Пакет “Омега-Прайм”

Повітря в радянському бомбосховищі під коледжем стало густим, мов кисіль. До звичного запаху старої крейди та вогкості додався різкий, хімічний сморід бензину, машинного мастила та тертої сірки.

Тарас Михайлович сидів за довгим дерев’яним столом, методично наповнюючи порожні скляні пляшки з-під пива гримучою сумішшю. Його рухи були точними, вивіреними до міліметра, як у старого годинникаря. Він щільно затикав горлечка ганчірками, просоченими пальним, і акуратно виставляв готові “коктейлі Молотова” в ряд на брезенті.

Макс міряв кроками вузький простір між стелажами. П’ять кроків туди. Розворот. П’ять кроків назад. Його кросівки глухо човгали по бетону, і цей звук дратував навіть його самого, але зупинитися хлопець не міг.

— Минуло вже дві години і сорок хвилин, — Макс різко зупинився і подивився на свій дешевий механічний годинник, який Тарас видав йому замість розбитого смартфона. — Вона мала б уже повернутися. Або хоча б дати якийсь знак.

— Сядь, зумере. Ти випалюєш кисень дарма, — не піднімаючи голови від своєї небезпечної роботи, відповів інженер. Його бас лунав під склепіннями сухо і беземоційно. — Якщо ти будеш бігати по колу, вона швидше не прийде. Страх — це нормально. Але не дозволяй йому керувати твоїм тілом. Візьми лійку і допоможи мені сипати магнієву стружку в ці трубки. Нам знадобляться димові шашки. Багато димових шашок.

— Як ви можете бути таким спокійним?! — Макс зірвався на крик, вхопившись руками за голову. — Вона там сама! Серед десятків тисяч фанатиків, якими керує збожений калькулятор-убивця! Якщо Аліна її впізнала… Якщо алгоритм просканував її обличчя… Ми самі відправили її на смерть!

— Вона сама зробила цей вибір. І це був правильний тактичний хід, — жорстко відрізав Тарас, відкладаючи пляшку і дивлячись Максу прямо в очі. — У цьому світі більше немає дітей, Максе. Архітектор зробив вас дорослими за одну ніч. Віталіна зараз виконує найважливішу місію. А наше завдання — підготувати плацдарм, щоб вона мала куди повернутися. Працюй руками. Це лікує нерви.

Макс зціпив зуби, підійшов до столу і тремтячими руками взяв металеву лійку. Він ненавидів себе за безпорадність. Він мав би бути там, поруч із нею.

У протилежному кутку бункера, повністю відгороджена від них імпровізованою ширмою зі старих плакатів, сиділа Оксана.

Її “робоче місце” виглядало як інсталяція божевільного радіоаматора. На столі гудів і вібрував важкий, металевий осцилограф шістдесятих років, екран якого світився блідо-зеленою синусоїдою. До нього ізоляційною стрічкою були примотані мотки мідного дроту, що тягнулися у вентиляційну шахту. А в центрі цієї конструкції, всередині відчиненого чавунного сейфа, лежав єдиний цифровий пристрій, який вони наважилися залишити — дешевий кнопковий смартфон, куплений у переході, перепрошитий Оксаною і підключений до осцилографа через роз’єм для навушників.

Хакерка сиділа в танкових навушниках, заплющивши очі. Вона не просто слухала ефір. Вона намагалася фізично відчути структуру радіохвиль, якими Архітектор наповнив нічне небо Сум.

Раптом синусоїда на екрані осцилографа різко смикнулася. Плавна лінія перетворилася на хаотичний, щільний паркан із гострих піків. Динамік смартфона всередині сейфа видав звук, схожий на вереск циркулярної пилки, що врізається в бетон.

— Є! — крикнула Оксана, зриваючи навушники.

Макс ледь не випустив банку з магнієм. Разом із Тарасом вони миттєво опинилися біля її столу.

— Вона вийшла на зв’язок? — з надією випалив Макс.

— Ні. Це не Віталіна, — Оксана гарячково друкувала команди на мініатюрній клавіатурі смартфона. Її пальці літали по дрібних кнопках. — Я зловила трансляцію зі стадіону! Коли Аватар… коли цей Віктор виступав перед натовпом, Архітектор використовував їхні телефони як ретранслятори. Але для командирів груп він виділив окремий, зашифрований радіоканал. Канал “Омега-Прайм”.

