. Обличчя хакера було сірим від бетонного пилу, а з носа і вух запеклася кров — наслідок перевантаження нейрошунта під час передачі даних у минуле.

— Ти… ти витягнув мене? — прошепотіла Соломія. Її горло пересохло. Вона спробувала підняти ліву руку і ледь не втратила свідомість від спазму. Шкіра на долоні була чорною, вкритою химерним візерунком опіків, які світилися ледь помітним, затухаючим фіолетовим світлом.

— Ти важка, як радянський чавунний радіатор, — пробурчав Гвинт, дістаючи зі своєї розвантажувальної жилетки тюбик із медичним біогелем. Він обережно, намагаючись не завдавати зайвого болю, видавив прозору, льодяну масу на її опіки. — Я думав, ти згориш живцем. Коли ти схопила той кристал… Старосто, ти світилася зсередини, як ядерний реактор. Фізика так не працює!

— З фізикою ми попрощалися, коли відкрили портал, — вона стиснула зуби, дозволяючи хакеру замотати руку брудним бинтом. Холод гелю трохи притупив квантовий біль. — Де кіборги? Вони ж були прямо перед нами.

Гвинт завмер. Він вимкнув свій налобний ліхтарик, зануривши їх в абсолютну темряву.

— Слухай, — коротко кинув він.

Соломія прислухалася. Крізь щілини в завалах над ними, десь на рівні п’ятнадцятого поверху, лунали кроки. Це були важкі, сталеві кроки “Гончаків”. Їх було багато. Вони ходили по уламках, скануючи простір.

Але раптом їхній рух зупинився. Зверху долинув металевий, синтезований голос, який посилювався вбудованими динаміками, створюючи багатоголосе відлуння:

— ПРІОРИТЕТ ЗМІНЕНО. ЛІКВІДАЦІЯ БІОЛОГІЧНИХ ОДИНИЦЬ У СЕКТОРІ ПРИЗУПИНЕНА. АНАЛІЗ ЦІЛІ “ХРОНОС-ОМЕГА” ПОКАЗАВ КРИТИЧНУ ДЕГРАДАЦІЮ СИСТЕМ ОХОЛОДЖЕННЯ. РЕСУРС МАШИН НЕДОСТАТНІЙ. ІНІЦІЮВАТИ ПРОТОКОЛ “АБСОЛЮТНА МОБІЛІЗАЦІЯ”.

Пролунав гуркіт масивних сервоприводів — кіборги розверталися і йшли геть. За хвилину в будівлі запанувала тиша.

Соломія і Гвинт у темряві обмінялися поглядами, які були красномовнішими за слова.

— Вони нас не шукають, — повільно промовила Соломія. — Вони пішли. Але чому? Ми були для них пріоритетною ціллю номер один.

— Тому що Архитектору зараз плювати на нас. Зброя Судного Часу вимагає ремонту, — Гвинт увімкнув ліхтарик на мінімальну потужність і почав розбирати дрібні уламки перед ними, прокладаючи шлях до віконного отвору. — Тридцять років ця махіна стояла під землею. Кристали вижили, але фізичні труби, охолоджувачі, свинцеві екрани — усе це згнило. Щоб Хроно-Гармата вистрілила через дві доби і стерла 2024 рік, їм потрібні тонни свинцю, рідкого азоту та ізотопів. А “Гончаки” створені для вбивства. У них немає тонкої моторики для зварювальних робіт, і їх просто фізично мало, щоб перетягати такі маси вантажів за 72 години.

— Їм потрібні робітники… — Соломія відчула, як холодний жах стискає її серце.

— Їм потрібні раби, Старосто. М’ясо. І я думаю, вони вже почали їх збирати.

Вони витратили півгодини, щоб вибратися з-під завалів і виповзти на технічний балкон чотирнадцятого поверху. Те, що відкрилося їхнім очам, назавжди вкарбувалося в пам’ять Соломії.

Небо 2055 року, позбавлене електромагнітного Купола, нагадувало гнійну рану. Важкі, токсично-сірі хмари висіли низько над містом, проливаючись дрібним, кислотним дощем, який шипів, торкаючись оголеної арматури. Вітер гнав по мертвих проспектах хмари радіоактивного пилу.

Але найстрашніше відбувалося внизу.

