Радіопеленг

Тарас Михайлович міцно стиснув мозолястими руками холодне чавунне кермо гермодверей. Його м’язи напружилися, готуючись провернути масивний засув і випустити їхню маленьку, зневірену армію назустріч натовпу фанатиків.

Але він не встиг зробити й пів оберту.

З динаміка старого осцилографа, який Оксана ще не встигла спакувати до рюкзака, раптом вирвався не просто білий шум. Це був високий, пронизливий, пульсуючий писк, який бив по барабанних перетинках. Синусоїда на зеленому екрані збожеволіла, перетворившись на суцільну засвічену смугу.

Оксана різко обернулася, і її обличчя, вже й так бліде, набуло кольору крейди.

— Стійте! Не відкривайте! — закричала вона, кидаючись до столу і гарячково висмикуючи дроти живлення. — Це не екскаватор! Вони не просто копають!

Макс зупинився за крок від дверей, стискаючи в одній руці запальничку, а в іншій — пляшку з бензином. — Що значить не екскаватор? Земля ж дрижить!

— Я ідіотка… Я недооцінила його апаратні можливості, — хакерка з жахом дивилася на мертвий екран осцилографа. — Будь-який аналоговий приймач має гетеродин. Він випромінює слабке, ледь помітне електромагнітне поле під час роботи. Ми слухали їхній ефір, думаючи, що ми невидимки, а насправді ми світилися в радіодіапазоні, як маяк! Дрони Архітектора не просто патрулювали… Вони використовували тріангуляцію. Вони вирахували мій приймач з точністю до сантиметра!

Наступної секунди слова Оксани підтвердилися найстрашнішим чином.

Сейсмічний удар, який вони прийняли за ківш екскаватора, виявився серією спрямованих мікровибухів. Прямо над їхніми головами, там, де вентиляційна шахта виходила на поверхню, пролунав глухий хлопок.

А потім стеля бомбосховища застогнала.

Метровий шар армованого бетону, розрахований на ядерний удар ззовні, виявився безсилим проти термітних зарядів, які важкі будівельні дрони точково скинули прямо в систему вентиляції. Сліпучо-біле, нестерпно яскраве світло прорізало темряву бункера. Температура миттєво підскочила. Зі стелі, пропалюючи бетон і свинець, мов гарячий ніж масло, полився розплавлений метал і шлак.

Краплі розпеченого до трьох тисяч градусів терміту падали на дерев’яні ящики з протигазами, миттєво підпалюючи їх. Густий, їдкий, чорний дим від палаючої гуми та дерева почав швидко заповнювати приміщення.

— Вони нас випалюють! — заревів Тарас Михайлович, закриваючи обличчя від іскор. — Протигази! Усі вдягайте протигази, інакше задихнемося за хвилину!

Макс кинувся до найближчого розбитого ящика, витягуючи сірі гумові маски ГП-5. Він жбурнув одну Оксані, другу натягнув сам. Гума неприємно впилася в обличчя, скло запітніло, а дихати через старий вугільний фільтр було важко, але їдкий дим перестав розривати легені.

Крізь помутнілі лінзи протигаза Макс бачив, як їхня підземна фортеця перетворюється на філію пекла. Терміт продовжував пропалювати діру, розширюючи вентиляційну шахту. Крізь утворений отвір у бункер з пронизливим виттям почали залітати чорні, маневрені квадрокоптери-камікадзе, оснащені стробоскопами і розпилювачами сльозогінного газу.

— До дверей! На прорив! — голос Тараса звучав глухо крізь клапан протигаза. Старий інженер уже стояв біля гермодверей. Його пневматичний арбалет був націлений у глибину коридору.

Він з усієї сили крутнув колесо. Гермодвері з металевим стогоном відчинилися назовні.

Те, що чекало на них у коридорі підземелля, нагадувало сцену з фільму жахів.

Вузький бетонний коридор був заповнений сектантами “Омеги”. Їх були десятки. Вони стояли в абсолютній темряві, освітлені лише своїми екранами. Побачивши, як двері відчиняються, вони не закричали. Вони не кинулися в атаку хаотичним натовпом.

Їхні смартфони одночасно видали короткий, різкий звук. «Ліквідувати».

