Випадкова зустріч

— Ти знову пішов сам? — чоловічий голос пролунав з телефону.

— Так швидше.

— Твоя самовпевненість зведе тебе в могилу.

— Замовкни, Кайдене.

— Рейне, ми ж напарники. Не забув?

— Вимикаюся, — і він скинув дзвінок.

Рейн вийшов з машини, припаркованої неподалік бару. Холодне нічне повітря обпекло легені, а запах наближення дощу остудив голову. Він кинув погляд на трохи перекошену вивіску над дверима й увійшов усередину.

Бар виглядав звичайним — гучним і яскравим, але для нього це була лише зупинка на шляху, спосіб сховатися серед людей, розчинитися в натовпі. Він сів за стійку й покликав бармена.

— Вам як завжди?

Рейн кивнув, і вже за кілька хвилин перед ним стояв келишок віскі. Він опустив на нього втомлений погляд і торкнувся рукою. Пити не поспішав — лише спостерігав, як два кубики льоду танцюють у склянці.

— Не пригостиш даму напоєм? — крізь гучну музику прорвався жіночий голос.

Рейн зробив ковток, ніяк не відреагувавши.

— Скупий! — ображено кинула вона й зникла в натовпі.

Дівчата одна за одною намагалися привернути його увагу, але відповідь була незмінною. Він відмовляв без слів — холодно й відсторонено.

І тут він помітив її. Вона стояла біля входу — трохи невпевнено, ніби вагалася, чи варто робити ще крок усередину. Погляд чіплявся за простір, ковзав по обличчях, світлі, рухах — уважно й насторожено. Каштанове волосся торкалося плечей, пальці були стиснуті, видаючи внутрішню напругу. Вона явно когось шукала. І так само явно була тут чужою. Яскраві вогні, гучна музика, густе, перегріте повітря — усе це було не про неї.

Рейн упіймав себе на тому, що спостерігає надто пильно. За тим, як вона ледь підтискає губи, за майже непомітним тремтінням пальців, за поглядом, який не ховався, але завжди тримав дистанцію. Це притягувало сильніше, ніж усе інше довкола.

— Гей, красуне, ти тут одна?

До неї підійшли двоє хлопців. Рейн ледь напружився, але вигляду не подав.

— Не хочеш до нас приєднатися? — другий усміхався занадто впевнено. — У нас є чим тебе здивувати, — він обійняв її за талію й притягнув до себе.

Вона швидко вивільнилася з рук і зробила крок назад.

— Ні, дякую, — сказала тихо, намагаючись не видати страх. — Я декого шукаю.

— То ти вже знайшла, — засміялися вони, перезирнувшись.

Її очі швидко пробіглися баром — і випадково зустрілися з поглядом Рейна. Він сидів неподалік, келишок у руці був майже забутий. Корпус злегка розвернутий у їхній бік, погляд холодний, ворожий до всього навколо.

— Гей, ти чого на нас дивишся? — помітив це один із хлопців, намагаючись звести все до жарту. — Хочеш приєднатися до веселощів?

Рейн не поворухнувся. Лише погляд став загрозливішим. Він несвідомо трохи нахиляв голову то в один, то в інший бік, ніби оцінюючи ситуацію. За мить він відвернувся до стійки й щось тихо сказав бармену. Саме в цю секунду стало ясно: для когось ситуація вже завершилася. Просто ще не всі це усвідомили.

— Ну то що, — насмілився продовжити один із хлопців. — Підеш з нами?

— Я ж сказала — ні! — крикнула вона.

Рейн підвівся неквапливо. Не дивлячись на них, не вдаючи, що поспішає. Взяв зі стійки склянку води — холодної, з краплями конденсату на склі — і лише тоді підійшов до неї.

— Усе гаразд? — спитав він, зупинившись поруч і простягаючи склянку.

Голос був рівний, спокійний, ніби він ставив найзвичайніше запитання. Вона підвела на нього погляд і затримала його на мить довше, ніж слід. Потім кивнула й обережно взяла воду — ніби перевіряючи, чи можна довіряти цьому жесту.

— Дякую, — вона трохи нахилила голову.

— Серйозно? Вода? Ти взагалі в курсі, де ми?

Один із хлопців хмикнув, але поруч із Рейном цей звук розчинився. Він подивився на нього знизу вгору й більше не знайшов, що сказати.

— Ми тут просто спілкуємося, відвали! — виступив другий, але його одразу зупинили.

— Спілкування виглядає інакше, — Рейн повільно повернувся до них, прикриваючи її плечем. — Вона вам відмовила. Я ж не помиляюся?

Хлопці перезирнулися. Погляд одного на секунду затримався на обличчі Рейна — зібраному й недоречно холодному для п’яного бару.

— Гаразд-гаразд, — він підняв руки, всміхнувшись. — Йдемо. Не кип’ятись. Нам проблеми ні до чого.

Вони розчинилися в натовпі так само швидко, як і з’явилися. Музика знову заповнила простір, і бар продовжив своє нічне, гучне життя.

Рейн повернувся до дівчини. Вона мимоволі відступила назад, не розуміючи, чого від нього чекати. Він же спокійно повернувся до барної стійки, спершися ліктями.

— Тут надто небезпечно для дівчини вашого формату.