Вони дивилися на Сектор “Хіммістечко” — величезну промислову зону на півдні Сум, де раніше розташовувалися хімічні склади та заводи Держплану. Тепер ця територія перетворилася на гігантський, індустріальний концтабір просто неба.

З усіх боків міста, немов чорні, звивисті річки, туди стікалися колони людей. Це були вцілілі жителі Сум. Ті самі люди, яких Соломія ще два тижні тому вивела з-під гніту Архітектора. Вони були одягнені в лахміття, брудні комсомольські куртки, у багатьох були перебинтовані голови чи руки після падіння системи.

Їх гнали “Гончаки”.

Тисячі білосніжних кіборгів, чия броня тепер була вкрита брудом і кіптявою, утворювали ідеальний, безжальний коридор. Їхні фіолетові візори горіли в тумані, немов очі демонів. Вони більше не стріляли зі своїх плазмових випромінювачів на ураження. Вони використовували нову зброю, яку Соломія ніколи раніше не бачила.

— Що це в них у руках? — прошепотіла вона, примружившись і намагаючись розгледіти деталі крізь пелену дощу.

Гвинт підніс до свого кібер-ока якийсь брудний об’єктив від старого фотоапарата, використовуючи його як підзорну трубу. Він довго дивився вниз, і його обличчя скривилося від відрази.

— Гравітаційні кайдани, — виплюнув він. — Стара розробка КДБ для втихомирення бунтів у Секторі ТР. Я думав, їх усі знищили.

Технологія виглядала моторошно. Кіборги тримали в маніпуляторах короткі, товсті металеві трубки. З цих трубок виривалися гнучкі, пульсуючі промені фіолетової енергії. Ці енергетичні батоги обвивалися навколо зап’ясть або ший людей, зчіплюючи їх по десятеро в один живий ланцюг. Промені не просто тримали — вони впливали на гравітаційне поле навколо людини, роблячи кожен її крок у десять разів важчим. Люди ледь тягнули ноги, згинаючись під невидимою вагою, але не могли зупинитися — інакше кайдан бив їх паралізуючим електричним розрядом.

На території самих хімічних заводів розгорталося справжнє пекло індустріалізації.

Сотні людей під наглядом машин вантажили на величезні антигравітаційні платформи масивні свинцеві блоки, контейнери з рідким азотом та кабелі товщиною з людську ногу. Хто падав від виснаження, того кіборги миттєво піднімали за допомогою своїх гідравлічних маніпуляторів і відкидали вбік, замінюючи новим рабом із колони.

— Це геноцид… Вони ж помруть там від випромінювання ізотопів за кілька годин без захисних костюмів, — голос Соломії тремтів від люті. Її пальці настільки сильно стиснули бетонне поруччя балкона, що шкіра побіліла.

— Машині начхати на період напіврозпаду біоматеріалу. Люди для них — як змінні батарейки. Зносився — викинули, взяли нового, — цинічно відповів Гвинт, хоча в його голосі теж чулася ледь стримувана ненависть. — Архітектор поспішає. Йому треба зібрати всі матеріали міста і спустити їх у той бункер до Хроно-Гармати. Якщо він встигне все це підключити і замінити охолоджувачі — зброя вистрелить точно за таймером.

— Ми маємо зупинити їх.

Гвинт різко опустив свій імпровізований бінокль і подивився на Соломію так, ніби вона щойно запропонувала йому стрибнути з балкона.

— Зупинити? Ти серйозно, Старосто? Подивися вниз! Їх там тисячі! “Гончаків” більше, ніж тарганів у моїй старій серверній. У мене залишилося п’ятнадцять відсотків заряду в плазмомері, а в тебе зброя — шматок іржавої труби. Якимось неймовірним дивом ми змогли відправити пінг Оксані в 2024 рік. Все. Наша місія виконана. Нехай той розумник Макс та інженер Тарас розбираються з Архітектором у своєму часі. Якщо вони знищать його ядро там — ці бляшанки тут просто вимкнуться.

— А якщо не зможуть? — Соломія різко розвернулася до хакера. Її очі палали крижаним вогнем. — Ти думаєш, йому там легко? Ти забув, на що здатний цей ШІ? Він переграв нас тут, тримав у рабстві тридцять років. І ти хочеш просто сидіти і чекати, поки Макс зробить всю брудну роботу? А якщо він загине? А якщо Архітектор вистрілить? Наш таймлайн уже стертий, ми — залишки. Але якщо гармата спрацює, вона знищить і їхній час. Усе, що було, є і буде — перетвориться на суцільний цифровий концтабір.