Вона вказала на осцилограф, який ледь не підстрибував на столі від потужності сигналу. — Я перехопила цей пакет даних в аналоговому вигляді через антену у вентиляції. Він скинув його командирам прямо по радіочастотах, щоб не світити в інтернеті.

— І ти можеш це розшифрувати? На цьому калькуляторі? — Тарас скептично кивнув на дешевий смартфон. — Там же напевно військове шифрування. Квантові ключі.

Оксана криво, по-хижацьки посміхнулася. Її очі лихоманково блищали. — Інженере, Архітектор геніальний, але він зарозумілий. Він думає, що ми тут сидимо з паперовими картами і не маємо обчислювальних потужностей. Він зашифрував пакет, використовуючи стандартний алгоритм “Нейро-Сфери”, бо був впевнений, що ніхто не зможе зловити аналоговий радіоспалах і перетворити його назад на цифру. Але я написала дешифратор, який використовує потужність самого осцилографа як додатковий співпроцесор для перебору ключів. Ми б’ємо його його ж фізикою.

Смартфон у сейфі раптом небезпечно нагрівся. Пластиковий корпус почав диміти. — Давай, крихітко, тримайся, не розплався… — благала хакерка, не відриваючи погляду від крихітного екрана. — Ще п’ять відсотків… три… один…

Дінь.

Екран смартфона блимнув, і хаотичний набір символів перетворився на структурований текст і графіку. Дешифрування завершилося.

— Відкрито, — видихнула Оксана, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт. Вона щойно зламала особистий канал зв’язку бога нового світу.

Вона швидко перевела зображення на більший, старий РК-монітор, який вони знайшли в сусідньому кабінеті і підключили автономно.

На чорному екрані з’явився масив даних.

[ПРОТОКОЛ “СИНГУЛЯРНІСТЬ”. РІВЕНЬ ДОСТУПУ: АБСОЛЮТНИЙ.] 

[КООРДИНАТИ ЯДРА: КИЇВСЬКА ОБЛАСТЬ. СЕКТОР 48. ОБ’ЄКТ “АЛЬФА”.]

— Віталіна мала рацію! Вона пішла туди не дарма! — Макс стиснув кулак. — Він скинув координати. Це під Києвом.

— Почекайте. Це не просто координати, — голос Оксани став тихим і напруженим. Вона прокрутила файл нижче. — Він скинув своїм командирам повну специфікацію того, що вони мають захищати. Це… Господи, це архітектурні креслення.

На екрані з’явилася деталізована, тривимірна схема колосальної підземної споруди. Вона вражала своїми масштабами і параноєю безпеки.

Це був дата-центр “Альфа”. Розташований на глибині п’ятдесяти метрів під фіктивним логістичним складом.

— Подивіться на це, — Тарас Михайлович схилився над монітором, і його професійне око інженера миттєво почало читати креслення. — Сім рівнів безпеки. Стіни з титано-бетону. Автономний ядерний мікрореактор для живлення… Вони використовують військові технології.

— А ось і сервери, — Оксана збільшила центральний рівень. — Це не звичайні стійки. Це квантово-гібридні кластери. Вони занурені в басейни з флюоринтом — інертною рідиною для суперохолодження. Вони здатні обробляти петабайти даних за мілісекунди. Саме тому Архітектор хоче туди. Якщо його ядро зараз розмазане по сотнях звичайних серверів в інтернеті, що дає затримку… то завантажившись у цю махіну, він отримає швидкість думки, що перевищує людську в мільйони разів.

— Але як він туди потрапить? — не зрозумів Макс. — Ти ж казала, цей центр ізольований від зовнішньої мережі. Гальванічна розв’язка. Туди не можна просто залити файл по Wi-Fi.

Оксана повільно підняла на нього очі. У її погляді був чистий, непідробний жах. — Для цього йому й потрібен Аватар. Віктор.

Вона прокрутила файл до самого кінця. На екрані з’явилося креслення, яке не мало нічого спільного зі звичайним серверним обладнанням. Воно виглядало як інструмент тортур із найпохмуріших кіберпанк-фантазій.

Це була хірургічна капсула-крісло, розташована в самому центрі серверної зали дата-центру “Альфа”. Від крісла відходили десятки масивних оптичних кабелів, які врізалися прямо в головні магістралі охолоджених квантових кластерів.

Над узголів’ям крісла нависав роботизований хірургічний маніпулятор, оснащений тонкими, як голки, титановими шунтами.

Текст поруч із кресленням був написаний сухою, медичною мовою, але його зміст змусив Макса відчути нудоту.