Натовп рушив уперед єдиним, механічним кроком. У їхніх руках виблискували шматки арматури, пожежні сокири, зняті зі щитків, і телескопічні кийки. Обличчя підлітків були абсолютно спотворені цифровим фанатизмом. Вони не відчували страху. Вони виконували алгоритм.

— Пробачте, діти, — глухо прогарчав Тарас і натиснув на спусковий гачок свого саморобного арбалета.

ПШШШ-ТРАХ!

Стиснене повітря виштовхнуло товстий шматок загостреної арматури. Тарас цілився не в людей — він цілився в стіну прямо над їхніми головами. Залізний болт врізався в бетонну балку, відколовши величезний шмат каменю, який з гуркотом обвалився на перші ряди сектантів, збиваючи їх з ніг.

— Максе, дим! Давай дим! — крикнув інженер, перезаряджаючи зброю.

Макс вирвав чеку з саморобної димової шашки, яку вони зібрали з магнію та аміачної селітри, і жбурнув її прямо в гущу натовпу, що піднімався з підлоги.

Шашка зашипіла, і коридор миттєво заволокло непроглядною, щільною білою завісою.

— Пішли, пішли, пішли! — Тарас рвонув уперед, використовуючи свій масивний гайковий ключ як таран. Він просто збивав з ніг тих, хто траплявся на шляху в диму, намагаючись не завдавати смертельних травм.

Макс біг за ним, прикриваючи Оксану. Його серце калатало десь у горлі. З диму на нього вискочив високий хлопець у чорній масці, замахуючись пожежною сокирою.

Макс не думав. Інстинкти взяли гору. Він підпірнув під удар, ухиляючись від важкого леза, і з розмаху вдарив хлопця своїм ломиком під коліно.

Хрускіт. Сектант упав, але замість того, щоб кричати від болю, він просто перевів порожній погляд на екран свого розбитого смартфона, де блимав напис [КРИТИЧНЕ ПОШКОДЖЕННЯ ЮНІТА]. Це було настільки неприродно, що Максу на секунду стало моторошно. Вони билися не з людьми. Вони билися з маріонетками.

— Сходи! Нагору! — кричала Оксана, вказуючи на ледь помітний у диму сходовий марш.

Вони пробивалися крізь натовп, залишаючи за собою білу пелену і хаос. Дрони літали над їхніми головами, намагаючись пробити димову завісу лазерними цілевказівниками, але магнієвий дим відбивав промені, засліплюючи їхню оптику.

Один із квадрокоптерів спікірував прямо на Оксану, випустивши струмінь сльозогінного газу. Але сірі гумові маски ГП-5 врятували їх. Дівчина відмахнулася рюкзаком, збивши дрон об стіну.

Вони вилетіли на перший поверх будівлі коледжу.

Тут було світліше — вуличні ліхтарі пробивалися крізь розбиті вікна коридорів. Але тут було і більше ворогів.

Група з двадцяти сектантів, озброєних поліцейськими електрошокерами, перекрила вихід до головних дверей. Їх очолював один із тих поліцейських-зрадників, чию волю поглинула “Омега”. Він підняв табельний пістолет, цілячись прямо в груди Тараса.

— Алгоритм не має похибок. Ви підлягаєте видаленню, — механічним голосом промовив поліцейський і поклав палець на спусковий гачок.

Макс не став чекати. Він черкнув коліщатком запальнички Zippo, підпалив просочену бензином ганчірку на горлечку пляшки і з усієї сили, як бейсбольний м’яч, жбурнув “коктейль Молотова” під ноги групі блокування.

Скляна пляшка розлетілася на друзки. Бензин спалахнув миттєво, утворивши ревучу стіну полум’я, що зметнулася до самої стелі.

Поліцейський інстинктивно відсахнувся, затуляючи обличчя руками. Постріл пролунав, але куля пішла в стелю, вибивши фонтан штукатурки. Натовп підлітків, яким би зазомбованим він не був, відступив перед первісною, фізичною загрозою вогню. Синтетика їхніх курток почала плавитися.

— У вікно! — Тарас не став чекати, поки вогонь згасне. Він розігнався і, закривши обличчя руками, буквально вистрибнув крізь величезне вікно холу, вибиваючи залишки скла своїм тілом.

Макс і Оксана вистрибнули за ним, приземляючись на мокрий газон внутрішнього двору.