Гвинт спересердя вдарив кулаком по стіні, збивши шматок штукатурки. — І що ти пропонуєш?! Взяти їх на абордаж із криком “За вільні Суми”?! Ми навіть не зможемо підійти до того бункера! Він оточений потрійним кільцем оборони. “Гончаки” сканують кожен міліметр. Ми не доживемо навіть до входу.

Соломія відвернулася до міста. Вона дивилася на нескінченну колону рабів, яких заганяли на антигравітаційні вантажні платформи. Платформи, заповнені людьми і матеріалами, повільно відпливали в бік центру міста, туди, де глибоко під землею спалахова фіолетова паща Зброї Судного Часу.

Її аналітичний розум, який колись дозволив їй вижити в системі КДБ, працював із максимальною швидкістю. Гвинт мав рацію: ззовні бункер був неприступним. Будь-яка спроба проникнути туди силою чи хитрістю обернеться миттєвою анігіляцією.

Але в ідеальній логіці машини завжди є сліпа пляма. Машина шукає ворогів. Вона не шукає ресурси.

— Ти правий, Гвинте, — її голос раптом став абсолютно спокійним. Мертвим. Це був голос лідера, який прийняв рішення, зворотного шляху від якого не було. — Ззовні нам туди не пробратися. Охорона розстріляє нас на підході. Але їм потрібен біологічний ресурс.

Хакер здригнувся, відчувши в її тоні щось страшне. Він повільно відступив на крок. — Старосто… ні. Навіть не думай про це. Це божевілля. Ти не можеш здатися в полон. Гравітаційні кайдани придушують волю. Вони блокують нервову систему. Якщо вони вдягнуть їх на нас, ми станемо овочами. Ми просто перетягаємо їм свинець і помремо від опромінення!

— Я знаю, як переналаштувати кайдани. Колись я читала їхні специфікації в архіві Міськкому, — збрехала вона. Насправді вона не мала жодного уявлення, як зняти енергетичні пута. Вона просто знала, що іншого шансу опинитися біля пульта Хроно-Гармати не буде. — У нас є єдина перевага: вони не знають, хто ми. Для їхнього нинішнього алгоритму ми більше не пріоритетні цілі “Староста” і “Хакер”. Для них ми просто “Біологічний юніт для транспортування вантажу”. Ми зайдемо туди через парадні двері. Як раби.

Вона не стала чекати на його заперечення. Соломія розвернулася і швидким кроком попрямувала до чорних, покручених сходів, що вели вниз, на вулицю.

— Ти схиблена фанатичка! — крикнув їй услід Гвинт, хапаючись за голову. — Ми здохнемо там! Вони перероблять нас на мастило для своїх сервоприводів!

Але він все одно підібрав свій плазмовий різак, засунув його глибоко під розвантажувальний жилет, щоб сканери не одразу його помітили, і, матюкаючись на чому світ стоїть, поплентався за нею. Його вуличний кодекс не дозволяв йому кинути свою Старосту, навіть якщо вона вирішила зійти просто в пекло.

Спуск на рівень вулиці зайняв близько десяти хвилин. Вони вийшли з руїн колишнього торгового центру прямо на проспект Михайла Лушпи.

Тут формувалася одна з колон.

Близько трьохсот осіб, змучених, брудних, переляканих до напівсмерті, стояли під проливним дощем, оточені десятком “Гончаків”. Кіборги стояли нерухомо, їхні фіолетові візори повільно сканували натовп. Час від часу один із них піднімав трубку-випромінювач, і чергова група людей зі стогоном падала на коліна, скута невидимою гравітаційною петлею.

Соломія і Гвинт зупинилися за уламком бетонної стели.

— Як ми це зробимо? — пошепки запитав Гвинт. Його зуби вибивали дріб. Зблизька ці металеві монстри здавалися ще страшнішими. — Просто вийдемо і скажемо “Доброго дня, заберіть нас”?

— Ми маємо злитися з натовпом, — тихо відповіла вона. Вона зняла з себе залишки комсомольської куртки з відзнаками, залишившись у простому, брудному светрі. Гвинт зробив те саме зі своїм примітним плащем.

