2. Спокута душі

Декілька тижнів після.

—Ох, давно я так не розважався. Тільки недавно було та-а-ак сумно, що вже думав потрібно буде організувати чергову битву «добра» проти «зла». Хоча, самі розумієте, ці поняття настільки розтяжні, що не завжди зрозумієш де що.

Сутність розплилася у кріслі, ліниво перебираючи щупальця, а золота маска накренилася в бік до плеча.

—Люди самі створюють собі неприємності, як та дурочка. Тому мені вже надокучило втручатися. Звісно, зараз ви скажете «Але це ж твій обов’язок, ти ж Бог, бла, бла, бла.» Залиште Господу волю самому обирати свої дії, добре?

І гайда вже до історії. Заговорився я.

Масивна підошва черевиків Ліни не давала бігти швидше по гладкій, сухій бруківці.

Ззаду були чутні важкі кроки й загробне гарчання. Не розбираючи дороги дівчина звернула за ріг, врізалася плечем о маятникові двері й влетіла у темне приміщення, від якого ніяк не віяло доброзичливістю. Тільки димом від цигарок і дешевим алкоголем.

Єдиним джерелом світла тут була тьмяна лампа, але незважаючи на напівтемряву можна розгледіти бісів, та демонів які сиділи за брудними столами. Деякі грали у кості, або просто пили та сперечалися одне з одним. Грала тиха й неприємна мелодія, котра замість розслаблення наводила тривогу.

 Вона озирається через плече на двері, здається переслідувачі пробігли повз.

Звісно, красти у демонів це майже самовбивча

справа, але це був єдиний спосіб дістати хоча б якісь гроші.

Подолавши невеликий путь від дверей до барної стійки вона ледве вмостилася на стілець. Із-за неї на вже дивилося чудовисько з блідо-бірюзовою шкірою, рот його був зашитий іржавим дротом, а колись білий фартух забруднений чорними та червоними плямами.

Воно несхвально прижмурило усі чотири ока й прошипіло скрізь зуби.

—Що бажаєте…?

Істота принюхалася, ніби намагалася спіймати тонкий запах людини.

—Води, якщо можна.

Ліна намагалася звучати впевнено, але голос тремтів.

Істота тим часом нахилилася ще ближче, так, що вона відчула гниле дихання на своїй шкірі. Воно поклало руки, на стійку. Один не вірний рух чи слово і воно кинеться.

—Води нема… тільки  рідкі душі.

—Ну тоді душі так душі, хе-хе…

Промовила вона й натягнуто посміхнулася, відчуваючи як липкий піт скочується по лобу.

Через декілька секунд демон все ж відстає та йде готувати напій.

Бармен поставив перед нею кухоль з сіруватою рідиною у середині. Від якої відходив запах, від котрого хотілося блювати. Щось схоже на гниль, сірку й не прані шкарпетки. Не дивлячись на це, все одно краще ніж вмерти від зневоднення, бо пити дуже хотілося.

Ліна не встигла зробити ковток, як бармен прошипів.

—П’ятнадцять кровників…

Дівчина ледве не поперхнулася напоєм.

—Скільки?! На ньому ж стоїть цінник, а там написано шість!

Він забрав табличку й опустив її за стійку.

—Або гроші, або шкура. Вибирай сама.

Перед тим як Ліна встигла відповісти на стійку кинули декілька монет. Почувся глибокий голос з грамотною промовою та латинським акцентом

—Краще не будемо переходити до насильства. Не можна ображати таку… юну леді.

Біля них стояв високий, худорлявий чоловік, з сивим, обережно зализаним назад волоссям. Одягнений у дорогий чорний костюм, виглядав

тут так само не доречно, як демон у церкві.

На вигляд здавався звичайною людиною, але все видавали хитрі, янтарні очі, було відчуття, що вони бачать усіх наскрізь. Не залишаючи без уваги навіть дрібні думки, котрі проскакували у голові при погляді на нього. Не зрозуміло звідки він тут взявся, бо не було чутно навіть кроків.

   Бармен без зайвих запитань узяв гроші і пішов озираючись назад через плече, ніби злякавшись чоловіка.

Він над-то виділявся з зовнішньої картини Пекла.

—На майбутнє. Торгуватися тут, при цьому не маючи кишені повні монет – не сама гарна задумка.

На обличчі засяяла бридка усмішка, оголяючи гострі, жовтуваті зуби. Було відчуття що їх навмисно заточують напилком.