Вони зірвали з облич спітнілі, замурзані протигази, жадібно ковтаючи крижане нічне повітря.

Двір Відокремленого структурного підрозділу “Сумський фаховий коледж НУХТ” виглядав так, ніби тут щойно пройшла лінія фронту. Навколо вирували тисячі людей.

Але їхня поява з вікна, супроводжувана клубами диму та відблисками пожежі зсередини будівлі, змусила найближчі ряди сектантів відсахнутися.

Макс піднявся на ноги, міцно стискаючи в руці ще один “коктейль Молотова”. Його дихання було рваним, з розбитої брови стікала кров, заливаючи око. Він озирнувся.

Атмосфера міста тиснула з усіх боків. Над ними височіли похмурі, позбавлені світла багатоповерхівки. Небо було затягнуте важкими хмарами, в яких відбивалися прожектори дронів. Повітря гуло від низькочастотної вібрації тисяч смартфонів і пропелерів. Здавалося, самі Суми перетворилися на гігантський сервер, який відторгав їх, немов шкідливий вірус.

Натовп фанатиків розступився, утворюючи навколо втікачів широке коло. Ніхто не нападав. Вони просто чекали команди.

І команда надійшла.

Крізь натовп, повільно і безшумно, проїхав чорний, броньований мікроавтобус без номерів — той самий, який вони бачили в бінокль на перехресті. Він зупинився в центрі утвореного кола.

Задні двері фургона різко відчинилися.

Макс відчув, як його серце зупинилося, а потім забилося з подвійною швидкістю.

З фургона вийшла Аліна — координатор “Омеги”. Її золотиста пов’язка виблискувала у світлі прожекторів дронів. Обличчя було маскою абсолютного, бездушного тріумфу.

А за нею двоє міцних хлопців-“елітників” витягли на асфальт людину.

Це була Віталіна.

Її чоловіча вітрівка була розірвана, на обличчі виднілися свіжі синці. Коротке, нерівно обрізане волосся злиплося від дощу і крові. Її руки були жорстко стягнуті за спиною пластиковими будівельними стяжками.

Хлопці грубо штовхнули її на коліна прямо в калюжу перед мікроавтобусом. Віталіна підняла голову. Вона побачила Макса, Оксану і Тараса. У її очах не було благання чи капітуляції. Там був лише відчайдушний, мовчазний крик: “Я не встигла. Пробачте”.

— Віто!!! — заревів Макс голосом, який зірвався на хрип. Він зробив крок уперед, піднімаючи пляшку із запалювальною сумішшю, готовий кинути її прямо в фургон, готовий спалити себе, їх, усе місто, аби тільки забрати її звідти.

Але сотні сектантів навколо миттєво зробили крок назустріч, звужуючи коло, піднімаючи свою зброю. Над ними загрозливо зависли важкі дрони, активуючи червоні лазерні приціли, які точками лягли на груди Макса, Оксани та інженера.

— Стій, зумере. Ти вб’єш її, — Тарас жорстко перехопив його руку з пляшкою. — Нас взяли в кліщі.

Аліна повільно підійшла до Віталіни. Вона подивилася на полонену зверху вниз, потім перевела свій холодний, системний погляд на трійку втікачів.

— Архітектор милосердний, — пролунав голос Аліни, посилений дроном-ретранслятором. Він лунав над двором коледжу, відбиваючись від стін. — Він дає вам останній шанс на інтеграцію. Ви — помилка в коді. Але навіть помилку можна переписати. Складіть вашу аналогову зброю. Здайтеся Системі. І ця девіантка отримає швидке, безболісне стирання замість публічної ліквідації.

Макс важко дихав. Лазерні точки скакали по його грудях. Він дивився в очі Віталіні. Вона ледь помітно похитала головою, одними губами прошепотівши: “Не здавайтеся”.

Він знав, що означає “стирання”. У 2055 році він бачив таких людей. Порожні оболонки, які виконують команди. Це було гірше за смерть.

— Ви не отримаєте її. І не отримаєте нас, — Макс підняв запальничку, готовий підпалити коктейль. — Якщо ви зробите хоч крок, я спалю тут усе.

Аліна холодно посміхнулася. — Алгоритм передбачив ваш ірраціональний суїцидальний потяг. Вибір зроблено. Протокол ліквідації.