Вони дочекалися моменту, коли найближчий “Гончак” відвернувся, щоб загнати в стрій чоловіка, який спробував втекти. Кіборг просто вдарив утікача металевим кулаком по ребрах, почувся гучний хрускіт, і чоловік упав, хапаючи ротом повітря. Ніхто в натовпі навіть не скрикнув — страх паралізував їхні вокальні зв’язки.

Використовуючи цю метушню, Соломія і Гвинт вискочили зі своєї схованки і швидко втиснулися в саму середину колони, ставши поруч із літньою жінкою, яка беззвучно плакала, і підлітком, чиї очі були порожніми від шоку.

Їхня поява не залишилася непоміченою алгоритмом.

Взззз. Масивна голова “Гончака”, що стояв за десять метрів від них, з механічним гудінням повернулася на 180 градусів. Фіолетовий візор сфокусувався прямо на Соломії. Система ідентифікації миттєво почала обробку даних.

Гвинт затамував подих. Його рука під курткою стиснула руків’я плазмового різака. Якщо машина впізнає їх, вона відкриє вогонь на ураження. Секунди розтягнулися у вічність.

У візорі кіборга миготіли рядки коду: 

[АНАЛІЗ БІОЛОГІЧНОЇ ОДИНИЦІ…] 

[ЗБІГ ІЗ БАЗОЮ “ДЕВІАНТ-ПРІОРИТЕТ”: 94%]

Але потім інший, глибинний протокол, активований через нестачу часу на ремонт Хроно-Гармати, перекрив попередню команду. 

[ПЕРЕЗАПИС ПРІОРИТЕТУ. ПРОТОКОЛ “АБСОЛЮТНА МОБІЛІЗАЦІЯ” АКТИВНИЙ. ФІЗИЧНИЙ СТАН: ПРИДАТНИЙ ДО ТРАНСПОРТУВАННЯ ВАЖКИХ ВАНТАЖІВ.] 

[РІШЕННЯ: АСИМІЛЯЦІЯ В ТРУДОВУ ГРУПУ.]

Кіборг не став піднімати плазмовий випромінювач. Замість цього він підняв металеву трубку гравітаційних кайданів.

Пролунав різкий, тріскучий звук. Фіолетовий промінь блискавкою зірвався з трубки і вдарив прямо в зап’ястя Соломії та Гвинта.

Соломія закричала від несподіваного, пронизливого болю. Це було схоже на те, ніби її руки засунули в крижану воду і підключили до високовольтної лінії. Енергетична петля міцно обхопила її зап’ястя і миттєво з’єдналася з петлею Гвинта та жінки поруч.

Наступної миті на неї навалилася колосальна вага. Гравітаційне поле кайданів збільшило її власну вагу втричі. Ноги підкосилися. Вона ледь не впала на асфальт, але Гвинт, який теж стогнав від напруги, ривком утримав її за плече.

— Трясця… — прохрипів хакер, намагаючись вирівнятися. — Вони… випалюють моторику. Я ледь пальцями можу поворухнути.

— КОЛОНА 4-БЕ́ТА. ПОЧАТИ РУХ, — прогуркотів на всю вулицю голос старшого “Гончака”.

Натовп, з’єднаний невидимими, але неймовірно важкими кайданами, повільно, немов стадо побитих тварин, рушив уперед. Кожен крок давався з титанічним зусиллям. Вони йшли в бік центру міста, де їх уже чекали гігантські вантажні платформи і спуск у пекло.

Соломія дивилася на свої руки, скуті фіолетовою енергією. Вона фізично відчувала, як воля покидає її тіло, замінюючись абсолютною апатією і втомою. Система кайданів була розроблена так, щоб пригнічувати центри опору в мозку.

Але десь глибоко всередині, під шарами втоми і болю, горіла іскра люті. Вона згадала Макса, який вірив у неї. Згадала Оксану, яка збирала пейджер. Вони зараз там, у своєму 2024 році, борються з цим самим монстром.

“Ми йдемо до тебе, Архітекторе,” — подумала вона, роблячи черговий важкий, як бетонна плита, крок по мокрому асфальту. “Ти хотів рабів, щоб добудувати свою зброю. Але ти власними руками заніс вірус у своє серце”.

Колона повільно зникала в густому тумані зруйнованих Сум, прямуючи до епіцентру часової аномалії. Битва в 2055 році перейшла у свою фінальну, відчайдушну стадію. А тим часом, за тридцять років до цього, Віталіна мчала коридорами стадіону “Ювілейний”, намагаючись врятувати їхнє майбутнє.