—Що б вам не було від мене потрібно. Мене це повністю не цікавить.

Час проведений у глибинах світу проклятих назавжди закарбує у пам’яті одну просту істину – безкорисливої допомоги тут не існує. Особливо від таких індивідів які виглядають найменш жахливо з зовнішнього погляду. 

Чоловік у цей час сів на стілець, кожний його рух

був прорахований й виглядав граційно.

А довгі, тонкі пальці ліниво постукували по дерев’яній стойці.

—Шкода, що я справив на тебе таке перше враження. Може у душі я просто джентльмен, який не міг стояти осторонь, поки бридка істота намагалася здерти шкуру з дитини, тільки через кілька кровників.

—Повторюся, в мене нема бажання вислуховувати ваші театральні вистави. Звісно дякую за оплату напою, але попрошу залишити мене на одинці.

 Ліна забрала кружку й встала з місця, вже збираючись піти за пустий столик як раптом він продовжив.

—Дуже прикро. А я вважав що тебе може зацікавити перспектива повернутися в світ живих, але якщо тобі не цікаво…

Коли слова долетіли до вух, то одразу змусили зупинитися. Серце стиснулося при згадці чистого повітря, відчуття безпеки й не потрібності боротися за своє життя кожен чортів день. Вона навіть не могла згадати коли останній раз милася, або прала речі. Мабуть від неї пахло гірше ніж від рідких душ, однак на радість запах самого Пекла перекривав цю неприємність хоча б трохи.

Ліна розривалася, звісно, він міг легко збрехати їй, за цим всім сто відсотків крилася підстава, втім слова про повернення із світу проклятих здавалася рідкісним знущанням над поточним становищем дівчини.

—Ви знаєте щось про це?

Вона повернулася до нього.

—Звісно знаю, а ще я знаю про тих хто був на твоєму місті. Ох, їх було багато, проте у всіх була одна помилка. Ніхто мене не слухав.

—Якщо не слухали, то тоді була причина.

—Причини для усіх різні, Ліно, але ж я прошу тільки допомогу за допомогу. Мені самому боляче дивитися на ні в чому не винних смертних, які потрапили сюди за одну помилку.

Тон демона став більш спокійним, в ньому навіть можна було почути справжній жаль. Ліна навіть не звернула уваги коли він сказав її ім’я. Хоча сказати йому це, було нікому.

Повернувшись на стілець, вона дивилася на нього вже зацікавлено.

—Тобто, якщо я погоджуся допомогти вам, тоді ви повернеш мене у світ живих?

—Так. Тим паче буду супроводжувати тебе.

—І яка ціна цього?

—Розумієш, для того щоб повернути тебе у світ живих, мені потрібні магічні сили, але є одна загвіздка. – Чоловік зробив невеличку паузу. – Ще багато тисячоліть тому, той, чиє ім’я небезпечно говорити вголос. Забрав мої сили й заточив їх у діамант хаосу.

Він провів контур рукою, у повітрі з’явився напівпрозорий силует дорогоцінного каменю, навіть таким чином було видно темно-фіолетову бурю всередині.

—Йому завжди було мало, він прагнув більшого. Жалюгідна істота…

Голос наповнений гіркотою й болем звучав над-то тихо у фоновому галасі бару.

—Є тільки один варіант тобі повернутися до дому.

Принеси мені діамант, і я буду тобі винен.

—Призупиниться. Чому ви самі це не зробите, а просите мене? Я ж смертна, та ледве виживаю тут.

Чоловік нахилився ближче.

—В тому і суть. Ти—смертна, до діаманту не може доторкнутися демон, а я тим паче, мені повністю заборонений прохід до Гордині.

—На рахунок безпеки. Не переймай свою голівоньку цим питанням, я про все подбаю.

Він клацнув пальцями, силует діаманта розтворився, натомість з зеленого полум’я з’явилися пергамент з пером, на якому записані умови, а у кінці стрічка для підпису. Біля неї красувався штамп із невідомим знаком.

Ліна узяла лист й прочитала вміст, хоча на правду зовсім не вникала у слова, в голові були думки тільки про повернення, вона могла погодитися на все під впливом емоцій.

—Домовились.

Коли угода була підписана, лист і перо зникли у такому ж зеленому полум’ї, демон розплився у широкій посмішці, в очах блиснуло щось хитре, навіть зле, але думати про наслідки вже пізно.