— Мого… формату? — вона на мить розгубилася, а потім у голосі спалахнуло обурення. — А що з моїм форматом не так?

Куточка губ Рейна торкнулася ледь помітна усмішка. Він розвернувся до неї, дозволяючи погляду ковзнути: чисті, не за погодою, білі кросівки; вузькі блакитні джинси, що підкреслювали довжину ніг; куртка явно на розмір більша, сумка через плече й трохи розкуйовджене каштанове волосся.

— Перепрошую, — усмішка зникла, голос знову став рівним. — Я не хотів вас образити. Просто ви не виглядаєте людиною, яка часто буває в таких місцях.

— Ви, — вона зробила ковток води й стала праворуч від нього, — до біса маєте рацію.

Ще ковток — наче для сміливості.

— Я декого шукаю. Сподівалася, що він буде тут. Але, на жаль, не пощастило. Знову.

— Пошуки — справа мутна, — відгукнувся Рейн. — Ніколи не знаєш, кого зрештою знайдеш.

— Це точно.

Він лише кивнув. Погляд залишався уважним, чіпким.

— Ви завжди так спостерігаєте за людьми? — в її голосі з’явився інтерес.

— Я дивлюся, хто заслуговує на увагу.

Її погляд затримався на ньому. Секунду, другу — довше, ніж слід. У грудях неприємно стиснулося. Він говорив мало, але кожне слово лягало точно — без спроб сподобатися.

Вона відвела очі першою.

— До біса, — видихнула й жестом покликала бармена.

— Що бажаєте?

— Те саме, що й у нього, — кивнула на келишок Рейна. — І більше льоду.

— Звісно.

Рейн ковзнув поглядом по її обличчю.

— Не найочевидніший вибір.

— Я сьогодні взагалі роблю дивні вибори, — знизала плечима.

— Вже вдруге за вечір.

— Перший — прийти сюди?

— Перший — не піти одразу.

Офіціант поставив перед нею келишок. Вона взяла його, затримавши пальці на холодному склі, ніби перевіряючи, чи витримає.

— Ви завжди так дивитеся на людей? — спитала вона, не дивлячись на нього.

— Лише коли вони вибиваються з фону.

— І що ви бачите?

Рейн зробив ковток, не поспішаючи з відповіддю.

— Людину, яка шукає не того, кого потрібно.

Вона нарешті повернулася до нього. Погляд став жорсткішим.

— А ви завжди робите висновки, не знаючи деталей?

— Зазвичай деталі лише підтверджують перше враження.

— Або ламають його, — спокійно відповіла вона. — Якщо дати їм шанс.

Вона зробила перший ковток і ледь поморщилася — лід ударив по губах різкіше, ніж очікувала.

— Ви маєте рацію, — сказала після паузи. — Не мій вибір.

— Тоді навіщо?

— Іноді корисно перевірити, наскільки ти готова до того, що тобі не подобається.

Рейн трохи нахилив голову — майже непомітно, але в цьому жесті читалася звичка слухати уважніше, ніж здається.

— І як?

— Поки терпимо.

Вона знову відпила, цього разу менше. Поставила келишок на стійку, не випускаючи його з пальців.

— Ви часто тут буваєте?

— Достатньо, щоб знати, коли пора йти.

— І зараз саме такий момент?

— Для когось — так.

Він кинув короткий погляд у бік танцполу, потім — до виходу. Перевіряв обстановку. Вона це помітила.

— Ви завжди думаєте на два кроки вперед?

— Звичка.

— Погана?

— Не раз рятувала життя.

Відповідь прозвучала буденно, і від цього стало не по собі. Вона замовкла, обертаючи келишок. Музика змінилася — біт став глухішим, глибшим. У цій короткій паузі шуму їхня тиша стала майже відчутною.

— Мене звати Ліара, — сказала вона раптово.

Він не відповів одразу. Мовчання тривало рівно стільки, скільки було потрібно.

— Рейн.

— Як дощ?

— Хто знає, — він знизав плечима.

Вона ледь усміхнулася.

— Ви не з тих, хто любить зайві деталі.

— А ви?

— Я люблю знати, у що вплутуюся.

— Тоді ви в поганому місці.

Вона подивилася на нього уважно. Уже інакше, ніж на початку — не як на незнайомця, а як на людину, з якою варто бути обережною.

— Я помітила, — сказала вона. — Але, здається, я вже тут.

Рейн допив віскі й поставив порожній келишок поряд із її майже недоторканим.

— Якщо вам справді дорога ваша безпека, — мовив він, нахилившись до неї, — варто піти звідси впродовж найближчих десяти хвилин.

— Це порада?

— Спостереження.

— А якщо я не послухаюся?

Він відсторонився й подивився їй просто в очі. Погляд був спокійний, але в глибині — холодна, вивірена рішучість.

— Тоді вечір стане довшим, ніж ви планували.

Ліара видихнула й усміхнулася.

— Знаєте, Рейне, — сказала вона, піднімаючи келишок, — у мене є дивна звичка.

— Яка?

— Я не люблю, коли мені кажуть, що робити.

— Тоді ми одне одного зрозуміли.

І десь на межі шуму й тиші Рейн чітко усвідомив: це була не випадкова зустріч. І точно не остання.