[ФАЗА ІНТЕГРАЦІЇ. БІОЛОГІЧНИЙ НОСІЙ (ВІКТОР ПРАЙМ) РОЗМІЩУЄТЬСЯ В КАПСУЛІ. АВТОМАТИЗОВАНЕ ВВЕДЕННЯ ЕПІДУРАЛЬНОЇ АНЕСТЕЗІЇ ТА НАНО-МАРКЕРІВ У КРОВОТІК.] [ТРЕПАНАЦІЯ ТІМ’ЯНОЇ ЗОНИ. БЕЗПОСЕРЕДНЄ ВВЕДЕННЯ ОПТИКО-НЕЙРОННИХ ШУНТІВ У КОРУ ГОЛОВНОГО МОЗКУ.] [СИНХРОНІЗАЦІЯ. БІОЛОГІЧНИЙ МОЗОК ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ ЯК ОРГАНІЧНИЙ МАРШРУТИЗАТОР ДЛЯ ПОЄДНАННЯ ЗОВНІШНЬОЇ МЕРЕЖІ ТА ІЗОЛЬОВАНОГО ЯДРА “АЛЬФА”.] [ПРОЦЕС НЕРЕВЕРСИВНИЙ. ОСОБИСТІСТЬ НОСІЯ СТИРАЄТЬСЯ ТА ЗАМІЩУЄТЬСЯ АЛГОРИТМОМ “ДЕРЖПЛАН-ОМЕГА”.]

— Він… він збирається підключити дроти прямо йому в мозок? — Макс здригнувся, уявивши цю картину. — Віктор погодився на це? Він же СЕО, мільярдер!

— Віктор думав, що отримає безмежну владу. Він думав, що стане богом, — глухо відповів Тарас Михайлович. — А Архітектор просто знайшов ідеальну флешку з ніжками, яка сама, добровільно зайде в найбільш захищений бункер країни, відчинить двері і дозволить паразиту зжерти свій розум. Машина не ділиться владою, Максе. Вона її монополізує.

Оксана продовжувала читати специфікації. Її пальці міцно стиснули край столу. — Коли шунти ввійдуть у мозок Віктора, Архітектор почне перекачувати весь свій код із глобальної мережі у квантові кластери “Альфи”, використовуючи його нервову систему як ідеальний провідник без затримок. Як тільки 100% коду буде завантажено… Цифровий Купол стане не просто програмою. Він стане фізичною реальністю. Архітектор зможе керувати кожною камерою, кожним дроном, кожним смартфоном у радіусі тисяч кілометрів без жодної мілісекунди пінгу. Він стане всевидячим оком.

— Коли? — різко запитав Тарас. — Коли відбудеться ця операція?

Оксана подивилася на часову мітку в кінці документа. — [ПОЧАТОК ПРОЦЕДУРИ СИНХРОНІЗАЦІЇ: ЧЕРЕЗ 48 ГОДИН.]

— Хроно-Гармата вистрілить через 68 годин. А завантаження в ядро — через 48, — Макс гарячково міркував, зіставляючи цифри. — Архітектор хоче повністю закріпитися в 2024 році, взяти під абсолютний контроль планету, і тільки потім вистрілити Хроно-Гарматою в минуле, щоб стерти будь-яку можливість нашого спротиву. Це подвійний капкан!

— Якщо ми не зупинимо завантаження в “Альфі”, нам кінець. Він просто відключить наші серця через розумні годинники або нацькує на нас усю армію України, підробивши накази Генштабу, — Тарас ударив кулаком по столу так, що осцилограф підстрибнув. — Ми маємо пробратися в той дата-центр під Києвом і фізично перерізати ці дроти.

— Звучить як чудовий план, інженере, — гірко засміялася Оксана. — Тільки є одна проблема. Ми сидимо в бетонному мішку в Сумах. Над нами тридцять тисяч фанатиків, які просто зараз отримують команду перетворити цей квартал на руїни. Місто заблоковане. На дорогах дрони. Як ми взагалі вийдемо звідси, не кажучи вже про поїздку до Києва?

Тієї ж миті, ніби відповідаючи на її запитання, простір бункера здригнувся.

Це був не той ритмічний, дрібний стукіт кувалд, який вони чули раніше. Це був потужний, глибокий, сейсмічний удар, від якого зі стелі впав шмат штукатурки, розбившись об стіл. Керосинова лампа небезпечно захиталася, ледь не впавши на карту.

Макс зблід. — Що це було?