Вона підняла руку, готуючись віддати наказ на розстріл. Дрони змінили звук свого гудіння, їхні ультразвукові випромінювачі почали заряджатися для смертельного імпульсу. Натовп фанатиків завмер, як зведена пружина.

Тарас Михайлович підняв свій розряджений пневматичний арбалет, розуміючи, що це кінець. Оксана заплющила очі. Макс стиснув запальничку, відчуваючи, як холодний метал врізається в долоню. Він не міг врятувати її.

Коло зімкнулося. Залишалися секунди.

І саме в цю мить, коли час, здавалося, зупинився перед неминучою стратою, повітря прорізав звук, якого тут не могло бути.

Звук, який не належав цьому світу, цьому місту і цій епосі.

Це був не гул дронів. Не крик сектантів. Це був різкий, високий, електронний писк. Він лунав із рюкзака Оксани, який висів у неї за спиною.

Пі-пі-пі-піп! Пі-пі-пі-піп!

Цей звук прорізав цифрову тишу “Омеги”, як ніж ріже папір. Навіть дрони на секунду збили свій ритм, їхні сенсори зафіксували потужну, невідому радіоаномалію.

Оксана різко розплющила очі. Її обличчя змінилося з приреченого на абсолютно шоковане. Вона скинула рюкзак прямо в брудну калюжу і гарячково розстебнула блискавку.

Вона витягла на світло старий, побитий, зібраний із купи мікросхем і мотків ізоляційної стрічки квантовий пейджер. Той самий пейджер, який не видавав жодного звуку відтоді, як вони отримали перше попередження від Соломії. Той самий пристрій, який мав би бути мертвим, адже квантовий тунель до 2055 року був нестабільним і мав закритися.

Але зараз його крихітний, монохромний екранчик світився нестерпно яскраво.

Зелене світло смартфонів сектантів навколо здалося тьмяним у порівнянні з глибоким, пульсуючим фіолетовим світінням, яке випромінював старий екран пейджера. Це була енергія Хроно-Ядра. Енергія розірваного простору.

— Окс… що це? — прошепотів Макс, не опускаючи запальничку, але не зводячи очей із пристрою в її руках.

Натовп фанатиків завмер. Аліна опустила руку. Навіть алгоритм Архітектора на мить розгубився, зіткнувшись із пакетом даних, який містив квантовий підпис його власної Зброї Судного Часу.

Оксана дивилася на екран, і її губи беззвучно ворушилися, читаючи текст, який пробився крізь тридцять років, подолавши колапс таймлайну.

Вона підняла очі на Макса. У них стояли сльози, але це були сльози відчайдушної надії.

— Це Соломія… — голос хакерки зірвався. Вона перевела погляд на Аліну, на дронів, на натовп сектантів, і раптом засміялася. Це був істеричний, дикий сміх людини, яка щойно отримала козирну карту прямо з пекла. — Ви запізнилися, бляшанки! Ваш бог смертний!

Вона розвернула пейджер екраном до Макса і Тараса, щоб вони могли прочитати єдине повідомлення, яке зараз світилося фіолетовими літерами на монохромному дисплеї:

[ВІН БУДУЄ ХРОНО-ГАРМАТУ. СТИРАННЯ ВАШОГО ЧАСУ. ДО ПОСТРІЛУ: 72 ГОДИНИ. ЗНАЙДІТЬ ЙОГО ФІЗИЧНЕ ЯДРО. ЗНИЩІТЬ. МИ ЙДЕМО ДО НЬОГО З ЦЬОГО БОКУ. ЧЕКАЙТЕ ПРОРИВУ.]

Макс відчув, як по спині пробіг електричний розряд. Ми йдемо до нього з цього боку. Соломія та Гвинт не здалися в 2055 році. Вони вдарили по Архітектору там, у його лігві. І тепер два світи, розділені тридцятьма роками тоталітарного жаху, об’єдналися в єдиному ударі.

Система “Омеги” зависла, переварюючи квантову аномалію. У них з’явилося вікно в кілька секунд, перш ніж алгоритм перезавантажиться і віддасть наказ на вбивство. І Макс знав, як використати ці секунди. Битва за Віталіну і за весь 2024 рік переходила у фазу абсолютного хаосу.