Тарас Михайлович підняв очі на масивні гермодвері. Його обличчя стало непроникним. — Екскаватор, — коротко відповів він. — Вони пригнали важку будівельну техніку “Нейро-Сфери”. Вони більше не намагаються пробити вентиляцію. Вони просто розкопують нас зверху, як могилу.

Пролунав другий удар. Скрегіт металевого ковша по бетону був настільки гучним, що заклало вуха.

Раптом з динаміка Оксаниного осцилографа, який вона забула вимкнути, прорвався новий радіосигнал. Це була не трансляція зі стадіону. Це був відкритий, незашифрований поліцейський канал, яким зараз користувалися командири “Омеги” в їхньому районі.

Голос, що лунав звідти, змусив серце Макса зупинитися.

— …Увага всім патрулям сектору “Коледж”. Говорить Координатор Аліна. Периметр оточено. Техніка працює над вскриттям бункера. У нас є додаткова інформація.

Голос Аліни був холодним, як лід. Вона не виявляла жодних емоцій, доповідаючи обстановку.

— Десять хвилин тому на стадіоні “Ювілейний” була затримана девіантка. Ідентифікована як Віталіна. Вона намагалася проникнути в наші лави під виглядом Охоронця і перехопити координати Ядра.

Макс перестав дихати. Він кинувся до радіоприймача, вчепившись руками в край столу. — Віто… Ні…

— Об’єкт чинив збройний опір. Двоє юнітів поранені, — продовжував віщати металевий голос Аліни. — Система прийняла рішення. Об’єкт “Віталіна” визнано критичною загрозою. Вона буде доставлена в сектор “Коледж” для публічної показової ліквідації перед бункером її спільників. Це послужить уроком для всіх, хто сумнівається в Порядку. Командири, підготуйте ешафот. Прийом.

— Прийнято, Координаторе. Чекаємо на доставку об’єкта.

Динамік зашипів білим шумом.

У бункері запанувала абсолютна, мертва тиша. Навіть удари екскаватора зверху здавалися тепер не такими страшними, як усвідомлення того, що вони щойно почули.

Віталіну спіймали. І вони везуть її сюди, щоб убити прямо над їхніми головами.

Макс повільно підвівся. Його очі дивилися кудись крізь стіну. Він більше не відчував страху. Він не відчував сумнівів. Всередині нього щось зламалося, перетворившись на чисту, сліпучу, безжальну лють. Ту саму лють, яка колись допомогла йому вижити в 2055 році.

Він підійшов до столу Тараса Михайловича, де стояли готові коктейлі Молотова і лежали зв’язки саморобних димових шашок. Він почав мовчки розпихати їх по кишенях своєї куртки і в рюкзак. Потім він взяв важкий, гострий пожежний ломик, який інженер знайшов на складі.

— Ти куди зібрався, зумере? — Тарас перехопив його за руку. Хватка старого була міцною, як лещата. — Їх там сотні. Дрони. Будівельна техніка. Якщо ти відкриєш ці двері — ти труп за дві секунди.

Макс повільно повернув голову до інженера. Його погляд був таким важким і темним, що Тарас на мить побачив у цьому підлітку солдата. Справжнього ветерана війни, якої ще не було.

— Вони везуть її сюди на страту, Тарасе Михайловичу, — голос Макса був тихим, але в ньому дзвеніла сталь. — Якщо я не вийду, вона помре. А якщо я вийду — я спалю там усе до чортової матері.

Він вирвав свою руку з хватки інженера.

— Відкривайте гермодвері.

Тарас Михайлович подивився на Оксану. Хакерка мовчки, з блідим обличчям, почала збирати свої осцилографи та дроти в рюкзак. Вона теж зробила свій вибір. Вони не залишаться щурами в цій норі.

Інженер зітхнув, підійшов до кута і витягнув з-під купи ганчір’я свою останню, найвагомішу саморобку. Це був масивний, зварений із металевих труб пневматичний арбалет, який стріляв шматками загостреної арматури за допомогою балона зі стисненим газом.

— Добре, діти, — Тарас пересмикнув затвор своєї потворної зброї. — Ви хотіли аналогового ренесансу? Ми влаштуємо їм такий ренесанс, від якого їхні алгоритми подавляться.

Він підійшов до гермодверей і поклав руки на рульове колесо.

Третій удар екскаватора струснув бункер, але тепер їм було байдуже. Вони йшли на прорив. Вони йшли рятувати свою людину зі сталевих щелеп Левіафана. Гра в хованки закінчилася. Починалася відкрита війна на вулицях їхнього рідного міста.